— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Чому ти дозволила коханці батька прийти сюди? — Ой, дитинко! — театрально зітхнула Катерина Сергіївна. — Ну а що нам із Марією тепер ділити? Усе! Нашого коханого більше немає. Він покинув нас і відправився у кращий світ!…

— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Чому ти дозволила коханці батька прийти сюди?

— Ой, дитинко! — театрально зітхнула Катерина Сергіївна. — Ну а що нам із Марією тепер ділити? Усе! Нашого коханого більше немає. Він покинув нас і відправився у кращий світ!

Соня поглянула на матір із осудом, але та лише відмахнулася. Ну й цирк! Напевно, варто подякувати, що дружина з коханкою бодай не обіймаються й не виливають сльози одна одній на плече, але загалом…

— Як знаєш! — отруйно відповіла Соня й відійшла від матері подалі.

На Марію вона продовжувала позирати з презирством. Ніби сюди, на поминки, заблукала якась випадкова жінка, негідна сидіти з ними за одним столом.

Ось Сониного хлопця, Дениса, мати не дозволила запросити ні на похорон батька, ні на поминальний обід.

І хоч Денис уже понад рік не був для Соні чужою людиною, Катерина Сергіївна досі переконувала доньку, що це помилка, дурість і ця дурість скоро вилетить у неї з голови.

Виходить, Денис — помилка, і йому зась підтримати свою дівчину в скрутну хвилину, а запросити суперницю на похорон — це нормально. Оце так справи!

Сиділи, згадували покійного, і все йшло мирно, поки слово не взяв довірена особа батька, Валерій Дмитрович.

Це був новий юрист, який з’явився в батька Соні приблизно за пів року до його відходу. Але батько чомусь довіряв Валерію беззастережно.

— Хтось скаже, що зараз не час, але Микола Григорович зобов’язав мене оголосити це саме тепер. Він був розумною й далекоглядною людиною. До того ж щедрою й благородною. А ще мав неймовірну інтуїцію…

Тут Валерій Дмитрович чомусь мельком поглянув на дружину покійного, а потім — на коханку. Жінки залишилися незворушними, але столом прокотилося шепотіння.

Трохи дивно звучало вступне слово досвідченого юриста. Це ж не судове засідання, а поминки.

— Тож, виконуючи останню волю покійного, я змушений оголосити просто зараз: Микола Григорович, передчуваючи свій відхід, продав усе рухоме та нерухоме майно, а гроші переказав до благодійного фонду…

Назви фонду ніхто так і не розчув. З гучним криком зісковзнула зі стільця на підлогу вдова, а жінка в чорній вуалі, яку дехто знав як коханку Миколи, Марію, із почуттям процідила крізь зуби:

— От тобі й гнида!

Присутні на поминальному обіді миттєво розділилися на два табори. Одні підводили й приводили до тями Катю, невтішну вдову.

Паралельно ці люди вигукували на адресу Маші докори на кшталт: «Совісті немає!», «І чого взагалі приперлася?!», «Та як можна таке казати про небіжчика!»

Другі, які знали Марію не з чуток, підходили до неї й натякали, що саме час їй зникнути під шумок. Спадщина — це сімейна справа, тож вона тут нібито й зайва.

— А ви не зайві? Не пхайте свого носа до чужих справ! — відрізала Маша. — Мене Катерина покликала. Ми з нею самі розберемося.

Вдова тим часом почала приходити до тями й пробурмотіла щось дивне:

— Боже мій, що ж це робиться! Прирік на голодне, бідне життя, нелюд! А головне, що ж виходить… гріх на душу я безкоштовно взяла? А все Машка… Машка! Де ця змія?

Почувши Катине бурмотіння, Марія підхопилася зі стільця, швидко підбігла до вдови й присіла біля неї навпочіпки:

— Ось я! Не кричи! — прошипіла вона. — Немає ніякого гріха! Ти була доброю дружиною Миколі до самого кінця! А я була доброю коханкою! Йому немає в чому нам дорікнути!

— Ти казала, що це заради спадщини! Ти казала, що тому псу туди й дорога, а нам усе дістанеться! Ти мене в це втягнула! А тепер що буде? Самі злидні? — усе белькотіла й белькотіла Катерина, наче в маренні.

Залою прокотилося перешіптування. Маша нахилилася ще нижче до вдови й люто прошепотіла:

— Якщо ти, дурепо, не закриєш рота, то до твоєї жебрацької торби додасться ще й в’язниця! Що на тебе найшло?! Ти з глузду з’їхала?

Катя схлипнула, закотила очі й знову знепритомніла.

— Валерію Дмитровичу, що вони кажуть? — вигукнула Соня, яка була серед перших, хто кинувся рятувати матір. — Вони що, тата зжили з цього світу?!

— Та годі вже, ще й руки об того покидька бруднити! — пирхнула Маша й підвелася. — Ну, мені й справді, мабуть, час іти!

Вона поправила вуаль, гордо підняла голову й пішла повільним кроком до дверей. На виході із зали їй перегородив шлях молодий чоловік у джинсах і синьому светрі:

— Не поспішайте, пані. Вам доведеться поїхати з нами.

— Денисе?! — вражено вигукнула Соня. — Що ти тут робиш?

— Працюю, Софіє Миколаївно. А з вами ми поговоримо пізніше!

Він міцно тримав Марію за руку, а та намагалася вирватися. Зрозумівши, що марно, коханка Миколи заверещала:

— Чому тільки я? Вона теж брала в цьому участь! — і кивнула на непритомну Катю.

— Розберемося! — буркнув Денис.

Гості почали потихеньку відступати до виходу: нікому не хотілося мати справу з поліцією, навіть невинним.

Валерій Дмитрович дістав із портфеля нашатир, змочив ватку й підніс її до носа вдові. На запитальні погляди лише відповів:

— Така робота. Час від часу потрібен нашатир.

Коли вдову виводили, вона запитала в юриста:

— Це правда? Про гроші? Він залишив мене без копійки?

— На жаль, так, — розвів руками Валерій.

— Ну й плювати в такому разі! У в’язниці хоч годують.

По дорозі до поліцейського автомобіля дами зчепилися. Намагалися звалити провину одна на одну, обзивали найгіршими словами.

Денису захотілося дати в пику обом, але жінок він не ображав.

У залі ресторану Валерій Дмитрович оголосив, що нічого цікавого сьогодні вже не буде, і попросив гостей розійтися якнайшвидше.

А Соню затримав. Вона була сумна й замислена.

— Що з тобою?

— Не знаю… дайте подумати. Мій батько пішов з життя. Мій хлопець — не той, за кого себе видавав. Моя мати — причетна до всього.

А ще мені треба терміново подумати, на що самій далі жити. Мабуть, доведеться кинути інститут і піти працювати.

Валерій лише співчутливо кивав. Потім вона запитала:

— Ви знаєте, як вони позбулися тата? Усю історію?

— Знаю.

— Розкажіть! Я теж маю право знати.

— Катя викрила коханку батька, Марію, і прийшла натовкти їй бебехи. Марія, як психологиня, швидко перенаправила гнів Каті на чоловіка.

Ну а далі вже справа техніки — вмовила, що такого-сякого пса треба здихатися, а потім спокійно поділити спадщину — бізнес і гроші. І вони знайшли виконавця.

— Мені казали, що труну закрили тому, що тато був у самому епіцентрі пожежі. Йому було боляче?

— Ні, Соню. Він знепритомнів, а потім задихнувся від диму. Боляче йому зовсім не було.

— Але як же поліція вийшла на них?

— Дослідили те, що залишилося від машини. З’ясували, що аварію інсценовано, і розкрутили справу.

— Жах! Бідний тато… Як гадаєте, а чому Денис не сказав мені, що працює у поліції?

— Цього я не знаю. Може, переживав, що ти йому не за чином. Ти все-таки багата спадкоємиця, і все таке. А він — простий поліцейський!

— Та ще й як! Спадкоємиця без спадку, — Соня зітхнула й узяла зі стільця свою сумку. — Мені треба прогулятися й про все подумати.

— Соню… — гукнув її юрист.

— Так?

— А якщо я тобі скажу, що історія з фондом — вигадка? Щоб спровокувати злочинниць. Що, коли я скажу, що спадкоємиця — це ти? Тебе це втішить?

Соня подумала й показала на пальцях, як «сильно» її це тішить. Зовсім-зовсім трішки. Менше, ніж пів сантиметра, показала.

— Чому? — здивувався Валерій.

— Тато ж усе одно не повернеться! Тільки з ним я могла бути відвертою. Тільки він не казав, що Денис мені не пара. І тільки він мене розумів. А зараз… зараз я й сама вже нічого не розумію.

— Так, ну все! Час закінчувати цю виставу! — пролунав гучний голос, і до зали зайшов живий Микола Григорович. — Валеро! Діставай свій нашатир!

Юрист потягнувся до портфеля, але Соня непритомніти й не думала. Вона так розвела руками, що сумка впала на підлогу, підійшла до батька й міцно обійняла його.

Так вони довго стояли, пригорнувшись одне до одного.

Потім прийшов Денис, і Миколі Григоровичу знайшлася робота. Він влагоджував суперечку між молодими, переконуючи Соню, що Денис не хотів її дурити й почувається дуже винним.

Потім, коли Соня заспокоїлася й перестала ображатися, Микола разом із Денисом розповіли всю історію від початку до кінця.

Їй стало зрозуміло, як саме поліція перехоплює замовлення на людину, як інсценували загибель Миколи Григоровича та як вигадали провокацію зі спадщиною.

Поки лунали ці сімейні розмови, Валерій Дмитрович непомітно зник. Нашатир повернув до портфеля й узяв із собою.

«А Соня — молодець! — думав він, прямуючи в бік центру. — Сильна дівчина, свідомість не втратила. Але реальність тут — боже милий! Що роблять ці люди? Прибирають родичів заради грошей…»

You cannot copy content of this page