— Мамо, я прийшла! — гукнула Ліда, заходячи до квартири, але замість відповіді почула стогін.
Вона одразу кинулася до кімнати. На підлозі лежала драбина, а поруч — мама. З карниза над вікном звисало наполовину зняте полотнище тюлю.
— Мамо, де болить? Можеш вставати? — Ліда простягнула до неї руки.
— Ні, не чіпай мене, — простогнала мати. — Я, здається, ногу зламала. Боже, як боляче!
— Мамо-о… — з докором мовила Ліда й побігла до передпокою по телефон.
Поки чекали на «швидку», Ліда зібрала мамі сумку з усім необхідним для лікарні, раз у раз підходила до неї та заспокоювала.
«Швидка» приїхала за пів години. З’ясувалося, що це не просто перелом, а зламана шийка стегна. Мамі зробили знеболювальний укол, але вона все одно стогнала та охала, коли її перекладали на ноші й спускали сходами.
Усю дорогу до лікарні Ліда тримала маму за руку, а та просила вибачення, що завдала стільки клопоту — хотіла ж як краще, а вийшло ось так…
У приймальному відділенні маму переклали на каталку й відвезли на рентген.
— Ви удвох живете? — запитав лікар, повернувшись.
— Так.
— А батько?
— У нього інша сім’я.
— Зрозуміло. Ви навчаєтесь?
— Так, в інституті, — відповіла Ліда.
— Розумієте, у вашої мами досить складний перелом шийки стегна. З огляду на її ще молодий вік, я раджу зробити ендопротезування — тобто замінити суглоб на штучний.
— Потрібна моя згода на операцію? Якщо так — робіть, — кивнула Ліда.
— Все не так просто. Протез платний. Вітчизняний коштує дешевше, але з огляду на вік мами краще ставити імпортний. Він дорожчий, проте надійніший.
Можна подати заяву на квоту — тоді протезування буде безкоштовним. Але доведеться чекати своєї черги, а це може зайняти від кількох місяців до року.
До того ж потрібно пройти купу обстежень і правильно оформити документи. Ми не зможемо весь цей час тримати вашу маму у відділенні…
— А скільки коштує операція? — нетерпляче запитала Ліда.
— Ходімо до кабінету, там усе обговоримо.
Після розмови з лікарем Ліда зовсім упала у відчай. У неї немає таких грошей і взяти їх ніде.
Вони з мамою жили від зарплати до зарплати — вже два роки, як батько перестав платити аліменти. Ліда хотіла піти працювати одразу після школи, але мати наполягла на навчанні.
Коли дівчина вийшла з лікарні, на вулиці вже стемніло. На автобусній зупинці — ні душі.
Автобус, схоже, щойно від’їхав. Коли чекати на наступний і чи буде він угазалі, запитати було ні в кого.
Ліда хотіла викликати таксі, але екран телефону навіть не засвітився — розрядився акумулятор. І що тепер робити?
Лікарня розташована на околиці міста. Пішки дістатися додому можна, але це довго й небезпечно — блукати самостійно нічним містом.
Чекаючи на автобус, Ліда сіла на лавку, обійнявши себе за плечі. До вечора добряче похолодало, а вона без куртки, в самій лише футболці й джинсах.
Поки дбала про маму й збирала їй сумку, про себе зовсім забула.
Хвилин за десять перед зупинкою припаркувався чорний позашляховик. З нього вискочила дівчина й побігла до шлагбаума, що перекривав в’їзд на територію лікарняного містечка.
Автомобіль продовжував стояти. Ліда напружилася, побачивши, як з боку пасажирського сидіння повільно опускається скло.
Довкола нікого, навіть машини проїжджають украй рідко.
— Дівчино, вам куди? — пролунав чоловічий голос із позашляховика. — Не бійтеся, я можу вас підвезти. Чи ви зібралися сидіти тут до ранку?
Ліда невпевнено підійшла до машини. Авто було настільки високим, що їй навіть не довелося нахилятися.
— А що, автобуса вже не буде? — запитала вона, намагаючись розгледіти водія.
— Не знаю. То як, їдемо?
За інших обставин Ліда нізащо б не сіла в авто до незнайомця, але вона так замерзла, втомилася й зголодніла…
Дівчина відчинила дверцята й забралася на високе сидіння. У салоні приємно пахло шкірою та освіжувачем, тихо грала музика.
— У вас хтось у лікарні? — запитав чоловік, рушаючи із зупинки.
— Мама, — обережно відповіла Ліда.
— Все буде добре, ваша мама обов’язково одужає, — доброзичливо мовив він.
— Вона зламала шийку стегна… впала з драбини, — чомусь вихопилося в Ліди.
У машині було тепло, прилади на панелі м’яко мерехтіли блакитним світлом. Ліда не зналася на автомобілях, а от Денис тямив у них і завжди мріяв про подібну.
«Та яка там нова, така навіть уживана коштує величезні гроші!» — згадала вона слова Дениса.
Якби продати таку машину, грошей вистачило б на кілька ендопротезів… Ліда зараз просто не могла думати ні про що, крім операції.
— Що? — перепитала Ліда. Вона замислилася й пропустила повз вуха слова чоловіка.
— У вас якісь проблеми? — повторив він.
— Так, — трохи вагаючись, зізналася Ліда. А далі, ледь стримуючи сльози, виплеснула все, що було на душі: — Можна чекати на чергу, але весь цей час мама буде прикута до ліжка… — схлипнула вона.
— Не впадайте у розпач. А як звати вашу маму? Я спробую дізнатися, що можна зробити. Моя сестра працює в цій лікарні, щоправда, в іншому відділенні.
Ви її бачили, я щойно підвіз її на чергування. І ще, у бардачку є серветки, — додав він, помітивши сльози на її щоках.
Вона й не сподівалася, що він справді допоможе. Хто вона для нього? Абсолютно чужа людина.
І все ж Ліда була вдячна, що він не говорив порожніх фраз, не обіцяв «ілюзорного щастя», а просто спробував підбадьорити.
Мама завжди казала, що в житті треба розраховувати лише на себе. Ось і сама мама розрахувала…, тому й впала з драбини.
Біля свого будинку Ліда подякувала чоловікові й вийшла з авто. Лише коли машина рушила, дівчина усвідомила, що навіть не запитала його імені.
Вона піднялася на свій поверх і побачила Дениса. Усі ці події геть вибили його з її голови.
— Де ти була? Чия це машина? Чому телефон вимкнений? — засипав він її запитаннями.
— Вибач, телефон розрядився. Маму до лікарні відвозила, вона ногу зламала, — відповіла Ліда, відчиняючи двері. — Автобуси вже не ходять, а таксі викликати не змогла. Чоловік просто підвіз мене додому.
Ліда підняла драбину ще коли чекала на «швидку», але фіранка так і звисала з карниза, закриваючи пів вікна.
— Мама хотіла зняти тюль для прання, впала й зламала шийку стегна. Потрібна термінова операція, а грошей у нас немає… — пояснила дівчина.
— Вибач, я не знав… А це багато грошей?.. Скільки?! Ого! — присвиснув хлопець, почувши суму.
Денис обійняв дівчину й поцілував. Його обійми ставали дедалі наполегливішими, але Ліда відштовхнула його, не давши укласти себе на диван.
— Лідо, ну ти чого? Мами ж немає вдома… — Денис знову спробував її поцілувати.
— Денисе, як ти не розумієш, мені зараз взагалі не до цього! Я ні про що інше думати не можу, крім грошей. Як гадаєш, мені дадуть кредит?
— Навряд чи, ти ж не працюєш…
— Денисе, припини! — Ліда знову вирвалася з його обіймів.
— Та ми щось придумаємо, все буде добре… — бурмотів він, продовжуючи приставати.
— Денисе, я виснажена, і мені треба готуватися до занять. Іди додому, завтра побачимося.
Коли він пішов, Ліда зайшла в інтернет і почала читати про операцію, жахаючись від побачених знімків.
Потім переглядала умови кредитування, шукала благодійні фонди… Усюди потрібна купа документів і час на розгляд.
Лікар правий — гроші потрібні негайно. Але де їх узяти?
Наступного дня Ліда одразу після пар поїхала до лікарні.
— Донечко, лікар сказав, що післязавтра мені вже зроблять операцію! Призначив купу обстежень, цілий день фахівці приходили.
Де ти так швидко дістала гроші? Сподіваюся, все законно? Невже батько дав? — щебетала мама.
Сьогодні вона мала набагато кращий вигляд.
— Мамо, я зараз повернуся, тільки з лікарем переговорю, — Ліда квапливо вийшла з палати. Проте лікаря вона не застала — той уже пішов додому.
— Що сказав лікар? — запитала мама, коли Ліда повернулася.
— Його вже немає. Як ти почуваєшся?
— Лікар сказав, що мені знадобляться милиці. Невже я знову ходитиму?..
— Все буде добре, мамо. Завтра я привезу милиці, — пообіцяла Ліда…
Операція минула успішно, а вже наступного дня мама стояла на милицях біля ліжка.
Якось, виходячи з лікарні, Ліда помітила на майданчику для паркування позашляховик — точно такий, як той, що підвіз її додому. Вона вирішила зачекати на власника.
Дівчина вже починала втрачати терпіння, коли до авто нарешті підійшов молодий чоловік.
— Доброго дня. Це ж ви… Ви переказали гроші на операцію мамі? — просто в лоб запитала вона.
— Як мама? — замість відповіді поцікавився чоловік.
— Добре, вже потроху ходить на милицях. Щиро дякую вам! Я обов’язково поверну гроші, тільки трохи згодом… Я навіть не знаю, як вас звати.
— Ілля. Ілля Вікторович, — відрекомендувався він. — Не бажаєте повечеряти зі мною?
Ліда розгубилася. Про що він попросить далі? Провести з ним ніч?
— Не бійтеся, це просто вечеря. Ви в якомусь сенсі мені зобов’язані, — жартома сказав він, ніби прочитавши її думки.
…У ресторані до них одразу підійшла офіціантка й привітала Іллю як давнього знайомого.
— Мені як завжди, а дівчині… — Ілля поглянув на Ліду.
— Мені те саме, — квапливо мовила вона.
Ілля кивнув офіціантці, й та пішла.
— Скажіть, навіщо ви оплатили операцію моїй мамі? Ви ж нас зовсім не знаєте. А якщо я не поверну гроші? Чи вам потрібне щось інше? — допитувалася Ліда.
Вона почувалася ніяково в такому закладі й говорила різкувато, намагаючись приховати власну збентеженість.
— Ви плакали, і мені стало вас шкода. Така відповідь вас влаштує? Якщо я маю гроші, то можу витрачати їх на власний розсуд, хіба ні?
— А далі що? Якщо гроші вам не потрібні, що вам від мене треба? Чого ви попросите натомість? — прямо запитала Ліда.
Тут підійшла офіціантка із замовленням, і вони замовкли.
— Навіть прикро, що ви так про мене думаєте. Мені від вас нічого не потрібно. Я просто хотів допомогти — у вас із мамою справді скрута.
Можливо, я таким чином намагаюся спокутувати власні гріхи. Таке пояснення підійде? — усміхнувся Ілля.
Ліда спостерігала, як він спритно орудує ножем, розрізаючи м’ясо.
Сама вона до гарячого навіть не торкнулася — боялася здатися незграбною, тому обмежилася салатом.
Ілля знову підвіз Ліду додому. Тільки-но машина від’їхала від під’їзду, як із сутінків виринув Денис.
— Він знову випадково тебе підвіз? — У його голосі чулися образа й докір.
— Денисе, він заплатив за мамину операцію…
— Ого, та ти що! І за це ти з ним спиш? А мене кидаєш? Знаєш, як це називається?! — Денис раптом притиснув Ліду до стіни будинку й почав грубо поводитись.
— Ти що робиш?! Припини! — Ліда впиралася руками йому в груди, намагаючись відштовхнути.
— Юначе, відпустіть дівчину, — пролунав суворий чоловічий голос.
Денис випустив Ліду, і вона побачила за його спиною Іллю.
— А ти хто такий? Чого тобі треба?! — Денис розвернувся й замахнувся, але вмить зігнувся навпіл, жадібно хапаючи ротом повітря.
Ліда навіть не зрозуміла, що саме сталося.
— Лідо, йди додому. З твоїм другом усе буде гаразд, — спокійно мовив Ілля.
Вона вислизнула до під’їзду. За Дениса дівчина анітрохи не хвилювалася — він сильно її образив.
Згодом він телефонував і писав, благав про вибачення, але Ліда лаконічно відповіла, що між ними все скінчено.
Іллю вона теж більше не бачила.
…Маму незабаром виписали. Вона впевнено ходила квартирою на милицях і раділа, що все найгірше позаду. Ліда успішно склала сесію й повністю взяла на себе хатні клопоти.
За рік вона отримала диплом. У пошуках роботи дівчина надсилала резюме до найрізноманітніших компаній, але повсюди отримувала відмови: то через брак досвіду, то через те, що вакансію вже закрили.
Під час чергової співбесіди вишукана й сувора брюнетка холодно зазначила, що їм потрібен економіст із досвідом.
— Щоб у мене з’явився досвід, мене спочатку треба взяти на роботу, — зауважила Ліда, виходячи з кабінету.
Жінка лише пирхнула у відповідь.
Ліда йшла коридором, ледь стримуючи сльози й нічого не помічаючи довкола. Знову відмова.
А їй же так необхідно влаштуватися на роботу — бажано з пристойною зарплатою, адже борг потрібно повертати.
Вона пройшла повз Іллю Вікторовича, навіть не впізнавши його. А от він її помітив, проте гукати не став. Чоловік зайшов до кабінету, який щойно залишила дівчина.
— Інго, звідси тільки-но вийшла дуже засмучена дівчина. Тобі не сподобалося її резюме?
— Привіт, Ілля. Ти ж знаєш, нам потрібен фахівець із досвідом, а вона тільки-но з інституту.
— Навіщо ж ти кликала її на співбесіду? — Він узяв зі столу аркуш із резюме Ліди.
— Ілля, твій батько дав чітку вказівку…
— Я впевнений, що вона впорається. Поверни її. А з батьком я сам переговорю.
— Але… Гаразд, — незадоволено мовила Інга…
…— Мамо, мене взяли на роботу! — Ліда радісно вбігла до квартири, тримаючи в руках торт у прозорому пакованні. — Святкуємо!
— Ну от, а ти хвилювалася. Донечко, я така щаслива за тебе!..
Життя поступово налагоджувалося. Усі негаразди залишалися позаду.
Рано чи пізно Ліда перетнеться в офісі з Іллею й зрозуміє, чому її раптово взяли без досвіду. Що він знову їй допоміг.
Ліда ще довго гадатиме: що ж стоїть за цією допомогою? Він справді намагався спокутувати якісь власні гріхи? Чи, можливо, не свої?
А може… вона просто йому сподобалася?
Проте це вже зовсім інша історія…