— Як ви потрапили? – прошипіла Марина. – Сергію, ти їй ключі дав?! — Це моя квартира, — спокійно промовила Ірина Петрівна. — Я потрапила до неї по праву. Ось ухвала про незаконну зміну замків. Сергій зблід. — Мамо, навіщо ти влаштовуєш скандал? Ми ж домовилися
— Так, я змінила замки, люба Свекрухо, — Марина випросталась у передпокої, сховавши нові
— А вона порадила синові в мене запитати, мовляв, поцікався, чому твоя дружина не вважає за потрібне прибирати у квартирі, де живе на “халяву”, уявляєш? А мені просто набридло. Гаразд ще, коли і чоловік, і мама його працювали, я брала весь побут на себе майже. Хоча теж доводилося важкувато – у мене на руках немовля було
— Чоловік з роботи прийшов, я в кімнаті була з сином, чую, на кухні
— Мені було 12 років, коли Лариса остаточно в нас влаштувалася, – згадує жінка. – Мама так і сказала, що тепер Лариса – її донька, а моя сестра. І відразу я стала старшою, яка потерпить. — Маріє, Лариса маленька ще, прибери сама, що ти лаєшся? – мама ганяла рідну доньку і гладила по голові племінницю
— Я розумію, що я влаштована, а Лариса – ні. Але хто в цьому
— Взагалі-то я додому приїхав, – відповів він. — А-ааа, невже господар… – вона квапливо стала витирати руки. — Я господар, а ви тут хто? Вона зраділа і посмішка засяяла на її обличчі, ніби дорогого гостя побачила. — Так ви син Ганни Федорівни… ой, точно син, ну слава Богу, чекали ж, ми думали встигнете… — Не встиг
Ще трохи й дім. За тим поворотом, ні, за тим переліском, за тим пагорбом…
Сидить, наприклад, на пенсії, але онук восени в школу пішов, а любляча бабуся жодного разу не погодилася забрати його після уроків, принципово: — Я – бабуся, я не зобов’язана. У дитини є мати і батько, ось ви й домовляйтеся
— Вчора колишній дзвонив, з наїздом знову, — скаржиться Галина подрузі. — Ну звичайно
— Наталочко, — почала свекруха, але я підняла руку, зупиняючи її. — Ні, мамо. Зараз я говорю. Я мовчала двадцять років. Мовчала, коли ви позичили у нас на першу машину для Ігоря. Мовчала, коли просили грошей на ремонт його квартири. Але зараз — досить
Того вечора я повернулася додому раніше звичайного. Літня задуха загнала мене з дачної ділянки
Внучку Ксенія Іванівна бачила за два з половиною роки 6 разів. Один раз на виписку, два рази на день народження малятка, і три рази свекруха до невістки з сином просто так заїхала, з гостинцями дачними та продуктами для майбутніх іменин Тихона
— Тільки зараз все якось почало нормалізуватися, і наші відносини потеплішали зі старшим сином,
— Ми, багатодітні, справжні героїні, – нерідко казала сестра. – По-перше, ми виконуємо своє призначення і виконуємо головну роль жінки, а по-друге, підвищуємо рівень популяції в країні. Ми у всьому собі відмовляємо, все на собі тягнемо! А бездітні… Ну, як на мене, вони живуть даремно. Усе в них для себе! Чи не соромно?
— Моїй родині потрібні гроші, і ти зобов’язана допомогти! – упевнено заявила сестра. –
Тушковане м’ясо з овочами. Коли він встиг це приготувати? Вона їла і думала про те, як же мало знає про цю людину, яка вже рік живе в їхньому домі. М’який? Ні, радше стриманий. Добрий? Мабуть. Турботливий? Безумовно. Але ще й гордий, ніколи не виправдовується, не намагається підлещуватися
— Він мені батька не замінить, нехай іде, – Марина дивилася на матір як
З Валькою такими подругами ви були, що ти! Не розлий вода, а з чоловіком її не цуралася ти бути! Щось не боялася ти ні пересудів, ні пліток, а зараз що ж? Що ти раніше дітей не соромилася? Не боялася, що почують вони? Нехай знають діти, що мати в них така! А може й діти не мої, а Івана, га, Людко? Що мовчиш?
— Татку, та що ж ти робиш? А як же мама? Тобі її не

You cannot copy content of this page