— Я ж тобі казала, доню, чоловікам вірити не можна. Поглянь, який він із себе, кожна на нього вішається. А цей… мовчить, кліпає очима.
— Мамо, він каже, що між ними нічого немає! Це все Маринка вигадує! — схлипувала Віра.
— А ти й віриш? Уночі хто з ним? Ти? Ні. А Маринка, поглянь, геть не висипається!…
…Віра та Єгор були головною окрасою села Заріччя. Коли вони йшли вулицею — він високий, темноволосий, із вічно усміхненими очима, а вона світла, струнка, із косою до пояса — усі погляди були прикуті до них.
Бабусі на лавах зітхали:
— Воістину Бог зводить… Краса до краси тягнеться.
Дівчата заздрили, але потай, бо Віра була доброю, без краплі пихи, працьовитою й чуйною.
Єгор же до інших дівчат ставився абсолютно байдужо, хоча багато хто з них буквально полював на нього.
Три роки вони зустрічалися. Три роки Єгор щоранку приходив до хати Віри, щоб разом іти на ферму.
Три роки вечорами вони гуляли, ходили до клубу чи сиділи на її ґанку: він клав голову їй на коліна, а вона перебирала його темні кучері.
— Ти знай, мені ні до кого діла немає, у моєму серці тільки ти, — казав він своїй коханій.
Усі знали: весілля буде, як тільки Єгор добудує хату. А дім уже був майже готовий.
— Ще трішки — і все, Віронько! Ти будеш господинею в новому домі, — а вона щасливо сміялася своїм дзвінким сміхом.
— Ех, якби швидше, Єгорко! Я вже все розпланувала: де буде кухня, де спальня, а де кімната для дітей.
Жила в селі й Маринка. Вона була з тих дівчат, про яких кажуть: оскаженіла, без гальм. Невисока, пишногруда, із жвавими очима-смородинками та вічною напівпосмішкою на яскравих губах.
Вона не пропускала нагоди пройти повз Єгора, коли той сидів на тракторі. Найголосніше за всіх сміялася на вечірніх посиденьках, закидаючи голову так, щоб усім було видно її білу шию.
Вона могла заскочити до нього в гараж «у справі» — то викрутку попросити, то ключ позичити — і просиджувала там пів години, нахиляючись над капотом так, що Єгор аж червонів.
— Ти дивись, вона ж липне до тебе, як реп’ях! — казала Віра.
— Віронько, ну що ти, — відмахувався Єгор. — Маринка є Маринка. Вона з усіма така. Ти в мене єдина в серці.
І Віра вірила. Бо кохала. Бо три роки — це не жарт.
Він дарував їй приємні дрібнички, допомагав по господарству, захищав у сільському клубі від захмілілих залицяльників.
Віз її за три села до хорошого фельдшера, коли в неї схопило спину. Знав, що вона любить чай із м’ятою, і завжди тримав термос під рукою, коли працювали в полі.
Але Маринка не вгамовувалася і почала розпускати плітки. Спочатку обережно натякала подружкам у черзі за хлібом, загадково зітхаючи. Потім — усе голосніше.
До осені вже все село гомоніло, ніби Маринка та Єгор «цілу ніч удвох гуляли за селом».
— Ми з Єгором їздили по гриби. З ним так приємно спілкуватися, що ми й не помітили, як день пролетів, — розносила вона чутки по селу. — Не кохає він Вірку!
Якби кохав, давно б одружився, а не хату будував. Та й не єдина вона в нього, я ж знаю… А вона просто наївна дівка!
Поговорювали й про те, нібито бачили їх разом на косовиці біля річки під високим місяцем. Мовляв, поверталися удвох до його недобудованої хати, коли вже півні співали.
Віра ночами плакала в подушку. Її мати, Клавдія Петрівна, сувора жінка, лише стискала губи:
— Я ж тобі казала, доню, чоловікам вірити не можна. Поглянь, який він із себе, кожна на нього вішається. А цей… мовчить, кліпає очима.
— Мамо, він каже, що між ними нічого немає! Це все Маринка вигадує! — схлипувала Віра.
— А ти й віриш? Уночі хто з ним? Ти? Ні. А Маринка, поглянь, геть не висипається!
Віра вимагала від Єгора пояснень. Він клявся й божився. Очі в нього були щирі, і Віра танула.
Але варто було їй побачити, як Маринка при всіх поправляє йому комір сорочки та додає:
— Щось він у тебе запилився, Єгорко, дай-но струшу, — як усе всередині у Віри знову переверталося.
Маринка діяла нахабно і не приховувала, що Єгор їй подобається. Відкрито казала дівчатам:
— Нічого, ще до мене прибіжить. Усі чоловіки однакові. А Вірка… вона ж сіра миша, що він у ній знайшов?
І Єгор справді іноді затримував погляд на Маринці. Недовго, на одну секунду. Але Віра, яка знала кожен його рух і найменшу зміну в погляді, бачила це. Серце її стискалося.
Вона починала говорити про весілля просто так, для перевірки, щоб почути обіцянку:
— Єгоре, а коли ми вже розпишемося? Хата ж майже готова.
— Тільки дах закінчу, Віронько. Ну чого ти так поспішаєш? Усе буде. Я ж казав: ти єдина в моєму серці.
Ці слова стали для неї і молитвою, і прокляттям.
…Час минав. Настала пізня осінь.
Віра запам’ятала той день назавжди: вона йшла від автобусної зупинки й побачила Єгора, який виходив із сільради.
Поруч із ним стояла Маринка. І вони трималися за руки. Не випадково — їхні пальці були міцно переплетені.
Віра замерла. Повз проходив дядько Дмитро, хмикнув, похитав головою й пришвидшив крок. Сусідський пес гавкнув і замовк, ніби відчув біду.
Єгор побачив Віру. Смикнувся, хотів висмикнути руку, але Маринка стиснула її ще міцніше й подивилася на нього знизу вгору з такою перемогою, що йому не було куди дітися.
Та він усе ж вихопив долоню.
— Віро… — почав він.
Але Маринка перебила його, розплившись у посмішці на всю свою яскраву посмішку:
— Привіт, Вірко! А ми ось заяву подали. Та ти не дивись так, усе з кохання, усе чесно. Ми з Єгором дитину чекаємо.
Віра мовчала, дивилася на Єгора. Він стояв червоний, нещасний, не піднімаючи очей.
— Це правда? — тихо запитала Віра. — Ти ж казав…
— Віронько, так вийшло… Я не хотів. Вона сама. Ми тоді перебрали… на Петра й Павла. Ну, сама розумієш: ніч, місяць, річка… Я…
Він раптом заговорив швидко-швидко, ніби ще міг усе виправити словами.
— Але я кохаю тебе! Тільки тебе! Але так вийшло… дитина…
— Досить пояснень! — вигукнула Маринка, смикнувши його за рукав. — Годі! Усе вирішено, весілля через два тижні. Приходь, Віро, якщо захочеш. Ми всіх кличемо.
Вона потягла Єгора за собою, щось белькочучи на ходу, а він озирнувся через плече. Лише один раз.
І Віра побачила в його очах такий відчай, що їй стало майже легше…
Ні, не легше — просто зрозуміліше. Він не хотів. І все одно це зробив.
Віра стояла посеред вулиці одна. В обличчя дув холодний вітер, зриваючи листя з тополь. Село жило своїм життям: десь ґрюкнули двері, загавкав пес, загуркотів старий мотоцикл.
Життя мчало повз, а Віра в ньому раптом перестала бути частиною чогось спільного.
— Вірко! — гукнула її сусідка, тітка Зіна. — Ти чого стоїш як укопана? Ой, виявляється, чутки-то правдою були…
Віра пішла додому. Ноги не слухалися, світ хитався.
Вдома мати зустріла її мовчанням — зрозуміла, що донька вже все знає. Клавдія Петрівна лише зітхнула й поставила перед нею чашку гарячого чаю з м’ятою.
— Пий, — мовила коротко. — Він не вартий тебе, зрадник. Я через це пройшла із твоїм батьком. Усе життя проходила… Ти думаєш, я не знаю, що таке бути самотньою у власній родині?
Віра підняла на неї заплакані очі:
— Мамо, він же клявся…
— Усі клянуться. А потім ідуть до таких самих Маринок.
Через два тижні було весілля. Віра, звісно, не пішла. Сиділа на ґанку, дивилася на зірки й розуміла: Єгор зараз рум’яний, сп’янілий, обіймає молоду дружину. Маринка тріумфує, тримаючись за живіт.
А її, Віру, тепер усі жаліють — і це гірше за осуд, бо жалість забирає останню гідність.
Та найстрашніше сталося потім. Через рік…
Віра працювала на фермі в нічну зміну. Поверталася вранці додому втомлена.
На пів дорозі її перехопила заплакана Маринка.
— Віро… — зупинила її Маринка. Голос її був чужим, розгубленим, без колишнього зухвальства. — Ти не знаєш, де він? Єгора немає вже другу добу.
Віра дивилася на неї: на темні кола під очима, на немовля в візочку, яке надривалося від крику, на її тремплячі руки.
— Поїхав у місто, — додала Маринка. — Сказав, що по запчастини, і зник. Телефон мовчить, друзі не бачили. Я вже й у лікарню дзвонила, а в морг боюся…
— У морг не дзвони, — тихо мовила Віра. — Він живий… Я відчуваю.
— А я? — Маринка схлипнула. Це було так несхоже на ту самовпевнену дівчину, яка відбивала чужих наречених. — А я як же? З дитиною, без грошей…
Він каже, що дивитися на мене не може. Що я його дурила, що ніякої дитини від того разу не було, я все вигадала!
Мовляв, справжній батько — хтось інший, коли він у місто їздив, я була з кимось ще… І каже, що кохає тільки тебе. Завжди кохав!
Віра не відповіла. Вона пішла додому, поставила чайник і довго сиділа на кухні наодинці (мати поїхала до тітки в район).
У хаті було тихо й порожньо — власне, так само, як і в її грудях.
Увечері Єгор прийшов до її хати. Постукав. Вона не відчинила. Він стояв під вікнами й кричав:
— Віро! Вийди! Я все поясню! Я хочу поговорити.
Вона стояла біля вікна, дивилася на його темний силует і нічого не відчувала. Навіть злості не залишилося — лише глуха, непереборна втома.
— Йди геть, Єгоре, — мовила вона в темряву. — Іди до своєї дружини.
— Вона мені не дружина! Я з нею розлучаюся!
— Там твоя дитина…
У відповідь — тиша. Потім він хрипко вимовив:
— Не знаю я… моя чи не моя. Але відчуваю, що не моя…
— А я теж не знаю, — Віра відійшла від вікна. — Іди.
Він кричав ще довго. Потім його голос став злим, далі — благальним і сльозливим. Згодом він утік.
Віра сіла на ліжко, обійняла коліна й зрозуміла головне. У цьому селі, у цій хаті, серед людей, які знали її з самого малку, вона була абсолютно одна.
Мати співчувала, але не вміла жаліти по-справжньому — лише суворо стискала губи. Подруги взагалі розступилися, як вода перед каменем, бо не знали, що сказати.
А чоловіки тепер поглядали на неї з іншим інтересом: мовляв, вона вільна, тож можна підійти…
Єгор одружився з іншою, завдав Вірі болю, зламав життя і при цьому продовжував запевняти, що кохає саме її.
Вона ж сиділа у своїй кімнаті в старій хаті, де пахло пирогами й сушеними травами, і не знала, куди подітися від цієї «любові», яка нікуди її не привела.
У вікно стукав гілками вітер. Десь плакало Маринчине дитя, нікому не потрібне. Десь на самоті заливав своє горе Єгор, який зруйнував усе, до чого торкався.
А Віра дивилася на свою тінь на стіні, і ця тінь здавалася їй єдиною істотою, яка була поруч по-справжньому…
Самотні у власних родинах — це не про тих, у кого немає рідних. Це про тих, кого забули серед живих.
Про Віру, яку всі знали, та ніхто не врятував.
Про Маринку, яка отримала омріяне, але виявилася непотрібною власному чоловікові.
Про Єгора, який так і не зрозумів головного: не можна обіцяти серце двом одразу, бо розірване серце не б’ється.
Віра так і не вийшла заміж. Казали, що вона поїхала до міста, працювала на заводі, жила в гуртожитку. Хтось бачив її в автобусі з речами.
А селом ще довго ходила страшна історія про те, як Єгор після розлучення з Маринкою намагався вкоротити собі віку у своїй недобудованій хаті, але його врятував сусід, що проходив повз.
Відтоді він живе сам — тихо, мов відлюдник.
Маринка поїхала до тітки в сусідню область, залишивши дитину матері. Кажуть, котиться похилою площиною: компанії, гулянки, напої.
Так і живуть усі троє — кожен у своїй власній самоті.