Ранок. Кухня. Вона стоїть біля плити, готує каву. Він заходить у кімнату, тримаючи… старий фен. – Ти що це? – питає вона, дивлячись на нього, ніби він прийшов з іншої планети. – Це мій новий тостер, – серйозно каже він. – Тільки він у мене під рукою, бо у справжнього тостера черговий бунт і він відмовився працювати. – Як фен може бути тостером? – сміється вона. – Дуже просто! – відповідає він, відкриваючи дверцята мікрохвильовки. – Кладеш хліб, вмикаєш фен і тримаєш поруч. Поглянь, який хрусткий виходить!
– Ти знаєш? – Так… – Звідки? – Мені приходить звіт по картці. –
— Аліно… — м’яко каже він, простягаючи руку. — Не торкайся мене, — мій погляд гострий. — Іди. Назавжди. Його очі блиснули на мить — чи то від образи, чи від поразки. Потім він розвернувся і пішов, не озираючись. Двері зачинились. Я заплющила очі. — Ти молодець, — шепоче Ліда, яка стояла збоку. — Ти вирвалась. Нарешті я вдихнула на повні груди. Глибоко. Вперше — вільно.
— Ти точно хочеш це зробити? — запитує Ліда, сусідка по кімнаті і моя
— А ти точно мене не знаєш? — запитала вона, коли Кама вийшла по воду. — У тебе дуже знайоме обличчя. Я затримала дихання. — Я… колись заходила в одне кафе, де ви з дочкою сиділи. Можливо, звідти. — Можливо, — сказала вона, не відводячи очей. — Але знаєш, я люблю правду більше, ніж ввічливість. Якщо ти — це та, про кого я думаю… просто будь доброю до Ками. Вона вийшла з кімнати, залишивши мене зі столом, чаєм і запитаннями.
— Щоб через три дні тебе і всіх твоїх речей не було в моїй
Віктор сидить у вітальні, гортаючи старі газети, коли помічає щось незвичайне під диваном. — Що це?.. — він тягне звідти невелику коробочку. Відкриває — а там набір із десяти різних губок для миття посуду. — Олено! — кличе він, тримаючи коробку на видному місці. — Ти це серйозно? Де ж ти це ховала? Олена, яка в цей момент заходить з кухні, робить великі очі: — Це… експериментальна колекція. Для різних поверхонь!
Вітальня. Максим повертається додому зі школи, у руках — рюкзак, а на підлозі поруч
— Може, я погана мати. Може, я просто не вмію. Мені ніхто не показав, як. Її голос стихає. Вона повертається в кухню, сідає знову й просто сидить у тиші. Не вперше. І, мабуть, не востаннє. У кімнаті було темно. Тільки підсвічування телефона кидало слабке світло на обличчя Поліни.  Вона лежала на ліжку, дивилася в стелю, не кліпаючи. Повіки важкі, а думки — ще важчі.
— Забирайся геть! Мені твої проблеми не потрібні! — голос Іри гримів так, що
— Ти дивишся на мене, як на ворога, — сказала вона під час однієї зустрічі у суді. — Але я просто хочу повернути нашу доньку. Вона заслуговує на сім’ю. Зі слів Наді та підтримкою адвоката почала пробиватися правда.
— Ти не маєш права так вчиняти! Поверни її, чуєш! — голос Наді тремтів,
— Марина, може, сходимо разом на виставку сучасного мистецтва? Думаю, це було б цікаво. Її серце забилося швидше. Вона зраділа, але одразу згадала всі ті болючі моменти минулого. — Я… я не впевнена, — прошепотіла вона, відводячи погляд. — Наче у нашій компанії немає заборонних правил для походів з колегами на виставки чи десь іще?! — Немає. Та справа в іншому.
— Маринко, ну що ти так сумуєш? — запитала Оля, сідаючи навпроти в маленькому
— Оце була нічна оборона табору! — вигукнув я. — А тепер давайте продовжимо зі страшилками, — сказав тато, — але вже без справжніх лісових «гостей». Темрява огорнула ліс, лише місяць ледве пробивався крізь гілки. Ми з дідусем і татом вирушили до річки — справжні «нічні мисливці» за рибою. — Головне — тиша, — прошепотів дідусь, розкладаючи вудку. — Риба боїться шуму, як я — дієти.
— Тату, ти серйозно збираєш нас у ліс із  бабусею та дідусем й ночівлею?
Я написала у своєму зошиті: “Мамо, здається, я сьогодні зустріла людину, яка розуміє мовчання. І біль. І, можливо, каву з корицею. Я не знаю, що це. Але сьогодні вперше я вийшла зі своєї кімнати — не тому, що треба. А тому, що хочеться. Дякую тобі за цей щоденник. Він став моїм серцем. І шляхом назад у світ.” — Можна я тебе щось спитаю? — Максим витер руки об рушничок, виходячи з-за барної стійки. — Питай.
— Софі, ти не можеш вічно уникати її речей, — сказала тітка Олена, стоячи
— Чому ти мовчиш? — запитала я тихо, ніби боялася зламати цю миттєвість. Він відвів погляд, ніби шукаючи слова. — Бо боюся, що, якщо скажу, все зміниться. — Зміни — це страшно, — зізналася я, — але ховаючись у мовчанні, ми втрачаємо справжніх себе. В моїй голові вирували думки, що неможливо поєднати цей тихий спокій з бурею сумнівів. Чи варто триматися за цю ілюзію? — Мені здається, — почала я, — що ми створюємо світ, де все так ідеально, що він не може існувати поза цими стінами.
— Ти впевнена, що це правильно? — Ліза дивилася на мене так, ніби тримала

You cannot copy content of this page