— У тебе хто? — Донечка. — Супер! Я взагалі теж мріяла про дівчинку, але тепер розумію, що це неважливо. Здорова дитина і добре. Як назвали? — Поки що ніяк. Катя бачила, що її сусідка по палаті спілкується неохоче. І вона стримала себе: не у всіх все проходить так само легко. Може, їй погано. Може, вона приходить до тями, відпочити хоче. А тут Катя зі своєю балаканиною. — Ти, напевно, втомилася. Вибач. Я просто з ранку тут, мені було нудно. Не буду тебе турбувати…
Катя народила дві години тому. Її разом із синочком Микитою вже перевели до палати
— Ти зобов’язана готувати! Це твій обов’язок як дружини! — Обов’язок? — Галина посміхнулася. — А який твій обов’язок? Газету читати? — Не перекладай з хворої голови на здорову! — Юрій встав, нависаючи над столом. — Раніше все було інакше! Ти й суп зварити встигала, і пиріжки напекти! — Раніше я думала, що ти це цінуєш. — Та тобі що, складно борщу наварити? Ти ж вдома сидиш цілими днями! Галина повільно підняла погляд: — Я не вдома сиджу. Я на пенсії працюю. Прибиральницею. Щоб онучці на курси англійської вистачало. — До чого тут це? — Юрій роздратовано махнув рукою. — Моя мати і працювала, і господарство вела, і ніколи не скаржилася! — А я ось поскаржуся…
— Сорок років я тобі супи варю, а ти хоч раз подякував?… Галина стояла
– Здається, ми добре попрацювали і заслужили пристойну вечерю. Може, підемо перекусимо десь? – запропонував він, виходячи з бібліотеки. – Ой, моєї стипендії на пристойну вечерю не вистачить… – Навіщо ж так мене ображати? Я запрошую, а отже й пригощаю…
Олег Сергійович неквапливо йшов коридором університету, занурений у свої думки. До сорока п’яти років
— Мамо, як ти? Питання пролунало обережно, ніби Лера перевіряла, чи не розсипалася мати на шматки після розлучення. — Нормально, — Валентина присіла на край ліжка. — Білизну перебираю. Половина її ще радянська, уявляєш? — Мамо, слухай. Пам’ятаєш, я тобі про Джованні розповідала? Мій викладач італійської. — Ну, пам’ятаю. Ти збиралася з ним до Мілана їхати на курси…
Валентина Сергіївна розбирала шафу, коли телефон завібрував на полиці з постільною білизною. Дочка. Дзвонила
— Дуже подобається, Ксюшенько, дуже, — кивнула Тамара Павлівна, але її погляд уже став якимось оцінювальним, діловим. — Велика кімната, світла… Тут Зіночка з Сергієм і дітьми чудово б розмістилися. І їм простору, і вам не тісно. Ксюша завмерла. Радісна посмішка повільно зійшла з її обличчя. — У якому сенсі — розмістилися? — Ну як у якому? — буденно відповіла мати, простукуючи стіну. — Вони ж свою однокімнатну квартиру продають, в іпотеку лізуть, щоб розширитися. А поки угода, поки те й се… Де їм жити?…
— Ну що, донечко, ось і збулася твоя мрія! — Тамара Павлівна обвела рукою
— Могла б хоч гарний подарунок подарувати! Ось Ігорю дружина подарувала брендові кросівки, а Макара дружина взагалі на Мальдіви везе. Мені одному соромно друзям зізнатися, що у мене дружина — скнара, яка сидить на моїй шиї й ні копійки ні на що не витрачає. Не може навіть на пристойний подарунок розщедритися!  Павло жбурнув порожню тарілку так, що вона, пролетівши над столом, вдарилася об стіну. — Серйозно? Я тобі повинна дарувати подарунки? А з чого це, якщо ти мені навіть простий букетик не приносив уже півтора року! Коли востаннє ти мені щось купував? — Віка не мала наміру підставляти голову під звинувачення чоловіка. — А за що тобі дарувати квіти й подарунки? Подивися на себе? З тобою на людях соромно з’являтися. Рада маєш бути, що взагалі з тобою живу. Павло встав і вийшов із кімнати, а Віка підійшла до дзеркала, щоб вкотре подивитися собі в очі й задати питання — чому вона все ще поруч із цим чоловіком…
— Могла б хоч гарний подарунок подарувати! Ось Ігорю дружина подарувала брендові кросівки, а
— Мамо, у нас немає стільки грошей! — Як це немає? Ви ж збиралися купувати квартиру. — Збиралися, але… — Ніяких «але». Мені потрібно бути впевненою у своїй спокійній старості! Чоловік з дружиною переглянулися й нічого не відповіли. Анна Дмитрівна явно перегинала палицю. Говорити що-небудь і переконувати її було безглуздо…
— Мамо, у нас немає стільки грошей! — Як це немає? Ви ж збиралися
— Тобто стіл бронювати на шістьох? — На сімох, ще буде племінниця з боку тітки. — Стривай, — Світлана нахмурила брови, — це не та, на якій тебе збиралися одружити? — Ой, та це справи давно минулих днів, забудь, — відмахнувся чоловік, але Світлані ця історія занадто добре закарбувалася в пам’яті. Про своє минуле їй розповів сам Павло. Незадовго до зустрічі зі Світланою його батьки активно сватали його до Наді, родички дружини дядька. Нібито наречена — просто мрія, у неї хлопців черга стоїть, а вона все на Павла задивляється…
Світлана почервоніла від сорому, у скронях застукало, долоні стали вологими. Вона зрозуміла, що чоловік
— Даша, приймай гостей! — проголосила Зіна, скидаючи норкову шубу мені на руки, ніби я вішалка з функцією підігріву. — Ми проїздом. Заскочили всього на пару годин, мама сказала, що у вас до чаю є той самий пиріг. Людмила Романівна, моя свекруха, її мама, увійшла останньою. Вона поводилася як дорогоцінна ваза династії Мін, хоча насправді була звичайною керамікою з тріщиною на місці совісті. — Боренька вдома? — першим ділом запитала вона, ігноруючи моє привітання…
Коли моя зовиця Зіна дзвонить у двері, у мене виникає стійке відчуття, що почалася
— Може, твій Ігор найпрекрасніша людина у світі, але він на вісімнадцять років старший, — переживала Валентина. — Зараз тобі тридцять і це може бути не так помітно. Але через десять років ти, як і раніше, будеш сповнена життєвої енергії, а йому буде майже шістдесят років. — Ну і що, хто знає, як і що може статися з кожним із нас через десять років, — міркувала Світлана. — Мені добре з Ігорем, у нас є взаєморозуміння, і це найважливіше. Тоді батькам Світлани не вдалося відрадити її від шлюбу, оскільки вона нікого слухати не хотіла. Ігор добре заробляв, і батьки підозрювали, що це стало основною причиною прийнятого донькою рішення…
Коли Світлана виходила заміж за Ігоря, велика різниця у віці не здавалася проблемою. Тоді

You cannot copy content of this page