— Де мої речі? — А ваші речі я вже відправила кур’єром, — спокійно відповіла Галя. — Вони саме їдуть до вас додому. Ніна Василівна дивилася на неї. Галя витримала цей погляд — прямо, без тіні усмішки. — Що це означає?…
— А ваші речі я вже відправила кур’єром, — спокійно відповіла Галя. — Вони
— Ну що, показуй свої розкішні апартаменти. Я відчинила хвіртку, і мати увійшла у двір, поправляючи пальто. — Привіт, мамо. Доїхала нормально? — Доїхала, з пересадкою. Вона вже не слухала, йшла вздовж паркану, оглядаючи ділянку — голу весняну землю, що ще не вкрилася травою, штабель тротуарної плитки біля ґанку, новеньку огорожу. — Все доглянуте тут у вас, акуратне. І будинок наче міцний. Великий. Вона задерла голову до даху, все так само обмацуючи поглядом сайдинг, склопакети, водостік. Так на ринку обмацують курку, перш ніж запитати ціну…
— Ви взяли іпотеку, купили будинок, а про брата ти подумала? — запитала мати…
— Ти ж тепер багата, можна й про старі образи забути! — сказала родина. І ось тут щось у повітрі змінилося. Валерія повільно поставила чашку. Подивилася на гостю прямо, без жодної м’якості. — Я багата, а не дурна…
— Ти ж тепер багата, можна й про старі образи забути! — сказала родина.
— Мовчи й не смій відкривати рота, доки я не закінчу говорити! — Слава не кричав, але його глухий, свистячий шепіт ударив по вухах. Він розмовляв по телефону, заходячи в квартиру. Кіра завмерла посеред спальні. У її руках була затиснута пластикова картка глибокого синього кольору. Вона рівно дві хвилини тому витягла її із задньої кишені його робочих джинсів перед тим, як кинути їх у пральну машину. На лицьовому боці чіткими срібними літерами було вибито: VIACHESLAV MOROZOV. Ось тільки у їхньої родини ніколи не було рахунків у цьому банку…
Чоловік казав, що грошей немає. А сам таємно оформив другу картку…   …— Мовчи
— Швидко відкривай сумку і викладай коробку з конвертами на стіл! Цей вереск свекрухи замість законного «Вітаю!» зустрів мене на порозі нашої нової орендованої квартири рівно через сорок вісім годин після того, як відлунав весільний марш Мендельсона. Олена Вікторівна стояла в передпокої, навіть не зволивши зняти лаковані туфлі, і її доглянуті пальці дрібно тремтіли від ледь стримуваної жадібності. Поруч похмуро сопів свекор, Валерій Павлович, усім своїм виглядом показуючи, що прийшов забирати законну здобич…
Батьки чоловіка оплатили велике весілля. Тепер вимагають повернути всі подаровані гроші…   …— Швидко
Ніна зателефонувала першою. Голос був такий теплий, такий рідний, що Валя навіть розгубилася. — Валечко, ми чули, ти дачу купила! Чудово, просто чудово. Ми б так хотіли приїхати, подивитися, як ти влаштувалася. Можна на вихідних? Валя, звісно, сказала — можна. Бо вона ще не розуміла, що на неї чекає. Ніна приїхала не сама. З собою привезла чоловіка Геннадія, доньку Аллочку з залицяльником, якого ніхто достеменно не знав, і маленького онука, якого Валя бачила вдруге в житті. П’ятеро людей, із величезними сумками, але не з продуктами — з речами…
— А я продукти не купувала, думала, ви привезете, — вирішила провчити нахабних родичів
– Тіме, твоя мама приходила в п’ятницю? Він опустився на стілець навпроти. Права брова в нього сіпнулася — звичка, яку він перейняв у Римми. Тільки у Римми вона означала роздратування, а у Тимофія — тривогу. – Так. Вона сказала, що допоможе прибрати, поки нас немає. А що сталося?…
Свекруха відвезла іграшки онука на дачу, невістка приїхала з описом майна та вантажівкою…  
— Галю, заходь! Мій у погребі був, то й тобі картоплі набрав. Галина звернула до сусідського двору. — Ой, дякую, тітко Марино, я вам обов’язково поверну. — Та звідки ти повернеш? Ой, леле… «Поверне вона». Раніше треба було думати, коли дітей народжувала! Петро ніколи не був путящим чоловіком. Галина проковтнула образу. Вона знала: до зарплати ще тиждень, а на самому молоці довго не протримаєшся. Добренько б вона сама, але ж удома на неї чекали троє дітлахів. Петро, про якого згадала сусідка, був її колишнім чоловіком. Минулого року, дізнавшись, що за трьох дітей держава не дасть їм ні машини, ні квартири, він нашвидкуруч зібрав речі й заявив, що в таких злиднях жити не згоден. Галя тоді саме мила посуд і від несподіванки аж тарілку впустила…
— Галю, заходь! Мій у погребі був, то й тобі картоплі набрав. Галина звернула
— Мамо, я в лікарні, — слабко сказала я. — Мені потрібні гроші на ліки. Я не можу цього місяця внести платіж за ваш кредит. Будь ласка, допоможи. На тому кінці дроту зависла пауза. А потім мама роздратовано відповіла: — Аню, ну звідки у мене гроші? Ти ж знаєш, Денис зараз вчиться на барбера, йому треба було купити дорогі інструменти. Попроси у колег у борг. Ти молода, викрутишся. І взагалі, мені ніколи, у мене суп кипить. Гудки…
— Мамо, я в лікарні, — слабко сказала я. — Мені потрібні гроші на
Проблеми почалися, коли будинок був готовий на 80%. Ми вже завезли техніку, поставили кухню мрії, і я нарешті могла не думати, як вмістити робоче місце в кутку кімнати. І тут у нашому житті з’явилася Аліна — молодша сестра Антона. Аліна була «принцесою» родини. Вчилася абияк, роботу змінювала щомісяця, двічі була заміжня і стільки ж разів розлучена. У родині її тільки й робили, що жаліли. «Бідна Аліночка, їй так не щастить у житті», — зітхала Галина Степанівна…
— Вона ж рідна кров, їй це потрібніше! — кинув мені чоловік. Антон вирішив

You cannot copy content of this page