— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені буде зручніше відсвяткувати день народження синочка! Чашка вислизнула з рук Олі й розлетілася на друзки по кухонній підлозі, але вона цього навіть не помітила. Вона стояла й дивилася на зовицю так, ніби та говорила незрозумілою мовою. — Вибач, що? — перепитала Оля, хоча чула все чудово…
— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім, коли дізналася, куди зникали решта. Але це сталося пізніше. А тоді був серпень. Спека не відпускала вже тиждень, повітря липло до шкіри, а я закручувала банки. У мене льох — від стіни до стіни, усе стрункими рядами: огірки, помідори, кабачкова ікра, гриби…
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім,
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, — похвалилася свекруха під час недільного обіду… …Цей обід відбувався за суворо затвердженим розкладом. У повітрі пахло запеченою качкою, розмарином і легким, ледь вловимим ароматом майбутнього скандалу…
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, —
— Таїсіє, тобі б валеріани випити, перш ніж заходити на свою дачу. — А навіщо це? Таїсія зручніше перехопила важку сітку-авоську з розсадою й здивовано подивилася на сусідку. Зоя стояла біля свого паркану, спираючись на сапку, і співчутливо хитала головою: — А ти сама йди й подивися…
— Таїсіє, тобі б валеріани випити, перш ніж заходити на свою дачу. — А
Свекор роками кидав мені: «Мовчи, жінко» — аж поки я не відповіла йому на його ж дні народженні… …Ми з чоловіком Вадимом останні десять років жили у своїй «трикімнатній» у спальному районі. Але щосуботи о пів на другу мусили з’являтися у іншій квартирі в центрі міста. Вадим боявся батька і в буквальному сенсі зі шкіри ліз, щоб то якісь надзвичайно дорогі ліки йому дістати, то ремонт організувати, то ще щось…
Свекор роками кидав мені: «Мовчи, жінко» — аж поки я не відповіла йому на
— У мене сувора мама, — уп’яте за вечір повторив Юрій. — Але ти не бійся. Головне — не мовчи, вона мовчанку сприймає як зарозумілість. — Я й не збираюся мовчати, — спокійно відповіла Дарина й першою зробила крок до дверей квартири. Двері відчинила невисока жінка років п’ятдесяти п’яти, в перлинних сережках — явно одягнених спеціально для цього вечора…
— На що ти взагалі розраховуєш із такою зарплатою? — посміхнулася мати нареченого…  
На весіллі власного онука Борьки Валентині Андріївні, як зазвичай, відвели «найпочесніше» й найбезпечніше місце — у дальньому кутку. Подалі від колонок, що гуркотіли басами, за діжкою з запиленою, розлогою штучною монстерою. Гості за столами вигукували «Гірко!», голосно дзвеніли важкими скляними фужерами…
На весіллі власного онука Борьки Валентині Андріївні, як зазвичай, відвели «найпочесніше» й найбезпечніше місце
Того дня я стояла біля плити в чужому халаті й помішувала суп. На підвіконні сушилися дитячі рукавички. У пральній машині крутилася білизна. На телефоні блимало повідомлення від кур’єра. На столі лежав список: забрати з хімчистки, купити по дорозі, зателефонувати сантехніку, не забути про таблетки. І раптом я спіймала себе на дуже дивній думці: я вже не розумію, що тут моє. Моя тут лише втома…
Того дня я стояла біля плити в чужому халаті й помішувала суп. На підвіконні
На диванчику, накритому килимовою доріжкою, де зазвичай спить наша кішка, сиділи моя молодша сестра Елла та мій син Денис. Сиділи мовчки, щільно стиснувши губи. А між нами на столі, застеленому липкою клейонкою, височіли ящики. У них щільними рядами лежали томати сортів «Бичаче серце» і «Санька». Налиті, тверді, зі шкіркою, що потріскалася біля плодоніжки, із запахом терпкого бадилля. Поруч стояли пластикові будівельні відра, доверху набиті м’ясистим болгарським перцем, і картонні коробки із сизою, вкритою білуватим матовим нальотом сливою «Венгерка». Усе це добро зараз ділили…
Усе літо я сама обробляла дачу, а родичі приїхали на двох машинах із порожніми
— Я більше не можу туди їздити, Сашо, — Тетяна втомлено провела рукою по волоссю, відкидаючи неслухняне пасмо. — Там усюди спогади. Двадцять років… Кожен куточок. Олександр мовчки кивнув, розглядаючи свої руки — великі, шорсткі, із в’їденим у шкіру машинним мастилом. Долоні механіка не відмиєш до кінця, як не старайся. — Розумію, Таня. Але мама… — А що мама?…
— Я більше не можу туди їздити, Сашо, — Тетяна втомлено провела рукою по

You cannot copy content of this page