— І взагалі, якщо вже ми заговорили про це… Ти свою дитину від першого шлюбу чомусь батькам не віддала. Привела хлопця сюди. А мій син тепер мусить чужу дитину утримувати й виховувати. І я після такого ще й питати в тебе дозволу маю? Наталя на секунду завмерла, дивлячись на свекруху. — Утримувати й виховувати? Ви зараз це серйозно кажете?
— Господиня в цьому будинку — я. Квартира належить мені, я її придбала ще
– Я тобі повторюю: мені ця дитина не потрібна! Хочеш проблем? Народжуй, але до мене щоб жодних претензій! Андрій кричав на Таню, зі злостю вигукуючи ці жорстокі слова. Вона дивилася на нього й не могла повірити, що це говорить він — її коханий Андрійко, людина, до якої вона горнулася всією душею, якій довірила себе без залишку…
– Я тобі повторюю: мені ця дитина не потрібна! Хочеш проблем? Народжуй, але до
— У нас? — перепитала Дар’я. — Це де саме в нас? — Ну не в під’їзді ж. Галина Петрівна нарешті зняла чоботи й пройшла на кухню так упевнено, ніби це вона платила за квартиру, міняла тут труби й вибирала штори. — Тут, звісно. У тебе місця багато, стіл розкладний, вікна гарні. Людям приємно буде посидіти не в коробці. — А запитати мене ви коли збиралися?…
— У моїй квартирі вашого ювілею не буде! Тут не безкоштовний банкетний зал для
— Куди знову зникла тисяча? Борис стояв посеред кухні й тряс довгим паперовим чеком. Поліна поклала рушник на край мийки й відвернулася до вікна. Сперечатися не було сил. — Борю, там харчування для Тьоми. — І все? Чоловік з огидою підчепив чек нігтем, ніби це був брудний папірець. — Яке ще харчування на тисячу? — Звичайне. — Ти його червоною ікрою годуєш? — Там краплі від нежитю, — Поліна втомлено опустилася на табурет. — І дві упаковки пюре. — Краплі за чотириста гривень?! Борис обурено підійшов до столу…
— Тільки-но щось трапиться, одразу ж прикриваєшся дитиною!..   …— Куди знову зникла тисяча?
— Ань, привіт, — випалив брат, переступаючи з ноги на ногу. — Слухай, така справа… Загалом, це Соня. Дівчина боязко кивнула, шморгнувши носом. — Дуже приємно, — повільно промовила я, відчуваючи, як сіпається ліве око. — А я Аня. Сестра цього ідіота. Вітю, що відбувається? Вітя зробив крок уперед, заштовхнув Соню разом із її рожевою валізою в мій передпокій. А потім видав фразу, яка назавжди увійде в золотий фонд його абсурдних вчинків: — Ань, виручай…
— Ань, привіт, — випалив брат, переступаючи з ноги на ногу. — Слухай, така
Чоловік, до якого я переїхала в 51 рік, викинув мою вечерю в смітник. Спочатку він здавався турботливим, а потім почав контролювати й принижувати. Я зрозуміла, що боюся його, в той момент, коли він викинув мою тарілку у смітниковий бак разом із вечерею. А я чомусь насамперед подумала не «який жах», а «тільки б не забруднився бак»…
Чоловік, до якого я переїхала в 51 рік, викинув мою вечерю в смітник. Спочатку
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?! Гнат влетів до передпокою. Кинув ключі на тумбу так, що ті з гуркотом відлетіли до стіни й впали на килимок біля дверей. Ніна сиділа за кухонним столом. Вона акуратно розкладала вечірню порцію таблеток по комірках пластикового органайзера. Білі — для тиску. Рожеві — для серця. — Роззуйся, — рівно промовила вона. — Яке роззуйся! Гнат штовхнув килимок біля входу, але кросівки все-таки зняв. Йому сорок два, а поводиться як підліток. Той самий, якого застукали за палінням за гаражами. Гнат завжди так робив. Найкращий захист — це гучний напад. Спочатку накричати, звинуватити всіх навколо у своїх бідах. А потім чекати, поки мати сама почне його заспокоювати. Раніше цей сценарій працював безвідмовно. — Мені щойно дзвонив Вадим! Гнат пройшов на кухню. Нахилився над столом, важко дихаючи. — Який ще Вадим?…
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?! Гнат влетів до передпокою. Кинув ключі на
— Суп несолоний. Павло з огидою відсунув тарілку лівою рукою. Край фаянсу гучно дзвякнув об стільницю. — Сіль на тумбочці, — рівно відповіла Ірина. Вона змахнула невидимі крихти з клейонки звичайною вологою губкою. — Подай. — У тебе ліва рука чудово працює. Сам візьми. Павло важко задихав. Два місяці тому його звалив інсульт. Просто в заміському банному комплексі, куди він поїхав на вихідні. Права половина тіла відмовила за одну секунду. Раніше він би підхопився, жбурнув цю тарілку з супом просто в стіну щойно відремонтованої кухні й поїхав вечеряти в ресторан. Тепер він міг тільки злитися на зім’яті простирадла у власній спальні. — Миша сіра…
— Суп несолоний. Павло з огидою відсунув тарілку лівою рукою. Край фаянсу гучно дзвякнув
— Я тобі обіцяю, — вона театрально притиснула руки до грудей. — Якщо батько хоч якось пожартує про аварію, ми встаємо й ідемо. — Відразу. — Разом. — Обіцяю! Матвій поглянув на дружину важким поглядом знизу вгору. — При першому ж жарті? — При першому ж! — кивнула Поліна…
— Якщо тато хоч слово скаже, ми одразу встаємо й йдемо. — Ну, потерпи
Катерина відірвала погляд від ноутбука й кілька секунд дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. — Яка машина? — Наша. — У якому сенсі — наша? — У прямому. Татові треба їздити у справах. Що в цьому такого? Він говорив настільки буденно, ніби йшлося про стару викрутку, яку позичили сусідові на вечір. Катерина повільно закрила ноутбук. — Андрію, ти зараз серйозно?…
— Я не збираюся сваритися з батьками через якусь машину, — заявив чоловік, так

You cannot copy content of this page