— Збирай свої речі, Аню. І щоб до вечора твого духу тут не було! — голос матері, Ніни Павлівни, дзвенів від роздратування й нетерпіння. Вона стояла у дверях тісної прохідної кімнати, рішуче взявшись у боки. — Мамо, ти серйозно?…
— Збирай свої речі, Аню. І щоб до вечора твого духу тут не було!
— Вадиме, — покликала вона чоловіка, який чепурився перед дзеркалом у коридорі. Вадим саме поправляв комір нової сорочки. — Що таке, Аліночко? — відгукнувся він. — Ти за таксі до ресторану зі своєї картки заплатиш? Чоловік перестав поправляти сорочку й винувато подивився на дружину…
Аліна провела пальцем по екрану смартфона, перевіряючи баланс банківської картки. Сума в додатку змусила
Я взяла його картку, засунула в гаманець і поїхала за продуктами. На касі в супермаркеті термінал писнув, я приклала картку, і на екрані телефону — додаток банку я тримаю відкритим зі звички — вискочило сповіщення про списання. А слідом, поки я складала покупки, виринула історія останніх операцій. Я й не збиралася дивитися. Просто погляд зачепився…
— Сніжана Р., — сказала я, і чоловік завмер у дверях. Пів року він
Того вечора Ольга сиділа за ноутбуком, звіряючи дебет із кредитом за минулий місяць. Денис, проходячи повз, випадково кинув погляд на екран і завмер. — Що це за цифра? — запитав він, вказуючи на підсумковий рядок у таблиці. — Мій чистий прибуток за місяць, — спокійно відповіла Ольга, закриваючи кришку ноутбука. — Шістдесят тисяч. З урахуванням усіх витрат на інгредієнти, упаковку та рекламу. Денис повільно опустився на стілець…
Того вечора Ольга сиділа за ноутбуком, звіряючи дебет із кредитом за минулий місяць. Денис,
Юлія розкрила папку, поглянула на підсумкову суму, акуратно закрила її й розсміялася — тихо, але так, що цей сміх пролунав дзвінкіше за будь-який крик. — Ви справді думали, що я це оплачуватиму? Алла Віталіївна зблідла. Гості за столом завмерли з виделками в руках…
Офіціант поклав перед Юлією шкіряну папку з рахунком, і за столом на мить стало
— Хто вас кликав, той нехай і пригощає!.. …Віра стояла біля хвіртки, стискаючи холодний засув так, що аж кісточки на пальцях зблідли, і слухала, як по той бік паркану наростає незадоволений гул голосів. Хтось грюкав долонею по дошках, хтось кликав її на ім’я тоном, яким зазвичай повчають дитину, що провинилася. — Віро, припини дуріти, відчиняй! — гримів голос сестри Тамари. — Ми ж не з вулиці прийшли!…
— Хто вас кликав, той нехай і пригощає!.. …Віра стояла біля хвіртки, стискаючи холодний
— І справді, Олено, ну навіщо тобі машина? — зневажливо скривила губи свекруха, повільно розмішуючи цукор у чаї. — Тебе й так чоловік возить, коли має час. Краще б ремонт у нашому передпокої зробили або на море нас усіх відвезли. Ось що придумала — на власні примхи гроші розбазарювати! Олені було сорок сім років. З них рівно двадцять вона грала роль тіні, зручної функції, невидимки, яка тягне на собі весь дім, а ввечері підтакує чоловікові…
— Я голова сім’ї! Я вас усіх забезпечую! — гримнув кулаком по столу Ігор,
— Ви, Тамаро Миколаївно, мабуть, трохи заплуталися в юридичних термінах і в реальності загалом, — я акуратно склала руки на столі. — Ця квартира — не «наша». Вона — моя…
— Твоя квартира тепер наша, а вам і моєї старої вистачить, — заявила свекруха.
— Марино, ну візьми Ніку на точку. Їй важко, а тобі потрібні робочі руки. Своя ж. І я взяла. Оформила офіційно, платила, навчала. Показала, як приймати борошно, як рахувати списання, у кого що замовляти…
— Ну що ти так вчепилася в ці рецепти, Марино? Це ж не чужа
— Ти погладшала й погіршала, Катю. Я так більше не можу. Мені треба рухатися далі, дихати на повні груди, розумієш? Вадим стояв у дверях спальні, тримаючи в руках дорогу шкіряну валізу — подарунок Каті на його минулий день народження. Сам Вадим працював старшим менеджером у великій компанії, завжди носив випрасувані сорочки й пахнув дорогими парфумами. Катя ж у кухонному фартуху поверх старого халата дивилася на нього відсторонено. — Рухатися далі?…
— Ти погладшала й погіршала, Катю. Я так більше не можу. Мені треба рухатися

You cannot copy content of this page