Ігор зайшов на кухню якось боком, безглуздо зачепивши плечем одвірок. Йому було п’ятдесят чотири, але зараз він нагадував підлітка, який накоїв лиха й чекає на виклик до директора. Він нервово смикав ґудзик на сорочці й переминався з ноги на ногу. Марія, що сиділа за столом, навіть не підняла очей від книжки. Вона просто перегорнула сторінку. Тонкий папір тихо зашелестів у напруженій тиші…
— Машо, я втомився обманювати. Я кохаю іншу і йду. Дружина сприйняла цю новину
— Лідусь? Чому ти так рано? Щось сталося? Я тебе не чекав, — чоловік відступив назад… …Шлюб, якщо придивитися до нього уважно, — це як гарний вовняний светр. У перший рік він трохи колючий, потім розтягується точно за вашою фігурою й гріє в будь-які морози. Але варто хоча б раз випрати його в киплячій воді скандалів і взаємних докорів — він сяде так, що дихати буде нічим, і залишиться тільки викинути…
— Лідусь? Чому ти так рано? Щось сталося? Я тебе не чекав, — чоловік
— Навіщо тобі самій двомісний номер? Ми з дітьми до тебе підселимося! Знайома вирішила заощадити на відпустці… …Відпустка Ніни Сергіївни, завідувачки міського архіву, жінки ґрунтовної та такої, що цінує тишу понад будь-які земні блага, обіцяла бути ідеальною. Після важкого року, нескінченних перевірок і виснажливого переїзду архіву до нової будівлі вона заслужила спокій. Свій вибір вона зупинила на гарному пансіонаті в Карпатах, неподалік Яремче: вікові сосни, прохолодне гірське повітря, шум Прута і жодної міської спеки…
— Навіщо тобі самій двомісний номер? Ми з дітьми до тебе підселимося! Знайома вирішила
Вона поглянула на Юлію, і слова пролунали тихо, але в дзвінкій тиші їх почув кожен: — У вас є совість? Собі накладаєте третю порцію, а дитину нагодувати забули?! — Віра з гуркотом поставила другу тарілку на стіл прямо перед ошелешеною Юлією…
Вона поглянула на Юлію, і слова пролунали тихо, але в дзвінкій тиші їх почув
— Спадщину отримують після того, як людина йде у засвіти. Ти вирішив не чекати?… …Людмила дивилася на правий куток у передпокої. На дорогому набірному паркеті залишився лише чіткий прямокутник світлого пилу. Важкого французького комода XIX століття, який стояв тут останні двадцять років, на місці не було…
— Спадщину отримують після того, як людина йде у засвіти. Ти вирішив не чекати?…
— Твої батьки багаті, нехай куплять нам машину, — нахабно заявив зять за столом. Мій план помсти спрацював бездоганно… …Материнське серце рідко помиляється. Коли моя єдина донька, Ксенія, вперше привела до нашого дому Ігоря, всередині мене ніби спрацювала тиха, але наполеглива сигналізація. Ми з чоловіком, Павлом, люди старого загартування. Усе, що ми маємо — просторий заміський будинок, успішний бізнес із виробництва меблів, стабільний рахунок у банку — було зароблено десятиліттями важкої праці, безсонними ночами та відсутністю відпусток у молодості. Ми знали ціну кожній копійці…
— Твої батьки багаті, нехай куплять нам машину, — нахабно заявив зять за столом.
Після розлучення чоловік і його нова обраниця з’явилися на моїй дачі. — Ми чудово розуміємо, як важко самотній жінці поратися з таким величезним двоповерховим будинком. Ми пропонуємо дуже справедливий варіант: ви залишаєтеся в міській квартирі, а Саша забирає цю дачу…
Після розлучення чоловік і його нова обраниця з’явилися на моїй дачі. — Ми чудово
— Я всю душу свою в нього вклала! — Я розумію ваші заслуги, але… — А ти прийшла на все готове! — не дала перебити свекруха. — Тобі віддали здорового чоловіка з вищою освітою. У чисту квартиру привела, без боргів! І ти ще смієш скупитися в його день народження?…
— Я всю душу свою в нього вклала! — Я розумію ваші заслуги, але…
На екрані світилося оголошення з сайту оренди. Подобова оренда. Однокімнатна квартира. Тисяча чотириста гривень на добу. Олена збільшила першу фотографію. Нова кухня. Білий кахель. Вона знову збільшила — повільно, двома пальцями. Біля раковини, у самому кутку, була тріщина. Маленька, майже непомітна, коса. Вона знала цю тріщину. Бачила її одного разу, коли приїжджала до Антона ще до весілля. Це була його квартира. Та сама. — Олено, ти мене взагалі чуєш?…
— Мамо, брат жив у нас безкоштовно, а свою квартиру здавав подобово — за
— Поліні до дорослого життя ще вчитися й працювати, — відмахнувся Максим, навіть не глянувши на батька. — До того моменту, як вона закінчить інститут, щось само собою вирішиться. — Що саме має вирішитися, Максиме? — перебила я сина, відчуваючи, як побілілі пальці стискають край столу. — Звідки візьмуться гроші на її майбутнє житло? — Ну не знаю, вдало вийде заміж чи сама собі заробить, — знизав плечима син із крижаною байдужістю. — Зрештою, ви батьки, от і думайте над її проблемами…
— Оформіть на мене дарчу прямо зараз, інакше на весілля можете навіть не приходити!

You cannot copy content of this page