— Галю, заходь! Мій у погребі був, то й тобі картоплі набрав. Галина звернула до сусідського двору. — Ой, дякую, тітко Марино, я вам обов’язково поверну. — Та звідки ти повернеш? Ой, леле… «Поверне вона». Раніше треба було думати, коли дітей народжувала! Петро ніколи не був путящим чоловіком. Галина проковтнула образу. Вона знала: до зарплати ще тиждень, а на самому молоці довго не протримаєшся. Добренько б вона сама, але ж удома на неї чекали троє дітлахів. Петро, про якого згадала сусідка, був її колишнім чоловіком. Минулого року, дізнавшись, що за трьох дітей держава не дасть їм ні машини, ні квартири, він нашвидкуруч зібрав речі й заявив, що в таких злиднях жити не згоден. Галя тоді саме мила посуд і від несподіванки аж тарілку впустила…
— Галю, заходь! Мій у погребі був, то й тобі картоплі набрав. Галина звернула
— Мамо, я в лікарні, — слабко сказала я. — Мені потрібні гроші на ліки. Я не можу цього місяця внести платіж за ваш кредит. Будь ласка, допоможи. На тому кінці дроту зависла пауза. А потім мама роздратовано відповіла: — Аню, ну звідки у мене гроші? Ти ж знаєш, Денис зараз вчиться на барбера, йому треба було купити дорогі інструменти. Попроси у колег у борг. Ти молода, викрутишся. І взагалі, мені ніколи, у мене суп кипить. Гудки…
— Мамо, я в лікарні, — слабко сказала я. — Мені потрібні гроші на
Проблеми почалися, коли будинок був готовий на 80%. Ми вже завезли техніку, поставили кухню мрії, і я нарешті могла не думати, як вмістити робоче місце в кутку кімнати. І тут у нашому житті з’явилася Аліна — молодша сестра Антона. Аліна була «принцесою» родини. Вчилася абияк, роботу змінювала щомісяця, двічі була заміжня і стільки ж разів розлучена. У родині її тільки й робили, що жаліли. «Бідна Аліночка, їй так не щастить у житті», — зітхала Галина Степанівна…
— Вона ж рідна кров, їй це потрібніше! — кинув мені чоловік. Антон вирішив
— Лєро, нам потрібно поговорити про твою маму, — почав Максим, не відриваючи погляду від планшета. Тон його голосу був діловим, ніби ми обговорювали заміну страви в меню. — Що таке? Їй знадобиться спеціальне крісло за столом, я вже попередила організаторку. — Ні, справа не в кріслі. — Він важко зітхнув і нарешті подивився на мене. — Я думаю, їй краще не бути присутньою на самій церемонії та банкеті. Я завмерла. Всередині все похололо…
— Лєро, нам потрібно поговорити про твою маму, — почав Максим, не відриваючи погляду
— Слухай, — сказала Оля, коли довезли Лізу до садочка і поїхали далі. — Може, почнемо дивитися варіанти? — Які варіанти? — Квартиру. Стас зітхнув так, ніби вона це всоте запитувала. Може, й всоте. — Олю, ну ми ж обговорювали. Іпотека зараз непосильна, ти ж знаєш. — А оренда? — Оренда п’ятнадцять тисяч мінімум за нормальну однокімнатну. Гроші на вітер. — А тут у нас гроші на вітер не йдуть?…
— Навіщо вам квартира? Краще б гроші в потрібне русло пустили! — обурилася свекруха,
Чоловік покинув мене, коли мені виповнилося п’ятдесят три. Він не грюкав дверима, не залишав записки на холодильнику. Просто одного дня не повернувся з роботи. Зателефонував Станіслав тільки вранці: — Агато, це я. Пожити окремо хочу. Ну, загалом… І ось так. Без «вибач», без «мені треба подумати», навіть без «ти тут ні до чого». Просто «пожити хочу окремо» — та й усе…
Чоловік покинув мене, коли мені виповнилося п’ятдесят три. Він не грюкав дверима, не залишав
— Весь дім на мені тримається! — оголосив Міша, піднімаючи свій келих. — Дружина повинна забезпечувати тил, а не сидіти на шиї. Я так вважаю. За нас, чоловіки! Дарина мовчки збирала брудні серветки. Вона склала їх стопкою і попрямувала до раковини. — Зате вдома чисто, — боязко вставила Таня, поправляючи комірець своєї ситцевої блузки. — Та яке там чисто! — відмахнувся Міша…
— Весь дім на мені тримається! — оголосив Міша, піднімаючи свій келих. — Дружина
— І взагалі, якщо вже ми заговорили про це… Ти свою дитину від першого шлюбу чомусь батькам не віддала. Привела хлопця сюди. А мій син тепер мусить чужу дитину утримувати й виховувати. І я після такого ще й питати в тебе дозволу маю? Наталя на секунду завмерла, дивлячись на свекруху. — Утримувати й виховувати? Ви зараз це серйозно кажете?
— Господиня в цьому будинку — я. Квартира належить мені, я її придбала ще
– Я тобі повторюю: мені ця дитина не потрібна! Хочеш проблем? Народжуй, але до мене щоб жодних претензій! Андрій кричав на Таню, зі злостю вигукуючи ці жорстокі слова. Вона дивилася на нього й не могла повірити, що це говорить він — її коханий Андрійко, людина, до якої вона горнулася всією душею, якій довірила себе без залишку…
– Я тобі повторюю: мені ця дитина не потрібна! Хочеш проблем? Народжуй, але до
— У нас? — перепитала Дар’я. — Це де саме в нас? — Ну не в під’їзді ж. Галина Петрівна нарешті зняла чоботи й пройшла на кухню так упевнено, ніби це вона платила за квартиру, міняла тут труби й вибирала штори. — Тут, звісно. У тебе місця багато, стіл розкладний, вікна гарні. Людям приємно буде посидіти не в коробці. — А запитати мене ви коли збиралися?…
— У моїй квартирі вашого ювілею не буде! Тут не безкоштовний банкетний зал для

You cannot copy content of this page