— Життя, донько, річ довга й непередбачувана, — сказав він тоді, передаючи їй ключі. — Живіть, народжуйте дітей, облаштовуйте побут. Але документально господарем цієї квартири буду я. Так мені буде спокійніше за твоє майбутнє. Павло сприйняв це з вдячністю, розуміючи, який щедрий подарунок зробив їм тесть. А ось Антоніна Павлівна, свекруха Анни, жила в зовсім іншій реальності…
Свекруха зловтішно виставила речі Анни у під’їзд, поки чоловік був у відрядженні. Треба було
— Що це таке, Ігоре? Я стояла перед відчиненим холодильником і приголомшено дивилася на чорні написи. На кожній полиці — великими літерами, маркером прямо по білому пластику: «Ігор». «Світлана». «Ігор». «Світлана». Усі шість полиць. Акуратно, по лінійці. Видно було, що старався. – Навів порядок, – не обертаючись, буркнув він із дивана. – А то ти вічно плутаєш, де чиє…
Мій цивільний чоловік розмітив холодильник маркером по полицях. А коли сховав мій сир —
— А хто взагалі винен у тому, що чоловік шукає тепла на стороні? — промовила вона з таким виглядом, ніби констатувала беззаперечний факт. — Якби дружина поводилася як слід, він би нікуди не бігав…
— А хто взагалі винен у тому, що чоловік шукає тепла на стороні? —
— Мамо, ми з Глібом вирішили жити разом! — Даша випалила це з порога, навіть не знявши кросівок. Очі сяяли тим гарячковим блиском, який буває тільки у двадцять років, коли здається, що світ обертається виключно навколо тебе. Ольга, яка повільно помішувала засмажку для супу, завмерла. Звичайний вечір вівторка раптом перестав бути нудним. — Яка ж це радість, — спокійно відповіла Ольга, хоча в грудях щось стиснулося. — І де ж Гліб планує облаштувати ваше сімейне гніздечко? Пригледів затишну студію ближче до інституту? Даша завагалася й почала розв’язувати шнурки, відводячи погляд. — Ну… розумієш, мамо, орендувати зараз — це такі гроші! Навіщо віддавати чужому дядькові тисяч десять? Гліб вважає, що це нераціонально. Тому ми поживемо тут, у моїй кімнаті. Вона ж велика, нам місця вистачить…
— Мамо, ми з Глібом вирішили жити разом! — Даша випалила це з порога,
— Будеш мовчки доглядати за моєю мамою чи розлучення. Обирай просто зараз. Олег важко сперся на край обіднього столу. Він нависав над дружиною, яка обережно збирала з підлоги уламки розбитої тарілки. — Набридли твої кислі міни, — з натиском додав чоловік, дивлячись на неї зверху вниз. — Нормальні жінки радіють, коли старше покоління ділиться досвідом. Мама — літня людина, їй потрібні догляд і повага. А ти навіть вечерю не можеш подати так, щоб не огризнутися…
— Будеш мовчки доглядати за моєю мамою чи розлучення. Обирай просто зараз. Олег важко
— Сергій удома. Стан важкий. Йому потрібен догляд. Я працюю, сама не справляюся. Ваші діти дорослі, але в них свої сім’ї. Я думаю, вам треба долучитися. Я мовчала. Не тому, що не зрозуміла. А тому, що зрозуміла надто добре. — Ольго, вибачте. Що означає «мені треба долучитися»? Вона зітхнула, ніби я задаю дурне запитання. — Ви ж прожили з ним життя. У вас спільні діти. Він вам не чужа людина. Не чужа… Як цікаво. Коли він йшов до неї, я була минулим. Коли він жив з нею, я була колишньою. Коли вони будували нове життя, я була жінкою, яка мала відпустити його й не заважати…
— Ольго, ви справді зараз просите мене доглядати за колишнім чоловіком, який пішов від
Третій рік вони з Борисом жили в стані постійного ремонту. Зі стін у коридорі стирчали дроти, замість кухонного фартуха красувався голий гіпсокартон, а у ванній досі не було плитки. ​Усі вільні гроші йшли на Раїсу Федорівну.
— Тонка натура повинна піклуватися про матір особисто, а не через банківські перекази… ​…Бетонна
— Я тут подумав, Єво. Нам час переглянути статус цієї квартири. Данило відклав джойстик від своєї дорогої ігрової приставки, потягнувся в кріслі й подивився на дружину. Єва якраз складала випрані рушники на краю дивана. Почувши заяву чоловіка, вона зупинилася й подивилася на нього. — Який ще статус? — Юридичний. Данило зробив максимально серйозне обличчя й поправив комір сорочки. — Ми одружені два роки. Я вкладаю гроші в бюджет, купую продукти. А за документами я тут хто? Ніхто. Гість. Мені некомфортно жити на пташиних правах, розумієш?…
— Або ти даруєш половину квартири моєму синові, або ми йдемо!…   …— Я
— Ми ж не чужі люди. Ти ж не станеш скупитися через копчену рибу та якісь банки? — з легкою усмішкою промовила Світлана, діловито складаючи у велику дорожню сумку продукти просто з полиці. Наталя завмерла у дверях кухні…
— Ми ж не чужі люди. Ти ж не станеш скупитися через копчену рибу
​— Марино, ти б розплющила очі, — прошепотіла баба Валя, худенька сусідка з першого поверху, схопивши мене за рукав куртки просто біля вхідних дверей. Від неї пахло м’ятними краплями валідолу та сирим осіннім повітрям. — Твій знову до Юльки на третій поверх піднявся. З якоюсь важкою сумкою та ящиком для інструментів. І це ж щовівторка та щочетверга, як за розкладом!…
​— Марино, ти б розплющила очі, — прошепотіла баба Валя, худенька сусідка з першого

You cannot copy content of this page