— Ти маєш вибачитися перед моєю мамою за те, що народилася не в той день тижня, це псує її астрологічну карту, — серйозно сказав чоловік. Єгор стояв посеред нашої кухні, тримаючи в руках надкушений бутерброд із сиром. На ньому була кумедна піжама з коргі, а на обличчі — вираз абсолютної, непохитної впевненості у своїй правоті. Я повільно поставила чашку з кавою на стіл. Дзвін порцеляни об скло здався оглушливим…
— Ти маєш вибачитися перед моєю мамою за те, що народилася не в той
— Заходьте, діти, — тепло посміхнулася Анна Павлівна, не помічаючи напруги, що повисла в повітрі. — Пиріг ще теплий. Ігорю, договір привіз? Мені б подивитися, що там із палатою… Ігор кахикнув і переглянувся з дружиною. Марина опустила голову, ніби раптом зацікавившись візерунком на старому лінолеумі. — Мамо… — почала Марина знесиленим голосом. Вона підійшла до столу, але не сіла. — Мамо, тут така справа… — Що сталося? — серце Анни Павлівни тривожно стиснулося. — У клініці відмовили? Аналізи погані?…
«Мамо, ми скасували твою операцію. Гроші терміново знадобилися на ремонт нашої машини», — зять
— Послухай мене, ми не зобов’язані оплачувати примхи твоєї мами! Чоловік потайки вирішив організувати відпустку мамі, а я влаштувала йому зворотний бумеранг…
— Послухай мене, ми не зобов’язані оплачувати примхи твоєї мами! Чоловік потайки вирішив організувати
Коли Марина зателефонувала у травні, її голос був тихим і якимось безбарвним — зовсім не таким, як зазвичай. — Світланко, Олег пішов. — Як пішов? — Назовсім. До іншої. Я дізналася ще у квітні, думала, схаменеться… не схаменувся. Тепер я сама з дітьми, грошей ледь вистачає, а треба ж знімати житло. І літо на носі… Світлана навіть не задумувалася. Запропонувала сама, одразу…
Допомогла подрузі й дозволила їй з дітьми пожити на нашій дачі — тепер ми
— Тобто, — Аня відчула, як усередині замість звичної образи й бажання виправдатися починає зароджуватися щось гарячіше й колючіше, — ти йдеш від мене до своєї мами. Через котлети. — Не перебільшуй, Аню. Котлети — це метафора, — Ігор глибокодумно підняв палець угору. — Це показник твого ставлення до мене. Ти не прислухаєшся до моїх базових потреб…
— Тобто, — Аня відчула, як усередині замість звичної образи й бажання виправдатися починає
— Ну то що, загорнете чи ні? Діти в машині чекають, у нас ще дорога. Свєта тримала лопатку над мангалом і відчувала, як усередині все натягується, наче струна, яку крутили занадто довго. Дим заходив в очі, але вона не відводила погляду від зовиці. — Лідо, — сказала вона повільно, вимовляючи кожне слово, — це не кафе. І я не офіціантка…
— Загорніть нам шашлик із собою, нам немає часу сидіти з вами, — сестра
— Я вже пообіцяв твою зарплату сестрі, — приголомшив чоловік. Інна стояла посеред кухні й дивилася на нього так, ніби він щойно заговорив до неї іноземною мовою. Слова вона розчула чітко, кожне окремо, але їхній зміст складався у щось настільки безглузде, що мозок відмовлявся сприймати почуте серйозно. — Що ти сказав? Саша сидів за столом, вивчав щось у телефоні й говорив тоном людини, яка пояснює очевидні речі: — Ну, Олені зараз нелегко. Ігор без роботи вже другий місяць, у племінника скоро день народження. Я пообіцяв, що ми допоможемо. Ти ж розумієш…
— Я вже пообіцяв твою зарплату сестрі, — приголомшив чоловік. Інна стояла посеред кухні
Моїм двійнятам, Дані та Алісі, нещодавно виповнилося по шість років. Вік, коли енергія б’є ключем, цікавість не знає меж, а здатність влаштовувати хаос в окремій квартирі досягає рівня стихійного лиха. Я люблю їх до нестями, але іноді до вечора почувалася так, ніби розвантажила вагон із вугіллям, попутно розв’язуючи рівняння з вищої математики. Мій чоловік, Ілля, був хорошою людиною, але свято вірив, що виховання — це процес, який регулюється сам по собі. А ось його мама, Валентина Петрівна, дотримувалася іншої думки…
«Не вмієш виховувати — дай я покажу», — сказала мати чоловіка. А я залишила
— Микито, о котрій твоя мама обіцяла прийти? — гукнула Яна в кімнату. — До сьомої, — відгукнувся Микита, не відриваючись від телефона. — Ти там це… не поспішай, гаразд? Вона з добром. «З добром». Яна про себе усміхнулася. Це слово в їхньому домі означало щось зовсім особливе. Вони з Микитою прожили разом три роки. Орендували квартиру — недорого, але далеко від усього, сорок хвилин автобусом до її роботи…
— Заберіть руки від моїх грошей! Це не ваш гаманець, щоб ви тут командували!
— Людо, що з тобою? — сонним, хрипким голосом запитав чоловік, коли вона вкотре перевернулася. Його тепла, важка долоня лягла їй на плече, притягуючи ближче. — Заспокойся. Ігор притиснув дружину до себе. Людмила на мить завмерла, слухаючи його рівне дихання за спиною. Напевно, він мав рацію: усе нормально, просто це їхня перша ніч у новому будинку. Там, де вони щойно закінчили ремонт і куди нарешті переїхали. Перша ніч на новому місці завжди тривожна. Кожен шурхіт здавався підозрілим, кожна тінь — чужою…
— Ви що, спите? Зустрічайте гостей у новому будинку! — на світанку почула Людмила

You cannot copy content of this page