Мене звати Анна, і місяць тому моє життя розлетілося на друзки із дзвоном розбитого кришталю. За три дні до весілля, на яке було запрошено сто п’ятдесят гостей, моя найкраща подруга Кіра вкрала мого нареченого. З Кірою ми дружили з першого курсу університету. Ми були класичною парою подруг…
Найкраща подруга вкрала мого нареченого прямо перед весіллям. Через місяць я дізналася про нього
— Наташо, ти завтра вранці будеш вдома? Голос матері в слухавці був м’яким, домашнім, ніби вона дзвонила обговорити рецепт пирога. — Вдома. Зміна в середу. — Ось і добре. Ми з Сергієм та Олесею заїдемо. Вони повернулися, треба побачитися. Наталя відклала рушник. — Повернулися? Назавжди?…
— Неправильно, що в тебе є і будинок, і квартира, а в брата нічого!
— Мамо, ми тут із Ксенією порадилися. Тепер ти повністю гаситимеш нашу іпотеку. Матвій кинув легку куртку на полицю для взуття в передпокої й по-хазяйськи пройшов на кухню. Тамара завмерла біля обіднього столу. Вона щойно прибрала тарілки після обіду й збиралася сісти за в’язання. Слова сина прозвучали так буденно, ніби він попросив передати сіль. — Не зрозуміла тебе, Матвію. — А що тут розуміти?…
— Мамо, ми тут із Ксенією порадилися. Тепер ти повністю гаситимеш нашу іпотеку. Матвій
– Я більше не можу жити з пенсіонеркою. Він сказав це, дивлячись не на мене, а на тарілку з котлетами. Я якраз поклала йому другу – він завжди з’їдав дві, тридцять два роки поспіль, щосуботи. – Вікторе, про що ти? – Про нас, Зоє. Точніше про те, що нас більше немає. Я сіла навпроти. Руки поклала на стіл – ось так, долонями вниз, щоб не видати тремтіння. Бухгалтер у мені увімкнувся раніше, ніж дружина. Бухгалтер завжди першим реагує на слово «ні». – Ти йдеш?…
– Я більше не можу жити з пенсіонеркою. Він сказав це, дивлячись не на
— Катрусю, донечко, мила. Ми, звісно, мали попередити, але вирішили самі, без дзвінка, зробити сюрприз. — Заходьте, — сказала Катя. Голос пролунав спокійно. Вона сама здивувалася. Батьки увійшли. Мати повільно оглянула вітальню: високі стелі, полиці з книжками, велике вікно з краєвидом на місто. На обличчі промайнуло щось середнє між захопленням і образою. — Добре живеш, — сказала вона таким тоном, яким зазвичай кажуть «могла б і поділитися»…
— Ось як! Коли потрібні були гроші, то «мила донечко», а коли я просила
— Чому ти так довго відчиняєш? Я вже замерз, — невдоволено кинув Артем, щойно двері відчинилися. Ірина навіть не відразу відповіла. Вона кілька секунд просто дивилася на колишнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що саме бачить перед собою. Той стояв із пакетом із супермаркету, у розстебнутій куртці й із тим самим виразом обличчя, який роками виводив її з себе. Ніби весь світ існує виключно для його зручності. — Чого мовчиш? — нахмурився він і, не чекаючи запрошення, увійшов до квартири. Ірина машинально відступила вбік…
— Чому ти так довго відчиняєш? Я вже замерз, — невдоволено кинув Артем, щойно
— Диван, звісно, заберемо, — бурмотіла вона, постукуючи пухким пальцем по оббивці з натуральної шкіри. — Антосикові в нову квартиру якраз підійде. А ось цей телевізор… ну, так і бути, можеш залишити собі, Мариночко. Він усе одно вже старої моделі. Марина, притулившись до одвірка, мовчки спостерігала за цим сюрреалістичним спектаклем. У руках вона тримала чашку кави. На її обличчі не було ні сліз, ні істерики — лише легка, ледь помітна тінь іронічної посмішки. Її поки що законний чоловік, Антон, сидів за кухонним островом із чорного мармуру й захоплено гортав стрічку в телефоні…
Колишній із матусею вже розкатали губу на половину майна Марини, але в підсумку залишилися
— Що це таке?! — голос зірвався на крик. Свекруха, Тамара Петрівна, вийшла з кухні, витираючи руки рушником. На її обличчі застиг вираз праведного спокою. — Ірочко, я ж тобі пояснювала. Заміжня жінка повинна одягатися скромно, гідно. А ці твої лахи… Ігор же пристойна людина, йому соромно з тобою на люди виходити. — Ви… ви перебрали мою шафу? — Навела лад, — поправила свекруха. — Ти ж сама ніяк не зберешся. Все висіло як попало. Я залишила все пристойне, а решту винесла. Навіщо мотлох зберігати?…
— Ця квартира моя, тож забирайся звідси! — не витримавши більше, невістка вказала свекрусі
— Бачиш? Уже дружба століття. Саша кивнув, але посмішка в нього вийшла трохи втомленою. На ґанку з’явилася його дружина, Ірина. Господиня з прямою спиною. Ірина була красивою, зібраною жінкою. Не просто доглянутою — вивіреною. Ідеальна зачіска, світла домашня сукня, тонкий ланцюжок на шиї, капці в тон. Вона вміла стояти так, ніби навіть на кухню виходила під чийсь пильний погляд…
Коли Ольга пакувала валізу, вона була впевнена: у брата їй буде добре. Саша вже
– Зінаїдо Павлівно, – лагідно, але з крижаними нотками промовила вона, – давайте одразу розставимо крапки над «і». Я вам не Аня. Свекруха аж задихнулася від обурення…
– Зінаїдо Павлівно, – лагідно, але з крижаними нотками промовила вона, – давайте одразу

You cannot copy content of this page