Я прибігла додому після роботи близько восьмої, швидко кинула сумку на стілець і дістала з холодильника котлети, які приготувала вранці. Олексій увійшов на кухню, коли я ставила сковорідку на плиту. — Ну і де вечеря, Іро? — він говорив спокійно, але я відразу відчула напругу в його голосі. — Зараз розігрію, через п’ять хвилин все буде. Він підійшов до столу, провів пальцем по стільниці. — Пил. Знову пил усюди. Ти взагалі прибираєш? Я мовчала, перевертала котлети. Руки тремтіли — від втоми чи від образи, не знаю. — Я втомлююся, Льошо. Я ж тепер працюю. — Це не твоє завдання — працювати! — він підвищив голос, і я здригнулася. — Навіщо тобі ця робота, якщо вдома брудно, вечері немає, я як дурень чекаю?…
Я довго дивилася на телефон. Олексій дзвонив утретє за вечір, але я не брала
— Вийдеш за нього — про мене можеш назавжди забути! — Інга відвернулася до вікна, вдивляючись у похмурий осінній пейзаж. — Та як ти можеш, мамо! — вигукнула Маша, її голос тремтів від образи й нерозуміння. Інга стояла нерухомо, наче кам’яна статуя. Спиною вона відчувала пронизливий погляд дочки, але обертатися не хотіла. Якби вона повернулася до Маші, то відразу передумала б, пішла б назустріч благанням єдиної дитини. Але Інга не могла змиритися з вибором дочки. Вона була готова зробити все, щоб весілля не відбулося. — Мамо! Чому ти мовчиш? Так не можна. Я кохаю його. Я люблю тебе. Чому ти змушуєш мене робити вибір? — Тому що він тобі не пара, — холодно відповіла Інга…
— Вийдеш за нього — про мене можеш назавжди забути! — Інга відвернулася до
— Борисе, ну куди ти ставиш цю коробку? Тут буде стояти туалетний столик! — пролунав із вітальні владний жіночий голос. Лідія зробила крок уперед, стискаючи сумочку так, що шкіра виробу заскрипіла. Вона впізнала цей голос. Алла Сергіївна, мати її нареченого, Федора. Але що вона тут робить? І звідки в неї ключі? Лідія пройшла до вітальні. Картина, що відкрилася їй, могла б стати ілюстрацією до терміна «варварство». Посеред кімнати, на її улюбленому килимі ручної роботи, стояла Алла Сергіївна. Жінка діловито командувала огрядним чоловіком — Борисом Гнатовичем, батьком Федора…
Невістка повернулася до своєї квартири, а там майбутня свекруха й свекор пакували її речі…
— Та не радій. Їхні сердечка вже не б’ються. Треба терміново до лікаря, якщо хочеш залишитися живою. У Віри випало з рук морозиво. Вона інстинктивно схопилася за свій величезний живіт. — Зачекайте! — крикнула Віра тітці в старому береті, але та вже зникла з поля зору. Жінка часто-часто кліпала очима, щоб сльози, що накопичилися в очах, або пролилися, або пішли назад. Значить, її чуття не підвело. Щось не так з малюками…
— Та не радій. Їхні сердечка вже не б’ються. Треба терміново до лікаря, якщо
— Ти називаєш мене безсердечною?! Мене? Це ти спочатку забув про засоби захисту, потім про всі пристойності. А тепер притягнув до мене додому жінку при надії і вимагаєш більшої кімнати! Як тобі самому така ситуація, синку? Лариса говорила грубо, але правдиво. Вона зовсім не намагалася нападати. Ні, вона хотіла захистити своє. Віктор же ходив по кімнаті так, ніби потайки шукав зручну позицію для наступу, вираховував слабкі місця. По ньому було видно: він зовсім не вважає себе винним…
— Ти називаєш мене безсердечною?! Мене? Це ти спочатку забув про засоби захисту, потім
Я почала ходити на побачення, знайомитися з чоловіками, погоджуватися на зустрічі. Але практично жоден з них не зачепив мене настільки, щоб мені хотілося дізнатися про нього краще. — А де ти працюєш? — Запитала я світловолосого і худорлявого хлопця на черговому побаченні. — Як тобі сказати… З людьми працюю, — узагальнено сказав хлопець. — А конкретно? — Слухай, це хіба важливо? Я заробляю гроші — це головне. А де — вже неважливо…
Усі мої друзі вже давно одружилися, завели дітей, створили сім’ї, а я досі залишалася
— Привіт, донечко. Як справи? — Нормально, мамо. Посуд домиваю. — А Міша що? — Відпочиває. Тиждень важкий був. У слухавці запала пауза. Віка знала, що мама зараз стиснула губи. Не подобався їй зять. З самого початку не подобався. — До нас завтра прийдете? Тато шашлик хоче зробити. — Запитаю у Міші. Поклала слухавку, підійшла до чоловіка. — Мішка, мама кличе завтра на шашлики. — Знову? Ми ж минулих вихідних були. — Це два тижні тому було. — Все одно. Набридло щовихідних до твоїх батьків тягатися. Давай вдома посидимо. Віка кивнула. Сперечатися марно. Якщо Міша сказав «ні» — значить «ні»…
Віка мила посуд і слухала, як чоловік розповідає по телефону другові про вчорашній матч.
– Мамо, ти не могла б сьогодні посидіти з Максимом? – попросила Катя втомленим голосом. – Мені треба з’їздити на роботу, там терміново треба забрати документи. – Катеринко, у мене сьогодні зустріч із редактором призначена на сьому вечора, – відповіла Ольга, гортаючи щоденник. – Я не зможу. – Ну мамо, як не попросиш, ти завжди зайнята! Адже це твій онук! Невже робота для тебе важливіша? Ольга стиснула губи. Ось знову. Маніпуляція через почуття провини…
– Мамо, ти не могла б сьогодні посидіти з Максимом? – попросила Катя втомленим
Завтра Саші виповнюється вісімнадцять. А це означає, що її забере сестра. Вона обіцяла, коли втекла з дому чотири роки тому: розбудила рано-вранці й прошепотіла стрімко: — Я купила квиток до Вінниці. Подала туди документи, думаю, що вступлю. До того часу, коли вони мене знайдуть, мені вже буде вісімнадцять, і вони нічого не зможуть зробити. Ти тримайся, люба, вибач, що кидаю тебе, але я тут більше не можу. Я заберу тебе, обіцяю, що заберу! Як тільки тобі виповниться вісімнадцять, я приїду за тобою. Раніше вони тебе все одно не відпустять. Саша слухала мовчки і кивала. Дивно, але з тих пір, як Саша втратила зір, говорити вона теж стала мало, немов здатність говорити була якось пов’язана зі здатністю бачити. Обличчя сестри вона пам’ятала нечітко, і воно, напевно, зараз змінилося. Адже сестра тепер зовсім доросла. А коли Саша перестала бачити, Ліні було тринадцять…
Завтра Саші виповнюється вісімнадцять. А це означає, що її забере сестра. Вона обіцяла, коли
Сімейне життя Соні залишало бажати кращого. Причому з самого початку. У той момент, коли перед самим весіллям між нею та її нареченим Вітею пробігла чорна кішка. Причому Соня була настільки забобонною, що розплакалася, а її найкраща подруга заспокоювала її того ж дня. — Припини вже вірити в усіляку нісенітницю! — Але ж чорна кішка… — схлипувала Соня. — І що? Це все дурниці. У підсумку минув тиждень, і Соня вже не згадувала про те, що сталося…
Сімейне життя Соні залишало бажати кращого. Причому з самого початку. У той момент, коли

You cannot copy content of this page