— О, прийшла! — Денис виринув у коридор, затуляючи собою кухню. — Ти чого так рано? — Пів на дев’яту, Денисе. Це рано? З-за його спини тягнуло пінним і чимось смаженим. На столі, який я вранці залишила порожнім, тепер стояв ноутбук, дві відкорковані пляшки і пластиковий кейс — розкритий, із дротами, перехідниками і сірою коробкою з екранчиком. Поруч лежав аркуш, списаний цифрами від руки. За столом сидів Вітьок. Колишній колега Дениса, людина, яка з’являлася в нашому житті завжди з однією інтонацією — «є тема»…
— Кому ти потрібна з іпотекою та чужою дитиною? — чоловік накинувся на мене,
Дві об’ємні картаті сумки глухо вдарилися об підлогу передпокою. Світлана, яка стояла біля дзеркала в застебнутому бежевому плащі, повільно обернулася. За спиною Вадима маячила Галина Петрівна. Свекруха поправила комір бордового пальта й окинула коридор господарським поглядом, немов оцінюючи якість ремонту. — Не зрозуміла, — Світлана опустила руки в кишені плаща. — А чого тут не розуміти? — голосно відповів Вадим. Він увійшов до квартири, відштовхуючи дружину плечем у бік полиці для взуття. — Ми з тобою вже давно як сусіди живемо. Сенсу тягнути цю лямку я не бачу. Я чоловік, я приймаю рішення. Я залишаюся тут, у великій кімнаті. Мама переїжджає в спальню. А ти забирай свої речі й шукай собі житло. Двох днів тобі на збори вистачить…
— У тебе два дні на збори, мама тепер житиме тут, — заявив чоловік
– Бабусю, привіт! – голос Поліни звучав так, ніби вона щойно пробігла стометрівку. – Я виходжу заміж! Я сіла на табурет. – Коли? – Двадцятого червня. Через три тижні. Ба, ти приїдеш? – Поліно, ти мені навіть нареченого як слід не показала…
– Бабусю, привіт! – голос Поліни звучав так, ніби вона щойно пробігла стометрівку. –
— Пашо, я йду за тортом, — сказала Олена, поправляючи зачіску перед дзеркалом у передпокої. — Буду за сорок хвилин. Якщо батьки приїдуть раніше, проведи їх до вітальні, але за стіл не сідайте. У цей самий момент у двері подзвонили. На порозі стояла Зінаїда Петрівна — свекруха Олени, жінка владна, гучна і свято переконана, що весь світ обертається навколо її забаганок. За її широкою спиною маячила зовиця Лариса з двома синами, восьми та дев’яти років. Хлопчики славилися тим, що не знали слова «ні» і змітали все на своєму шляху, наче сарана. — Ой, Оленко, а ми тут повз ішли! — медовим голосом проспівала Зінаїда Петрівна, безцеремонно відсунувши невістку і проходячи в коридор. — Дай, думаємо, зайдемо, поцікавимося. А у вас тут пахне на весь під’їзд!…
Родина чоловіка з’їла всю мою святкову вечерю ще до приходу моїх батьків. Те, чим
— Анно Петрівно, я тут трохи оновила інтер’єр, — кинула Неллі, не обертаючись, стоячи на драбині. Довга, незграбна, у джинсах із потертостями на колінах, хвилясте волосся розсипалося по плечах, кирпатий ніс у ластовинні — збоку вона виглядала майже мило. — Ну ви ж розумієте, ті вже зовсім… старі були. Старі. Мої фіранки, значить, старі. Ну так, не нові, я їх пошила, коли Герману виповнилося… втім, це неважливо. Важливо інше: Неллі не запитала дозволу. Це мене обурило, але тоді я промовчала…
Випадково підслухала розмову про себе і швиденько переписала квартиру…   …Я почула це випадково
Мама плакала. Тато, коли Наталя передзвонила йому, говорив коротко й по суті: потрібні гроші. Великі. Відкупитися, зам’яти, вирішити. І додав те, від чого в Наталі щось обірвалося всередині: — Ти ж розумієш, іпотеку ти майже виплатила. Квартиру можна продати, а сама поки що у нас поживеш. Наталя довго мовчала. Тато теж мовчав, чекав. — Ні, — сказала вона нарешті…
— Я квартиру не продам і за брата платити не буду! — після цього
— Ми вирішили оформити квартиру на Свєту. Так буде правильно, — спокійно сказав батько. Марина завмерла з чашкою в руках. Чай був ще гарячим, але вона цього вже не відчувала. Батько відвів погляд до вікна — туди, де за склом сіріло звичайне листопадове небо. Мати нервово поправила скатертину, хоча та лежала ідеально рівно. Саме в цей момент Марина остаточно зрозуміла: батьки так нічого й не усвідомили за всі ці роки…
— Ми вирішили оформити квартиру на Свєту. Так буде правильно, — спокійно сказав батько.
— Лише на рік, Віро. Поки Денис не добудує будинок. Антон тупцював у передпокої, так і не знявши куртки. З підошов його черевиків на плитку стікала брудна калюжа. Віра стояла навпроти, притулившись плечем до одвірка. Вона щойно закінчила мити підлогу і тепер дивилася, як брудна вода розтікається по світлих швах. — Не зрозуміла. — Та що тут не розуміти?…
— Лише на рік, Віро. Поки Денис не добудує будинок. Антон тупцював у передпокої,
Антон відчинив двері. — Доброго дня, Зінаїдо Клементіївно. Доброго дня, Миколо Петровичу, — ввічливо, хоча й з легкою хрипотою від сну, промовив він. — Щось сталося? Марина щось забула? Зінаїда Клементіївна окинула його поглядом з голови до ніг, затримавшись на пом’ятих домашніх штанях, і стиснула губи так щільно, що вони перетворилися на тонку білу нитку. — Здрастуй, Антоне, — промовила вона тоном, від якого скисло б молоко. — Марина нічого не забула. Вона своє забрала. А ось ми — ні. Ми прийшли забрати меблі, які дарували вам на весілля десять років тому. Антон кліпнув. Один раз. Другий. — Вибачте… що?…
«Ми прийшли забрати меблі, які подарували вам на весілля 10 років тому», — колишні
— Ти ж ці троянди не з’їси, коли він піде по світу! — Антоніна тицьнула пальцем у величезний букет. — Мамо, ну перестань, — Ілля спробував захистити дружину плечем. — Це ж виписка. — Виписка! — свекруха сплеснула руками, ледь не ляснувши по обличчю медсестру, що проходила повз. — А матері, яка тобі життя дала, навіть гвоздички не купив! Усі гроші на цю фіфу спустив! Щоб вам ці квіти поперек горла стали, марнотратники. Будьте прокляті! Валерія міцніше притиснула до себе конверт із сином…
Спроба заощадити на онукові змусила сина вигнати матір…   …— Ти ж ці троянди

You cannot copy content of this page