— А я весь час думала — так і має бути. Жіноча доля така, — Яна дивилася в чашку. — Мама завжди казала: хороша дружина повинна… — Повинна бути щасливою! — перебила Тамара. — А яке тут щастя, коли ти як білка в колесі?…
— А я весь час думала — так і має бути. Жіноча доля така,
Я зрозуміла, що даремно прийшла, далеко не одразу. Не в ту мить, коли він назвав офіціантку «дівчинкою», хоча їй було років тридцять. Не тоді, коли він скривився від ціни на чайник обліпихового чаю, хоча сам і запросив мене сюди. Навіть не тоді, коли втретє за вечір вжив словосполучення «правильна жінка» з таким виглядом, ніби особисто приймає іспит у всього жіночого роду. Ні. По-справжньому мене зачепило інше…
«Вечеря має бути свіжою щодня, навіть якщо дружина працює», — пояснив 50-річний романтик на
Аріна ніколи не була меркантильною. Вона щиро вважала, що у стосунках головне — кохання. Яке може бути щастя, якщо поруч людина, до якої серце не лежить, навіть якщо вона неймовірно багата? Але сучасні реалії часом диктували зовсім інші правила. І дівчина все частіше ловила себе на думці: а чи правильно вона зробила свій вибір?…
Аріна ніколи не була меркантильною. Вона щиро вважала, що у стосунках головне — кохання.
— Ти тут лише для того, щоб полоти полуницю й доглядати за онуками, — процідила сваха, зручно вмостившись у шезлонгу. Маргарита Едуардівна, монументальна дама, доглянута до неприродного блиску, поправила величезні дизайнерські сонцезахисні окуляри. Її шовкова туніка, яка більше пасувала б до престижного морського курорту, ніж до заміського дачного селища, легковажно тріпотіла на теплому червневому вітрі…
— Ти тут лише для того, щоб полоти полуницю й доглядати за онуками, —
— Алло, я більше не можу так, — гаряче говорив чоловік. — Десять років ми ховаємося, десять років живемо як злодії. Я втомився. — Вітю, ми вже стільки разів це обговорювали, — голос Алли звучав виснажено…
— Алло, я більше не можу так, — гаряче говорив чоловік. — Десять років
— Дмитре, моя двоюрідна сестра Аня продає квартиру. Сказала, що якщо ми її заберемо, то вона скине сто тисяч від ціни. Може, купимо? Якийсь час Дмитро мовчав, обмірковуючи слова дружини. Вони й справді планували купувати власне житло, але трохи пізніше — хотіли назбирати більше грошей, щоб не лізти у великі борги, а вже потім спокійно підбирати варіанти…
— Дмитре, моя двоюрідна сестра Аня продає квартиру. Сказала, що якщо ми її заберемо,
— На картці недостатньо коштів, бо я її заблокувала, коханий… — ці слова крутилися в голові Марини, коли вона врешті зважилася натиснути кнопку в додатку… — Чому моя картка не проходить? Там же мають бути гроші! — роздратовано вигукнув Максим, втретє прикладаючи телефон до терміналу. Будівельний гіпермаркет гудів звичним шумом: десь рипіли візки, переговорювалися покупці, монотонно пищали сканери на сусідніх касах. Касирка — молода дівчина зі втомленим поглядом — спокійно повторила, що на картці недостатньо коштів…
— На картці недостатньо коштів, бо я її заблокувала, коханий… — ці слова крутилися
— Мамо, вона особлива, — запевняв він по телефону. — Розумна, красива, аудиторка, тобі обов’язково сподобається! Я намагалася придушити тривогу. Як психолог, я поважаю особисті межі сина й не вважаю, що «ніхто його не вартий». Але інтуїція зрадницьки нила ще до того, як пролунав перший дзвінок у двері…
Кажуть, що материнське серце — найкращий радар. Але коли ти професійний психолог із двадцятирічним
Приїхала на дачу без попередження й застала там чужу сім’ю… …П’ятничний вечір пахнув розпеченим асфальтом, вихлопними газами та моєю нестерпною втомою. Київ просто плавився. Двогодинний затор на виїзді з міста остаточно доконав мою нервову систему. Та думка про те, що вже за якихось сорок хвилин я сидітиму на веранді улюбленого дідусевого будинку, питиму крижаний лимонад і слухатиму звуки природи, гріла мені душу краще за будь-який обігрівач. Мій приїзд був абсолютно спонтанним. Я нікого не попередила…
Приїхала на дачу без попередження й застала там чужу сім’ю…   …П’ятничний вечір пахнув
– Це моя кухня і мій син, а ти потерпи! – сказала Лідія Аркадіївна й поставила переді мною порожню тарілку. – Салат для своїх. Тобі гарніру вистачить, ти ж усе одно ввечері не їси…
– Це моя кухня і мій син, а ти потерпи! – сказала Лідія Аркадіївна

You cannot copy content of this page