Вероніка вправно обернула манжет навколо сухої руки. Пелагея Сергіївна дивилася на її швидкі пальці з коротко підстриженими нігтями. Дівчина працювала тут другий рік. Часто брала зміни, виходила у вихідні, підміняла хворих колег. — Знову у дві зміни пашеш? — запитала Пелагея. — А куди діватися. Дімці куртку зимову треба брати, виріс за літо. А ціни в магазинах самі знаєте які. — Твій колишній так і не платить?..
— Забирай, Ніко. Мені ці папірці все одно не знадобляться, а моїй Уляні завжди
— Ти знову повернулася після півночі, Жанна! Весілля Іванових закінчилося о дев’ятій вечора, я дзвонив організатору. Де ти тинялася? Я скинула туфлі в передпокої, відчуваючи, як болять ступні після восьми годин зйомки. Камера на плечі здавалася важчою, ніж зазвичай. У голові все ще лунала музика банкетного залу, перед очима миготіли кадри: перший танець молодят, сльози матері нареченої, букет, що злетів під купол. — Я обробляла матеріал у машині. Клієнти хочуть отримати прев’ю вже завтра вранці. — У машині, — Олег посміхнувся, схрестивши руки на грудях. — Ти забула, що у тебе є дім? Сім’я? Я весь вечір один сидів, вечерю розігрівав сам. — Олег, я працювала… — Працювала! — він підвищив голос. — Це не робота, це твоя гра у фотографа! Справжня робота у мене, розумієш? Я щодня в офісі, я заробляю гроші, на які ми живемо!…
— Тепер я сама вирішую, на що витрачати гроші, — заявила я владному чоловікові,
— Клавдія Іванівна, у мене знову крем зникає. Свекруха відвернулася до плити. Забряжчала кришками від каструль, вдаючи, що повністю поглинена варінням борщу. — Ой, та кому потрібні твої мазі! Вигадуєш теж. Вічно тобі щось здається. Женя зважила баночку в руці. Легка. А купувала недавно. І коштував цей засіб чималих грошей. Замовляла спеціально через виробникп, чекала цілий тиждень. — Ну як же я вигадую, Клавдія Іванівна? Вона зробила крок ближче до столу, не зводячи очей зі спини свекрухи. — Вчора тут рівно половина була. Сьогодні вже на дні. Я ж не сліпа…
Таємниця зниклого крему: як невістка провчила хитру свекруху… …Женя стояла на порозі кухні й
Оксана завмерла посеред передпокою, все ще тримаючи в руці зв’язку ключів. Вона так втомилася в дорозі, що мріяла лише зняти куртку, вмитися й хоча б пів години посидіти в тиші. Але тиші в квартирі не було. Біля дверей стояли дві великі валізи, зверху лежала дитяча куртка і яскравий рюкзак з брелоком у вигляді лисиці. Поруч валялися чужі кросівки. З кімнати долинав жіночий голос. — Тут більше світла. Диван можна ближче підсунути. Оксана повільно перевела погляд на чоловіка. Андрій виглядав так, ніби зустрічав її після звичайного робочого дня. Ніякої незручності, ніяких спроб пояснити все заздалегідь. Лише спокій людини, яка вже все вирішила…
— Квартира не стоятиме порожньою. Сестра тут поживе, — сказав Андрій…   …Оксана завмерла
— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити, коли почула ці слова. Пальці стиснули ручку сковорідки так, що кісточки побіліли. — Що ти сказав? Ігор навіть не підвів очей від тарілки, продовжуючи повільно пережовувати. — Я сказав, що у Тамари котлети виходили соковитішими. Ці сухуваті. Серце Анни билося так голосно, що, здавалося, його чутно у всій квартирі. Вона вимкнула конфорку й обернулася до чоловіка…
— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити,
— Марино, я серйозно. Якщо ти зараз не допоможеш Кирилу — я не знаю, навіщо мені взагалі така сім’я. Геннадій стояв у дверях кухні, перегородивши прохід. Руки склав на грудях — мабуть, для солідності. Вийшло не дуже: на щоці відбився слід від подушки — очевидно, встав спеціально заради ультиматуму. Марина стояла з контейнером учорашнього плову, який збиралася сховати в холодильник. Подивилася на чоловіка, потім на контейнер. Плов виглядав переконливіше. — Зачекай, — вона підняла вільну руку. — Дай запишу. «Навіщо мені така сім’я». Це сильно. А яка тобі потрібна, Гено? Така, що квартири роздає?…
— Якщо ти не допоможеш моєму братові — я подам на розлучення. Чоловік був
— Ой, та який тут пил! Чим ви взагалі дихаєте? Клавдія Іванівна з огидою переступила поріг, намагаючись не торкатися стін. Світле пальто вона завбачливо розстебнула, а шкіряну сумку міцно притискала до живота. — Доброго дня, Клавдія Іванівна. Женя не обернулася на голос. Вона стояла на драбині під самою стелею і ґрунтувала сірий бетон широким валиком. Дрібні білі бризки летіли на її стару вицвілу футболку. — Тьома, ви б хоч вікна відкривали! — голос свекрухи луною рознісся по порожньому передпокою…
Свекруха зажадала оренду відразу після закінчення ремонту… …— Ой, та який тут пил! Чим
Аделіна увійшла до квартири, скинула туфлі біля порога і відразу відчула — щось не так. Степан сидів за столом, втупившись у екран ноутбука, нервово барабанив пальцями по стільниці. На моніторі миготіли банківські логотипи, калькулятори кредитів, цифри процентних ставок. — Привіт, — кинула Аделіна, проходячи на кухню. — Що дивишся? — А, так, — чоловік не підняв голови. — Просто вивчаю умови кредитування. Холодок пробіг по спині. Аделіна завмерла біля холодильника, повернулася до чоловіка. — Навіщо? — Просто цікаво, — Степан знизав плечима, але його погляд метався по екрану надто зосереджено. Аделіна не стала тиснути. Налила собі води, пройшла до кімнати. Але всередині вже зародилося тривожне передчуття, липке й неприємне, як передгрозова задуха. Увечері, коли вони сиділи за вечерею, Степан нарешті заговорив. Відклав виделку, відкашлявся. — Слухай, Аделіно… Ніна дзвонила сьогодні…
— Ти взяв кредит заради своєї родини, а тепер хочеш втягнути мене? Ні, коханий,
Звичайний ранок вихідного дня. Тільки всередині у Віри все вигоріло, наче там пройшлися паяльною лампою. — Сестричко, є що пожувати? Денис ввалився на кухню, потираючи зморщене сном обличчя. На ньому була дорога об’ємна футболка з кислотним принтом. Такі зараз носять усі студенти, витягуючи гроші з батьків. Віра купила собі останню річ два роки тому. Це була бежева куртка на осінньому розпродажі. — У холодильнику сир, — безбарвно відповіла Віра. Вона не повернула голови. Продовжувала дивитися на сіру облуплену п’ятиповерхівку навпроти. Денис відкрив дверцята холодильника. — Знову цей дешевий? Він незадоволено скривився, дістаючи жовтуватий брусок у прозорій плівці. — Він же як пластик. Нормального не могла взяти? — Нормальний коштує інших грошей. — Ну так зароби…
П’ять років вона утримувала брата, поки не почула одну розмову…   …На екрані телефону
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. — Я обіцяла зняти. Свекруха клацнула застібкою на сумці. — Я й зняла. Поліна втупилася в жінку. У відділенні банку було душно. Від курток відвідувачів пахло мокрим снігом. Жінки стояли біля каси. Валентина незворушно складала товсті пачки купюр у широкий пластиковий конверт. Тисячні папірці хрустіли. Це були ті самі гроші, які мати чоловіка відкладала з пенсії та здачі кімнати квартирантам…
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. —

You cannot copy content of this page