“– Олеже, Павлик уже кілька разів питав, коли приїде тато? Може, ти завітаєш до нього на день народження? Він сумує, і я теж. Приїжджай! Ми так на тебе чекаємо. Сподіваюся, ти прослухаєш цей запис і сам зв’яжешся зі мною”… Олена заціпеніла. Вона щойно прослухала запис, зроблений на автовідповідач багато років тому. Пів години тому свекруха привезла Олені цілу сумку речей. Вона передала їх невістці й заявила: – Розбирала шафи на дачі. Тут багато речей Олега. Можливо, вони мають для нього цінність. Не наважилася викинути. Нехай сам подивиться, коли матиме час…
“– Олеже, Павлик уже кілька разів питав, коли приїде тато? Може, ти завітаєш до
— Ти всього лише касирка! — свекруха спробувала зачепити мене перед гостями, але моя відповідь змусила її почервоніти… …У квартирі Ніни Григорівни завжди пахло лавром, сушеною м’ятою і тим особливим, ледь вловимим ароматом зверхності, який виходить від людей, що щиро вважають себе сіллю землі…
— Ти всього лише касирка! — свекруха спробувала принизити мене перед гостями, але моя
— Терпи мовчки! Мама житиме тут до кінця своїх днів! — просичав чоловік. І тоді дружина дістала папери… …Чайник закипав повільно, з тим протяжним гулом, який Марія завжди впізнавала навіть з іншої кімнати. Тарас сидів за столом, гортаючи щось у телефоні, і від нього віяло звичним вечірнім спокоєм — тим самим, заради якого, напевно, і варто було виходити заміж вдруге в житті. — Слухай…
— Терпи мовчки! Мама житиме тут до кінця своїх днів! — просичав чоловік. І
Наталя була старшою. Розумна, відповідальна, серйозна. Батьки завжди могли покластися на Наталю: якщо вона казала, що щось зробить, то так і буде. Звісно, після такої доньки, з якою ніколи не виникало проблем, вони захотіли ще одну дитину. І ось тут усе й пішло інакше. З дитинства Катя була неслухняною. Могла зробити те, що забороняли, могла піти туди, куди не дозволяли. Її словам ніколи не вірили, бо не можна було бути впевненим, що вона каже правду…
Чи то молодших дітей справді балують більше, чи то просто люди вже народжуються з
— Так, Марино, саме так, — перервав мовчанку Ігор, і його губи розтягнулися в широкій, упевненій усмішці. — Я переписав дачу на маму. Договір дарування оформлено й зареєстровано. Тож тепер це офіційно власність Рогової Зінаїди Павлівни. Якщо справа дійде до розлучення — а до цього все й іде, — ділити нам нічого. Нерухомість повністю виведена з нашого спільно нажитого майна. Зінаїда Павлівна задоволено кивнула, поправляючи комір блузки…
— Я переписав дачу на маму, щоб під час розлучення її не ділили, —
— Привіт, донечко, — мовила свекруха медовим, але прохолодним голосом, важко ступаючи в кімнату і одразу прямуючи до крісла у вітальні. — Чим пригощатимеш? Я виснажена, ну й погода на вулиці! Іра мовчки заварила чай і принесла його на таці. Вона намагалася дихати рівно. Всі ці відпрацьовані манери свекрухи завжди були лише прелюдією до чогось неприємного. — Дякую, люба, — Надія Михайлівна відкинулася на спинку крісла, зробила крихітний ковток і скривилася, ніби чай був із полином. — Як ваші справи? — спробувала дотриматися етикету Іра, сідаючи навпроти. — Та як справи… — свекруха повчально підняла вказівний палець. — Вирішуємо дорослі питання…
За вікном п’ятничного вечора мрячив холодний дощ, а на кухні затишно шкварчала пательня. Іра
— У мене нікого немає, Олю. Ти це чудово розумієш. А Дениса я не віддам до інтернату. — Це твої проблеми. Мене вони не стосуються. Ігор підвів очі. У них з’явився дивний, суворий вираз, від якого Олі стало не по собі. — Стосуються, Олю. Ще й як стосуються. Бо мати цього хлопчика — твоя молодша сестра Світлана…
— У мене нікого немає, Олю. Ти це чудово розумієш. А Дениса я не
— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені буде зручніше відсвяткувати день народження синочка! Чашка вислизнула з рук Олі й розлетілася на друзки по кухонній підлозі, але вона цього навіть не помітила. Вона стояла й дивилася на зовицю так, ніби та говорила незрозумілою мовою. — Вибач, що? — перепитала Оля, хоча чула все чудово…
— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім, коли дізналася, куди зникали решта. Але це сталося пізніше. А тоді був серпень. Спека не відпускала вже тиждень, повітря липло до шкіри, а я закручувала банки. У мене льох — від стіни до стіни, усе стрункими рядами: огірки, помідори, кабачкова ікра, гриби…
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім,
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, — похвалилася свекруха під час недільного обіду… …Цей обід відбувався за суворо затвердженим розкладом. У повітрі пахло запеченою качкою, розмарином і легким, ледь вловимим ароматом майбутнього скандалу…
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, —

You cannot copy content of this page