— Суп несолоний. Павло з огидою відсунув тарілку лівою рукою. Край фаянсу гучно дзвякнув об стільницю. — Сіль на тумбочці, — рівно відповіла Ірина. Вона змахнула невидимі крихти з клейонки звичайною вологою губкою. — Подай. — У тебе ліва рука чудово працює. Сам візьми. Павло важко задихав. Два місяці тому його звалив інсульт. Просто в заміському банному комплексі, куди він поїхав на вихідні. Права половина тіла відмовила за одну секунду. Раніше він би підхопився, жбурнув цю тарілку з супом просто в стіну щойно відремонтованої кухні й поїхав вечеряти в ресторан. Тепер він міг тільки злитися на зім’яті простирадла у власній спальні. — Миша сіра…
— Суп несолоний. Павло з огидою відсунув тарілку лівою рукою. Край фаянсу гучно дзвякнув
— Я тобі обіцяю, — вона театрально притиснула руки до грудей. — Якщо батько хоч якось пожартує про аварію, ми встаємо й ідемо. — Відразу. — Разом. — Обіцяю! Матвій поглянув на дружину важким поглядом знизу вгору. — При першому ж жарті? — При першому ж! — кивнула Поліна…
— Якщо тато хоч слово скаже, ми одразу встаємо й йдемо. — Ну, потерпи
Катерина відірвала погляд від ноутбука й кілька секунд дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. — Яка машина? — Наша. — У якому сенсі — наша? — У прямому. Татові треба їздити у справах. Що в цьому такого? Він говорив настільки буденно, ніби йшлося про стару викрутку, яку позичили сусідові на вечір. Катерина повільно закрила ноутбук. — Андрію, ти зараз серйозно?…
— Я не збираюся сваритися з батьками через якусь машину, — заявив чоловік, так
— Гарна в тебе дружина, Матвію… Якщо надумаєш чого, то я… ну, це саме… — Що надумаю? — не зрозумів Матвій, витягуючи за кісточку шматок курячої ніжки. — Нашу нову сусідку бачив? — Анатолій випнув уперед груди й кумедно покрутив плечима, намагаючись зобразити її ходу. — Ну бачив, — Матвій крутив у руках ніжку, придивляючись, з якого боку краще відкусити. — Красива, тільки худа. І незаміжня. Я не наважився до неї підкотитися. А ти у нас мужик видний, маєш реальний шанс. Ось я й кажу: якщо у вас складеться, то за Наталю не хвилюйся, я про неї подбаю. — Ти мене на що підбиваєш, га? На моє місце мітиш?…
Чекаючи на обід, Матвій підійшов до вікна й знову побачив нову сусідку з третього
Віктор щоразу обіцяв поговорити з Мариною Павлівною та Ігорем. Маргарита кілька разів запитувала: — Ти говорив з ними про борги? — Говорив, — відповідав Віктор. — Мама сказала, що віддасть, щойно пенсія трохи зросте. Ігор теж у курсі. — Вікторе, пенсія Марини Павлівни не зростає так швидко, як вона обіцяє. А Ігор уже пів року «в курсі». — Рито, ну що ти хочеш, щоб я зробив? Це ж мати. Я не можу тиснути на матір…
— Курорт закінчиться, а борги залишаться мені, так? Ти дуже зручно влаштувався! — різко
— Ти повинна відмовитися від спадку на користь мого сина, — промовила свекруха. Її голос звучав рівно, буденно, немов вона просила передати їй сіль за обідом. Ні тіні сумніву, ні краплі збентеження. Лише абсолютна, залізобетонна впевненість у власній правоті. Я подивилася на жінку, яка останні п’ять років намагалася виліпити з мене «ідеальну дружину» для свого Антоші…
Порцелянова чашка з легким дзвоном опустилася на блюдце. У повітрі зависла важка, майже матеріальна
З передпокою долинув тихий скрип відчинених дверей. Даша подивилася на годинник — до застілля була ще ціла година. Вітя не міг повернутися так швидко. Вона виглянула в коридор і завмерла. У передпокої, не роззуваючись, стояли Зінаїда та Інга. У свекрухи був свій комплект ключів — на випадок непередбачуваних обставин, який вона зараз пустила в хід, навіть не подзвонивши у двері. Мати й дочка голосно шепотілися біля дзеркала, знімаючи плащі. — Ти, Інго, головне, з порога не тисни, — повчально промовляла Зінаїда, шарудячи подарунковими пакетами. — Я сама за столом з нею поговорю. Вона м’яка жінка. Віктор її вмовить, ми ж сім’я. — Мамо, ну а чого зволікати?…
— А хто там ремонт робитиме?…   …Віктор метушився на кухні, брязкаючи тарілками. Ювілей
Через три дні після повернення додому зателефонував Костя. Костя був молодшим братом Андрія — на п’ять років молодший, жвавий, харизматичний, вічно в якихось проєктах, жоден з яких не доходив до кінця. Працював на випадкових підробітках, жив нестабільно: машина стара, квартира орендована. Оля ставилася до нього без злості — просто така людина, що вдієш. — Андрюхо, привіт. Слухай, у мене до тебе розмова…
Родина дізналася, що чоловік почав добре заробляти — і на неї посипалися прохання…  
Тарілку я ставила на стілець біля дверей його кімнати щовечора: котлета, гречка, серветка, виделка. Щоранку забирала порожню. Роман не казав мені «дякую», не просив прибрати — взагалі нічого не говорив. З батьком розмовляв, з бабусею по телефону міг пів години базікати, а мені жодного разу ані слова. Я вийшла заміж за Толю, коли мені було вже під сорок. Роману тоді виповнилося п’ятнадцять…
Пасинок мовчав з того дня, як я переступила поріг. На ювілеї він встав і
Ми з Антоном одружилися три роки тому. Наш шлюб був із тих, про які кажуть: «зійшлися, як два пазли». Ми розуміли одне одного з півслова, разом будували плани на життя, облаштовували нашу затишну квартиру й мріяли про собаку. Все було б ідеально, якби не одне «але», яке йшло в комплекті з моїм чоловіком. Його старша сестра Світлана. Світлані було тридцять п’ять. За її плечима був один швидкоплинний шлюб, що закінчився скандальним розлученням, після якого вона повернулася жити до їхньої з Антоном матері, Галини Іванівни…
Зовиця намагалася посварити мене з чоловіком, вигадуючи небилиці. Та я знайшла її старий щоденник

You cannot copy content of this page