— Вона тебе зовсім не поважає, — говорила свекруха синові тремтячим голосом. — Сьогодні якісь зустрічі, завтра взагалі піде. Таку дружину треба перевиховувати, поки не пізно. Володимир того вечора повернувся додому похмурим…
— Вона тебе зовсім не поважає, — говорила свекруха синові тремтячим голосом. — Сьогодні
— Та кому ти потрібна, Аню? «Розлучена з причепом» нікому не здалася! Зрозумій це нарешті й перестань дивитися на мене такими очима. Я маю право на щастя. — Я не роблю з себе жертву, Костю, — тихо відповіла Анна, стискаючи в руках кухонний рушник так, що кісточки на пальцях побіліли. — Я просто прошу тебе не зникати з життя Пашки. Йому всього шість, він не розуміє, чому тато йде. — Зрозуміє, коли виросте, — відрізав Костя, одягаючи куртку. — У мене тепер нове життя. Вільне, розумієш?…
Костя з презирством застебнув блискавку на дешевій дорожній сумці й випростався, окинувши колишню дружину
— Без цих папірців ти ніхто. Пакуй речі, матусю. Адже квартирка тепер буде моя. Поліна з викликом кинула на обідній стіл щільну прозору папку. Усередині білів старий, потертий на згинах бланк свідоцтва про право власності. Тетяна сполоснула пальці під струменем води, струсила краплі над раковиною й здивовано втупилася в дочку. — Це з якої такої радості? — Фактично, мамочко! Поліна по-господарськи відсунула тарілку з охололими пиріжками, звільняючи місце для своєї лакованої сумочки. — Я вийшла заміж…
— Завтра складаємо дарчу, інакше онуків не побачиш! — випалила донька. Моя відповідь її
— Твоя мати зовсім з глузду з’їхала, — скаржилася невістка по телефону, не помітивши, що я стою в коридорі з її забутими ключами. Я завмерла. Холодний брелок у вигляді пухнастого кота раптом здався нестерпно важким, тягнучи донизу не тільки пальці, а й серце. — Пашо, я серйозно! Це вже нестерпно, — продовжувала обурюватися Марина, ходячи по кухні…
— Твоя мати зовсім з глузду з’їхала, — скаржилася невістка по телефону, не помітивши,
— Я вирвала твої троянди, тут буде газон для моєї собачки, — гордо повідомила нова дружина мого колишнього чоловіка, приїхавши на мою ділянку…
— Я вирвала твої троянди, тут буде газон для моєї собачки, — гордо повідомила
— Олено, ти б хоч чоловікові допомогла. Голос свекрухи долинув із кухні, де вона вже господарювала, як вважала за потрібне. — Стоїш, наче неприкаяна. У хлопця потяг через три години, а сорочки в нього не випрасувані! — Вони випрасувані, Ніно Петрівно, — тихо, але твердо відповіла Олена. — Лежать на полиці, акуратно складені. — Складені! — пирхнула свекруха, з’являючись у коридорі…
— Максиме, ти взяв вовняні шкарпетки? У Трускавці вечорами вогко, що б там не
— Ми? — Марія Іванівна різко обернулася, стиснувши губи так, що вони перетворилися на вузьку ниточку. Очі за скельцями окулярів сердито блиснули. — Ми з Ігорем цю квартиру отримували, коли ти ще під стіл пішки ходила. Мій син тут прописаний, це його законні метри. А твої тут лише капці біля порога. Кабінет їй подавай! Дивись, яка пані з’явилася. Ось коли народиш спадкоємця, коли доведеш, що ти створила повноцінну сім’ю для мого сина, тоді й будемо твої «бажання» обговорювати. А поки що — сиди тихо й не висувайся…
— Народиш — тоді й поговоримо, а поки що ти ніхто в цьому домі!…
Ми піднялися на наш поверх. Я автоматично потягнулася до сумочки по ключі, але Толя перехопив мою руку: — Не треба, Тань, я сам. Там… замки інші. — У якому сенсі — інші? — я завмерла біля дверей із квітами та ведмедиком у руках. — Навіщо ти поміняв замки, поки я лежала в лікарні? Старі ж чудово працювали!…
День виписки з пологового будинку мав стати найщасливішим моментом у моєму житті. На вулиці
— Кому ти потрібна у 52 роки? — повторював чоловік. Наталя мовчки дивилася на яєчню, що остигала. Шматок хліба, який вона щойно відламала, так і залишився лежати на краю тарілки. Віктор вразив її цими словами за сніданком так легко й буденно, ніби прокоментував погоду за вікном. — Вітя, я просто сказала, що в реєстратурі звільняється місце, — неохоче відповіла вона, не піднімаючи очей. — Там зручний графік. Два через два. А то я зі своїми звітами в бухгалтерії скоро осліпну. — І що ти там, у цій реєстратурі, забула? — чоловік голосно ковтнув із чашки. — Картки бабусям видавати?…
— Кому ти потрібна у 52 роки? — повторював чоловік. Наталя мовчки дивилася на
— Це й твій дім! Ти єдиний спадкоємець. Ми живемо в одній кімнаті, як підлітки. Речі нікуди скласти, я зимові куртки у своєї мами на антресолях зберігаю! Андрій зашаркав капцями по плитці — мабуть, пішов ставити чайник. — І що ти пропонуєш? Вигнати її?…
— Це й твій дім! Ти єдиний спадкоємець. Ми живемо в одній кімнаті, як

You cannot copy content of this page