— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах підгоряє?! Оля вчепилася в телефон так, що здавалося пальці продавлять дисплей. У трубці було чути веселий сміх, дзвін пляшок і шум лісу. — Олю, не роби мені нерви! — голос Колі лунав роздратовано і захміліло. — Я весь тиждень на об’єкті гарував! Я маю право на відпочинок!…
— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах
Ніні було п’ятдесят чотири. Майже все своє доросле життя вона працювала скромним викладачем у дитячій школі мистецтв. Її шлюб з Віктором давно перетворився на сусідство на території свекрухи — квартира належала матері чоловіка, і їй про це нагадували при кожній зручній нагоді. Віктор же був “невизнаним генієм”. Вийшовши на ранню пенсію, він цілодобово продавлював диван, генеруючи “грандіозні бізнес-проєкти”. Кожні три місяці ідея змінювалася: то він збирався відкривати елітну автомийку, то вкладав останні заощадження в сумнівну криптовалюту, то планував імпортувати рибальські снасті. Жоден проєкт не доходив далі стадії гучних розмов на кухні та вимагання грошей у Ніни “на стартап”…
Коли її власний чоловік за недільним обідом, на очах у сина, невістки та онука,
— Едік, треба поговорити! — після привітання молодят обличчя дружини, Юлі, змінилося. Від ввічливої посмішки не залишилося й сліду. — Ходімо, вийдемо на вулицю. Якось задушливо в кафе! — Про що поговорити? — променисто посміхаючись, запитав Едік. — Про те, звідки ти взяв гроші. Стільки грошей на подарунок молодятам! — просичала Юля. Вона навіть уявити не могла, звідки в інженера, який отримував середню зарплату, взялися гроші на купівлю квартири…
— Едік, треба поговорити! — після привітання молодят обличчя дружини, Юлі, змінилося. Від ввічливої
— Свєта, ти можеш пояснити Оленці, що тато працює? — лунав його голос із кабінету, колишньої лоджії, заставленої моніторами. — Вона тупотить, як слон. У мене думки розбігаються. Оленка, дванадцятирічна дівчинка, тиха й слухняна, звикла навшпиньки пробиратися до своєї кімнати. Світлана, щойно переступивши поріг після зміни, вже закатувала рукави. Вона мила посуд, прала, готувала обід, пошепки робила з дочкою уроки. Усі рухи — вивірені, тихі, спокійні. Вона існувала в режимі постійного згладжування кутів, усунення фонових шумів, які могли б завадити священнодійству під назвою «робота Артема»…
Світлана працювала медсестрою у хірургічному відділенні міської лікарні. У неї був ненормований графік із
– Я втомилася, Артеме. Просто дуже втомилася. Як ніколи… Анастасія сама не впізнала свого голосу. Хрипкий, наче вона не спала тиждень. Хоча який тиждень – три роки. Артем застібав манжети сорочки, не повертаючись. Дзеркало в передпокої відбивало його зосереджене обличчя, ідеально виголене підборіддя, бездоганний проділ. – Втомилася? – він хмикнув. – Від чого, Настя? Від своїх серіалів?…
– Я втомилася, Артеме. Просто дуже втомилася. Як ніколи… Анастасія сама не впізнала свого
Коли вона вже набирала номер Ярослава, задзвонив телефон. На екрані висвітилося його ім’я. — Де ти?! — випалила вона відразу ж. — Де Аліна? Чому вдома як у морозилці? — Не кричи, — відгукнувся він роздратованим тоном, як завжди при незручних розмовах. — Ми у моєї мами. Алло! Чуєш? Все нормально. — У Галини Іванівни? О дев’ятій вечора?!…
Оксана застигла в дверях дитячої, не зводячи очей з порожнього ліжечка. Ковдра була скинута,
Я стояла біля плити, помішувала соус, коли почула, як за спиною відчинилася кухонна шафка. Обернулася — Сергій стояв з відчиненими дверцятами і вивчав вміст. Дістав банку з гречкою, подивився на світло, поставив назад. Дістав пачку рису, похитав головою. — Світлано, у тебе тут система зберігання взагалі ніяка. Крупи треба за розміром ставити, а не як заманеться. Я вимкнула конфорку: — Вибач, що ти сказав?…
Я стояла біля плити, помішувала соус, коли почула, як за спиною відчинилася кухонна шафка.
У понеділок вранці приїхала Наталя. Її чоловік поїхав у відрядження, і вона заявила, що не хоче залишатися сама з дівчатками в порожній квартирі. Мій чоловік Саша, звісно, одразу запропонував їй пожити у нас — все-таки сестра. Я тоді нічого не сказала. Вирішила, що пару днів можна перетерпіти. Повернувшись з роботи — я займаюся логістикою поставок у невеликому автосалоні, — я одразу відчула: на кухні відбувається щось недобре…
Флакон вислизнув у мене з пальців так легко, ніби сам прагнув впасти й розбитися.
— Ти ж її не кохаєш, синку, — докірливо поглянула на сина Анна Павлівна. — Що ти задумав? Кирило відвів погляд і задумливо подивився у вікно. — Я нічого не задумав, усе нормально, мамо, — нарешті промовив хлопець. Але мати йому не повірила…
— Ти ж її не кохаєш, синку, — докірливо поглянула на сина Анна Павлівна.
— Спочатку сам зароби на квартиру і купи її, а потім уже будеш грати в ній господаря! А тут навіть рота свого не відкривай! Її голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій, але кожне слово вдаряло його в саме серце. Фраза, вимовлена з крижаним спокоєм, була страшнішою за будь-який крик. На мить Денис остовпів…
— Янка, привіт! Я тут неподалік, заскочу за пів годинки? Взяла твій улюблений чізкейк

You cannot copy content of this page