Цей день

Те, що Ліза зовсім не та, за кого вона себе видає, Поліна Василівна зрозуміла відразу. Ні її мила скромна сукня в квіточку, ні коса нижче пояса, ні окуляри в оправі не змогли її переконати в зворотному. Було в дівчині щось таке, від чого серце Поліни Василівни стиснулося і защеміло, передчуваючи швидку біду. Звичайно, жінка нічого такого синові не сказала, а лише мило посміхнулася і запропонувала пройти до вітальні. Ігор був пізньою і дуже бажаною дитиною. Поліна Василівна в силу обставин довго не могла вийти заміж.

Те, що Ліза зовсім не та, за кого вона себе видає, Поліна Василівна зрозуміла

Життєві історії 0

— Мамо, нам потрібно поговорити. — Щось з Мариною, — схопилася вона за серце. — За місяць весілля, невже розлучилися? — Все добре. Ти ж розумієш, що після весілля нам треба буде з дружиною десь жити? — Звичайно. Я думала, ви вже займаєтеся цим питанням, — із щирим здивуванням сказала вона. — Могли б уже щось зняти, та пожити перед весіллям… — Ми не будемо шукати, — перебив її Микита якимось чужим голосом. — Ми будемо жити тут. Ірина завмерла від подиву. Потім нервово розсміялася: — Що ти, Микито? Тут? Я розумію, у тебе своя кімната, але дві господині на одній кухні — це занадто.

На похоронах колишнього чоловіка Ірина стояла трохи осторонь, тримаючи за руку крихітного Микиту. Син

Життєві історії 0

— Думали всією юрбою придушите! І мати, і сестра, і твій брат сюди прийшли! Але квартиру я не віддам, хоч ви з ноги двері виб’єте! — крикнула я…

— Думали всією юрбою придушите! І мати, і сестра, і твій брат сюди прийшли!

Життєві історії 0

— Як тебе сюди занесла нелегка, котюга? — запитав Федір, схиляючись над твариною. Кіт скалив зуби і хрипло нявкав, натякаючи, що допомога йому не потрібна і взагалі, їдь собі своєю дорогою! — Розумію, гордий, — Федір зрозумів, кого він йому нагадує. Розкішного бабусиного кота, з яким у ранньому дитинстві малий Федько ділив гаряче натоплену піч! Було так затишно, набігавшись, засинати там під муркотіння Васьки. Тепер ось ні кота, ні бабусі… А добре пам’ятається! — Я не фахівець з котячих травм, але бачу — таке не залижеш. Житла тут поруч не спостерігається, тож давай я тебе в лікарню завезу.

Федора на роботі не те, щоб не любили, скоріше, цуралися. Розумний чоловік, досвідчений водій

Життєві історії 0

– Чому ти сьогодні така серйозна? – запитала Дашу її подруга. – Що сталося? – Сталося життя. Звичайнісіньке. Вчора господиня подзвонила, повідомила, що з наступного місяця піднімає оплату за квартиру. Причому відразу на три тисячі. Уявляєш? – А чому так різко? Як вона це пояснила? – Сказала, що за той час, поки я у неї знімала, поруч побудували транспортну розв’язку і пустили два нових автобусних маршрути. А якщо з транспортом стало краще, то і квартири в районі подорожчали. І за тією смішною, як вона сказала, ціною вже ніхто не здає, – відповіла Даша. – І що будеш робити?

– Чому ти сьогодні така серйозна? – запитала Дашу її подруга. – Що сталося?

Життєві історії 0

— Ти знову тільки каву п’єш? А я що, їсти повинен? Чому ти нічого не приготувала? – роздратовано вимовив Стас, переглядаючи ранкову пошту на своєму новенькому ноутбуці. Його пальці нервово постукували по клавіатурі, а погляд раз у раз ковзав на дружину, яка затишно вмостилася в кріслі біля вікна. — Мені вистачає кави, — спокійно відповіла Вероніка, намагаючись придушити роздратування. — Та й потім, ти ж доросла людина, можеш сам собі приготувати. Я вранці на їжу дивитися зовсім не можу. Стас різко розвернувся на стільці, його обличчя почервоніло від обурення. — Тобто як це сам? А для чого тоді мені потрібна дружина? Чому я, чоловік, повинен ставати до плити? Що це за новини?

— Ти знову тільки каву п’єш? А я що, їсти повинен? Чому ти нічого

Життєві історії 0

— Іринко, ти не забула про шоколад? У Жені ж алергія. Я затиснула телефон плечем і продовжувала розкачувати тісто. Ольга Семенівна дзвонила втретє за день. — Ольга Семенівна, я не використовую шоколад у жодній страві. — Ну, я просто про всяк випадок. Хто знає. Ти ж знаєш, який він у мене чутливий. Знаю. Десять років знаю. Ще знаю, що Євген спокійно їсть шоколадні цукерки в машині, коли думає, що я не бачу. — Все врахувала, не хвилюйтеся. Я поклала слухавку і подивилася на стіл, завалений продуктами. Три види м’яса, риба, чотири салати, закуски, випічка. Двадцять осіб. Десять років весілля. Я хотіла, щоб цей вечір став ідеальним.

— Іринко, ти не забула про шоколад? У Жені ж алергія. Я затиснула телефон

Життєві історії 0

Сергій та Уляна, пара закоханих молодих людей, які готувалися до весілля. Сергій вирішив поїхати на заробітки, щоб піднакопити. А коли повернувся Уляна побачила, що він змінився. Коли до весілля залишалося два дні, Уляна не змогла додзвонитися до Сергія увесь день. Надвечір вона отримала лише повідомлення дивного змісту: “Вибач, я покохав її. Я не можу ламати життя всім нам. Прощавай”.

Сергій та Уляна, пара закоханих молодих людей, які готувалися до весілля. Сергій вирішив поїхати

Життєві історії 0

Телефон лежав на тумбочці з його боку ліжка. Перший же вібраційний гудок прорізав передсвітанкову тишу. Віктор здригнувся, промурмотів щось невиразне, потягнувся до апарату. Настя, його дружина, заплющила очі, намагаючись втриматися в останніх уривках сну, але це було марно. За стіною в дитячій вже починалося шурхотіння, а через мить пролунав тонкий, незадоволений схлип їхнього дворічного Льошки. —Вітя, привіт, сонечко! — пролунав з трубки бадьорий, дзвінкий голос. — Підйом! Хто рано встає, тому Бог подає! —Мамо… доброго ранку, — буркнув Віктор, з трудом розтискаючи злиплі повіки. —Не доброго, а трудового! Я вже в цілодобовий збігала за хлібом і молоком. Скажи, які у вас плани на день?

Телефон лежав на тумбочці з його боку ліжка. Перший же вібраційний гудок прорізав передсвітанкову

Життєві історії 0

— Мамо, а що у нас на вечерю? — пролунав з порога голос Тимура, мого сина від першого шлюбу. — Макарони з сиром і курка в духовці. — Я витерла руки рушником і посміхнулася. — Тільки духовку вимкну — і сідаємо. Тимка поставив рюкзак біля дверей і поліз у холодильник за соком. — А вона знову тут! — кивнув він у бік вітальні. Я напружилася. «Вона» — це Аріна, дочка мого чоловіка від першого шлюбу. Їй виповнилося сімнадцять, і останні пів року вона жила з нами. Начебто тимчасово — «пережити період сварки з матір’ю». Але тимчасове, як зазвичай, стало постійним.

— Мамо, а що у нас на вечерю? — пролунав з порога голос Тимура,