— Що ти до мене причепилася з цією полицею? — раптом розлютився Андрій. — Я не збираюся її прибивати. Якщо тобі потрібно, роби сама. Це ж твоя квартира! — кинув він. — І взагалі, зроби мені чай. Андрій сів за стіл і почав похмуро дивитись на Іру. Іра нервово облизала губи. — А чому відразу не сказав про поличку? — розгублено запитала вона. — Я б тоді і не нагадувала б тобі. Іра відвернулася від Андрія. Її очі наповнилися сльозами. Вона увімкнула чайник і підсунула до себе чашку Андрія. — Я піду, поклич мене, коли буде готово.
— Що ти до мене причепилася з цією полицею? — раптом розлютився Андрій. —
Трохи почекавши, вирішив зайти в кафе, що поруч із салоном. — Подзвонить, коли звільниться, — вирішив він і сів за столик у кафе. До нього відразу підлетів офіціант, він зробив невелике замовлення. Денис вже все з’їв, почитав новини в телефоні, переглянув кілька роликів, а Ліки все не було. — Цікаво, яку суму вона сьогодні залишить у салоні краси, — чомусь подумав він. Хоча вона платила сама за свою красу, точніше навіть не сама, а її тато — дуже багатий бізнесмен…
Ближче до закінчення робочого дня у Дениса задзвонив телефон. Улюблена музика Ліки, яку вона
– Федір, – випросталася Аліса, – ти накинувся на мене ні за що. Я йду. До мами! Не можу більше так! Чоловік схопив її за лікоть, Аліса різко відсмикнула руку і подивилася на нього холодно: – Відпусти. Не смій мене чіпати. – Біжи, біжи, кидай мене! – крикнув у відчинені двері Федір. Аліса мчала вниз по сходах, коли слідом за нею полетіла її друга туфелька…
– Це ти була у мами? – чоловік сидів за столом, склавши руки будиночком.
— Де ти ходиш? Я вже годину як вдома! Ілля втомлено зітхнув: — Вибач, затримався. — Ну що, дали премію? — нетерпляче запитала Ольга. — Я вже суші на вечерю вибрала. І сукню пригледіла — ту саму, червону, пам’ятаєш? Ілля похитав головою: — Вибач, Оля. Грошей немає. Обличчя Ольги за мить змінилося: — У сенсі немає? Ти ж казав, що сьогодні мають видати премію? — Не дали, — збрехав Ілля. — Перенесли на наступний місяць. — Та скільки можна? Ти розумієш, що всі на тобі їздять? Премію йому не дали, а він і голову в пісок!
— Не подобається щось? Валізу в руки і вперед, не тримаю, – заявила дружина…
Коли Діма вручив їй ключі від своєї квартири, Єва зрозуміла: фортеця взята. Жоден Ді Капріо так не чекав на Оскар, як Єва чекала на свого Адама (нехай навіть і Діму), до того ж із власним куренем. Зневірена, тридцятип’ятирічна, вона все частіше кидала співчутливі погляди в бік вуличних котів і на вітрини «Все для рукоділля». А тут він — самотній, який витратив молодість на кар’єру, правильне харчування, спортзал та іншу нісенітницю на кшталт пошуків себе в цьому світі, і до того ж без дітей…
Коли Діма вручив їй ключі від своєї квартири, Єва зрозуміла: фортеця взята. Жоден Ді
— Я тобі нічого не дам! Знаю я таких! — Анна Василівна демонстративно розвернулася і пішла до своєї кімнати. Вона не тільки грюкнула дверима, але ще чітко було чутно поворот ключа в замковій щілині. — Господи, як же ти мене дістала! — вигукнула Оксана. — Гнати її треба, інакше я її просто задушу! Оксана повернулася до себе в кімнату, взяла телефон і написала повідомлення чоловікові: «З нею треба щось вирішувати! Моє терпіння закінчується! Або поговори з нею сам, або я за себе не відповідаю!»
— Голос тихіше, емоцій менше, — спокійно сказала Оксана. — Не у себе вдома!
Ну як таке можливо, щоб з усіх молодих людей на світі дочка вибрала саме Іллю. Вони зустрічалися вже рік, і справа йшла до весілля. Наступного тижня молоді вже планували подавати заяву, і ось сьогодні вирішили познайомити між собою батьків. Лілія й уявити не могла, що її майбутнім сватом стане саме Пилип. Ніхто не знав її таємниці: вона зберігала її більше двадцяти років. Адже Пилип — це справжній батько її дочки Люди…
Сказати, що Лілія була в шоці — це нічого не сказати. Збентежено кліпаючи очима,
— Мамо, ми приїдемо до тебе в п’ятницю. Є розмова, не по телефону. — У мене теж є розмова до вас, Ігор. — Про що? — Приїдете, і я все вам розповім. — Краще відразу скажи. — Але ти перший сказав про важливу розмову. Розкажеш, а потім вже і моя черга буде. — Мамо, що за сюрпризи? Марія Олександрівна натиснула на червону кнопку і дзвінок завершився. Чи сподобається синові новина? А потім ще й дочці Ірині треба повідомити. Чи зрозуміють її діти чи ні? Питань було багато, але жінка раптом вирішила жити для себе…
— Мамо, ми приїдемо до тебе в п’ятницю. Є розмова, не по телефону. —
— Ще спиш? — пробурмотів Ігор, повертаючись на бік. — Ні, — Марина сіла, поправляючи розпатлане волосся. — Вставай. Нам багато потрібно зробити. Чоловік відкрив одне око, здивовано дивлячись на неї. — Багато? Ти ж сказала, що нікого не запрошуємо. Тихо посидимо, тортик купимо в селищному магазині… — Ігор, — вона нахилилася до нього, знизивши голос до змовницького шепоту. — Вони приїдуть. Обов’язково приїдуть. Тому нам потрібно все сховати. Абсолютно все. Чоловік остаточно прокинувся. На його обличчі відбилося розуміння, потім захоплення, а слідом — легка тривога. — Марина, ти серйозно? А якщо вони образяться?
Марина прокинулася рано, хоча день народження — не той привід, щоб підхоплюватися з півнями.
Стукіт у двері пролунав саме в той момент, коли я збиралася відправити у смітник чергову порцію підгорілих млинців. Третя година ночі — не найкращий час для кулінарних експериментів, але безсоння і рецепти у Тік-Ток — небезпечне поєднання. — Якщо це знову Петрович зі своїми пошуками пляшки чогось міцненького, клянуся, я… — пробурмотіла я, витираючи руки об фартух з написом «Кращий кухар понеділка». Стукіт повторився. Цього разу тихіше, немов людина за дверима передумала і вирішила піти. Я виглянула у вікно — темрява хоч око виколи, тільки ліхтар біля хвіртки мерехтить, як світлячок з похмілля. Відчинивши двері, я завмерла
Стукіт у двері пролунав саме в той момент, коли я збиралася відправити у смітник

You cannot copy content of this page