– Мамо, ти не могла б сьогодні посидіти з Максимом? – попросила Катя втомленим голосом. – Мені треба з’їздити на роботу, там терміново треба забрати документи. – Катеринко, у мене сьогодні зустріч із редактором призначена на сьому вечора, – відповіла Ольга, гортаючи щоденник. – Я не зможу. – Ну мамо, як не попросиш, ти завжди зайнята! Адже це твій онук! Невже робота для тебе важливіша? Ольга стиснула губи. Ось знову. Маніпуляція через почуття провини…
– Мамо, ти не могла б сьогодні посидіти з Максимом? – попросила Катя втомленим
Завтра Саші виповнюється вісімнадцять. А це означає, що її забере сестра. Вона обіцяла, коли втекла з дому чотири роки тому: розбудила рано-вранці й прошепотіла стрімко: — Я купила квиток до Вінниці. Подала туди документи, думаю, що вступлю. До того часу, коли вони мене знайдуть, мені вже буде вісімнадцять, і вони нічого не зможуть зробити. Ти тримайся, люба, вибач, що кидаю тебе, але я тут більше не можу. Я заберу тебе, обіцяю, що заберу! Як тільки тобі виповниться вісімнадцять, я приїду за тобою. Раніше вони тебе все одно не відпустять. Саша слухала мовчки і кивала. Дивно, але з тих пір, як Саша втратила зір, говорити вона теж стала мало, немов здатність говорити була якось пов’язана зі здатністю бачити. Обличчя сестри вона пам’ятала нечітко, і воно, напевно, зараз змінилося. Адже сестра тепер зовсім доросла. А коли Саша перестала бачити, Ліні було тринадцять…
Завтра Саші виповнюється вісімнадцять. А це означає, що її забере сестра. Вона обіцяла, коли
Сімейне життя Соні залишало бажати кращого. Причому з самого початку. У той момент, коли перед самим весіллям між нею та її нареченим Вітею пробігла чорна кішка. Причому Соня була настільки забобонною, що розплакалася, а її найкраща подруга заспокоювала її того ж дня. — Припини вже вірити в усіляку нісенітницю! — Але ж чорна кішка… — схлипувала Соня. — І що? Це все дурниці. У підсумку минув тиждень, і Соня вже не згадувала про те, що сталося…
Сімейне життя Соні залишало бажати кращого. Причому з самого початку. У той момент, коли
Коли Сергій пішов, я сіла випити кави. У мене сьогодні був вихідний, і я планувала байдикувати. Сини якраз були в “лісовій школі” (літній табір), і я отримала цілий місяць свободи від моїх галасливих близнюків. Машинально заглянула в мобільний додаток банку в телефоні, і нахмурилася – знову була відсутня та сама фатальна сума в дванадцять тисячі гривень. Це вже третій місяць. І Сергій навіть не попереджає мене, на що знімає зазначену суму, ніби це тільки його особисті заощадження…
– Ти після роботи заїдеш до мами? – запитала я Сергія. – Так, вона
До тридцяти років Ніна так жодного разу й не була заміжня. Власне, вона не дуже переймалася, жила своїм життям. Працювала, займалася спортом, у неї було багато захоплень, вона часто подорожувала. В принципі, її життя було нормальним, навіть дуже цікавим. Ось тільки сім’ї не було. А коли Ніні виповнився тридцять один рік, вона познайомилася з одним чоловіком. Причому, досить банально – через сайт знайомств. Навіть не сподівалася, що може зустріти там когось гідного. Але зустріла, і все закрутилося. Роман був старший за Ніну на п’ять років. У нього було двоє дітей – двійнята, хлопчик і дівчинка. З дружиною він уже чотири роки був у розлученні, але з дітьми бачився часто, проводив з ними час, платив аліменти. І його не бентежило те, що Ніна не зможе мати дітей. Йому й своїх вистачало…
Ніна змирилася з тим, що у неї ніколи не буде дітей. Діагноз «безпліддя» їй
— Тату, ну чого ти? Ну не треба, тату… — Олена торкнулася батька за плече, він підвів на дочку зволожені очі. — Нічого, Оленко, трохи розчулився, не переймайся. Я тобі потрібен? — Та ні, сама впораюся, Машка-молодша скоро прийде, допоможе. — Гаразд, тоді ви з онучкою господарюйте, а я піду приляжу ненадовго. Михайло Іванович, як і раніше притискаючи до грудей халат дружини, поплентався до спальні. Там впав на ліжко й заплющив очі. Рідний запах розбурхував спогади…
— Боже, у вас у шафі, наче в магазині! Навіщо стільки мотлоху? — Олена
— У нього є коханка! — заявила мати Олени. — Ось як він побіг! Розкидаючи капці! — Мамо, ну не при дітях же! — Олена зробила страшні очі, поглянувши на Настю. — Ой, та їм все одно! Сидять у своїх телефонах. Чуєш, Настя! Ау! Земля викликає Настю! — Я м’ясо не буду! — відповіла дівчинка-підліток, не відриваючись від екрана. — А я що казала? — Мамо, він на роботі гарує! Ну яка ще коханка?…
— У нього є коханка! — заявила мати Олени. — Ось як він побіг!
Виявляється, у її чоловіка є старий друг, який кілька років тому овдовів. Йому п’ятдесят вісім років, живе у своїй великій трикімнатній квартирі зовсім сам. Чоловікові нудно на старості років, і він активно шукає собі нову супутницю життя. І Оля цілком серйозно запропонувала мені розглянути його кандидатуру. Я відразу сказала, що мені взагалі ніхто не потрібен. Мені зараз п’ятдесят чотири роки, і я вже три роки живу одна в повному спокої…
Минулої п’ятниці ми з моєю подругою Олею сиділи у неї на кухні й пили
Одного разу чоловік назвав Уляну Юлею. Це сталося вранці. Чоловік притиснувся до дружини, обійняв її й прошепотів на вухо: — Доброго ранку, Юле. І солодко заснув, продовжуючи спати далі. А Уляна прокинулася. Відкрила очі й лежала, боячись поворухнутися. Від жаху вона вся похолола всередині. Як це сталося? Що могло трапитися? Адже все було добре? Чи ні? Чоловік заворушився, позіхнув. – Уля, яка ти холодна, у мене навіть сон злетів. У тебе все гаразд?
Одного разу чоловік назвав Уляну Юлею. Це сталося вранці. Чоловік притиснувся до дружини, обійняв
— Добре, що ти стала спадкоємицею квартири в центрі, я в ній житиму, — повідомила свекруха, розмішуючи чай з таким виглядом, ніби обговорювала погоду. Марія завмерла з чашкою в руці. Глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Анна Петрівна, але це квартира моєї бабусі. Ми з Сергієм планували… — Планували що? — перебила свекруха. — Продати? Здати? Нехай хоч якась користь буде від цього спадку. Ви й так непогано влаштувалися у трикімнатній. А я, між іншим, свою квартиру вже віддала Олені. Моїй доньці. Твоїй зовицв, якщо ти забула. До кімнати увійшов чоловік Марії, Сергій. З його розгубленого вигляду було зрозуміло — він усе чув. — Мамо, ми ще нічого не вирішили щодо бабусиної квартири…
— Добре, що ти стала спадкоємицею квартири в центрі, я в ній житиму, —

You cannot copy content of this page