Цей день

— Твоя родина? — Оля повільно обернулася від плити, де доваривала борщ. — Це та, яка три роки тому назвала мене шльондрою за те, що я була розлучена? — Не перебільшуй! Мама просто недоречно висловилася тоді! — Недоречно? Твій братик тоді ще додав, що такі, як я, народжують дітей заради аліментів. При моїй доньці сказав! Оля пам’ятала той день до найдрібніших подробиць. Перша зустріч із родиною Андрія. Ресторан «Прага», біла скатертина, кришталеві келихи. Свекруха Галина Петрівна оглядала її, як породисту кобилу на ярмарку — не вистачало тільки стан зубів перевірити. — А чоловік тебе чому кинув? — запитала вона тоді між салатом і гарячим…

— Твоя родина? — Оля повільно обернулася від плити, де доваривала борщ. — Це

Життєві історії 0

– А ти прийдеш до нас на мамине свято? Там буде такий величезний торт! Голос онука в трубці дзвенів від щастя, і у Наталії на секунду перехопило подих. – Яке ще свято, Тарас? – Ну як же! Мама сказала, що її підвищили! Тато вирішив влаштувати велику вечерю. Прийдуть важливі люди. Бабуся Світлана вже сукню собі придивляється. Наталя повільно опустилася на табурет. За вікном світило лютневе сонце, але її раптом пройняв озноб. – А коли все це буде, рідний? – У суботу! І мені дозволять не лягати спати до дев’ятої! Здалеку долинув голос Ірини: «Тарас, ти з ким розмовляєш?» Почулася метушня, і через мить у слухавці пролунав голос дочки: – Мамо? Привіт. Тарас знову поцупив мій телефон. – Ірина, що за свято в суботу? Невелика пауза. Наталя чітко почула важкий видих. – Це просто вечеря. Мене призначили заступником директора. Микита вирішив відзначити. – Вітаю. А сказати мені ти коли збиралася?

– А ти прийдеш до нас на мамине свято? Там буде такий величезний торт!

Життєві історії 0

— Моя товстуха вдома котлети ліпить, — сміявся Віктор, обіймаючи струнку брюнетку за талію. — Уявляєш, Оленко? Щовечора одне й те саме — борщ, котлети, макарони. Наче в їдальні живу, чесне слово! — Бідненький, — промурмотіла дівчина, поправляючи його краватку. — Зате я тобі влаштую справжнє свято смаку. У тому французькому ресторані, пам’ятаєш? — Ще б пак не пам’ятати! — Віктор поцілував її в щоку. — Там хоч почуєшся людиною, а не чоловіком прислуги. — А що вона взагалі вміє, крім як котлети ліпити? — хихикнула Олена, притискаючись ближче. Я стояла біля входу в кафе, стискаючи в руці телефон. Прийшла забрати замовлений торт на його день народження — завтра виповнювалося сорок п’ять. Спеціально замовила з написом «Коханому чоловікові». От дурна…

— Моя товстуха вдома котлети ліпить, — сміявся Віктор, обіймаючи струнку брюнетку за талію.

Життєві історії 0

Коли я виходила заміж за Діму, я думала, що найскладніше вже позаду. Ми познайомилися в університеті, закохалися одне в одного з першого погляду, і здавалося, що весь світ існує лише для нас двох. Діма був уважним, добрим, розуміючим. Він підтримував мене у всьому, і я була абсолютно впевнена, що ми разом подолаємо будь-які труднощі. Але я не знала, що головна складність матиме ім’я Валентина Петрівна і стане моєю свекрухою…

Коли я виходила заміж за Діму, я думала, що найскладніше вже позаду. Ми познайомилися

Життєві історії 0

— Єгор, негайно скажи, що ти там ховаєш! — мамин голос дзвенів від напруги. — Нічого, — хлопчик міцніше притиснув до грудей куртку, з-під якої долинали тихі скиглення. — Я ж чую! Що це таке? Єгор прикусив губу і відступив на крок назад. В очах защеміло. Як пояснити мамі? Як розповісти про те, що він просто не міг пройти повз? Не міг залишити там цю жалюгідну тремтячу грудочку…

— Єгор, негайно скажи, що ти там ховаєш! — мамин голос дзвенів від напруги.

Життєві історії 0

— Твоя дружина нікуди не поїде. Ці гроші потрібні моїй дочці. Свекруха стояла посеред кухні, розмахуючи моєю путівкою до санаторію. — Світланці треба збирати гроші на весілля, а ця твоя надумала по курортах кататися! — Мамо, це не твоя справа, — Віктор втомлено потер перенісся. — Наташа три роки збирала на цю поїздку. — Збирала вона! На ваші сімейні гроші! Поки моя Світланка в інституті гарує, ця твоя по санаторіях зібралася відпочивати! Ні вже, віддавай путівку, завтра ж здам! Я завмерла у дверях, стискаючи в руках пакет із продуктами. У горлі застряг клубок — не від образи, від злості…

— Твоя дружина нікуди не поїде. Ці гроші потрібні моїй дочці. Свекруха стояла посеред

Життєві історії 0

— Я нічого не чіпала. — А хто чіпав? — Михайло зробив крок ближче. — Ми точно ні. — Може, впали? За комод або… — Перевірили, — перебила Жанна Петрівна, голос тихий, огортаючий. — Олена, люба, я розумію, що у вас у порту інші порядки. Але якщо щось взяла — просто скажи. Міша не буде лаятися. — Я нічого не брала! — Тоді де вони? — Жанна Петрівна підійшла впритул. — Чи ти думаєш, ми сліпі? У горлі застряг клубок. Чотири місяці Олена мовчала, коли свекруха викинула бабусину різьблену тацю, назвавши її «сільським мотлохом». Мовчала, коли Михайло погоджувався з матір’ю з будь-якого приводу. Мовчала, коли її називали «портовою» і критикували кожен крок. — Вибачся перед мамою, — Михайло примружився. — Вона переживає. Запонки від батька. — За що вибачатися? Я ж їх не брала!…

— Я цю квартиру онучці купив. А ти тут хто — паразит? — дід

Життєві історії 0

– Тань, ти хоч подумала? – Олексій відклав телефон і подивився на неї. – Про що саме? – Ти прекрасно знаєш, про що. – Він підійшов ззаду, поклав долоні Тані на плечі. – Ми ж сім’я. Справжня сім’я. Хіба тобі не хочеться спільної дитини? Справжня сім’я. Тетяна подумки посміхнулася. Її десятирічна Маша сиділа у своїй кімнаті, роблячи уроки. Дочка прийняла Олексія спокійно, без дитячих істерик і ревнощів – просто тому, що той особливо не ліз у її життя. Не погано і не добре. Ніяк. У самого Олексія десь ріс син, про якого він згадував приблизно раз на пів року, коли приходило повідомлення від колишньої з проханням про гроші. – Льоша, я ж уже пояснювала. – Що пояснювала? Що боїшся? Усі бояться, Таня. А потім народжують – і щасливі…

– Тань, ти хоч подумала? – Олексій відклав телефон і подивився на неї. –

Життєві історії 0

— Ми їдемо? — тихо, майже беззвучно перепитала вона, дивлячись на чоловіка. — Ну так, я ж обіцяв їй допомогти паркан пофарбувати. Удвох швидше впораємося, — так само весело й безтурботно відповів він, не відриваючись від тарілки. — Вона фарбу вже купила, пензлики. Погода якраз хороша буде, без дощу. У цей момент всередині Світлани щось клацнуло. Пружина, що стискалася всі шість проклятих робочих днів, з оглушливим дзвоном розпрямилася. — Яка дача?! Тобто я, відпрацювавши шість днів, маю у свій єдиний вихідний їхати фарбувати паркан твоїй мамі?!

— Загалом, збирайся, Світлано. Завтра зранку їдемо до мами на дачу, — буденно оголосив

Життєві історії 0

– Хто це така? Телефон Дмитра лежав на кухонному столі екраном догори, і Катерина встигла прочитати повідомлення. Воно з’явилося на екрані, ще до того, як вона усвідомила, що робить. «Сумую за тобою, мій хороший». Сердечко. Поцілунок. І незнайоме ім’я – Оля. Дмитро різко обернувся від кавоварки, і щось промайнуло в його очах – навіть не переляк, а досада. Миттєва, швидко прихована за звичною маскою легкого роздратування. – Ти риєшся в моєму телефоні? – Він сам засвітився. – Катя підняла апарат, розблокувала екран звичним рухом. Вони знали паролі одне одного. – Хто така Оля? Дмитро відвернувся, натиснув кнопку на кавоварці. – Колега. – Колега пише тобі «сумую, мій хороший»?…

– Хто це така? Телефон Дмитра лежав на кухонному столі екраном догори, і Катерина