— Ви, Тамаро Миколаївно, мабуть, трохи заплуталися в юридичних термінах і в реальності загалом, — я акуратно склала руки на столі. — Ця квартира — не «наша». Вона — моя…
— Твоя квартира тепер наша, а вам і моєї старої вистачить, — заявила свекруха.
— Марино, ну візьми Ніку на точку. Їй важко, а тобі потрібні робочі руки. Своя ж. І я взяла. Оформила офіційно, платила, навчала. Показала, як приймати борошно, як рахувати списання, у кого що замовляти…
— Ну що ти так вчепилася в ці рецепти, Марино? Це ж не чужа
— Ти погладшала й погіршала, Катю. Я так більше не можу. Мені треба рухатися далі, дихати на повні груди, розумієш? Вадим стояв у дверях спальні, тримаючи в руках дорогу шкіряну валізу — подарунок Каті на його минулий день народження. Сам Вадим працював старшим менеджером у великій компанії, завжди носив випрасувані сорочки й пахнув дорогими парфумами. Катя ж у кухонному фартуху поверх старого халата дивилася на нього відсторонено. — Рухатися далі?…
— Ти погладшала й погіршала, Катю. Я так більше не можу. Мені треба рухатися
Племінник Костик, син моєї старшої сестри, і його дружина Оленка увійшли на веранду. На Оленці були сліпучо-білі кросівки, на Кості — свіжа лляна сорочка. У руках у обох — нічого. — Раєчко, привіт! Оленка кинула свою об’ємну шкіряну сумку із золотистою пряжкою просто на кухонний диванчик. Подушка під нею жалісно сплюснулася. — Ми на вихідні! Костя виснажився в офісі, дивитися на нього страшно. А в тебе тут свіже повітря. Що у нас на вечерю? З дороги їсти хочеться нестерпно…
— Лопата біля дверей, дошки за лазнею, цвяхи на полиці, — я роздала гостям
— Мамо? Як ти тут опинилася? — Вітенько, — вона схлипнула, притиснувши руку до грудей, — мені нікуди йти. Катя мене вигнала. З кухні виглянула дружина Віті, Олена. Побачивши свекруху, вона заклякла з рушником у руках, а її обличчя повільно закам’яніло. — Заходь, мамо, — розгублено сказав Вітя, відступаючи вбік. Мати увійшла, шаркаючи ногами сильніше, ніж зазвичай, та охаючи на кожному кроці. Вона опустилася на табурет у передпокої так, ніби сили покинули її саме в цю секунду. Олена мовчки розвернулася й пішла до спальні. Вітя, увімкнувши чайник, подався за нею. — Олено, ну що вже сталося, я не розумію…
— Знаєш що, мамо, я тепер розумію, чому твоя дочка вигнала тебе з дому!..
— Забери ці дешеві віники й забирайся геть з мого дому! — голосно вигукнула жінка просто з порога. У горлі встав холодний клубок, але я опанувала себе й спокійно поклала пишний букет на тумбочку. Людмила Степанівна оглянула мене з ніг до голови з крижаним, відверто зневажливим примруженням…
— Забери ці дешеві віники й забирайся геть з мого дому! — голосно вигукнула
Валіза лежала на боці, і коробочка вислизнула легко, наче з кишені пальто. Футляр виявився ніжно-рожевим, із ворсинками, що прилипли до стику кришки. Усередині стирчали сережки-пусети з гранованими скельцями, які імітували топази. Мені такі сережки були протипоказані: від будь-якого сплаву, крім золота, мочки відразу набрякали й червоніли. – Що це? – поцікавилася я в чоловіка…
З валізи чоловіка випав футляр із сережками. У лікарні я дізналася, для кого вони…
— Вона тебе зовсім не поважає, — говорила свекруха синові тремтячим голосом. — Сьогодні якісь зустрічі, завтра взагалі піде. Таку дружину треба перевиховувати, поки не пізно. Володимир того вечора повернувся додому похмурим…
— Вона тебе зовсім не поважає, — говорила свекруха синові тремтячим голосом. — Сьогодні
— Та кому ти потрібна, Аню? «Розлучена з причепом» нікому не здалася! Зрозумій це нарешті й перестань дивитися на мене такими очима. Я маю право на щастя. — Я не роблю з себе жертву, Костю, — тихо відповіла Анна, стискаючи в руках кухонний рушник так, що кісточки на пальцях побіліли. — Я просто прошу тебе не зникати з життя Пашки. Йому всього шість, він не розуміє, чому тато йде. — Зрозуміє, коли виросте, — відрізав Костя, одягаючи куртку. — У мене тепер нове життя. Вільне, розумієш?…
Костя з презирством застебнув блискавку на дешевій дорожній сумці й випростався, окинувши колишню дружину
— Без цих папірців ти ніхто. Пакуй речі, матусю. Адже квартирка тепер буде моя. Поліна з викликом кинула на обідній стіл щільну прозору папку. Усередині білів старий, потертий на згинах бланк свідоцтва про право власності. Тетяна сполоснула пальці під струменем води, струсила краплі над раковиною й здивовано втупилася в дочку. — Це з якої такої радості? — Фактично, мамочко! Поліна по-господарськи відсунула тарілку з охололими пиріжками, звільняючи місце для своєї лакованої сумочки. — Я вийшла заміж…
— Завтра складаємо дарчу, інакше онуків не побачиш! — випалила донька. Моя відповідь її

You cannot copy content of this page