Моє життя побудоване навколо тиші. Я сплю по вісім годин, бо без сну в мене падає продуктивність. Я не заводжу стосунків «для здоров’я» і поки що не готова мати дітей. Мені комфортно в моїй самотності, де єдина жива душа — це важкий, пухнастий кіт Балу, якому від мене потрібен лише корм і чистий лоток. У моїй броні була лише одна прогалина. Моя мати…
Мати спробувала поселити до мене далеку родичку, щоб мені не було «самотньо»…   …Гроші
— Навіщо ти витягла купюри з конверта? Микола зупинився біля одвірка, похмуро дивлячись на дружину. У руках він тримав розкритий подарунковий конверт, який став помітно тоншим, ніж був пів години тому. — А їй багато не треба, — огризнулася Надя, підправляючи яскраву помаду перед великим дзеркалом. Вона навіть не обернулася, продовжуючи прискіпливо розглядати своє відображення й поправляти комір нового плаща. — У нас, між іншим, іпотека. Твоя матуся обійдеться без круглої суми…
— Навіщо ти витягла купюри з конверта? Микола зупинився біля одвірка, похмуро дивлячись на
— Мамо, у тебе є щось поїсти? Я голодна, весь день на ногах. Я стояла у дверях і дивилася на неї. На її тонку шию, на поспіхом зібране волосся, на знайомий з дитинства жест — як вона прикушує губу, коли обирає між глазурованим сирком і звичайним сиром. — Поліно, — сказала я. — Де сережки? Вона обернулася не відразу. І в цю коротку мить я ще сподівалася, що помиляюся. — Які сережки? — Бабусині. Вона опустила очі. Потім зітхнула — так, як зітхають люди, яких утомлює чужа принциповість. — Мамо, тільки не починай. У мене всередині все похолоділо…
Дочка продала бабусині сережки, не спитавши дозволу. Те, що я зробила у відповідь, роз’єднало
— Синку, виклич мені таксі до торгового центру, — ніби нічого не сталося, попросила Галина Сергіївна, поправляючи шарф біля дзеркала. — Автобуси зараз жахливі, та й ноги втомлюються. Настя мовчки дивилася на екран ноутбука, де щойно закрила вкладку з іпотечним калькулятором. До першого внеску їм із чоловіком не вистачало зовсім трохи. — Мамо, ми цього місяця вже оплатили тобі комуналку та ліки, — обережно нагадав Андрій. Жінка роздратовано зітхнула: — Ну не пішки ж мені ходити. Чи тепер рідній матері й таксі шкода?…
— Синку, виклич мені таксі до торгового центру, — ніби нічого не сталося, попросила
Сусід оголосив мені війну, коли я оформила свою землю. Він вважав: якщо косив тут траву — значить, ця територія належить йому… …Чотири роки тому я купила будинок у селі — старий, зрубний, із ділянкою в п’ятнадцять соток. Мрія всього життя — тиша, свіже повітря, власний город, власна земля. Власна. Ключове слово, через яке й почалася війна. І не з ким-небудь — із сусідом. Іваном Михайловичем, шістдесяти трьох років, корінним мешканцем, який тут «живе від народження» і вважає, що це дає йому право на все. Зокрема й на мою землю…
Сусід оголосив мені війну, коли я оформила свою землю. Він вважав: якщо косив тут
— Мамо, я хочу поговорити. Серйозно, — вона не підвела очей, продовжуючи розглядати дно чашки. — Давай, доню, поговоримо, — усміхнулася я, підливаючи собі окропу. — Щось із Пашею? Чи на роботі? — Ні, з цим усе добре. Мамо… Я ходжу до психолога. Уже пів року. — Навіщо? — вирвалося в мене. Не тому, що я проти прогресу, ні. Просто всередині все стислося від переляку. Психолог — значить, щось не так. Значить, дитині болить щось таке, чого я не помітила, не вберегла. — У тебе щось сталося?…
Дочка у свої 32 роки сказала: «Мамо, ти зіпсувала мені дитинство». Я не спала
— У вас дуже затишно, — сказав Ігор. — Дякую, — відповіла я. — Так, мама любить затишок, — сухо вставила Аня. — Особливо коли все стоїть на своїх місцях. Я вже тоді зрозуміла: починається…
— У вас дуже затишно, — сказав Ігор. — Дякую, — відповіла я. —
— Валеро, але ж це свято… Ми не можемо провести цей день як зазвичай. — Ну, подаруємо їй кульку й якусь забавку. Якщо хочеш, можна її вбрати… Я не знаю, що ще треба. А влаштовувати ціле застілля з родичами, фотозоною та ще бозна-чим… Це дурниця, Ксюшо. Ми ж не мільйонери. Дружина ледь не плакала. Зовсім нещодавно чоловік купив собі новий телефон. Він не радився з нею, не питав, чи вистачить у них на це грошей. До того ж його старий мобільний був цілком нормальним, просто йому так забажалося. А вартість новинки взагалі була нечуваною. А на день народження доньки — перший день народження! — він зажадав витратити копійки…
— Не розумію, навіщо витрачати стільки грошей? Вона ж навіть нічого не втямить. Валерій
— Мамо, у тебе є печиво? Діти трохи зголодніли. — Щось знайдеться, — відповіла Надія Вікторівна, дістаючи чашки. Коли всі розсілися за столом, і діти з апетитом наминали печиво, Олег прокашлявся: — Мамо, ми, власне, хотіли про дещо поговорити. Надія Вікторівна внутрішньо напружилася. Вона вже знала, що буде далі. — Розумієш, у нас тут ситуація… — почав Олег, але Марина перебила його…
— Мамо, у тебе є печиво? Діти трохи зголодніли. — Щось знайдеться, — відповіла
За тиждень до дня народження задзвонив телефон. Це був Денис. — Мамо, привіт! — його голос, як завжди, летів кудись поспіхом. — Слухай, ми тут із малими порадилися щодо твого ювілею. Приїхати у нас з Оленою ніяк не виходить. У мене проект горить, здача на носі, ночую в офісі. В Олени зараз взагалі сезон, замовлень на торти купа, руки трусяться. Тому Кирило заїде і передасть від нас усіх. Ми тобі скинулися. — Скинулися? — тихо повторила я…
Діти скинулися мені на день народження. Коли я відкрила конверт — зрозуміла, як вони

You cannot copy content of this page