— Мамо, ну перестань, — Ірина, її дочка, поставила перед нею чашку з чаєм. — Він не вартий твоїх сліз. — Та як же не вартий? — схлипнула Людмила. — П’ять років у моєму домі жив, їв-пив, а тепер, виходить, квартиру йому подавай?…
Зять прийшов до нас на все готове, а під час розлучення вимагає частку в
— Чому ти забула мені сказати, що ви розлучаєтеся?! — лементувала зовиця, стоячи в моєму передпокої з трьома гігантськими валізами яскраво-коралового кольору. Вона стояла на вимитому до блиску паркеті, важка, наче грозова хмара, у величезних сонцезахисних окулярах на пів обличчя…
— Чому ти забула мені сказати, що ви розлучаєтеся?! — лементувала зовиця, стоячи в
— А ти впевнений? — У чому? — хмикнув той. — У тому, що ми разом? Чи в тому, що я хочу зробити її своєю дружиною? — Зрозумій мене правильно: я не проти ваших стосунків. Стільки часу минуло, та й я не собака на сіні. Але хочу тебе попередити: Яна — не найкращий варіант…
— Як же я радий тебе бачити! Антон міцно обійняв друга, з яким востаннє
— Моя сестра переїде до нас через три дні, тож готуй кімнату до її приїзду, — здивував мене чоловік. Але я не була готова до таких змін…
— Моя сестра переїде до нас через три дні, тож готуй кімнату до її
— Тут потрібен підпис власника, — промовив рівний чоловічий голос, незнайомий, гладенький, наче відполірований камінь. — Ваша дружина до цієї нерухомості жодного стосунку не має. Будинок записаний на вас одного, ще до укладення шлюбу. — Чуєш, синку? Не має. Це твоє. Кровне. Вона тут взагалі зайва…
— Перепиши все на мене, поки ця твоя на роботі. Я ж мати все-таки,
— Світланці вже за тридцять, а вона досі живе в орендованій квартирі. Нічого за душею, — сміялися родичі. Вони й на гадці не мали, що дівчина вже давно придбала власне житло…
— Світланці вже за тридцять, а вона досі живе в орендованій квартирі. Нічого за
— «Інкубатор» виконав свою функцію, можеш іти! — крижаним тоном промовила Зінаїда Петрівна, щільніше застібаючи комір свого драпового пальта. Ці слова пролунали у гучному холі пологового будинку, що пахнув хлоркою та старим лінолеумом…
— «Інкубатор» виконав свою функцію, можеш іти! — крижаним тоном промовила Зінаїда Петрівна, щільніше
— Отже, так, — процідила мати. — Або ти ділиш подарунки батька із сестрою, або забуваєш, що в тебе є мати! У холі запала важка тиша. Надя подивилася на матір — відчужену, засліплену жадібністю, та на сестру, в очах якої палала заздрість…
Валентина Петрівна, задихаючись від гніву, вигукнула: — Тільки спробуй піти — можеш забути дорогу
— А ти чого сам? — запитала Олена Анатоліївна, здивовано сплеснувши руками. — Де ж твоя дружина? — Люба вдома, у неї після роботи дуже болить голова. Я вирішив заїхати й попередити тебе, щоб ти не чекала…
— Мамо, більше не принось своїх двозначних подарунків. Досить уже, — зауважив син, зупиняючи
– Відколи це ти стала мені вказувати? – роздратовано відповів Антон. – Вигадуєш нісенітниці! Хочеш, щоб я тільки біля тебе сидів? Усі й так вважають мене підкаблучником! Звісно, працюю керуючим у кав’ярні власної дружини! Хіба це нормально?! – Антоне, ми вже обговорювали це питання. Тобі підходить ця роль, ти чудово справляєшся з обов’язками. Тепер із постачанням продуктів немає жодних проблем! – То ти визнаєш мої заслуги? – Антон хитро примружився й раптом випалив, ніби набравшись духу: – Тоді перепиши бізнес на мене! Моя чоловіча гідність принижена тим, що я тут ніхто!…
– Віко, я ціную вашу привітність і доброзичливість. І мені боляче бачити, як вас

You cannot copy content of this page