Дзвінок у суботу ввечері. Марина. Сміється так, що ледь може говорити. — Все, я більше не вірю у ці ваші сайти знайомств! Я що, справді виглядаю як людина, готова обслуговувати чужого чоловіка? Серйозно? Я налила собі чаю й влаштувалася зручніше. Знала, що зараз буде історія…
Дзвінок у суботу ввечері. Марина. Сміється так, що ледь може говорити. — Все, я
Грабіж? Ні, речі занадто убогі для грабіжників. Я пройшла на кухню, і тут мене накрило. У моїй кухні, в моєму улюбленому кріслі біля вікна (яке я відвоювала у колишнього чоловіка в суді), сиділа вона. Галина Павлівна. Моя колишня свекруха. Вона з презирливою цікавістю розглядала мої нові штори і пила чай з мого сервізу. — Здрастуйте, Галино Павлівно, — вичавила я, відчуваючи, як до щік приливає рум’янець. Чи то від злості, чи то від незручності…
— До якого сина ви приїхали жити? Ми ж розлучилися пів року тому! —
Я завмерла з підносом у руках, відчуваючи, як по спині пробігає холодок передчуття великої біди. У дверях ресторану «Панорама», де я працювала старшою зміни, з’явилася процесія, що нагадувала циганський табір на виїзді, тільки замість ведмедів вони привели з собою апломб. На чолі, у своїй знаменитій леопардовій шубі, пливла свекруха, Інга Сергіївна. За нею снувала зовиця Люся з рум’яним від морозу обличчям і двоюрідний брат чоловіка, Вітя — тридцятирічний «бізнесмен у пошуках себе». Вони не просто прийшли повечеряти. Вони прийшли «до своєї». А це, як відомо, страшніше податкової перевірки…
Я завмерла з підносом у руках, відчуваючи, як по спині пробігає холодок передчуття великої
— Давай, пиши заяву на розлучення хоч завтра, перешкод не буде, — вимовила я, не повертаючи голови й спокійно заповнюючи дорожню сумку речами доньки. Максим заціпенів у дверях. Його обличчя почало набрякати гнівом, але я більше не відчувала знайомого холодку під серцем. Тільки втому. — Ти з глузду з’їхала, Олено? — його голос втратив звичний «директорський» метал і дав збій. — Ти хоч тямиш, що верзеш? Ти — мати! Ти зобов’язана бути з дитиною! Я випросталася й подивилася йому в очі — вперше за довгі роки без страху бути розкритикованою. Тепер там панувала тиша. — Саме тому, що я мати, я йду на це, — голос мій звучав убивчо спокійно. — Давай чесно: розлучайся. Але Софійка лишається з тобою. Повністю. Твоє забезпечення, твій побут, твої безсонні ночі. — Що за марення?…
— Давай, пиши заяву на розлучення хоч завтра, перешкод не буде, — вимовила я,
Останнім часом повертатися додому не хотілося. Щось безповоротно зламалося в їхніх стосунках з Іриною. Можливо, вони просто вичерпали ресурс терпіння? Не дивно — їхній роман почався ще на другому курсі університету, а в шлюбі вони були вже сім років. Все частіше Максим запитував себе: куди зникла пристрасть? А чи була вона взагалі? У кожної пари бувають кризи, періоди емоційної зими та гучних сварок. Багато хто тримається за шлюб заради дітей, але у них з дружиною дітей не було. Між ним та Іриною все завжди було рівно. Навіть на початку стосунків Максим не втрачав голову, не здійснював божевільних вчинків. Їм було просто комфортно…
Максим вийшов із офісу й ледь не послизнувся на сходах. Напередодні йшов мокрий сніг,
– А хто ж гуску запікатиме? Я чи хто? У мене, до речі, тиск стрибає вже другий тиждень, а ти хочеш, щоб мама стояла біля плити?  Голос Галини Іванівни у слухавці звучав вимогливо й ображено, з тими нотками, які безвідмовно діяли на її сина вже сорок років. Марина, що стояла поруч із чоловіком, бачила, як Олег звично втиснув голову в плечі. Він тримав телефон на гучному зв’язку, поки нарізав хліб до вечері, і ця розмова явно псувала йому апетит. – Мамо, ну чому ти відразу так нагнітаєш? – винувато пробурмотів Олег. – Це ж твій ювілей. Шістдесят років – серйозна дата. Зазвичай іменинники самі накривають стіл або запрошують у кафе…
– А хто ж гуску запікатиме? Я чи хто? У мене, до речі, тиск
— Ти знову забув! Знову, Марку! — Олена з силою кинула телефон на оксамитову подушку дивана. — Сім років. Сім років нашого життя, а ти вже втретє викреслюєш цей день із пам’яті, ніби це якийсь пересічний вівторок! Марк стояв у дверях передпокою. Його постать здавалася заважкою для цього простору. Робоча куртка ще пахла холодним вітром і металом, обличчя сіріло від утоми, а плечі безнадійно опустилися під вагою невидимого вантажу. — Олено, вибач. На об’єкті прорвало магістраль, я не міг просто кинути хлопців… ти ж знаєш. — Знаю! — її голос зірвався на високу ноту, в якій бриніла не стільки злість, скільки відчай. — Я все знаю! Робота — твій справжній дім. Вона важливіша за мене, за нас, за те, що ми обіцяли одне одному біля вівтаря! — Я ніколи не казав, що вона важливіша, — тихо відповів він, не піднімаючи очей…
— Ти знову забув! Знову, Марку! — Олена з силою кинула телефон на оксамитову
— Ти зрозумій, Олена, справа не в тому, що ти погана, — Олег вимовив ці слова, немов нехотячи. — Просто ти… передбачувана. Як старі домашні капці. Затишно, але вийти в світ соромно. Я тепер на іншому рівні. Мені потрібна жінка, яка буде моїм відображенням, моєю окрасою. А ти? Твій світ — це рецепти пирогів і обговорення знижок на пральний порошок. Кому ти потрібна, простачко, крім мене? Та ти без моєї підтримки й місяця не протримаєшся, зів’янеш у своїй сірості. Олена мовчала. Всередині неї щось обривалося, ниточка за ниточкою, що пов’язували її з цією людиною. Вона згадала, як десять років тому вони починали в крихітній кімнатці, як вона працювала на двох роботах, щоб він міг вчитися, як вірила в його талант. І ось тепер вона — «старі капці»…
«Кому ти потрібна, простачко?» — сміявся він, йдучи до доглянутої стерви. Він не знав,
— Нам треба пожити окремо. Я тоді навіть не відразу зрозуміла, що це все. Що ніякої «кризи», яка мине, не буде. Що вісім років можна ось так просто перекреслити. Але в моїй історії найважливіше було не тільки в розлученні. У нас з ним не було спільних дітей. Не вийшло. Скільки я потім не думала, чому Бог нам своїх не дав, — відповіді так і не знайшла. Зате в моєму житті був хлопчик, якого я полюбила так, як, напевно, люблять тільки один раз — всім серцем, без залишку. Льошка був сином мого чоловіка від першого шлюбу…
Чоловік пішов до іншої, а свого 15-річного сина залишив мені… …Ми прожили з чоловіком
Двері відчинилися без стуку. — Здрастуйте, господине! — голос був густим, як басова струна. — Де тече? Олена повільно обернулася. У дверях стояв не Артур. Там стояла шафа. Шафа була одягнена у в’язаний светр з оленями, потерті джинси і тримала у руці значну металеву скриньку. Обличчя у шафи було просте, широке, з носом-картоплинкою і веселими сірими очима. — Вибачте? — крижаним тоном запитала Олена. — Ви хто? — Зі служби «Чоловік на годину», — чоловік поставив ящик на паркет. Пролунало гучне гуркотіння. — Заявка сто чотирнадцять. Олена Вікторівна? — Я Олена Вікторівна. Але я замовляла… — вона замовкла. У голові промайнула згадка. Вчора, у шаленій метушні між звітом і планеркою, вона кричала в телефон: «Мені потрібен чоловік на годину! Терміново! На завтра, на шосту! Найкращого давайте, щоб усе зробив, у мене там повний завал!»…
— Олена Вікторівна, там якийсь дивний кур’єр, — секретарка Люда заглянула до кабінету, побоюючись

You cannot copy content of this page