У понеділок вранці приїхала Наталя. Її чоловік поїхав у відрядження, і вона заявила, що не хоче залишатися сама з дівчатками в порожній квартирі. Мій чоловік Саша, звісно, одразу запропонував їй пожити у нас — все-таки сестра. Я тоді нічого не сказала. Вирішила, що пару днів можна перетерпіти. Повернувшись з роботи — я займаюся логістикою поставок у невеликому автосалоні, — я одразу відчула: на кухні відбувається щось недобре…
Флакон вислизнув у мене з пальців так легко, ніби сам прагнув впасти й розбитися.
— Ти ж її не кохаєш, синку, — докірливо поглянула на сина Анна Павлівна. — Що ти задумав? Кирило відвів погляд і задумливо подивився у вікно. — Я нічого не задумав, усе нормально, мамо, — нарешті промовив хлопець. Але мати йому не повірила…
— Ти ж її не кохаєш, синку, — докірливо поглянула на сина Анна Павлівна.
— Спочатку сам зароби на квартиру і купи її, а потім уже будеш грати в ній господаря! А тут навіть рота свого не відкривай! Її голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій, але кожне слово вдаряло його в саме серце. Фраза, вимовлена з крижаним спокоєм, була страшнішою за будь-який крик. На мить Денис остовпів…
— Янка, привіт! Я тут неподалік, заскочу за пів годинки? Взяла твій улюблений чізкейк
— Скільки вам грошей на весілля подарували? На що будете витрачати? Я б на вашому місці замовила нову шафу у передпокій, — торохкотіла Людмила Василівна з порога, завітавши в гості до сина та невістки. — Мамо, не хвилюйся, ми самі розберемося, — відбивався Ігор. — Сідай пити чай, а то я в гараж збираюся йти. — Але ти ж мені точно розкажи, хто і що подарував, — навалилася вона на Марину відразу після того, як син пішов. — Весілля було позавчора, ви в будь-якому разі вже підбили підсумки. — По-перше, ми влаштовували весілля не заради подарунків, — намагалася зберігати спокій невістка. — Адже, правда ж, гарне свято вийшло?…
— Скільки вам грошей на весілля подарували? На що будете витрачати? Я б на
— Знову починаєш? Скільки можна, Катерино? Гості ще навіть не з’явилися на порозі, а ти вже кипиш. Це ж рідна сестра, а не якась чужинка. Богдан нервово посунув сільничку, а потім чомусь розправив серветки. Його пальці помітно тремтіли — вірна ознака того, що й сам він не в захваті від майбутнього візиту. Тільки зізнатися в цьому не наважується. Він завжди уникав гострих кутів. Йому простіше поступитися, аби тільки почути, який він чудовий брат. — Рідна, кажеш? — посміхнулася я і з натиском опустила ніж на дошку…
— Знову починаєш? Скільки можна, Катерино? Гості ще навіть не з’явилися на порозі, а
— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно, одного разу дістанеться вам, проте я ще маю намір пожити. А вам, якщо вже зважилися на створення сім’ї, треба підходити до справи серйозно. — Ми й підходимо серйозно. Просто такі речі не відбуваються в одну мить. — Як бачиш — відбуваються. — Усі люди різні. Маринка й у школі була пробивною. Олімпіадниця, з людьми спілкувалася, вчителі від неї були в захваті. Я люблю Соню, — Денис взяв дружину за руку, — і ми з нею будуємо своє життя так, як хочемо. Твоя спроба розповісти нам, що можна краще… Ну, так, можна. Але ми самі вирішимо, як саме краще для нас…
— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно,
Задзвонив телефон. — Алло, це Роман? Вибачте за турботи, це знову я. — Так, Маріє, слухаю вас. — Хотіла вас попередити, що у мого батька, крім мене, рідних немає. Але іноді йому здається, що у нього то син з’явиться, то дружина, що пішла з життя звідкись вирине. Це рідко трапляється, але все ж. — Зрозумів, Маріє, не буду брати все близько до серця. — Добре, приємно, що ми знаходимо спільну мову. Завтра ви будете з татом, так?…
Роман усвідомлював, що йому з цією Марією пощастило, хоч і тимчасово. Жіночий голос у
Чоловік зателефонував лише на четвертий день, ближче до обіду. До цього моменту я настільки виснажилася від хвилювань, що, чесно кажучи, мені вже було все байдуже, аби тільки почути його голос. Тим більше що спілкування зі свекрухою ніяк не прояснило ситуацію. Вона спокійно вислухала мене, яка перебувала в передістеричному стані, і заявила, що абсолютно точно не в курсі того, що відбувається. — Полінка, ти не хвилюйся так. Де Сонечка? Ти ж можеш її налякати! — Соня давно спить, — схлипнула в трубку і вкотре здивувалася черствості цієї жінки. Так, я їй ніколи особливо не подобалася, але ж зрозуміти, що онука о десятій вечора спить, можна?! І не закривати мені рота, не говорити, що робити, а чого не робити. І, зрештою, відповісти на моє запитання!!! — Діма дзвонив, так, — нарешті поступилася. — Сказав, що затримається у відрядженні. Більше нічого…
– Поліна, сподіваюся, ми залишимося друзями після розлучення. Скажеш усім, що ти мене кинула…
Дівчата мого віку зазвичай мріють про хороших чоловіків, про кар’єру, про квартири, про поїздки на море, про гарний одяг. А я мрію про те, щоб мама мене любила — просто за те, що я є, а не тому, що я їй зручна. Точніше, я про це мріяла. Тепер я розумію, що це безглуздо — така вже в мене мати. Мою маму звати Надя. У родині я не одна: крім мене є ще молодший брат, Діма. Виховувала нас мама одна десь з мого шестирічного віку. Куди подівся тато — не знаю, мама не каже, хоча я багато разів у неї про це питала…
Дівчата мого віку зазвичай мріють про хороших чоловіків, про кар’єру, про квартири, про поїздки
— Як ти мені набридла! Та й ніколи особливо не подобалася! Лише час з тобою згаяв… — говорив високий хлопець дівчині, яка потайки витирала сльози з рум’яних щік. — Це твоє рішення, силою не тримаю. — відповіла вона плутано й поглянула знизу вгору на свого співрозмовника. — Все, давай… — кинув він сухо, засунув руки в кишені пуховика і пішов геть, вперто нахиливши голову. Настя дістала з сумочки маленьке дзеркальце і подивилася в нього. Все саме так, як вона й припускала — червоні від сліз очі й розводи від туші. Вона швидко стерла серветкою чорні плями, прибрала дзеркальце й, опустивши голову, пішла вздовж тротуару. Як би вона себе не заспокоювала, настрій все одно був жахливим…
— Як ти мені набридла! Та й ніколи особливо не подобалася! Лише час з

You cannot copy content of this page