— Ми забираємо твою машину, нам треба дітей возити, — заявив син. Ніна Іванівна завмерла біля раковини, так і не закрутивши кран. Вода з шумом билася об металеву мийку, змиваючи піну з тарілки, але в маленькій кухні зависла тиша. Вона повільно повернула вентиль, витерла руки об вафельний рушник і обернулася. Паша, її тридцятирічний син, сидів за столом з таким виглядом, ніби щойно повідомив прогноз погоди на завтра. Поруч із ним, опустивши очі й нервово смикаючи край скатертини, сиділа його дружина Марина. — У якому сенсі — забираєте? — спокійно, але з холодком, що зароджувався десь усередині, запитала Ніна Іванівна…
— Ми забираємо твою машину, нам треба дітей возити, — заявив син. Ніна Іванівна
Вона вже звикла пробігати очима текст і ставити свій підпис. Але цього разу її палець зупинився на четвертій сторінці. Пункт 7.2: «Договір укладається строком на одинадцять місяців без права продовження». Без права продовження. Три слова, яких раніше не було…
Марина десять років підписувала один і той самий договір. Але одного разу помітила три
Два тижні вона була в матері, чоловік Олексій не поїхав — знайшов сто причин, сто відмовок, а тепер вона бачила справжню причину. Її трикімнатна квартира в старій частині міста перетворилася на якесь притон-кубло, і посеред цього хаосу сидів її чоловік із пляшкою в руці. На дивані розвалився незнайомий чоловік у майці-безрукавці, поруч жінка невизначеного віку лущила насіння просто на килим. Двоє дітей гасали по кімнатах, і від їхнього вереску закладало вуха…
— Закінчили? — Настя пильно подивилася на чоловіка. — Розвернулися й вийшли з моєї квартири…
— Збирай речі, мамо, ми продаємо квартиру. У твоєму віці і дванадцяти квадратів у гуртожитку за очі вистачить. Ігор по-господарськи відсунув стілець і сів. Його дружина Діана влаштувалася поруч на табуреті. Вона з презирством оглянула старенький, але охайний кухонний гарнітур. На стільниці стояла тарілка з недоїденою смаженою картоплею. — І з чого б це така турбота про моє житло?…
— Збирай речі, мамо, ми продаємо квартиру. У твоєму віці і дванадцяти квадратів у
— Ми чекаємо на дитину, віддайте нам двокімнатну квартиру! — дзвінко й з якоюсь лякаючою впевненістю вимагала Аліна. Мій чоловік лише розсміявся. Це був не злий сміх, а скоріше щире, глибоке здивування людини, яка почула чудовий, але абсолютно абсурдний жарт. Сергій, кремезний чоловік із руками, що назавжди ввібрали запах машинного мастила та металу, відкинувся на спинку стільця й витер сльози від сміху. — Ой, племіннице, ну ти й розсмішила. А ключі від сейфа, де гроші лежать, вам не загорнути?…
— Ми чекаємо на дитину, віддайте нам двокімнатну квартиру! — дзвінко й з якоюсь
— Мишко, а що, як ми нарешті влаштуємо нормальну вечірку? — звернулася вона до чоловіка, який читав новини на планшеті за кухонним столом. — Іпотеку закрили, тож можемо собі це дозволити. Михайло підвів очі від екрана. У його погляді промайнула тінь занепокоєння. — Яку вечірку ти маєш на увазі?…
— Ти хотів заощадити на моєму дні народження, щоб відсвяткувати мамин? Сподіваюся, тепер ти
— Ти звільнена, дурепо, збирай речі! — вигукнув начальник зміни. — Валерію Петровичу, але ж це не моя зміна переплутала маркування на коробках… — спробувала заперечити Ніна, відчуваючи, як до горла підступає липкий, задушливий клубок образи. — Мені плювати, чия це зміна!  Начальник, багровіючи й бризкаючи слиною, закричав так, що монотонний гул фасувального цеху на мить здався тихішим фоном. — За партію браку, відправлену на склад, хтось має відповісти грошима й робочим місцем. І це будеш ти…
— Ти звільнена, дурепо, збирай речі! — вигукнув начальник зміни. — Валерію Петровичу, але
Доїдати шашлики вони не стали. Просто кинули все — мангал, шампури з недоїденим м’ясом, тарілки із засохлим соусом — і поїхали до міста. Я стояла на ганку, дивилася, як пил за їхньою машиною осідає на полуницю, яку я ще не встигла полити, і відчувала — відпустило. Порожньо, але вже не тягне…
Доїдати шашлики вони не стали. Просто кинули все — мангал, шампури з недоїденим м’ясом,
Сергій поправив краватку, випростався й промовив — голосно, щоб почув увесь стіл: — Так, та тепер я голова сім’ї! Утримую дружину, забезпечую всім необхідним! Ольга підняла голову. У залі стало тихіше — не з її волі, просто кілька гостей переглянулися, відчувши в повітрі дивну напругу. — Що ти сказав? — запитала вона спокійно. Занадто спокійно…
— Ти ж голова сім’ї, отже, сам себе й забезпечуй, — заявила Ольга. Чоловік
— Олю, тітка Зіна їде. Сергій сказав це мені в спину. Я спочатку навіть не обернулася. Подумала — мабуть, почулося. — Куди їде? — До нас. З Вітею та Костею. Костя шукатиме роботу в місті. Я повільно поклала тарілку в сушарку. Вода з пальців капала на підлогу. Потерла перенісся — така звичка, коли всередині починає смикатися. — Надовго?…
У вівторок ранок починався як завжди. Аліна вже побігла до школи, надворі мрячив нудний

You cannot copy content of this page