Аделіна увійшла до квартири, скинула туфлі біля порога і відразу відчула — щось не так. Степан сидів за столом, втупившись у екран ноутбука, нервово барабанив пальцями по стільниці. На моніторі миготіли банківські логотипи, калькулятори кредитів, цифри процентних ставок. — Привіт, — кинула Аделіна, проходячи на кухню. — Що дивишся? — А, так, — чоловік не підняв голови. — Просто вивчаю умови кредитування. Холодок пробіг по спині. Аделіна завмерла біля холодильника, повернулася до чоловіка. — Навіщо? — Просто цікаво, — Степан знизав плечима, але його погляд метався по екрану надто зосереджено. Аделіна не стала тиснути. Налила собі води, пройшла до кімнати. Але всередині вже зародилося тривожне передчуття, липке й неприємне, як передгрозова задуха. Увечері, коли вони сиділи за вечерею, Степан нарешті заговорив. Відклав виделку, відкашлявся. — Слухай, Аделіно… Ніна дзвонила сьогодні…
— Ти взяв кредит заради своєї родини, а тепер хочеш втягнути мене? Ні, коханий,
Звичайний ранок вихідного дня. Тільки всередині у Віри все вигоріло, наче там пройшлися паяльною лампою. — Сестричко, є що пожувати? Денис ввалився на кухню, потираючи зморщене сном обличчя. На ньому була дорога об’ємна футболка з кислотним принтом. Такі зараз носять усі студенти, витягуючи гроші з батьків. Віра купила собі останню річ два роки тому. Це була бежева куртка на осінньому розпродажі. — У холодильнику сир, — безбарвно відповіла Віра. Вона не повернула голови. Продовжувала дивитися на сіру облуплену п’ятиповерхівку навпроти. Денис відкрив дверцята холодильника. — Знову цей дешевий? Він незадоволено скривився, дістаючи жовтуватий брусок у прозорій плівці. — Він же як пластик. Нормального не могла взяти? — Нормальний коштує інших грошей. — Ну так зароби…
П’ять років вона утримувала брата, поки не почула одну розмову…   …На екрані телефону
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. — Я обіцяла зняти. Свекруха клацнула застібкою на сумці. — Я й зняла. Поліна втупилася в жінку. У відділенні банку було душно. Від курток відвідувачів пахло мокрим снігом. Жінки стояли біля каси. Валентина незворушно складала товсті пачки купюр у широкий пластиковий конверт. Тисячні папірці хрустіли. Це були ті самі гроші, які мати чоловіка відкладала з пенсії та здачі кімнати квартирантам…
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. —
— Ти серйозно? — Абсолютно. — Серьожа, ти розумієш, що говориш? Купити дачу? Для твоєї матері? За наші гроші? — Ну так, — чоловік кивнув. — Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі. Ірина відкинулася на спинку стільця. Засміялася. Коротко, різко. — Для себе? Ти сказав — для себе?…
— Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі, — сказав чоловік і
Маргарита Анатоліївна стояла на ганку з клейончастою сумкою в одній руці й пакетом картоплі в іншій, посміхалася так, ніби ми її чекали. Ми не чекали. Ми взагалі тільки-но сіли вечеряти. Денис розігрів вчорашнє рагу, я порізала хліб, на плиті закипав чайник. – Та що ви, я ж ненадовго, – сказала вона, вже знімаючи черевики й виставляючи у передпокої свої капці…
Свекруха приїжджала до нас без попередження багато років. І я приїхала до неї з
— Іра, я запросив маму на червень. На місяць. У липні Світланка з дітьми приїде — на два тижні. Віктор каже, у серпні теж заїдуть. Буде ж добре, так? Ірина дивилася на чоловіка. Добре… Для нього — так. Він приїде в п’ятницю ввечері, вип’є з братом, поговорить з мамою, пограється з племінниками — і поїде в понеділок на роботу. Йому добре…
Чоловік знову запрошує всю родину до нас на дачу — а я втомилася обслуговувати
– Синку, коли приїдете? – запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, добрива, інструменти. Чекаю тільки на вас. На тому кінці замовкли. Ольга чекала відповіді, але тиша затягувалася, стаючи тяжкою. Вона відчула, як наростає незручність, і мимоволі нахмурилася. – Мамо, тут у нас така справа… – Льоша заговорив трохи швидше, ніж зазвичай. – У нас із Христиною з’явилися плани…
– Синку, коли приїдете? – запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, добрива,
Олена Сергіївна вийшла заміж пізно (на думку її матері) — у тридцять один рік. Але так уже вийшло, хоч зовні Олена мала непогану зовнішність — блакитні очі, русяве, трохи кучеряве волосся до плечей, мила посмішка. — Раніше треба було чоловіка шукати, а ти все вчилася і вдома сиділа. А твої подружки кращих женихів собі вибрали, — бурчала Анна Дмитрівна, мати Олени, — а тепер ось що залишилося, те й підбирай. Не подобається мені твій залицяльник Іван. Начебто він простий, батьки з села, а гонору — хоч відбавляй… Що це взагалі таке? Іван дійсно мав складний характер, владолюбний, зарозумілий і нетерпимий. Але це з’ясувалося, коли Олена вже вийшла за нього заміж…
Олена Сергіївна вийшла заміж пізно (на думку її матері) — у тридцять один рік.
Віктор сидів, не розуміючи, що відбувається. — Мамо, — повільно промовив чоловік, встаючи з-за столу. — Якщо у тебе картка Юлі, віддай її. Будь ласка. Свекруха помовчала, потім неохоче сунула руку в кишеню халата. Дістала пластикову картку, кинула на стіл. Відвернулася до вікна. Юля підійшла, взяла картку, сховала в гаманець. Подивилася на свекруху холодним поглядом. — Ще раз полізете в мою сумочку — будете жити без нас, — відрізала жінка, ховаючи гаманець у сумку…
Віктор сидів, не розуміючи, що відбувається. — Мамо, — повільно промовив чоловік, встаючи з-за
― Гей! Відчиняйте, мама прийшла! ― повна, неохайна жінка похилого віку щосили стукала у двері будинку. Усередині її явно не чекали з радістю. У кватирку висунулася молода жінка з незадоволеним обличчям і вигукнула: ― Зінаїда Кондратіївна, йдіть геть, ми вас не впустимо. Ви не вмієте поводитися. Скільки разів просила, хоча б перестаньте всіх ображати й лаятися, у мене дитина! ― наполегливо просила господиня будинку…
― Гей! Відчиняйте, мама прийшла! ― повна, неохайна жінка похилого віку щосили стукала у

You cannot copy content of this page