— Лише на рік, Віро. Поки Денис не добудує будинок. Антон тупцював у передпокої, так і не знявши куртки. З підошов його черевиків на плитку стікала брудна калюжа. Віра стояла навпроти, притулившись плечем до одвірка. Вона щойно закінчила мити підлогу і тепер дивилася, як брудна вода розтікається по світлих швах. — Не зрозуміла. — Та що тут не розуміти?…
— Лише на рік, Віро. Поки Денис не добудує будинок. Антон тупцював у передпокої,
Антон відчинив двері. — Доброго дня, Зінаїдо Клементіївно. Доброго дня, Миколо Петровичу, — ввічливо, хоча й з легкою хрипотою від сну, промовив він. — Щось сталося? Марина щось забула? Зінаїда Клементіївна окинула його поглядом з голови до ніг, затримавшись на пом’ятих домашніх штанях, і стиснула губи так щільно, що вони перетворилися на тонку білу нитку. — Здрастуй, Антоне, — промовила вона тоном, від якого скисло б молоко. — Марина нічого не забула. Вона своє забрала. А ось ми — ні. Ми прийшли забрати меблі, які дарували вам на весілля десять років тому. Антон кліпнув. Один раз. Другий. — Вибачте… що?…
«Ми прийшли забрати меблі, які подарували вам на весілля 10 років тому», — колишні
— Ти ж ці троянди не з’їси, коли він піде по світу! — Антоніна тицьнула пальцем у величезний букет. — Мамо, ну перестань, — Ілля спробував захистити дружину плечем. — Це ж виписка. — Виписка! — свекруха сплеснула руками, ледь не ляснувши по обличчю медсестру, що проходила повз. — А матері, яка тобі життя дала, навіть гвоздички не купив! Усі гроші на цю фіфу спустив! Щоб вам ці квіти поперек горла стали, марнотратники. Будьте прокляті! Валерія міцніше притиснула до себе конверт із сином…
Спроба заощадити на онукові змусила сина вигнати матір…   …— Ти ж ці троянди
— Мамо, привіт! — жваво заторохтів він. — Слухай, мені тут Славка написав, що у нас на дачі якісь люди ходили, все обмірювали. Що там коїться? Кіра Євгенівна звернула увагу на це «у нас». — Я продала дачу, Тимуре. Пауза була довгою. Кіра Євгенівна навіть подумала, що зв’язок обірвався. — Як продала?! — вигукнув син. — Мамо, ти серйозно? Це ж наша дача! Там дід будував, там я виріс! Ти хоч зі мною порадилася? Жінка притиснула слухавку щільніше до вуха. Порадилася… Ніби він колись питав: а як там ділянка? Як дах після зими?…
Син не дзвонив матері, доки вона не продала дачу – зателефонував наступного ранку…  
— Через те, що ти не захистив мене. Через те, що став на бік матері й зажадав, щоб я віддала спадщину. Через те, що не бачиш у мені людини, а лише джерело квадратних метрів. Кирило відкрив рота, але так нічого й не сказав. Вікторія Сергіївна підійшла до нього й узяла під руку. — Ходімо, синку. Тут нам не раді. — Мамо, зачекай… — Ходімо, кажу тобі. Поживеш у мене, поки ця… поки твоя дружина не схаменеться…
— Я чула, тобі дісталася квартира, — без манівців почала свекруха. Люба завмерла. Значить,
Я розлучилася в четвер, а наступного четверга дізналася, що при надії. Кумедний збіг — в обидва дні мене нудило. Зараз, коли Артемкові шість і він уже витягнувся в довгого, незграбного хлопчика, схожого на батька, я можу розповісти про це спокійно. Ну, майже спокійно. Ми стояли на набережній біля острівця. Артем кидав камінці у воду, а я дивилася, як незнайомий чоловік підсаджує доньку на парапет і та верещить від захвату. Звичайний чоловік — куртка, кросівки, великі руки. І мені на секунду здалося, що це Максим. Здалося — і відпустило. Я ще подумала: а я ж так і не розповіла нікому по-справжньому. Подружкам — так, уривками. Матері — ще менше. А ось так, від початку до кінця — жодного разу. Ну ось. Слухайте…
Я розлучилася в четвер, а наступного четверга дізналася, що при надії. Кумедний збіг —
— А мені нема чого на стіл ставити, — заявила я рідним, — я гостей не запрошувала. Тітка Роза замовкла на півслові. Дядько Костя опустив руку, якою вже тягнувся до порожнього столу, ніби хотів перевірити — може, скатертина сама матеріалізується з повітря. Двоюрідна сестра Інга зі своїм чоловіком Артемом застигли на порозі веранди, маючи вигляд людей, яких пообіцяли пригостити в ресторані, а привели до скляної майстерні. Я дивилася на них спокійно. Дуже спокійно. Так спокійно, що сама собі дивувалася…
— А мені нема чого на стіл ставити, — заявила я рідним, — я
— А ліпнину, Ігорю, доведеться збивати, коли почнемо ремонт, — шепотіла вона чоловікові, думаючи, що свекруха не чує. — І цей рипучий паркет міняти на ламінат. Зате якщо стіну знести, вийде чудова студія. Центр міста, дівчата натовпами бігатимуть! Анна Марківна все чула. І з кожним таким візитом її серце, і без того втомлене, стискалося все сильніше…
Родина жодного разу не відвідала бабусю в лікарні, а потім влаштувала страшенний скандал, дізнавшись,
Моя бабуся, Галина Тихонівна, була жінкою суворого характеру та грізного погляду. У нашій родині її любили, але трохи побоювалися. Вона ніколи не підвищувала голосу, але вміла поглянути так, що у співрозмовника по спині біг холодок, а слова застрягали в горлі. Єдиною її слабкістю, крім мене, її єдиної онуки, було золото. Не сучасні легкі дрібнички, а важке, старовинне, з історією. У її скриньці з темного дерева зберігалися масивні сережки з рубінами, схожими на запечену кров, товсті виті ланцюжки та персні, які здавалися відлитими для королів минулого. Бабуся часто казала: «Золото, Маринко, метал живий. Воно пам’ять зберігає. І тих, хто його по праву носить, береже, а чужинцям — шию ламає»…
Мати чоловіка зажадала золотих прикрас моєї покійної бабусі. Те, що вона почула у відповідь,
— Чого ви хочете? — вичавив він нарешті, уникаючи погляду на Наталю. — Щоб мого онука залишили в спокої. — Лариса Іванівна випрямила спину. — Це перше…
— Пиши за власним бажанням, поки я не зателефонувала куди треба…   …Наталя не

You cannot copy content of this page