Сонце вже хилилося до обрію, коли Марта та її подруга Яна нарешті вийшли з
— О, Оленочко, а чим це у нас так тхне? Невже знову та сочевиця?
— Негайно забирай свою бабусю з мого дому! — верещала мати в слухавку, не
— Або моя мама переїжджає до нашої гостьової кімнати наступного тижня, або нам доведеться
— Настя, сідай! — наказала мати. — Я розумію, що тобі важко, і мені
— Мамі плитку вже вибрав, Женя. Не сердься, — буденно гукнув Сергій із кімнати,
– Ти хоч розумієш, що ти наробив? – я дивилася на сина й не
Сонце вже хилилося до обрію, розливаючи золото по старому саду, коли тишу мого подвір’я
Скільки несправедливих слів, скільки отруйних натяків і гірких сліз здатне витримати жіноче серце, перш
Настя не просто йшла, а бігла додому. Щастя переповнювало її. Адже її взяли на