– Ти — дружина для галочки, Віро. Для профілю, для анкети, для гарної сімейної картинки, — сказав Павло, не відриваючись від мого планшета. — Не вдавай, ніби від тебе тут щось залежить. За столом сиділи його мати Лідія Кирилівна та сестра Кіра. У Кіри в руках був мій планшет. Лідія Кирилівна гортала замовлення на моєму телефоні, бо в мене, як вона висловилася, «знижка все одно краща»…
– Ти — дружина для галочки, Віро. Для профілю, для анкети, для гарної сімейної
— Ти можеш тихіше крутити ключ у замку? Скрегочеш, наче цвяхом по склу, збиваєш з думки, — незадоволений, тягучий голос Олега виплив із глибини квартири, щойно Марина прочинила двері. Вона завмерла на порозі. Важкі пакети з продуктами врізалися в занімілі пальці. У ніс вдарив затхлий запах непровітрюваної кімнати — суміш розігрітого пилу, поту й чогось кислого. Марина повільно видихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в ногах після дванадцятигодинної зміни, і обережно поставила пакети на килимок. — Я теж рада тебе бачити, Олегу, — тихо промовила вона, знімаючи дешеві балетки…
— Ти можеш тихіше крутити ключ у замку? Скрегочеш, наче цвяхом по склу, збиваєш
— Максиме, слухай, я не люблю ходити по колу, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Одразу поставлю пряме запитання. У тебе є власне житло? Він поставив чашку на блюдце. — Є. Трикімнатна квартира в центрі. А що саме тебе цікавить?…
Максим погодився на побачення через додаток для знайомств без особливого ентузіазму. Привабило лише те,
— Алло, синку? Ну як там моя нова невістка? Ще не набридає? — Мамо, все гаразд. Діанка в захваті. Ходить по квартирі, як цариця. Свої речі розвісила в гардеробній. Христинині речі я поки що прибрав у комору, у чорні мішки. — Ой, правильно. Та, попередня дівчина, надто вже розумна була…
— Медовий місяць закінчився. Геть з моєї квартири! — Діана виганяла дружину свого колишнього
— Мамо, у мене знову не вистачає трьохсот гривень! Ледь не плачучи, промовила дівчинка, забігаючи на кухню й стискаючи в руках пластикового рожевого котика. — Хтось цупить мої гроші! Я ж збирала на новий велосипед! — Може, ти сама їх узяла й забула? — припустила Лариса, лагідно гладячи доньку по голові. — Згадай, можливо, заходила в магазин за солодощами з подружками? — Ні, мамо, я точно пам’ятаю! — Єва заперечно похитала головою…
Лариса заварювала чай на кухні. За вікном вирувало місто: повз проїжджали машини, поспішали у
Схвильований голос почав щось їй пояснювати, але дівчина не відразу вловила суть. — Не стало… — повторила вона останні слова співрозмовника, дивлячись у порожнечу. — Так, мені дуже шкода, — Оля, двоюрідна сестра Лери, голосно схлипнула. — Ти впевнена? — запитала Лера. — Може, це помилка? — Ні, ніякої помилки немає, — продовжуючи хлипати, відповіла Оля…
Лера прокинулася рано-вранці від телефонного дзвінка. На вулиці ще було темно. Вона намацала мобільний,
– Сніжано, сідай. Голос Поліни в слухавці був таким, яким вона говорила на третьому курсі, коли повідомляла погані новини. Тихо й без вступів. Я сіла. Кухонний стілець заскрипів, і чомусь саме цей звук запам’ятався найбільше. Я вже знала, що далі буде погано. – Твій Едуард після наради розповідав хлопцям, що в нього є молода. Двадцятивосьмирічна. З відділу логістики…
– Сніжано, сідай. Голос Поліни в слухавці був таким, яким вона говорила на третьому
Нам з дитинства навіюють: якщо людина старша за вас на пару десятків років і має з вами спільних предків, то ви зобов’язані терпіти від неї будь-яку нетактовність, хамство та порушення особистих кордонів. «Ну це ж дядько Валера, він просто людина старої загартовки, не звертай уваги», «Потерпи, він же рідня, навіщо псувати свято». До своїх тридцяти семи років я навчилася не просто вибудовувати особисті межі, а зводити навколо них високі стіни з колючим дротом…
Дядько на сімейному святі почав розповідати непристойні жарти на мою адресу. Я розповіла всім
Вона стояла у дверях квартири — втомлена, з валізою в руці. На вулиці лив дощ, і з її волосся стікали краплі, залишаючи темні сліди на світлому плащі. Дмитро завмер у коридорі, наче побачив привид. — А ти звідки тут? Ти ж ще три дні мала бути у відрядженні, — злякано дивився чоловік на Таню…
Вона стояла у дверях квартири — втомлена, з валізою в руці. На вулиці лив
Клавдія Петрівна завжди заходила без стуку. Ніколи не стукала, і справа тут не в забудькуватості: навіщо стукати у двері будинку, який вона щиро вважала своїм? У Талівці так заведено: якщо свекруха живе через паркан, значит, усе на цій землі належить їй. Я довго намагалася звикнути до цього порядку. Ось рипнула хвіртка, ось важко заскрипіли дошки в сінях, ось уже господарські кроки на кухні. Клавдія Петрівна прийшла перевіряти, що в мене на плиті. Вона не була відверто злою — просто їй було дуже страшно…
Ранковий туман над Талівкою завжди пахнув прибитим морозом полином і пічним димом. Я любила

You cannot copy content of this page