— А ліпнину, Ігорю, доведеться збивати, коли почнемо ремонт, — шепотіла вона чоловікові, думаючи, що свекруха не чує. — І цей рипучий паркет міняти на ламінат. Зате якщо стіну знести, вийде чудова студія. Центр міста, дівчата натовпами бігатимуть! Анна Марківна все чула. І з кожним таким візитом її серце, і без того втомлене, стискалося все сильніше…
Родина жодного разу не відвідала бабусю в лікарні, а потім влаштувала страшенний скандал, дізнавшись,
Моя бабуся, Галина Тихонівна, була жінкою суворого характеру та грізного погляду. У нашій родині її любили, але трохи побоювалися. Вона ніколи не підвищувала голосу, але вміла поглянути так, що у співрозмовника по спині біг холодок, а слова застрягали в горлі. Єдиною її слабкістю, крім мене, її єдиної онуки, було золото. Не сучасні легкі дрібнички, а важке, старовинне, з історією. У її скриньці з темного дерева зберігалися масивні сережки з рубінами, схожими на запечену кров, товсті виті ланцюжки та персні, які здавалися відлитими для королів минулого. Бабуся часто казала: «Золото, Маринко, метал живий. Воно пам’ять зберігає. І тих, хто його по праву носить, береже, а чужинцям — шию ламає»…
Мати чоловіка зажадала золотих прикрас моєї покійної бабусі. Те, що вона почула у відповідь,
— Чого ви хочете? — вичавив він нарешті, уникаючи погляду на Наталю. — Щоб мого онука залишили в спокої. — Лариса Іванівна випрямила спину. — Це перше…
— Пиши за власним бажанням, поки я не зателефонувала куди треба…   …Наталя не
— Рито, дитинко, ти тільки не хвилюйся, я тут невеличку перестановку в саду зробила, — голос Ольги Андріївни звучав підозріло бадьоро, коли вона зустріла невістку біля хвіртки. Рита завмерла, не встигнувши навіть поставити важкі пакети з продуктами на землю. Вона повільно перевела погляд на місце, де ще минулих вихідних красувалися її улюблені кущі сортових півоній, привезених з елітного розплідника. Тепер там чорніла свіжоперекопана земля, в яку акуратними рядками було встромлено якесь непоказне зелене пір’я. — Де мої півонії, Ольго Андріївно? — тихо запитала Рита…
— Ти забув, що ми купували цю дачу для відпочинку? Щоб у гамаку полежати,
— Твоя мама? — прошепотіла я, інстинктивно ховаючи крем для засмаги під подушку. Антон важко зітхнув і пішов відчиняти. На порозі стояла Зінаїда Павлівна. Свекруха виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу «Драматургія і життя». На плечах недбало накинутий палантин, обличчя виражає світову скорботу, а в руках — величезна, пухка папка. — Мамо? Що сталося? — здивувався Антон, пропускаючи її в коридор…
Свекруха зажадала скасувати наш медовий місяць, щоб ми оплатили капітальний ремонт у її квартирі.
— Це що ж… Заради цього козака ми продали машину, твою кімнату і три роки жили без вихідних? — Заради нього, рідний. Він засміявся, обійняв мене ззаду. Шланг дзюрчав у траві поперек доріжки. У будинку ще не скрізь стояли плінтуси, у дальній кімнаті коробки височіли до стелі, у вітальні висіли тимчасові штори. Але це був наш двір. Наша земля. Телефон задзвонив на столі під навісом…
— Денисе! Іди сюди, кидай усе. У нас, здається, перший! Він вийшов на ґанок
Екран засвітився, показуючи ім’я сина. Вона прикрила очі, заздалегідь знаючи, про що піде мова. Дзвінки у розпалі робочого дня від Кирила ніколи не обіцяли простого «як справи». — Так, Кириле. — Мамо, привіт! Слухай, ми тут із Ксюшею подумали… Голос сина звучав перебільшено бадьоро й улесливо. Це завжди означало одне: зараз будуть щось просити. Точніше — вимагати, завуальовуючи це під прохання…
Екран засвітився, показуючи ім’я сина. Вона прикрила очі, заздалегідь знаючи, про що піде мова.
— Я просто втомилася, Ігоре, — тихо сказала вона, закриваючи кран. Вода із шумом пішла у злив, залишивши після себе дзвінку тишу. — Я працюю нарівні з тобою, тягну на собі дім, уроки, гуртки… Я більше не можу так. Я хочу розлучення. Слово «розлучення» зависло в повітрі. Анна вимовляла його й раніше, але завжди в пориві істерики, зі сльозами. Зараз її голос звучав лячно рівно…
«Тобі вже 40, кому ти потрібна з таким «причепом»? Сиди й терпи», — сказав
Дар’я приходила до них щонеділі з пирогом і порадами. Пиріг був смачний, на кефірі, з яблуками — щоразу однаковий. А от поради зовиці змінювалися: ставали дедалі їдкішими й щоразу влучніше поціляли в болючі місця…
Дар’я приходила до них щонеділі з пирогом і порадами. Пиріг був смачний, на кефірі,
— Мама не винна, Ань, у неї ж форс-мажор, — тихо, без особливої впевненості пробурмотів Микита. — Ти ж чула, у неї в третьому під’їзді знову труби прорвало, там по коліно води. — Твоя мама — геній комунальних катастроф, Микито. У неї стабільно затоплює квартиру якраз за добу до приїзду будь-яких гостей. Тобі це не здається дивним?…
— Лягай на підлогу, Микито, бо твоя троюрідна тітка привезла з собою кота, а

You cannot copy content of this page