Через три дні після повернення додому зателефонував Костя. Костя був молодшим братом Андрія — на п’ять років молодший, жвавий, харизматичний, вічно в якихось проєктах, жоден з яких не доходив до кінця. Працював на випадкових підробітках, жив нестабільно: машина стара, квартира орендована. Оля ставилася до нього без злості — просто така людина, що вдієш. — Андрюхо, привіт. Слухай, у мене до тебе розмова…
Родина дізналася, що чоловік почав добре заробляти — і на неї посипалися прохання…  
Тарілку я ставила на стілець біля дверей його кімнати щовечора: котлета, гречка, серветка, виделка. Щоранку забирала порожню. Роман не казав мені «дякую», не просив прибрати — взагалі нічого не говорив. З батьком розмовляв, з бабусею по телефону міг пів години базікати, а мені жодного разу ані слова. Я вийшла заміж за Толю, коли мені було вже під сорок. Роману тоді виповнилося п’ятнадцять…
Пасинок мовчав з того дня, як я переступила поріг. На ювілеї він встав і
Ми з Антоном одружилися три роки тому. Наш шлюб був із тих, про які кажуть: «зійшлися, як два пазли». Ми розуміли одне одного з півслова, разом будували плани на життя, облаштовували нашу затишну квартиру й мріяли про собаку. Все було б ідеально, якби не одне «але», яке йшло в комплекті з моїм чоловіком. Його старша сестра Світлана. Світлані було тридцять п’ять. За її плечима був один швидкоплинний шлюб, що закінчився скандальним розлученням, після якого вона повернулася жити до їхньої з Антоном матері, Галини Іванівни…
Зовиця намагалася посварити мене з чоловіком, вигадуючи небилиці. Та я знайшла її старий щоденник
Я запізнилася на дванадцять хвилин. Навмисно — щоб не сидіти наодинці над серветницею, але й не виглядати неввічливою. Коли я увійшла, він уже сидів біля вікна, розклавши перед собою телефон, меню та папку з паперами. Костюм гарний, але піджак трохи тісний у плечах — такі купують на випускний, а потім носять ще десять років, бо «річ хороша, навіщо гроші марнувати». На вигляд близько сорока п’яти, волосся акуратно зачесане, на зап’ясті годинник із металевим браслетом — недорогий, але помітний. Я впізнала його відразу, хоча до цього бачилися всього раз — на дні народження спільних знайомих три тижні тому. Тоді він довго розпинався про роботу в страховій компанії, про вибір поліса на випадок непередбачуваних обставин і двічі уточнив, скільки я заробляю…
Я запізнилася на дванадцять хвилин. Навмисно — щоб не сидіти наодинці над серветницею, але
— Ти можеш мені пояснити по-людськи, що це щойно було?  Артем із порога кинув банківську картку на стіл. Вона вдарилася об цукорницю й полетіла під табурет. — Я стояв у супермаркеті з повним візком, касирка на мене дивиться, люди за спиною сопуть, а на екрані термінала — «операція відхилена». Що це за цирк? — Це не цирк, це кінець атракціону, — спокійно відповіла Ірина, не підводячи голови від ноутбука. — Я закрила тобі доступ до свого рахунку. — У сенсі — закрила? Ти зовсім уже?…
— Ти можеш мені пояснити по-людськи, що це щойно було? Артем із порога кинув
— Поліна, я не знаю, що робити зі спадщиною. — Нотаріус дзвонив? — Так, вчора. Нам із тобою порівну – квартира і дача за містом. Тато заповіту не залишив, отже, за законом. Я вже знала. Повідомлення прийшло і мені. — Що тебе турбує? Кіра подивилася на мене. Очі сірі, як у батька. — Викупити твою частку я не зможу. Грошей немає. А якщо продавати цілком і ділити… Вона не договорила. Але мені й не треба було…
— Поліна, я не знаю, що робити зі спадщиною. — Нотаріус дзвонив? — Так,
Дзвінок пролунав наприкінці листопада, коли за вікном лив огидний крижаний дощ, а настрій Марини був геть зіпсований. Вона щойно повернулася з роботи, скинула мокрі чоботи й мріяла лише про гарячий чай і тишу. Але на екрані смартфона спалахнуло: «Зінаїда Павлівна (Свекруха)». Марина зітхнула й натиснула кнопку відповіді. — Привіт, Марино, — голос свекрухи, як завжди, звучав так, ніби вона говорила з броньовика. — Ми з Оленкою та Вітею порадилися й вирішили…
Дзвінок пролунав наприкінці листопада, коли за вікном лив огидний крижаний дощ, а настрій Марини
— Серьожа, ти взагалі бачив, котра година? — Шоста ранку, — колишній чоловік засунув руки в кишені куртки з надірваною світловідбивною смугою на правому рукаві. — Проходив повз. Він кивнув у бік кросовера. — Дивлюся, у людини проблеми з колесами. Дай, думаю, підійду. Даша перевела погляд на свою машину…
Колишній чоловік пошкодив машину з помсти, але дечого він не врахував…   …— А
М’який килим перед дверима я купила не для краси, а для тиші. Бежевий, ворсистий, із загнутим куточком, об який Матвій спотикався щоранку, а Стьопка ходив по ньому, наче по хмарі: шльоп-шльоп босими п’ятами — і ні звуку. До Яни внизу нас жила Клавдія Сергіївна, тиха, приємна жінка з кішкою. Ми й забули, що під нами хтось є. А восени Клавдія Сергіївна переїхала до доньки, і в її квартиру вселилася Яна з чоловіком, немовлям та претензіями. Втім, чоловіка ми майже не бачили, а от Яну – щовечора…
Сусідка знизу заслужила. Я вибрала особливих мешканців для своєї квартири…   …М’який килим перед
Коли Ніна Василівна ввічливо поцікавилася, чим захоплюється юна супутниця Максима, Анжеліка закотила очі: — Ну, я розвиваю свій особистий бренд. А ви, напевно, на пенсії шкарпетки в’яжете? Настала крижана пауза. Максим спробував згладити гострі кути, перевівши тему на справи, але Анжеліка раптом голосно заявила: — Ой, Максику, давай тільки без ваших нудних цифр! Вікторе Петровичу, а ви не занадто старі для таких масштабних проєктів? Сердечко не підводить?…
— Ти мені більше не рівна. Слова прозвучали сухо, діловито й чітко, немов Максим

You cannot copy content of this page