— Лише на рік, Віро. Поки Денис не добудує будинок.
Антон тупцював у передпокої, так і не знявши куртки. З підошов його черевиків на плитку стікала брудна калюжа.
Віра стояла навпроти, притулившись плечем до одвірка.
Вона щойно закінчила мити підлогу і тепер дивилася, як брудна вода розтікається по світлих швах.
— Не зрозуміла.
— Та що тут не розуміти? — Антон відвів погляд і почав поспішно розстібати блискавку. — Мама відзавтра поживе у нас.
Віра відчула, як до горла підкочується гаряча хвиля обурення. З Таїсією Миколаївною вони не спілкувалися два роки.
Рівно з того моменту, як свекруха на сімейному застіллі привселюдно заявила, що невістка «прийшла на все готове» і «висмоктує з Антончика всі сили».
— А чому вона має жити у нас?
— Ну, ситуація так склалася.
— Яка ситуація, Антоне? У неї своя трикімнатна квартира.
Чоловік нарешті скинув черевики, обережно обійшов калюжу і пройшов на кухню.
Віра рушила слідом, відчуваючи, як усередині розгоряється глухе роздратування.
Антон сів за обідній стіл і зчепив пальці в замок.
— Квартири більше немає.
— У якому сенсі немає?
— Вона її місяць тому продала.
Віра втупилася в чоловіка. Новини сипалися одна за одною, і кожна звучала абсурдніше за попередню.
— І де гроші?
— Ну ти зрозумій, — Антон заговорив швидко, з напором, як завжди робив, коли знав, що неправий. — Денису треба було закінчувати будівництво.
У них зі Світланою двійня на підході, у їхній хрущовці тісно. Мати віддала їм гроші від продажу, щоб вони швидше здали будинок в експлуатацію.
Це й зрозуміло. Молодший брат Денис завжди був для Таїсії Миколаївни світлом у віконці.
А Антон — так, робоча конячка, до якої можна звернутися, коли виникають проблеми.
— Чудово.
— Ось я й кажу, життєві обставини.
— А жити вона тепер де планує? У цьому самому недобудованому будинку Дениса, куди пішли всі її гроші?
— Я ж тобі людською мовою кажу! — розлютився Антон. — Будинок ще не зданий!
Там голі стіни, опалення немає, труби не підведені. Мати поки що поживе у нас. Рік потерпимо, нічого страшного.
— Ви потерпите.
Антон здивовано підняв брови.
— А я свою позицію щодо твоєї матері визначила давно. У моїй квартирі її не буде.
Чоловік насупився і важко сперся ліктями на стіл.
— Це наша спільна квартира, Віро. Ми іпотеку з сімейного бюджету сплачуємо. Я маю повне право привести сюди свою матір. Тим більше, їй зараз реально нікуди йти.
Вічна чоловіча логіка. Коли треба було вирішувати проблеми — це була спільна квартира.
Коли Таїсія Миколаївна поливала невістку брудом позаочі й у вічі — Антон волів мовчати осторонь і не лізти в «жіночі розбірки».
— Іпотеку ми сплачуємо разом, тут ти правий.
— Ну от!
— Тільки перший внесок, який склав рівно половину вартості цієї двокімнатної квартири, був із бабусиної спадщини.
Моєї спадщини, Антоне. Я продала бабусин будиночок у селі, щоб ми не тинялися по орендованих кутках.
— Знову ти за свої копійки чіпляєшся! — гримнув чоловік. — Мати все-таки! Сім’я! Що я їй скажу? Іди на вулицю живи? Я вже пообіцяв, що ми маленьку кімнату звільнимо!
Ось воно що. Він уже пообіцяв. За її спиною, в її будинку він усе вирішив і розподілив метри.
— Значить, подзвониш і скажеш, що переїзд скасовується.
— Віро!
— Нехай Денис знімає їй житло. Раз уже вона заради нього без даху над головою залишилася. Це буде справедливо.
— Денис не може, у нього всі гроші на будівництво пішли! І Світлана в декреті! — Антон грюкнув долонею по столу. — Не починай. Завтра ввечері я їду за її речами.
Вона займе маленьку кімнату, де у тебе стоїть комп’ютер. Перенесеш його сюди, на кухню. Будете жити мирно, нікуди не дінетеся.
Віра довго дивилася на чоловіка. На його вперто стиснуті щелепи, на впевненість у тому, що вона поскандалить, поплаче та й поступиться.
Як поступалася раніше, коли він забував про важливі дати або витрачав премію на нові литі диски для машини.
Вона хотіла відповісти, але в передпокої різко й вимогливо задзвонив домофон. Трель розірвала напружене повітря кухні.
Антон здригнувся й винувато забігав очима.
— Це, напевно, Денис.
— Денис? Чому він тут?
— Ну, ми домовилися… Він сьогодні привезе першу партію коробок. Різні дрібниці, посуд.
Віра не повірила своїм вухам. Вони навіть не дочекалися завтрашнього дня. Вони все влаштували за її спиною, поставивши перед фактом.
Вона мовчки розвернулася й пішла до передпокою. Антон кинувся за нею, на ходу намагаючись схопити за рукав домашньої кофти.
— Віро, тільки без сцен! Будь ласка! Перед братом незручно!
Віра натиснула кнопку на трубці домофона й відчинила вхідні двері. За хвилину на сходовому майданчику почулися важкі кроки, метушня і сопіння.
Денис ввалився в квартиру, навіть не витерши ніг об килимок.
У руках він тягнув величезну картонну коробку, перев’язану мотузкою. З коробки стирчав шматок старого торшера.
— Привіт, господарі! — гаркнув він, кидаючи коробку просто на чисту плитку. — Ух, ну й важка. Антохо, там у багажнику ще три штуки. Ходімо, допоможеш.
Денис поводився так, ніби приїхав до себе на дачу. Впевнений, гучний, просочений димом та машинним мастилом.
— Ніхто нікуди не піде, — голосно сказала Віра, перегороджуючи шлях у коридор.
Денис здивовано втупився на неї, витираючи піт із чола.
— О, Віруню, привіт. А чого ти така сувора? Місце показуй, куди добро складати. Маман сказала, її кришталь треба акуратно поставити, щоб не побили.
— Добро відправляється назад у багажник, Денисе.
Брат перевів запитливий погляд на Антона. Той нервово переминався з ноги на ногу, уникаючи дивитися дружині в очі.
— Антоне, ти що, з дружиною не домовився чи що? — хмикнув Денис.
— Домовився, — буркнув Антон. — Просто Віра поки не розуміє всієї складності ситуації.
— Я все чудово розумію, — Віра схрестила руки на грудях. — Ваша мама продала свою квартиру.
Гроші віддала тобі, Денисе, на добудову будинку. А жити її ви вирішили підселити до мене. Безкоштовно. На рік.
— Ну а куди її подіти? — обурився Денис, розвівши руки. — У нас зі Світкою однокімнатна, ми там як оселедці в бочці! Світці народжувати через два місяці! Їй потрібен спокій!
— А мені, значить, спокій не потрібен?
— Та у вас двокімнатна величезна! І дітей немає! Чого вам тут удвох тіснитися? Виділіть їй куточок, від вас не убуде. Сім’я все-таки!
Віра відчула, як від цієї нахабної простоти у неї починає боліти скроня.
Людина забрала у матері житло, а тепер дорікає Вірі за відсутність дітей і наявність квадратних метрів.
— Раз узяв гроші — бери й маму, — відрізала Віра. — Зніми їй квартиру поруч із собою. Або забирай до однокімнатної. Це ваша угода, мене в неї не втягуйте.
— Та ти при твоєму розумі? — Денис почервонів. — Яка оренда? У мене кожна копійка на рахунку! Мені дах крити треба, утеплювач брати! Я материні гроші в справу пустив!
— Чудово. Значить, мама буде жити в утепленому будинку. Колись. А поки що забирай свою коробку й геть звідси.
Денис зробив крок уперед, нависаючи над Вірою.
— Слухай, господине, не плутай береги. Це квартира мого брата. Він тут головний.
— Завтра я викличу майстра і замінію замок. Якщо тут залишиться хоч одна ваша коробка, вона полетить з балкона під паркан.
— Антоне! — гаркнув Денис. — Ти мужик чи хто? Вгамуй свою! Мати завтра на вулиці залишиться! Покупці вимагають ключі!
Антон нарешті вклинився між братом і дружиною, виставивши руки.
— Так, усе! Стій! Ден, йди в машину. Залиш коробку тут. Я зараз спущуся, обговоримо. Віро, йди на кухню.
Денис зло сплюнув, розвернувся і пішов униз сходовими маршами, голосно тупаючи черевиками.
Антон зачинив вхідні двері й повернувся до дружини. Його обличчя було сірим від люті.
— Задоволена? Зганьбила мене перед братом!
— Ти сам себе зганьбив, коли погодився на цю аферу, — Віра не відступала. — Твій брат вирішив свої житлові проблеми за рахунок матері, а тепер ви вдвох намагаєтеся вирішити проблеми матері за мій рахунок.
— Вона літня людина!
— Вона здорова, активна жінка шістдесяти двох років, яка ненавидить мене і не пропускає нагоди це підкреслити.
У цей момент у кишені куртки Антона задзвонив мобільний. Він здригнувся, дістав апарат і подивився на екран.
— Мама, — приречено сказав він.
— Відповідай.
Антон натиснув кнопку прийому. З динаміка пролунав гучний, владний голос Таїсії Миколаївни.
Динамік був якісний, і Віра чула кожне слово.
— Антоне! Ну що, Денис привіз коробки?
— Привіз, мамо.
— Отже, синку. Завтра я приїду о другій годині. Газель ми замовили. Ти скажи своїй, щоб вона полиці в маленькій кімнаті звільнила.
У мене три коробки з пряжею і швейна машинка, мені світло потрібне. Нехай свій комп’ютер на кухню тягне.
Віра мовчки дивилася на Антона. Той відчайдушно жестикулював вільною рукою, закликаючи дружину потерпіти.
— І ще, синку, — продовжувала свекруха. — Я кота заберу. Барсика.
Ти ж знаєш, він лоток не визнає, ходить у ванну. Нехай твоя там хлоркою не заливає, а то Барсик отруїться.
Кота… У ванну…
Віра зробила крок уперед і вихопила телефон із рук спантеличеного чоловіка.
— Таїсіє Миколаївно, добрий вечір. Це Віра.
На тому кінці дроту зависла важка, відчутна пауза.
— Добрий, — сухо відгукнулася свекруха.
— Ніяких полиць я звільняти не буду. І Барсика в мою ванну пускати теж. Ви сюди не переїжджаєте.
— Це ще чому? — голос свекрухи миттєво злетів на октаву, наповнившись металом. — Я з сином домовилася! Він господар!
— Він господар рівно половини. А друга половина моя. І я проти. Вимагайте у Дениса гроші назад або нехай він знімає вам житло. До побачення.
Вона скинула дзвінок і всунула телефон назад у руки Антона. Чоловік стояв блідий, важко дихаючи.
— Ти… Ти що накоїла?
— Розставила кордони.
— Ти мою матір на вулицю вигнала!
— Я їй показала, де вихід із чужої квартири.
Антон стиснув кулаки. Віра бачила, як у ньому борються бажання нагримати на неї і розуміння того, що скандалом він нічого не досягне.
— Отже, — процідив він крізь зуби. — Мати приїде завтра. І буде тут жити. Я не дозволю тобі так з нею поводитися. Не подобається — можеш сама збирати речі й їхати до своєї сестри.
Ультиматум. Класичний чоловічий хід, коли аргументи закінчуються.
Він був упевнений, що Віра злякається перспективи залишитися сама. Злякається розриву.
Віра подивилася на картонну коробку з торшером, що самотньо стояла біля входу. Потім перевела погляд на чоловіка.
Вона не стала кричати у відповідь. Не стала плакати чи бігати по квартирі, збираючи свої речі.
Вона підійшла до коробки Дениса. Присіла, вхопилася за жорсткі краї картону і з зусиллям потягла її до вхідних дверей. Коробка важко заскрипіла по плитці.
— Ти що робиш? — Антон смикнувся до неї.
Віра відчинила вхідні двері й потужним поштовхом виштовхнула коробку на сходовий майданчик. Речі глухо стукнулися об бетон.
— Я допомагаю тобі збиратися, — сказала вона, випростуючись. — Завтра ж приїде «Газель».
Ось прямо на ній разом із мамою та Барсиком поїдеш до Дениса. Будете втрьох штукатурити стіни, щоб швидше закінчити будинок.
— Віро, припини цирк! Я нікуди не поїду! Це мій дім!
— Твоя частка тут — рівно половина платежів за іпотеку. Розбиратися будемо потім. А поки — забирай коробку й іди до брата. Бажано — назавжди.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? — Антон спробував зробити крок назад у коридор, але Віра жорстко впиралася рукою в його груди.
— Іди, Антоне. Просто йди. Якщо завтра тут з’явиться Таїсія Миколаївна, я викличу поліцію і скажу, що сторонні намагаються проникнути в квартиру. І мені буде байдуже на сором перед сусідами.
Антон дивився на неї, важко дихаючи. Він чекав сліз, чекав звичної м’якості. Але бачив лише глуху стіну втоми й рішучості.
Знизу долинув крик Дениса:
— Ну ви там ще довго?! Я замерз!
Антон зло сплюнув.
— Ти про це пошкодуєш, — кинув він, розвернувся і вийшов на сходову клітку.
Віра мовчки зачинила двері й повернула замок на два оберти…
Через тиждень вона розбирала свіжі квитанції за комунальні послуги. Тепер платити їх доведеться самій.
Грошей буде впритул, доведеться брати підробіток, але це здавалося дрібною неприємністю порівняно з тим спокоєм, який тепер оселився в квартирі.
Від спільних знайомих вона вже знала: Антон зняв крихітну кімнату. Для себе, Таїсії Миколаївни та кота Барсика.
Молодший брат Денис категорично відмовився забрати маму до себе в однокімнатну квартиру — дружині, мовляв, не можна нервувати, та й місця немає.
Антон дзвонив двічі, намагався поговорити «нормально», тиснув на жалість. Віра потім вже перестала брати слухавку. Їй більше не було про що з ним розмовляти.
