Головна

Життєві історії

— Іра, вибач, я не зможу приїхати, — голос Віктора звучав напружено. — Що сталося? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно. — Вдома проблеми. Я викликав тобі таксі, скоро під’їде машина. Завтра все поясню. Він відключився, перш ніж вона встигла щось сказати. Жінка подивилася на сина, зітхнула і почала збиратися. Що ж, не вперше вона справляється сама.
Життєві історії 0
Ірина обережно поправила бантик на конверті для новонародженого і подивилася на годинник. Десята ранку, а Віктора все немає. Вона розуміла, що йому непросто вирватися з дому, придумати правдоподібну
Одного “прекрасного” дня Вероніці на роботу зателефонувала схвильована сусідка, яка повідомила дуже неприємну новину. – Десять хвилин тому я бачила з вікна, як Поліна вибігла з під’їзду. З великою валізою та парою сумок. Я ще тоді здивувалась, як вона змогла все донести… але це не важливо! Важливо те, що вона з собою не взяла Андрійка! Я чую, як він плаче, але вдіяти нічого не можу! – Поліна точно не поверталася, – здивована жінка міцно вчепилася в телефон. – Точно! Я від вікна ні на мить не відлучалася!
Життєві історії 0
– Поліно, ну подумай сама! Тобі всього вісімнадцять, ні чоловіка, ні роботи, ні освіти! Куди тобі дитину? – Я вже доросла і сама можу вирішити це питання! –
Мама. Знову мама. Ідеальна, невтомна мама, яка, вочевидь, поклала своє життя на вівтар обслуговування своїх чоловіків і виховала сина в повній впевненості, що це єдино правильна модель поведінки. — По-перше, Вітя, я тобі не «мама», а ти мені поки що не чоловік, щоб вимагати від мене борщів і компотів як щось само собою зрозуміле, — її голос звучав напрочуд рівно, без тіні істерики, але з такою холодною виразністю, що кожне слово впивалося в слух, як голка.
Життєві історії 0
Напруга, яка до цього моменту ретельно ховалася під маскою втоми і побутових дрібниць, вирвалася назовні, як пара з перегрітого котла. Повітря в маленькій квартирі стало щільним, наелектризованим, віщуючи
— Ліля ось була не привчена до порядку, коли ми познайомилися. Жила як студентка: сьогодні є гроші — витратила, завтра немає — ну і добре. Всі повернулися до Лілі. Вона відчула, як обличчя починає горіти. — Але нічого, — продовжував Паша, — привчив до господарства. Тепер копійку рахує, бюджет веде. Правда, Ліль? — Так, — тихо відповіла Ліля. — Добре, що ти за неї взявся, — кивнула Наталія Іванівна. — Жінка повинна бути господарською. А то зараз всі кар’єристки. Дім не дім, сім’я не сім’я.
Життєві історії 0
Ліля востаннє поправила комір блузки і подивилася на Пашу. Чоловік стояв перед дзеркалом, натягуючи сорочку, яку, напевно, прасував з вечора. — Тільки без фокусів сьогодні, — кинув Паша,
— До речі, — раптом сказав чоловік, — у нас ще одна гостя буде. Я запросив колегу з роботи. Олена здивувалася. Він не попереджав про додаткову гостю. Але промовчала. Через десять хвилин у двері подзвонили. Сергій поспішно пішов відкривати. Олена почула його жвавий голос: — Аня, заходь, не соромся! У вітальню увійшла дівчина років двадцяти п’яти. Блондинка зі збільшеними губами, в короткій сукні, на високих підборах.
Життєві історії 0
Олена стояла біля дзеркала в спальні, поправляючи волосся. Сорок п’ять років — вік, коли жінка або остаточно здається, або починає жити заново. Вона провела долонею по обличчю, відзначаючи
Христина не зводила з неї очей. Схудла, дуже постаріла. Довелося навіть згадати рік народження та додати тридцять два роки. Вийшло сімдесят п’ять. День народження Христина вже не пам’ятала… За кілька годин одна з молодих жінок зійшла на станції, і в купе їх лишилося троє. Весь наступний день вони їхали втрьох, Христина навмисно виходила з купе, щоб не залишитися з літньою жінкою наодинці, залишалося зовсім трохи до пункту призначення.
Життєві історії 0
– Вона ж тебе не любить, розплющ очі, – та сама фраза, за яку пробачити Олену Сергіївну Христина не змогла. Фраза, яку вона ненароком почула в коридорі, коли
— Ти чого прийшов? — До мами, — голос сина звучав спокійно, але я знала цей тон — так він говорив, коли стримував гнів. Вони увійшли на кухню майже одночасно — чоловік з незадоволеним обличчям, син — рішучий, немов перед боєм. — Ларочка, що відбувається? — Борис звично поцілував мене в щоку. — Сідайте, — я вказала на стільці. — Нам треба поговорити. Всім трьом. — Про що нам говорити? — Борис недбало махнув рукою. — Якщо ти поскаржилася синові на переїзд, то даремно. Я для нас стараюся.
Життєві історії 0
Я люблю ранкове світло — воно завжди здається мені обіцянкою. Готую сніданок, наспівуючи під ніс пісеньку, яку вчора крутили по радіо. Удома тихо. Борис ще в душі, а
Зайшовши до квартири, Ліда відразу подзвонила матері. – Алло? Хочеш запитати мою думку про свого нареченого? – уточнила Віра Дмитрівна. – Ні! Я хочу дізнатися, що це було, мамо? Що за спектакль ти влаштувала з цим оселедцем?! Сказала б що хочеш салат, я купила б філе або готову «шубу». – По-перше, не сварися на матір, Лідо, а по-друге, магазинні салати – це не те. – Добре, тоді в чому причина? – Мені важливо було подивитись на реакцію майбутнього зятя.
Життєві історії 0
– Ти що? Заміж зібралася, Лідо? – запитала Віра Дмитрівна у дочки. – Так, ми з Іваном любимо один одного, – дочка подивилася на матір великими очима. –
Ще вчора це світло здавалося їй затишним, майже чарівним. А тепер – порожнім. – Тато пішов? – несподівано запитав Саша. Вона ледь не задихнулася від болю. – Поїхав, – видавила Ірина. – Ненадовго. Пізно ввечері, коли Сашко заснув, Ірина налила собі чаю і влаштувалася на кухні. Кімната була занурена в напівтемряву, на стелі мерехтіли тіні від гірлянди. Вона сиділа, обхопивши чашку руками, і немов пірнула у минуле.
Життєві історії 0
– Антон, це що, серйозно? – Ірина дивилася на чоловіка, намагаючись стримати тремтіння в голосі. У кухні тихо булькав суп, на плиті кипів чайник, а в кутку кімнати
Валентина Сергіївна пройшла на кухню і сіла на стілець. — Тому що не треба витрачати гроші даремно. Нехай хворіє вдома. Нічого з ним не трапиться. Тетяна задихнулася від такої нахабності. — Сергій вас за цим прислав? Передати, що я погана мати? Валентина Сергіївна похитала головою. — Ні, мила. Я приїхала сказати, що Сергій хоче розлучитися.
Життєві історії 0
Тетяна прокинулася від гучного плачу. Знову Льошка. Жінка зітхнула, відкрила очі і подивилася на годинник. П’ята ранку. — Знову, — прошепотіла вона, вибираючись з-під ковдри. Сергій навіть не

You cannot copy content of this page