Він поклав ручку поруч із папкою ще до того, як я сіла за стіл. Синю ручку, із золотим обідком, чужу — не з нашої квартири. — Тут дрібниці, — сказав Артем і підсунув папку до мене через стіл. — Формальність. Мама знайшла юриста, усе як треба. Валентина Сергіївна сиділа на дивані біля вікна й гортала щось у телефоні. На стіл не дивилася. Уперто не дивилася, якщо чесно. Я відкрила папку. Пахло принтером і новим пластиком файлу. Вісім сторінок, дрібний шрифт, півтора інтервалу. — Вісім сторінок формальностей, — сказала я…
Він поклав ручку поруч із папкою ще до того, як я сіла за стіл. Синю ручку, із золотим обідком, чужу — не з нашої квартири. — Тут дрібниці,
За годину до вечері Сергій утретє запитав, о котрій прийдуть його батьки і чи точно батько встигне до сьомої. Я ще пожартувала, що на власній річниці він хвилюється сильніше, ніж перед чужим ювілеєм. Сергій не посміхнувся, подивився на годинник і пішов у спальню. Мені здалося, що він нервує через розмову, яку давно відкладав…
За годину до вечері Сергій утретє запитав, о котрій прийдуть його батьки і чи точно батько встигне до сьомої. Я ще пожартувала, що на власній річниці він хвилюється
— Ти що, знову зі своєю мамою? — Поліна так грюкнула дверцятами шафки, що там завібрували келихи. — Щодня одне й те саме: «мамі треба те, мамі треба це». Я що, якийсь банкомат? — Не починай, — буркнув Олексій, сидячи за столом із холодним чаєм. — Ти весь час із претензіями. Жінка має підтримувати чоловіка, а ти тільки гроші рахуєш. — Підтримувати — так. Але утримувати твою рідню? — Поліна відрізала різко. — Скільки можна? Комуналка, зуби, курси для Олени… Тобі не соромно?…
— Ти що, знову зі своєю мамою? — Поліна так грюкнула дверцятами шафки, що там завібрували келихи. — Щодня одне й те саме: «мамі треба те, мамі треба
— Олечко, привіт. Ви продали дачу чи просто евакуювалися? — голос моєї сусідки по ділянці, Надії Михайлівни, лунав у слухавці по-військовому чітко. — Звідки ви це взяли? Ми з Павлом у місті, — я притиснула телефон плечем, продовжуючи обирати шланги в будівельному супермаркеті. — Тоді вітаю з відкриттям філії гуртової бази, — хмикнула сусідка. — Твоя свекруха зараз із твого льоху організувала таке безперебійне відвантаження банок, що біля воріт скоро утвориться затор…
— Олечко, привіт. Ви продали дачу чи просто евакуювалися? — голос моєї сусідки по ділянці, Надії Михайлівни, лунав у слухавці по-військовому чітко. — Звідки ви це взяли? Ми
— Я з’ясувала, куди йдуть наші гроші, і тому йду від тебе, — сказала я приголомшеному чоловікові. Андрій стояв у дверному отворі, приголомшений, з напіввідкритим ротом, як людина, якій щойно показали висновок щодо його мосту: експлуатація заборонена. — Це несправедливо, — вимовив він…
— Я з’ясувала, куди йдуть наші гроші, і тому йду від тебе, — сказала я приголомшеному чоловікові. Андрій стояв у дверному отворі, приголомшений, з напіввідкритим ротом, як людина,
— Чому ти з валізою? Кудись їдеш? — запитала Ніка, насипаючи кашу в тарілку й ставляячи її на стіл перед сестрою. — Уже приїхала. Можна, я трохи поживу в тебе? — Скільки завгодно. Невже розійшлася зі своїм професором? Ну й правильно, давно пора.  Ніка сіла навпроти Віри, намагаючись зловити її погляд. — Не дивись на мене так. Я розумію, він ніколи не піде від своєї дружини. Але я кохаю його. Так, це чергова спроба розірвати з ним стосунки. А твій чоловік де? — запитала Віра, перевівши розмову на сестру…
— Чому ти з валізою? Кудись їдеш? — запитала Ніка, насипаючи кашу в тарілку й ставляячи її на стіл перед сестрою. — Уже приїхала. Можна, я трохи поживу
— Збирай речі й забирайся геть. Вже сьогодні! — Як ти смієш так зі мною розмовляти?! — обурилася Вікторія. — Смію! Бо це мій дім! За пів години вона вже стояла у дверях із валізами…
— Збирай речі й забирайся геть. Вже сьогодні! — Як ти смієш так зі мною розмовляти?! — обурилася Вікторія. — Смію! Бо це мій дім! За пів години
— Яка там Одеса, Нелька? Ми з Юрком дванадцатого на річку, на тиждень. Мотор обкатаємо. А ти мамі картоплю викопаєш, вона вже відра приготувала. — Ага-ага, — кивнув Юрко. — Рибалка там зараз найкраща…
«Поживу в мами, поки не схаменешся», — реготав чоловік у присутності друзів. А невдовзі я замінила замок і купила собі квиток на море… — Сорок вісім тисяч, —
— А навіщо тоді жити? — казав Михайло. — Там нічого не буде, тож хоч тут устигни насолодитися життям. Потім шкодуватимеш, що чогось не спробував, щось проґавив. Ех, один раз живемо, Колю. — Не знаю. Мені здається, у житті завжди доводиться в чомусь собі відмовляти. — Якась нудна у тебе філософія, Колю. А як же шашлик під стопочку? І невже тобі ніколи не хотілося молоду красуню? Щоб аж кров закипіла в жилах! — Михайло знову потягнувся по пляшку. — Мені вистачить, — Микола прикрив свою чарку долонею. — Навіщо мені молода? Мене моя Наталка цілком влаштовує. — Нінка в мене теж нічого, але ж стільки років разом… — Михайло стишив голос…
У свої майже сорок чотири Микола був ще «ого-го», як казав його друг Михайло. Він не погладшав, не нажив живота, а сивина на скронях додавала йому шарму й
Побачивши на столі три тарілки до вечері, він неласкаво відгукнувся про батька, мовляв, той приходить лише поїсти й поспати. — Він твій батько. Працює заради нас, щоб у тебе все було, — заспокоїла сина Катя. — Тільки не кричи, мамо. Він зараз ремонтує квартиру сусіда Вітьки… точніше, сусідки. Загалом, у батька з нею роман. — Як ти можеш так про батька говорити? Твій друг міг і збрехати, — обурилася Катя. — Вітька не збрехав. Я сам бачив… — Як бачив? Ти що, ходив туди? — Ну так. Батько просив не казати тобі, — не дивлячись на матір, відповів Єгор…
Побачивши на столі три тарілки до вечері, він неласкаво відгукнувся про батька, мовляв, той приходить лише поїсти й поспати. — Він твій батько. Працює заради нас, щоб у

You cannot copy content of this page