Голос зовиці долинав прямо зі спальні господарів. Зіна щойно переступила поріг, повернувшись за забутою робочою флешкою, а тут такий концерт.
Вона зупинилася у передпокої. Гостя явно розмовляла по телефону на гучномовці.
— Та беру, кажу!
Голос Люди звучав впевнено, по-господарськи.
— Тут цих прикрас навалом. Вона половину й не носить. Он, гарнітур із смарагдами лежить, припадає пилом. Тобі, Аліно, на випускний — шик!
— Мамо, а якщо тітка Зіна помітить? — пискнув динамік невпевненим голосом племінниці.
— Та годі!
Зіна чітко уявила, як зовиця відмахується вільною рукою, сидячи перед її туалетним столиком.
— У неї їх як бруду. Навіть не помітить. Родина ж, не чужі люди. Колька їй все одно нові купить. Багато живуть, кажу йому, а він тільки мукає.
Зіна притулилася плечем до стіни. Зняла туфлі, намагаючись не шуміти.
Сестра чоловіка приїхала позавчора з області. Зателефонувала Колі напередодні, поскаржилася на тиск і суглоби, попросилася пожити тиждень.
Мовляв, треба пройти обстеження в хорошій платній клініці, а готельні ціни нині кусаються.
Коля якраз поїхав у відрядження, але дружину вмовив.
— Зіно, ну пусти її, — просив чоловік, складаючи речі в дорожню сумку. — Вона ж не чужа.
Поспить у гостьовій, вдень по лікарях бігатиме. Ти її й не помітиш, у тебе ж офіс до вечора.
Та не помітити Люду було складно.
У перший же вечір, ледь за Колею зачинилися двері, гостя влаштувалася на кухні.
Вона довго вивчала вміст полиць, переставляла баночки, а потім винесла вердикт.
— Ви шикуєте, Зіночка.
Люда дістала почату палицю сирокопченої ковбаси й почала різати її товстими шматками прямо на обідньому столі, ігноруючи обробну дошку.
— Якась червона ікра, сир із пліснявою. Мій Колька ж на вас паше, здоров’я псує, а ти гроші тринькаєш.
— Я взагалі-то теж працюю, — рівно відповіла Зіна, протираючи плиту.
— Ой, та я знаю твою роботу!
Зовиця відправила в рот шматок ковбаси й сито примружилася.
— Папірці в офісі перевіряти — це не мішки перекидати. Мій же брат он, по відрядженнях мотається, світла білого не бачить.
Могла б і скромніше жити. Заради чоловіка. Відкладали б на чорний день.
Зіна тоді промовчала. Не хотілося влаштовувати скандал у перший же день.
Виділила родичці кімнату, видала чисту постільну білизну, показала, де лежать рушники.
Наступного дня ситуація тільки погіршилася. Зіна повернулася з роботи втомлена, мріючи лише про гарячий душ.
У квартирі пахло чимось підгорілим і гірким. Люда сиділа за кухонним столом і гортала стрічку в телефоні. На плиті диміла сковорідка, забризкавши жиром всю скляну панель.
— О, з’явилася! — бадьоро привітала зовиця.
Вона махнула рукою в бік плити.
— А я тут вирішила нам вечерю приготувати. Тільки у тебе плита якась хитромудра. Ці сенсорні кнопки, ні чорта не натискаються. Нормальну газову не судилося було поставити?
— У нас у будинку газу немає, — сухо відповіла Зіна, відчиняючи вікно навстіж.
— Ну й дурниці. Придумують всяке, а нормальній людині картоплю не посмажити.
Люда перевела погляд на блузку Зіни, безцеремонно оглядаючи її з ніг до голови.
— Ти знову нове вбрання купила?
— Це старе. Йому два роки.
— Та годі вже. Я ж бачу — річ дорога, матеріал хороший.
Люда скривила рота.
— Краще б Колі путівку в санаторій купила. У нього спина хвора з юності. А ти все на себе тягнеш.
Зіна мовчки вимкнула плиту, відсунула пригорілу картоплю на край і пішла у ванну.
На краю раковини виявився її дорогий крем для обличчя. Кришка була відкручена, а всередині виднівся глибокий слід від пальця.
Зіна прикрила очі. Вона вміла терпіти. Тиждень — це не так вже й довго.
Заради спокою чоловіка можна й потерпіти, тим більше що Люді начебто треба ходити до лікарів.
Вранці третього дня Зіна збиралася поспіхом. На роботі намічався важливий квартальний звіт, цифри не сходилися, телефон розривався від повідомлень керівництва.
Вона нашвидку випила кави, крикнула Люді, щоб та не забула зачинити двері на два оберти, якщо піде до клініки, і вибігла з квартири.
Про робочу флешку з потрібними таблицями вона згадала лише біля метро.
Прокляла себе подумки. Повернулася. Тихо відімкнула замок, щоб не розбудити зовицю, якщо та знову заснула.
І ось тепер стояла у передпокої й слухала захопливий діалог про свої ж прикраси.
Зіна безшумно пройшла квартирою і зупинилася у дверному отворі спальні. Картина була красномовною.
Люда сиділа перед туалетним столиком. В одній руці телефон, в іншій — масивний золотий браслет Зіни. Той самий, який вона купила собі на тридцятиріччя.
На шиї зовиці вже красувався ланцюжок із кулоном.
Відкрита спортивна сумка Люди стояла тут же, на підлозі. І вона поспішно засовувала браслет глибше, під свої кофти.
— А до смарагдів потрібно відповідне плаття, — голосно сказала Зіна, роблячи крок у кімнату.
Люда підскочила на місці. Телефон вислизнув з рук і впав на килим.
— Зіночка! — скрикнула зовиця. — А ти чого не на роботі? Час же, десята година!
— Флешку забула.
Зіна зробила крок ближче і простягнула руку долонею вгору.
— Знімай. І браслет із сумки дістань. Швидко.
Обличчя Люди вкрилося плямами, вона на мить замовкла, але швидко отямилася.
— Ой, та я просто приміряти взяла!
Вона затараторила, намагаючись непомітно затулити собою спортивну сумку.
— Чого ти відразу так дивишся, наче вовк? Красиво ж блищить! Хотіла подивитися, як на мені сидітиме.
— Дуже красиво, — погодилася Зіна, не прибираючи простягнутої руки. — Особливо у твоїй спортивній сумці виглядає чудово. На самому дні, під кофтами. Діставай кажу.
Зовиця неохоче нахилилася, порилася в речах, витягла браслет і кинула його на столик.
Ланцюжок стягнула через голову різким рухом, ледь не порвавши застібку.
— Тобі шкода чи що? — пирхнула Люда.
Вона схрестила руки на грудях, миттєво переходячи в наступ. Найкращий захист — це напад, і цю тактику сестра чоловіка знала досконало.
— У тебе цього добра повно. Он, ціла скринька забита! Могла б і подарувати племінниці на свято.
Брат рідний вас забезпечує, здоров’я на роботі залишає, а ти тут від жадібності давишся!
Алінка в дешевій біжутерії піде ганьбитися, а ти у сейфах діаманти ховаєш!
Зіна забрала прикраси.
— По-перше, ці речі я купила собі сама, з квартальної премії, — рівно промовила вона, дивлячись прямо на розчервонілу родичку.
Вона акуратно склала коштовності у свою скриньку на столику, клацнула замком.
— По-друге, навіть якби їх купив Коля, це не робить їх твоїми. І тим більше не дає права ритися в моїх речах.
— Та ми ж сім’я! — підвищила голос Люда, її понесло.
Вона обурено сплеснула руками.
— Ми маємо ділитися! У тебе дітей немає, тобі не зрозуміти, як це — дівчину на випускний збирати!
Там одні сукні знаєш, скільки коштують? А туфлі? Міська панянка, сидиш тут у маєтку, життя не нюхала!
— Ось як.
Зіна посміхнулася. Сперечатися про дітей і гроші з людиною, яка щойно намагалася вкрасти твої речі, було безглуздо.
— Значить, ділитися. Тоді ділимо так: я залишаю свої речі собі. А ти зараз же збираєш свою сумку до кінця.
Люда відкрила рота.
— У якому сенсі збираю? Мені завтра до лікаря! У мене талончик на МРТ!
— Значить, знімеш готель. Або кімнату подобово.
Зіна кивнула на двері спальні.
— У тебе десять хвилин на збори. Потім я викликаю таксі до автовокзалу.
— Ти не посмієш! — обурилася зовиця, махаючи руками.
Її обличчя знову вкрилося червоними плямами.
— Колька тобі влаштує! Я йому зараз зателефоную! Нехай знає, як ти з його рідною сестрою поводишся!
— Дзвони.
Зіна притулилася до одвірка, схрестивши руки на грудях.
— Тільки не забудь згадати, як ти мої браслети по своїй сумці розпихала. І про те, що до лікаря ти ні вчора, ні позавчора не ходила.
Твій талончик так на тумбочці й валявся, а ти цілими днями серіали на кухні дивилася, я історію в браузері бачила.
Люда схопила телефон з килима. Потикала пальцем в екран, але дзвонити не стала. Мабуть, зрозуміла, що брат у такій ситуації на її бік не стане.
Одна справа — скаржитися на непривітну невістку, інша — пояснювати, як чуже золото опинилося в її сумці.
Вона мовчки почала запихати речі в валізу. Кидала кофти, косметичку, якісь пакети.
Через п’ятнадцять хвилин зовиця стояла на сходовому майданчику, тягнучи за собою важку сумку.
— Жодної поваги до старших! — крикнула вона наостанок, стоячи біля ліфта.
Двері кабіни почали зачинятися.
— Вискочка! Зажерлися тут у своєму місті!
— Щасливої дороги, — відповіла Зіна.
Зачинила двері. Прокрутила ключ на два оберти, засунула нижню засувку.
У квартирі відразу стало напрочуд легко дихати. Зіна відчинила вікно, виганяючи на вулицю запах пересмаженої цибулі. Зникло липке відчуття чужої присутності.
Зіна забрала з тумбочки забуту флешку, вимила руки з милом, насухо витерла рушником, поправила волосся перед дзеркалом і поїхала на роботу. Звіт сам себе не здасть.
Увечері вона сама зателефонувала чоловікові. Розповіла все сухо, по фактах. Без емоцій, сліз і перебільшень. Просто описала ситуацію з сумкою і ланцюжком.
Коля довго мовчав у слухавці. Було чутно, як на задньому плані гуде якась техніка.
— Вибач, Зіно, — нарешті вичавив він винувато. — Я справді не знав, що вона таке придумає. Вона мені дзвонила вдень, кричала, що ти її вигнала через немиту тарілку.
— А про браслет не сказала?
— Ні. Сказала, що ти просто чіпляєшся до неї.
— Зрозуміло.
— Зіна, ти це… замок поміняй про всяк випадок. Я тобі зроблю переказ. Більше вона до нас не приїде, я з нею сам поговорю, коли повернуся.
Через півтора тижня Коля повернувся з відрядження. Привіз Зіні в подарунок гарні сережки, довго вибачався за сестру, якій одразу влаштував жорстку прочуханку по телефону.
Про Люду вони більше не згадували. Тільки одного разу свекруха зателефонувала і спробувала висловити невістці за бідну Людочку, яку так жорстоко виставили за двері без копійки грошей.
Зіна просто поклала слухавку, не вступаючи в діалог, і заблокувала номер на місяць. Виправдовуватися перед тими, хто вірить тільки у свою правду, вона давно відвикла.
