Я розлучилася в четвер, а наступного четверга дізналася, що при надії. Кумедний збіг — в обидва дні мене нудило.
Зараз, коли Артемкові шість і він уже витягнувся в довгого, незграбного хлопчика, схожого на батька, я можу розповісти про це спокійно. Ну, майже спокійно.
Ми стояли на набережній біля острівця. Артем кидав камінці у воду, а я дивилася, як незнайомий чоловік підсаджує доньку на парапет і та верещить від захвату.
Звичайний чоловік — куртка, кросівки, великі руки.
І мені на секунду здалося, що це Максим. Здалося — і відпустило.
Я ще подумала: а я ж так і не розповіла нікому по-справжньому. Подружкам — так, уривками. Матері — ще менше.
А ось так, від початку до кінця — жодного разу.
Ну ось. Слухайте.
З Максимом ми прожили сім років. Сім — число гарне, у казках за сім років усе змінюється, а в нас нічого не змінювалося.
Ми жили в п’ятиповерхівці, третій під’їзд, другий поверх. Квартира була його, дісталася від бабусі ще до мене.
Я прийшла туди з валізою і пакетом, у якому лежали подушка і фен. Мені було двадцять п’ять років.
Максим працював на ринку в м’ясному ряду. Рубав, різав, зважував з шостої ранку й до обіду, а іноді й довше.
Коли приходив, від нього пахло м’ясом, кропом і холодом від бляшаного прилавка.
Високий, руки довгі, і він часто не знав, куди їх подіти, коли був не при справі. Стоїть у коридорі, волосся зачесане назад. Мовчить.
Я теж працювала — майстринею манікюру. Спочатку у Раїси в салоні на площі, потім набрала своїх клієнтів, приймала вдома.
Руки в мене тонкі, рівні, пальці довгі, клієнтки казали:
— У тебе, Людо, руки як у піаністки.
Яка піаністка, Боже — пилка, лампа, витяжка на столі. Зате тихо, зате своє.
Ми з чоловіком не сварилися. І це було найгірше — ми взагалі перестали розмовляти.
Не так, щоб мовчали спеціально, через злість чи образу. Просто скінчилися слова.
Я казала:
— Максиме, хліб закінчився.
Він кивав, ішов по хліб, приносив, клав на стіл. Сідав і вмикав телевізор. Усе.
Сім років — і жодної сварки. Жодного крику. Жодного «я більше так не можу».
Бо для цього треба хоча б помітити, що поруч хтось є. А він перестав помічати. Я сиділа поруч і відчувала, що мене немає.
Ось така річ — живеш з людиною, їси за одним столом, а тебе для неї все одно немає.
Заяву я подала у вересні. Ішла вулицею повз ряд бутиків, повз зупинку, звернула до адміністрації й зайшла.
Усередині пахло новим лінолеумом і ще чимось незрозумілим. Підійшла до віконця й попросила бланк.
Максиму повідомила ввечері. Він сидів на кухні, їв суп, ложка стукала об край тарілки розмірено, звично.
— Я подала на розлучення, — вимовила я і вчепилася пальцями в одвірок, бо ноги раптом стали як ватяні.
Він перестав їсти, підвів голову і подивився на мене — довго, секунди три, може, чотири. Губа сіпнулася.
— Гаразд, — буркнув він.
Гаразд! Господи… «Гаразд» — ніби я повідомила, що у ванній потік кран.
Я чекала… ну хоч чогось. Хоч «чому», хоч «ти серйозно», хоч посуду об стіну.
Нічого. Він доїв суп, вимив тарілку і пішов у кімнату.
Невдовзі ми розлучилися. Я зібрала речі й пішла. Переїхала до Валентини.
Валентина жила за ринком у цегляному двоповерховому будинку з палісадником. Вона далека родичка, навіть не подруга.
Галаслива, гостинна, на кухні в неї вічно щось кипіло, шкварчало. Вона виділила мені кімнату, ляснула по плечу і сказала:
— Живи, скільки треба. Будемо чай разом пити.
Перші три дні я спала. Просто спала — по дванадцять, по чотирнадцять годин.
Прокидалася, їла те, що Валентина підсовувала, і спала далі.
На четвертий день встала, вимила голову, перев’язала хвіст тугіше і подумала: все. Вільна.
Розправила плечі, видихнула й пішла на кухню дзвонити клієнткам. Руки були легкі, пальці рухалися швидко, номери набиралися самі.
А на сьомий день мене знудило. Не від їжі, Валентина готувала чудово. Знудило вранці, на голодний шлунок, о шостій годині.
Я стояла у ванній, трималася за раковину і дивилася на своє обличчя в дзеркалі — бліде, незграбне, з тонким хвостом.
Я знала, ще до тесту знала. Але все одно купила його в тій аптеці на площі, що поруч з адміністрацією. Смішно чи не смішно — не розбереш.
Дві смужки. Я сіла на край ванни й довго розглядала їх, ніби вони могли передумати. У животі було важко, і я кусала губу.
Валентині сказала того ж вечора. Вона мовчала хвилину — для неї це рекорд.
— І що? — поцікавілася вона. — Йому скажеш?
Я похитала головою.
— Людо, він же батько… Має право знати.
— Має, — погодилася я. — Але я не дзвонитиму. Нехай сам прийде.
Валентина довго дивилася на мене, потім махнула рукою і пішла ставити чайник.
Чому я не повідомила Максиму?
Мені це питання потім ставили всі — мати, Валентина, лікар у жіночій консультації.
Мати зателефонувала, коли дізналася, і випалила:
— Ти що? Зателефонуй йому негайно!
— Не треба, — попросила я.
— Людмило, — вона завжди називала мене повним ім’ям, коли сердилася, — на гордості дитина не виросте.
Я промовчала. Мати зітхнула у слухавку, і ми поспіхом попрощалися.
Потім усі питали, і всі з різною інтонацією, але зчитувалося одне: ти що, зовсім?
Ну, може, й зовсім. Тільки уявіть: я дзвоню, набираю номер, він бере слухавку. Мовчить секунду — як завжди.
Потім каже своїм повільним, виваженим голосом:
— Ну, повертайся.
Не «я хочу, щоб ти повернулася». Не «мені без тебе погано». А «ну, повертайся» — як кран полагодити.
І я прийду. І все почнеться заново — суп, ложка, телевізор, мовчання. Ні. Я цього не хотіла.
Я хотіла, щоб він прийшов сам. Щоб подзвонив у двері Валентини, щоб стояв на порозі з цими своїми довгими руками, які не знають, куди подітися, і сказав хоч щось.
Хоч «Людо, ти мені потрібна» — чотири слова всього. Тридцять п’ять років чоловікові, невже важко?
Він подзвонив. Один раз, через два тижні після розлучення. Телефон гудів, вібрував на столі й сповзав до краю. Я дивилася на екран, а Валентина дивилася на мене.
Дзвінок обірвався, і на екрані залишилося: «Пропущений виклик. Максим». Більше він не передзвонював, і я, власне, теж.
До речі, знаєте, що найприкріше? Не те, що він подзвонив лише раз. А те, що я, чесне слово, до останньої секунди чекала, що подзвонить знову.
Сиділа з телефоном на колінах і чекала. Три дні.
Потім поклала телефон у сумку, розправила плечі й пішла записуватися до жіночої консультації.
Артем з’явився в травні. Я народжувала в обласному центрі, Валентина довезла на своїй «Ниві», лаялася на кожній вибоїні, а я рахувала стовпи за вікном і дихала, як вчили.
Хлопчик. Три триста двадцять. Довгий, рум’яний.
Акушерка поклала його мені на груди, і я втупилася носом у його маківку. Заплющила очі й лежала так, поки не покликали на огляд.
А назвала Артемом — просто сподобалося ім’я. Не на честь когось, без жодного підтексту. Артем — і все.
Максим дізнався через пів року. У нашому місті таємниць не буває: вонт маленьке, всього дванадцять тисяч населення, всі через когось знайомі.
Хтось шепнув комусь, хтось бачив мене з візочком на набережній. Дійшло.
Він прийшов у листопаді. Адресу, мабуть, дізнався у когось зі спільних знайомих.
Я якраз укладала Артема, той вередував, не хотів засинати, і я носила його кімнатою, пританцьовуючи на кожному кроці, бо це чомусь допомагало.
На той момент я вже виїхала від Валентини, зняла однокімнатну квартиру на тій самій вулиці, тільки в іншому кінці, ближче до школи.
З вікна було видно двір, гойдалки, лавочку біля під’їзду.
Я погойдала Артема востаннє, поклала в ліжечко, підтягнула ковдру. Підійшла до вікна, щоб засмикнути штору. І побачила Максима.
Він стояв біля під’їзду, не коло самих дверей, а трохи осторонь, біля лавочки, де бабусі вдень сидять. Палив. Руки довгі, фігура незграбна, комір куртки піднятий.
Не піднімав голови, не дивився на вікна, просто стояв і димів. Закінчив, переступив з ноги на ногу і дістав другу.
Я стояла біля вікна і дивилася на нього зверху, притиснувши долоню до скла. Рука була гаряча, скло — крижане.
Артем заворушився за спиною. Максим викинув недопалок в урну, засунув руки в кишені й пішов геть. Не озирнувся.
Я не вийшла. Потім я думатиму про це щовечора перед сном, коли Артем засне і в квартирі стане так тихо, що чутиметься, як гудуть труби в стіні.
Буду стискати пальці й перебирати цю сцену знову: ось він стоїть, ось димить, ось іде.
І щоразу заново вирішуватиму — виходити чи ні. І щоразу залишатимуся стояти біля вікна.
У місті ми, звісно, перетиналися. Це ж не столиця, тут не сховаєшся. На ринку, біля магазину, на тій самій набережній.
Він кивав, я кивала — мовчки, як двоє знайомих, які забули, про що колись розмовляли.
Тільки він щоразу дивився на Артема — швидко, одним поглядом, але одразу ж відвертався. А я вдавала, що не помічаю.
Артемові шість. Він високий, кістлявий, коліна вічно в зеленці. Зачісує волосся назад.
Коли замислиться, завмирає з ложкою в повітрі, і рука висить, довга, незграбна, ніби не знає, куди себе подіти.
А сміється голосно, уривчасто, зовсім як Максим. Я дивлюся на нього і бачу його батька. Щодня, по десять разів на день.
Про розлучення не шкодую. Це я можу сказати твердо. Жити поруч із людиною, яка тебе не бачить — це не життя, це чернетка, яку забули викинути.
Я так більше не могла і правильно зробила, що пішла.
А ось про той вечір восени шкодую. Треба було вийти. Накинути куртку, спуститися сходами, штовхнути двері під’їзду і стати поруч.
Не говорити нічого, просто стати. Може, він би теж промовчав. Може, ми б так і стояли, двоє мовчунів біля лавки, і нічого б не змінилося.
А може… Може, він би й вимовив ті три слова, на які я чекала сім років.
Тепер уже не дізнаюся…
На набережній чоловік зняв доньку з парапету, взяв за руку й повів до машини. Звичайний чужий чоловік.
Артем підбіг до мене, смикнув за рукав:
— Мамо, ходімо, холодно!
— Ходімо, — видихнула я і взяла його за руку.
Долонька була холодна і трохи липка від морозива. Ми пішли вздовж набережної, повз рибалок, повз кіоск із пиріжками, повз ринок.
До речі, у Максима нікого немає. Спільні знайомі жартують, мовляв, він чекає на мене.
А чого на мене чекати, якщо я постійно тут?
Він не почне сам, це я знаю точно. І я думаю: може, самій почати?
Не стосунки — боже збав. Я просто хочу, щоб у сина був батько. Хоча б раз на тиждень.
