Спроба заощадити на онукові змусила сина вигнати матір…
…— Ти ж ці троянди не з’їси, коли він піде по світу! — Антоніна тицьнула пальцем у величезний букет.
— Мамо, ну перестань, — Ілля спробував захистити дружину плечем. — Це ж виписка.
— Виписка! — свекруха сплеснула руками, ледь не ляснувши по обличчю медсестру, що проходила повз. — А матері, яка тобі життя дала, навіть гвоздички не купив!
Усі гроші на цю фіфу спустив! Щоб вам ці квіти поперек горла стали, марнотратники. Будьте прокляті!
Валерія міцніше притиснула до себе конверт із сином. Сходинки ґанку здалися нескінченними.
Медсестра тактовно відступила до скляних дверей.
Водій таксі делікатно занурився у свій телефон, удаючи, що дуже заклопотаний замовленнями.
Свята не вийшло…
Ілля завжди був м’яким. Він довго відкладав частину зарплати, щоб оплатити Лері окрему палату й купити хороший візочок із м’яким ходом.
Антоніна про ці заощадження не підозрювала. Вона була свято впевнена, що син віддає їй на зберігання все до останньої копійки.
Коли правда розкрилася просто біля дверей пологового будинку, вибухнула буря.
Всю дорогу додому їхали в напрузі. Лера дивилася у вікно на сірі багатоповерхівки. Антоніна сиділа на передньому сидінні й пронизувала поглядом потилицю невістки через дзеркало заднього виду.
Свекруха ввалилася в їхню квартиру слідом за молодими батьками. Кинула свою об’ємну спортивну сумку просто біля порога, перегородивши прохід.
— Я поживу у вас, — вона господарським жестом зняла куртку й повісила її на найзручніший гачок. — А то ви з такими замашками до кінця місяця зуби на полицю покладете. Буду контролювати.
Лера запитально подивилася на чоловіка.
— Леро, ну нехай мама допоможе, — Ілля винувато сутулився, знімаючи черевики. — Тобі ж буде важко спочатку. Потрібно поспати, відновитися. А я на роботі цілими днями.
— Я сама впораюся, Ілле. — Лера поправила конверт на руках. — Нехай Антоніна Сергіївна їде додому. У неї там кішка.
— Сусідка погодує! — свекруха вже скинула туфлі й по-господарськи пішла на кухню. — Дивись, вигнати матір надумала.
Я тут прописана, між іншим, тож маю право. Ілюшо, неси сумку до вітальні, я там на дивані постелю.
Допомога обернулася кошмаром уже наступного дня.
Уранці Лера пішла на кухню розводити суміш. Банка стояла на столі відкрита.
Антоніна сиділа навпроти й уважно вивчала етикетку, проводячи по ній товстим пальцем.
— Ти ціну бачила? — свекруха постукала нігтем по бляшаній кришці.
— Бачила, — Лера увімкнула чайник. Вода зашуміла, заповнюючи незручну паузу. — Це гіпоалергенна. Лікар порадив.
— Лікар порадив! — Антоніна скривилася. — Лікарям аби план аптекам виконати. Коров’ячим молоком розбавленим треба.
Ми вас так вигодовували — і нічого, живі. А тут майже тисяча за банку! Гроші зовсім не бережете.
— Моя дитина їстиме те, що призначив педіатр, — Лера забрала банку зі столу. — На ваші гроші, Антоніно Сергіївно, ми не претендуємо.
— Мій син спину гне! — свекруха підвищила голос. — А ти його по світу пускаєш зі своїми забаганками!
Дивись, панянка знайшлася. Банки їй подавай особливі. Я ось зараз Ілюші зателефоную, нехай він послухає, як ти тут гроші розбазарюєш!
Лера нічого не відповіла. Просто пішла в кімнату з розведеною сумішшю.
Вступати в суперечку не було сил. Хотілося просто лягти й заснути, але попереду був довгий день.
До полудня напруга тільки зросла. Лера завантажила дитячі речі в пральну машину й натиснула кнопку.
Через десять хвилин звук барабана, що працював, стих. Лера вийшла в передпокій і побачила, що вилка висмикнута з розетки.
— Антоніно Сергіївно! — Лера зазирнула на кухню. — Ви навіщо машинку вимкнули?
— А що, не треба електрику марнувати, — свекруха помішувала суп у каструлі. — Дві пелюшки там крутяться.
Заради цього воду ганяти? Я он у тазику милом випрала і на балкон повісила. Руки не відваляться.
— Там дитячий порошок потрібен, а не ваше господарське мило! — Лера розлютилася. — І я сама вирішую, коли мені прати у своїй квартирі!
— У квартирі мого сина! — Антоніна грюкнула ополоником по стільниці. — Ти сюди на все готове прийшла.
Нічогісінько не вклала, а тепер командуєш? Я не дозволю на шиї в Ілюші сидіти й марнотратити!
Терор набирав обертів із кожною годиною. Антоніна не готувала обідів для Лери. Не прасувала речі.
До онука вона підходила лише для того, щоб цокнути язиком, якщо той голосно плакав.
Її єдиною місією став контроль кожного кроку молодої мами.
На третій день Лера зібралася викидати сміття і натрапила на свекруху у кухні.
Та стояла над сміттєвим відром і перераховувала використані підгузки, з огидою підхоплюючи їх двома пальцями.
— Шість штук! — Антоніна гнівно підхопилася. — Шість штук за пів дня! Ти їх кожні п’ять хвилин міняєш?
— Коли забруднить, тоді й міняю, — Лера вихопила з рук свекрухи пластикове відро. — Ви при своєму розумі? У смітнику копатися!
— Я Ілюшині гроші рахую! — свекруха вперла руки в боки. — Раніше марлю прали. А ви розлінилися.
Усе в сміттєпровід летить. Гроші в трубу! Ви так по світу підете, а потім до мене прибіжите. А я не пущу!
— Та потрібні ви нам дуже, — кинула Лера вже в коридорі.
Вона вийшла, не зачиняючи дверей, і з силою запхала пакет у сміттєпровід на майданчику.
Увечері вона спробувала поговорити з чоловіком. Ілля ховав очі, колупав виделкою макарони й просив почекати.
— Дівчата, ну давайте жити дружно, — він відсунув тарілку. — Мама просто так переживає. Вона людина старого гарту. Їй важко звикнути до всіх цих нововведень.
— Твоя мама прокляла нас при виписці, — Лера чітко вимовляла слова. — А тепер рахує памперси у сміттєвому відрі. Сьогодні вона вимкнула пральну машинку, а завтра почне відміряти туалетний папір.
— Ну, вона ж із найкращих намірів…
— Із найкращих намірів люди прокльонами не кидаються, — Лера встала з-за столу. — Ілля, я втомилася. Я не сплю ночами. У мене немає сил воювати ще й з твоєю матір’ю.
— Мила, я поговорю з нею, — чоловік винувато потер шию. — Завтра з самого ранку поговорю. Обіцяю.
Але наступного ранку Ілля пішов на роботу, так нічого й не сказавши. Антоніна ж перейшла у відкритий наступ.
Лера вкладала малюка, коли з передпокою долинув гучний голос. Свекруха висіла на телефоні з якоюсь родичкою.
— Та кажу тобі, без штанів його залишить! — Антоніна говорила так, щоб було чутно в кожній кімнаті. — Візочок купили — як літак коштує!
Я Ілюші кажу: віддай його назад від гріха, купи з рук в когось. Так ця ж одразу в сльози! Принцеса знайшлася. На всьому готовому живе, тільки тягне й тягне.
Лера прикрила двері в спальню. Всередині все вирувало від обурення.
Вона подивилася на сплячого сина. Розбудити його зараз скандалом було б злочином.
Довелося сидіти на краю ліжка й слухати, як за стіною свекруха поливає її брудом.
— А яке ж харчування купує! — голос Антоніни став ще гучнішим. — Золоте, не інакше! Я банку подивилася — здуріти можна.
Сама шматує бутерброди з ковбасою, і дитині банки по тисячі бере. Це ж скільки грошей в унітаз іде!
Лера стиснула щелепи. Треба було щось вирішувати. Жити в постійному стресі більше було неможливо.
Вона дістала з шафи дорожню сумку і кинула її біля крісла. Просто щоб була під рукою.
Розв’язка настала в п’ятницю ввечері.
Лера годувала дитину в спальні. У передпокої повернувся ключ.
Ілля повернувся з роботи раніше — відпросився на пару годин, щоб допомогти з купанням.
За хвилину на кухні пролунав його обурений голос.
Лера поклала малюка, що заснув, у ліжечко, накинула домашню кофту й вийшла на голоси.
На обідньому столі лежала гора речей.
Дві нерозпаковані пачки тих самих дорогих підгузків. Запасні пляшечки. Три нові банки гіпоалергенної суміші.
І зимовий комбінезон, який Ілля купив до сезону, витративши частину своїх заощаджень.
Антоніна метушливо запихала все це у величезний синій пакет із супермаркету.
В іншій руці вона стискала чеки, які Лера необачно залишила на комоді в передпокої.
— Що тут відбувається? — Лера притулилася до одвірка.
— Нічого не відбувається.
Антоніна навіть не обернулася. Вона продовжувала засовувати комбінезон у пакет.
— Я йду в магазин. Здавати це барахло. Чеки є, два тижні не минуло. Зобов’язані прийняти.
— Мамо, поклади на місце, — Ілля перегородив матері дорогу до виходу.
— Відійди! — свекруха спробувала відштовхнути сина вбік. — Я не дозволю марнотратити твої гроші! Пелюшки виперу. Молоко розведу.
А комбінезон я на ринку у знайомої знайду втричі дешевше. Нема чого витрачатися на ганчір’я. Я покладу ці гроші на твій ощадний рахунок, там вони будуть ціліші.
— Це не твої гроші, — Ілля вимовив це без звичної м’якості.
Лера навіть здригнулася.
Уперше вона бачила чоловіка таким. Він не сутулився. Не відводив погляду. Стояв рівно і дивився матері прямо в обличчя.
— Це мої гроші. Моя дружина. Мій син. — Ілля вирвав із рук матері шурхотливий пакет із речами. — І витрачати я буду так, як вважаю за потрібне. На свою сім’ю.
— Та я ж життя тобі присвятила! — Антоніна побіліла. Її руки затремтіли. — А ти заради цієї… цієї… з матір’ю сперечаєшся!
Вона тебе по світу пустить! Вона з тебе всі соки вип’є! Ти ще приповзеш до мене, коли вона тебе роздягне!
— Досить, — Ілля вказав на двері. — Збирай свої речі.
— Виганяєш? — свекруха задихнулася від обурення. — Рідну матір на вулицю? Через памперси? Через шматок картону?
— Через те, що ти намагаєшся зруйнувати мій дім.
Лера зробила крок уперед:
— Ваша сумка в коридорі, Антоніно Сергіївно. Я її ще зранку підготувала, бо втомилась від всього цього. Ідіть.
— Ах ви так! — Антоніна кинулася до передпокою. — Ну й живіть! Подавіться своїми банками! Я подивлюся, як ви через місяць завиєте без моєї допомоги!
Вона сипала погрозами всю дорогу до ліфта. Обіцяла, що ноги її тут не буде. Кричала на весь під’їзд, що Ілля приповзе до неї на колінах просити вибачення.
Ілля мовчки взяв її сумку. Дістав телефон, викликав таксі. Спустився слідом, завантажив речі в багажник і оплатив поїздку водієві.
Повернувшись до квартири, він зачинив двері. Пройшов на кухню, налив склянку холодної води з-під крана й випив залпом.
— Вибач мені, — він опустився на табурет. — Треба було відразу її вгамувати. Ще там, біля пологового будинку. Я думав, вона заспокоїться. Думав, побачить онука й пом’якшає.
Лера нічого не відповіла. Вона просто підійшла ззаду й поклала руки йому на плечі.
На кухні пахло розлитою водою та господарським милом, яким Антоніна натирала підвіконня з самого ранку…
До перших заморозків побут остаточно налагодився.
Антоніна не телефонувала. Вона чекала, коли син прибіжить вибачатися з порожніми кишенями.
Ілля теж не намагався зв’язатися. Він брав підробіток у вихідні, Лера займалася сином і домом.
Грошей вистачало на все необхідне, і ніхто більше не перераховував підгузки у сміттєвому відрі.
Того вечора Лера прибирала в шафу накопичені папери.
Натрапила на ту саму квитанцію з дитячого магазину, яку свекруха намагалася забрати. Покрутила в руках шматок термопаперу.
Цифри на чеку вже майже вицвіли за цей час. Як і страх перед чужими докорами.
Лера розірвала чек навпіл і викинула. Без жодного жалю.
