— Пиши за власним бажанням, поки я не зателефонувала куди треба…
…Наталя не стала запрошувати свекруху до кухні. Лариса Іванівна й без того відштовхнула її плечем у передпокої, скинула туфлі й упевнено пройшла до кімнати.
Вона завжди поводилася в цій квартирі як господиня, хоча після розлучення Наталі з її сином минуло вже п’ять років.
— Я нічого не пишу, Ларисо Іванівно.
Наталя втомлено закрила кришку ноутбука. Сил сперечатися не було зовсім.
— Та невже?
Свекруха зупинилася посеред кімнати. На ній був строгий бежевий плащ, а сиве волосся стягнуте в тугий пучок.
Вона впилася поглядом у колишню невістку, немов рентгеном просвічуючи її наскрізь.
— Мені дзвонили зі школи. Влаштували там ганьбу на весь район! Мій онук підняв руку хлопця, а мати сидить удома й сльози розмазує!
— Нікого Матвій не кривдив.
Наталя опустилася на звичайний кухонний стілець, який притягла сюди ще вранці, коли намагалася працювати.
— Там була звичайна сутичка. Цей Денис його першим зачепив.
— І що?
Лариса Іванівна вимовила це так, ніби Наталя бовкнула неймовірну дурницю.
— Це привід доводити справу до відрахування? Тобі нагадати, в якому класі хлопець навчається? У восьмому!
Куди ти його зараз переведеш посеред року? У ту шарашку на околиці, де половина учнів стоїть на обліку в кімнаті поліції для неповнолітніх?
— Мене вже поставили перед фактом.
Наталя зціпила зуби. Вона повернулася від директора всього пару годин тому, і ця принизлива розмова досі гуділа в голові важким набатом.
— Я була у Геннадія Петровича вранці.
— І? Язик проковтнула?
— Він сказав, що Денис — син головного спонсора школи. Того самого Макарова, який їм дах у спортзалі оплатив.
Наталя втупилася поглядом у підвіконня, не бажаючи показувати свекрусі сльози, що підступали до очей.
— І якщо я сама не заберу документи Матвія, вони напишуть йому таку характеристику, що нас потім у жодне училище не візьмуть.
Сказав, що збере комісію у справах неповнолітніх. Що Денис з батьками зняв побої.
— А ти, звісно, одразу й лапки вгору?
Свекруха скривила губи, дивлячись на Наталю з неприхованою зневагою.
— Господи, та що я можу зробити?! — Наталя різко обернулася. — У нього там усе схоплено! Він мені відкрито сказав, що вишвирне Матвія.
Я мати-одиначка, Ларисо Іванівно. Ваш дорогоцінний Станіслав аліменти платить через раз, і то копійки. У мене немає грошей на адвокатів, щоб із Макаровими судитися!
— Замовкни.
Лариса Іванівна різко підняла руку.
— Розхнюпалася тут. Залиш мого сина в спокої, зараз мова не про нього. Чоловіки приходять і йдуть.
А Матвій — моя кров. Мій онук. І жоден лисий директор не вказуватиме, де йому вчитися.
Вона дістала з кишені плаща телефон, мружачись, знайшла потрібний номер, але передумала й сховала апарат назад.
— Збирайся.
— Куди?
— До школи. Будемо документи забирати. Або не будемо. Подивимося по ситуації.
Наталя розгублено кліпнула очима.
— Ларисо Іванівно, це марно. Геннадій Петрович чітко дав зрозуміти…
— Дівчинко моя, — свекруха підійшла ближче, і в її голосі задзвенів метал. — Я п’ятнадцять років пропрацювала в районній адміністрації.
Я таких Геннадіїв Петровичів на сніданок їла. Одягайся, кому кажу.
І Матвію крикни, нехай із кімнати вийде, хоч привітається з бабусею. Заодно вуха йому надеру за те, що кулаками махає де попало.
Сперечатися було марно. Наталя знала цей тон. Якщо свекруха щось вирішила, її не зупинив би навіть бульдозер.
Вони ніколи не ладнали. Лариса Іванівна завжди вважала Наталю простачкою, яка якимось дивом закрутила голову її геніальному хлопчику, а потім зіпсувала йому життя розлученням.
Наталя відплачувала їй тихою, але наполегливою неприязню, намагаючись звести спілкування до мінімуму.
Але зараз вибирати не доводилося. І через сорок хвилин вони входили до просторого холу гімназії.
Школа й справді вважалася однією з найкращих у районі: свіжий ремонт, електронні турнікети, охорона у формі.
Лариса Іванівна впевнено минула пост, навіть не глянувши на ошелешеного охоронця. Наталя дріботіла слідом.
У приймальні директора пахло дорогою кавою та чужими парфумами.
За столом сиділа молода секретарка з довгими нарощеними віями, яка саме щось захоплено набирала в телефоні.
— Нам до Геннадія Петровича, — безапеляційно заявила свекруха.
Дівчина неохоче відірвалася від екрана.
— А з якого питання? У Геннадія Петровича зараз нарада. Прийомні години для батьків у четвер з п’ятнадцятої нуль-нуль.
— Мила, — Лариса Іванівна сперлася обома руками на край столу й нависла над дівчиною. — Передай своєму шефу, що прийшла бабуся Матвія Іванова.
І якщо він мене зараз не прийме, наступну нараду проводитиме з прокуратурою. Бігом набирай.
Секретарка кліпнула віями, але напір відвідувачки зробив своє. Вона слухняно зняла трубку внутрішнього телефону.
— Геннадію Петровичу… тут до вас… щодо Іванова. Так. Кажуть, терміново.
Вона поклала трубку й сухо кивнула на масивні двері:
— Проходьте.
Директор сидів за величезним столом, заваленим роздруківками та шкільними журналами.
Дорогий костюм, сите обличчя людини, яка давно й міцно сидить на своєму місці. На стіні позаду нього в рамках висіли подяки.
Він підвів очі на гостей і невдоволено скривився, впізнавши Наталю.
— Наталю Миколаївно, ми ж із вами вранці все обговорили. Я чекаю на заяву. Я пішов вам назустріч, дозволив забрати документи за власним бажанням, щоб не псувати хлопцеві біографію.
— Добрий день. — Лариса Іванівна пройшла вперед і без запрошення опустилася в крісло навпроти.
Наталя залишилася стояти біля дверей, почуваючись школяркою, яку викликали на килим за прогул.
— А ви, вибачте, хто? — директор примружився. — Я приймаю тільки законних представників учня. Бабусям, тіткам та іншим родичам тут нічого робити. Залиште кабінет.
— Я Лариса Іванівна. Бабуся Матвія. — вона поклала руки на стіл. — І ми прийшли поговорити про те непорозуміння, через яке ви намагаєтеся вигнати мого онука зі школи.
Директор відкинувся на спинку крісла. Він явно почувався господарем становища.
— Ніякого непорозуміння немає. Ваш онук проявив невмотивовану агресію до учня з паралельного класу. Скривдив його в роздягальні.
— Невмотивовану? — Лариса Іванівна посміхнулася. Сухо, лише губами. — Мій онук мені все розповів.
Денис Макаров при всьому класі висміяв його дешеві кросівки й підло пожартував про те, що Матвій росте без батька.
А коли Матвій зажадав, щоб той стулив пельку, Макаров штовхнув його в шафку.
І тільки після цього отримав у ніс. Ви це називаєте невмотивованою агресією?
— Це слова вашого онука, — холодно парирував Геннадій Петрович. — У нас є свідчення потерпілого хлопчика. І є факт завдання тілесних ушкоджень.
Ви ж розумієте, в інтересах школи — підтримувати сувору дисципліну.
— В інтересах школи? — свекруха трохи нахилилася вперед. — Чи в інтересах спонсора, який вам спортзал ремонтує?
Як там прізвище батька побитого хлопчика? Макаров, так? Власник будівельної фірми.
Директор перестав крутити в руках ручку. Його голос помітно пожорсткішав:
— Я не збираюся з вами це обговорювати. Хлопець не контролює себе. Забирайте документи по-хорошому, інакше ми скличемо комісію.
Ми звернемося до органів опіки. Наталя Миколаївна виховує сина сама і, судячи з поведінки дитини, не справляється зі своїми обов’язками.
Наталя задихнулася від обурення, але не встигла вставити й слова.
— Скликайте, — легко погодилася свекруха.
Вона дістала свій телефон і поклала його на стіл поруч із паперами директора.
— Заодно і я декого підтягну. Ви, Геннадію Петровичу, у цій школі працюєте п’ятий рік.
А я п’ятнадцять років в адміністрації просиділа. І пішла на пенсію не тому, що мене вигнали, а тому, що втомилася.
— І що з того? — кинув директор, але в його очах з’явилася напруга.
Наталя здивовано подивилася на свекруху. Вона знала, що та була чиновницею, але ніколи не вникала в деталі.
— А те, що Павло Степанов з управління освіти — мій давній знайомий. Як і половина вашого відомства. — Лариса Іванівна говорила тихо, але з таким натиском, що Наталі стало не по собі. — Тож не розповідайте тут казок про спонсорів.
Макаров не просто оплачує вам спортзал. Він минулого року встановив вам пластикові вікна в усьому закладі. За чималу суму.
Директор кліпнув очима.
— Причому, — продовжила свекруха, не даючи йому оговтатися, — за документами вікна пройшли як дорогі, енергозберігаючі. А насправді стоять найдешевші.
З них так дме, що штори ворушаться. Я-то знаю, у мене Матвій на першій парті сидить, всю зиму з нежиттю ходив.
Геннадій Петрович нервово поправив краватку.
— Що ви верзете? Це наклеп! Вікна приймала комісія!
— Наклеп буває в суді, Гено. А у нас тут дружня розмова. — свекруха постукала нігтем по столу. — Зараз я телефоную Павлу.
І завтра у вас тут буде така перевірка з прокуратурою та телебаченням, що ви не те що крісло втратите — ви підете двори підмітати.
І жоден Макаров вас не врятує, бо він першим побіжить рятувати власну шкуру від скандалу з відмивання грошей на дітях.
У кабінеті стало чутно, як за вікном гуде шкільний автобус. Директор мовчав. Він дивився на Ларису Іванівну, важко дихаючи.
Було видно, як він гарячково оцінює ризики. Зважує, чи блефує ця самовпевнена жінка, чи справді здатна зруйнувати його кар’єру.
Мабуть, вирішив, що ризикувати не варто.
— Чого ви хочете? — вичавив він нарешті, уникаючи погляду на Наталю.
— Щоб мого онука залишили в спокої. — Лариса Іванівна випрямила спину. — Це перше.
Друге — Матвій доучиться тут до дев’ятого класу, і жодна душа в цій школі на нього криво не подивиться. Ніяких причіпок від учителів. Ніяких занижених оцінок.
— Я не можу гарантувати… Макаров вимагає відрахування! Він погрожує припинити фінансування спортзалу. Він дзвонив мені двічі за сьогодні!
— А це вже ваші проблеми, як ви будете перед Макаровим викручуватися. — свекруха важко піднялася з крісла. — Скажіть йому, що у хлопця складна життєва ситуація.
Що втрутилися органи опіки й заборонили переведення. Скажіть, що загубили документи. Можете взагалі сказати, що я вас загіпнотизувала. Мені байдуже.
Але якщо хоч волосина з голови мого онука впаде — я каменя на камені від вашої богадільні не залишу.
Вона поглянула на порожній бланк, що лежав на краю столу.
— Не вирішите питання з Макаровим — пишіть заяву за власним бажанням просто зараз. Поки я Павлу не набрала.
Вона розвернулася й пішла до виходу. Наталя поспішно відступила, пропускаючи її.
Уже в дверях Наталя обернулася. Геннадій Петрович сидів нерухомо, втупившись у стіл, і повільно, майже несвідомо, підсував до себе той самий порожній бланк.
На вулиці було прохолодно. Лариса Іванівна зупинилася на ганку, поправляючи комір плаща. Вітер розтріпав її зачіску, вибивши кілька сивих пасом.
Вона зиркнула з-під лоба на колишню невістку:
— Ну чого стала?
— Дякую, Ларисо Іванівно, — тихо відповіла Наталя.
Уперше за п’ять років вона відчула до цієї жінки щось схоже на щиру вдячність.
— Обійдуся без твоїх подяк. — Свекруха відмахнулася. — Я це не заради тебе робила. Заради онука.
А ти як була мямлею, так і залишилася. Трохи що — одразу в сльози й руки вгору. Як ти взагалі хлопця виховуєш із таким характером?
Вона поправила сумку на згині ліктя.
— Додому йди. І перекажи цьому дурневі: якщо він ще раз у бійку полізе, я сама його відлупцюю. Ніякий директор не знадобиться.
І нехай математику підтягне, а то трійка за півріччя вимальовується. Я перевіряла електронний щоденник.
Вона розвернулася й покрокувала в бік автобусної зупинки, карбуючи кожен крок.
Наталя дивилася їй услід. Свекруха не стала ні добрішою, ні терпимішою.
Вона так само зневажала колишню невістку й вважала її нікчемою. Їхні стосунки не перетворилися на казку після одного вчинку.
Але наступного дня Матвій спокійно пішов до школи. А до кінця тижня в батьківському чаті з’явилося сухе повідомлення від класного керівника.
Геннадій Петрович раптово звільнився за власним бажанням, пославшись на стан здоров’я.
Наталя прочитала повідомлення, мовчки заблокувала екран телефону й пішла на кухню чистити картоплю на вечерю.
