Свекруха зателефонувала через 8 років: «Синочка дружина вигнала, візьми його до себе!». Я запитала, чи пам’ятає вона, як мене називала, — і почула гудки…
…— Ларисо, ну ти ж не звір. Світлана вигнала Вітю. Йому ніде жити.
У слухавці — знайомий голос. Вісім років я його не чула. І ось знову.
— Тамаро Вікторівно, добрий день, — я сіла на табуретку в коридорі. Коліна чомусь ослабли. — З якого дива?
— Я ж сказала. Вітю треба у тебе прописати. Хоча б тимчасово. Щоб його взяли на нормальну роботу. У вас же двокімнатна квартира, що тобі заважає?
Двокімнатна. Сорок два метри. Я, Оля й Дмитро.
Дочці чотирнадцять, синові одинадцять. Їхній батько пішов, коли синові було три, а дочці — шість.
– Тамаро Вікторівно, – я чула свій голос ніби збоку. – А ви пам’ятаєте, як називали мене в цій квартирі?
– Що?
– У цій самій квартирі. Шістнадцять років тому, коли ми тільки одружилися.
– Ларисо, не відволікайся. Я у справі.
– І я у справі. Вісім років я була вашою невісткою. Вісім років ви приходили без попередження. Я порахувала.
Це сорок сім разів лише за один 2017 рік! Сорок сім разів ви відчиняли мій холодильник і казали, що я «неправильно годую Вітеньку».
У слухавці — тиша. Потім сухий кашель.
— Це все в минулому.
— У минулому, — погодилася я. — Тож і прописка нехай залишиться в минулому. Ні. До побачення.
Я натиснула кнопку відбою. Рука тремтіла. Не від страху — від злості, яка накопичувалася вісім років у шлюбі й ще вісім після розлучення.
У коридорі пахло яблучною шарлоткою — Оля вчиться пекти. З її кімнати лунає тиха музика. Дмитро сидить на килимі, складає свій нескінченний конструктор.
Звичайний четвер. Пів на сьому вечора. І тут — дзвінок у двері. На порозі стояв Віктор.
Я його не одразу впізнала. Плечі опущені, куртка зім’ята, наче він у ній спав. Сивина на скронях, якої я раніше не помічала. Йому сорок три роки, а виглядає — як мій батько на пенсії.
— Ларо, привіт, — він дивився в підлогу. — Можна?
— Ні.
Я тримала двері так, щоб він не бачив квартиру і щоб діти не побачили його.
— Ларо, я на п’ять хвилин. Поговорити.
– Про що?
– Мама ж дзвонила, я знаю.
Я вийшла на сходовий майданчик і зачинила двері за собою. Нехай стоїть тут. У моєму домі йому місця немає.
– Слухаю.
– Ларисо, ну справді… Мене Світлана взяла й вигнала. Я не знаю, куди мені йти.
– А твоя мама що, не прихистить?
– У неї однокімнатна. І вона… ну ти ж її знаєш.
Я знала. Тамара Вікторівна ніколи не пустить сорокатрирічного сина на свій диван.
Вона любить його на відстані, щоб розповідати всім, який у неї «турботливий Вітенька». А зблизька вона не витримає з ним і трьох днів.
— Вітю, — я дивилася на нього й не впізнавала. — Ти три роки не дзвонив дітям. Три роки! Дмитро торік питав, як тебе по батькові. Він навіть не пам’ятає твоє ім’я по батькові.
— Ларо, я працював.
– Ти три роки платив аліменти по чотири з половиною тисячі гривень. На двох дітей, Вітю! Я сама за минулий рік вісімдесят тисяч на репетиторів віддала. У Олі англійська, у Дмитра логопед!
– Я віддам.
– Коли? У тебе немає роботи. Житла немає. Дружина вигнала. І ти йдеш до мене? До тієї, якій вісім років тому на прощання сказав, що я «неприваблива й нецікава»? Пам’ятаєш?
Він не піднімав очей:
– Я не пам’ятаю…
– А я пам’ятаю! Кожне слово. І ще пам’ятаю, як ти на день народження сина — йому тоді виповнилося п’ять — просто не прийшов.
Без попередження. Я сказала йому, що тато на роботі, і він сидів біля вікна з п’ятої до десятої вечора. П’ять годин поспіль чекав!
— Ларо, я був…
— Ти був зі Світланою в Туреччині. Я знаю. Мені Гнат, твій троюрідний брат, розповів і випадково показав фото. Прописку ти від мене не отримаєш.
– Ларо, ну хоча б тимчасово пожити пусти… На пів року.
– Вітю, слухай мене уважно. Ти – чужа людина. Ти вісім років тому пішов до іншої жінки й покинув дітей.
Приходив лише двічі — на день народження Олі, коли їй було десять, і на похорон мого батька. Все.
– Ларо…
– Іди. І матері своїй передай — нехай дзвонить новій невістці. Може, та його знову прийме.
Він простояв ще пів хвилини. Я чула його важке дихання зі свистом — мабуть, досі димить. Потім розвернувся й повільно пішов вниз сходами, тримаючись за поручні.
Я зайшла в квартиру й притулилася спиною до дверей. У коридорі стояла Оля — вже на пів голови вища за мене.
— Це був тато?
— Так.
— Ти правильно вчинила, мамо.
Вона пішла до себе й тихо зачинила двері. Я пройшла на кухню, налила води з-під крана й повільно випила.
Телефон пискнув. СМС:
«Ларисо, ти не маєш права так розмовляти з Вітею. Я їду до тебе. Через годину буду. Тамара Вікторівна».
Я подивилася на екран. Три тижні тому Дмитро запитав: «А у мене є бабуся? Чому вона не дзвонить?».
Я не знала, що відповісти. І ось вона їде — вперше за стільки років.
Тамара Вікторівна приїхала через годину й двадцять хвилин. З великою сірою валізою на коліщатках.
Я впізнала її (валізу) — ми з Віктором купували її п’ятнадцять років тому для першої спільної поїздки на море.
Вона коштувала дві тисячі вісімсот гривень, я пів року відкладала на неї гроші. Тепер у цій валізі були речі мого колишнього чоловіка.
Я дивилася у вічко. На свекрусі була та сама її сіра хустка з чорною облямівкою. Губи стиснуті, валіза поруч.
Я не відчиняла.
— Ларисо! Відчини! Я знаю, що ти вдома!
Сусід збоку, Ігор Петрович, вийшов подиміти.
– Доброго дня, – мовив він до Тамари.
– Доброго дня, – вона підтиснула губи ще дужче.
Я відчинила двері, щоб не зчиняти галасу на весь під’їзд.
– Тамаро Вікторівно, залишайтеся на майданчику, до квартири не заходьте.
– Що це таке? – вона зробила крок у мій бік. – Я твоя свекруха!
– Колишня.
– Я бабуся твоїх дітей!
– Яка востаннє дарувала Олі триста п’ятдесят гривень кілька років тому, а Дмитрику взагалі нічого не подарувала, бо «забула дату»?
– Не ганьби мене перед сусідами!
– Я не ганьблю, я констатую.
Ігор Петрович мовчки палив убік, удаючи, що дивиться у вікно.
– Ларисо, я привезла Вітіні речі. Йому ніде жити. Ти візьмеш їх і його пусти. Це твій обов’язок!
– Мій обов’язок? Вісім років минуло, Тамаро Вікторівно.
– Це неважливо! Перед Богом ти йому дружина досі!
Ігор Петрович показово кашлянув.
– Заберіть валізу й їдьте додому, – мовила я тихо, але твердо.
– Я нікуди не поїду! Сидітиму тут, доки ти не схаменешся!
І вона демонстративно сіла просто на бетонну сходинку.
З сусідньої квартири виглянула тітка Ніна, найстарша в під’їзді. Вона пам’ятає мене ще нареченою шістнадцять років тому.
— Що сталося, Ларочко?
— Всі свої, тітонько Ніно. Сімейні справи.
— Це не сімейні справи! — закричала Тамара Вікторівна. — Ця жінка виганяє мого сина на вулицю!
На шум вийшла Оля.
— Мамо, що відбувається? Доброго дня, бабусю, — спокійно мовила донька. — Бабусю, ви хоч пам’ятаєте, скільки мені років?
– Тринадцять?
– Чотирнадцять. І вже давно. А Дмитру — одинадцять. А тепер ідіть додому. І тато нехай теж іде.
Оля розвернулася й зайшла до квартири.
Я зрозуміла: якщо промовчу зараз — мовчатиму все життя. І мої діти навчаться мовчати й терпіти приниження.
Я зайшла до хати, взяла свій старий телефон 2017 року, який свідомо зберігала, й вийшла назад.
— Тамаро Вікторівно, у мене збереглися ваші СМС за 2017 рік. Прочитати?
Вона зблідла.
— Ларисо, не треба…
— Тітонько Ніно, Ігоре Петровичу, послухайте, що писала мені свекруха, коли я сиділа в декреті з двома малими дітьми:
«Ларисо, ти бідна дівчина з села, Вітя з тобою тільки з жалю».
А ось ще: «Вітя заслуговує на кращу жінку, я йому вже Свєту підшукала». Це було за півтора року до нашого розлучення!
– Це неправда, це не я…
– Це ваш номер і ваша фірмова орфографія. Вісім років ви називали мене злидаркою й принижували.
Я взяла її сіру валізу й поставила на проліт нижче.
– Забирайте речі вашого сина. У цієї «злидарки» місце для нього назавжди зайняте.
Тамара Вікторівна із зусиллям піднялася, взяла валізу й, стукаючи коліщатками по сходинках, пішла вниз.
Сусіди мовчки розійшлися, а Ігор Петрович лише коротко кивнув: «Молодець».
Я зачинила двері на два оберти й ланцюжок. У коридорі стояли діти.
— Мамо, — тихо запитав Дмитро. — Вона справді вважала нас бідними й непотрібними?
– Вона просто помилялася, синку. Ми маємо все, що нам потрібно.
Син кивнув і пішов до себе, а Оля обійняла мене за плечі.
З того дня минув місяць, дзвінки і повідомлення закінчилися, і в нашому домі нарешті запанувала справжня тиша.
