Зустрічалася з шикарним чоловіком. Аж поки одного разу він у паніці не сховався за колону. І втікав він зовсім не від іншої жінки…
…До п’ятдесяти семи років жінка нарешті здобуває найцінніше право в житті — нікому нічого не бути винною.
Діти виросли й вирішують свої проблеми самі. Колишній чоловік залишився в далекому минулому разом із вічними претензіями та докорами.
Настає той самий золотий час, коли ти можеш дозволити собі випити червоного у вівторок увечері, лягти спати далеко за північ під цікавий фільм і витрачати зароблені гроші на власні примхи, не звітуючи за кожну копійку.
У мене є простора квартира, хороша робота та надійне коло давніх подруг. Я давно перестала шукати казкового принца, але душа все одно прагне свята, легкого флірту й простої чоловічої уваги.
Саме в такому розслабленому настрої я й познайомилася з Аркадієм.
Ми зустрілися на відкритій веранді міського парку. У вихідні там грали місцеві музиканти, люди гуляли, хтось навіть танцював.
Аркадію нещодавно виповнилося шістдесят, але язик не повертався назвати його літньою людиною.
Підтягнутий, у стильній шкіряній куртці, джинсах, що ідеально сиділи на фігурі, і з густою шевелюрою з благородною сивиною.
У ньому вирувала така енергія, якій позаздрив би й тридцятирічний юнак.
Він підійшов, галантно запросив мене на танець, і з того теплого вечора почався наш бурхливий роман. Аркадій завалював мене повідомленнями в месенджері з самого ранку:
«Доброго ранку, моя королево! Як спалося? Увечері йдемо на концерт, квитки вже в мене. Одяг — зручний, будемо танцювати до незтями!»
Він писав, і я посміхалася екрану смартфона, як дівчисько.
Поруч зі мною був активний, вільний чоловік. Він не скаржився на вікові недуги, а жив на повну.
Я дивилася на нього й думала: ось він, мій ідеальний супутник для нормального, спокійного життя.
Але незабаром з’ясувалася гірка деталь, яка перевернула все з ніг на голову. Уся його хвалена свобода виявилася пустим звуком — він аж ніяк не був господарем власного життя.
Через місяць наших побачень ми неспішно прогулювалися торговим центром, вибираючи мені новий палантин до осіннього пальто.
Ми йшли під руку, Аркадій розповідав черговий анекдот про риболовлю. І раптом його обличчя різко зблідло.
Він висмикнув руку, схопив мене за лікоть і буквально затягнув за широку колону біля ескалатора.
— Аркашо, ти що? — злякалася я, дивлячись на його розгублений вигляд.
Він приклав палець до губ, обережно визираючи з укриття:
— Там Дарина йде…
— Яка ще Дарина? Колишня?
— Та ні ж! Це подруга моєї старшої доньки Регіни. Якщо вона мене з тобою побачить, одразу повідомить моїм дівчаткам. Буде галас на все місто. Почекаймо, поки вона зайде до магазину.
Спочатку це здалося мені кумедним непорозумінням. Ну, може, доньки надто ревно ставляться до появи нових жінок після розлучення батьків.
Я вирішила не робити з мухи слона й списала все на його небажання псувати собі нерви.
Але хованки за колоною виявилися лише квіточками…
Дуже швидко наше життя перетворилося на жахливий цирк.
З’ясувалося, що дві дорослі доньки взяли батька під жорсткий контроль. Для них він був не самостійним чоловіком, а небезпідставно впалим у маразм дідусем, за яким потрібен постійний нагляд.
Вони контролювали його харчування: привозили контейнери з їжею й перевіряли порожні лотки в холодильнику.
Вирішували, у чому йому ходити в магазин, а в чому — на роботу.
Планували його вихідні дні, абсолютно не враховуючи його думку:
«Тату, у суботу ми веземо тебе в магазин, будь готовий о дев’ятій ранку», — так звучали їхні накази.
І Аркадій слухняно підкорявся, скасовуючи наші зустрічі.
Своє нове особисте життя він оберігав від них із дикою панікою.
Якщо ми сиділи в ресторані й йому дзвонила Регіна, його обличчя миттєво змінювалося. Він відсував келих з напоєм (ніби донька могла відчути запах через динамік), відкашлювався й брав слухавку:
— Так, донечко. Сиджу вдома, розгадую кросворд. Ні, голова не болить. Так, таблетки випив після вечері, — брехав він, дивлячись мені прямо в очі.
А вечорами починався справжній телефонний детектив.
Ми могли базікати перед сном, як раптом на задньому плані в нього грюкали вхідні двері — дочки часто заїжджали без попередження, маючи власні ключі.
— Я тобі потім передзвоню, мої приїхали! — судорожно шепотів Аркадій і миттєво скидав дзвінок.
І після цього він міг не виходити на зв’язок до самого ранку.
Я почувалася так, ніби зустрічаюся з одруженим чоловіком, який ховається від ревнивої дружини. Тільки замість дружини виступали дві дорослі дівчини.
Спочатку я намагалася сприймати це як жарт:
— Аркашо, ну ми ж не підлітки, — казала я йому за обідом. — Чого ти їх так боїшся? Ну дізнаються вони про мене — і що?
У кут тебе поставлять? Ременем відлупцюють? Ти дорослий чоловік і маєш повне право на особисте життя.
Він важко зітхав, м’явся й починав вигадувати відмовки:
— Зрозумій, Тетянко, вони в мене з характером — у покійну тещу пішли. Почнуть влаштовувати скандали, щодня діятимуть на нерви.
Їм здається, що якщо я почну з кимось зустрічатися, то в мене трапиться інфаркт від напруги та нервів.
Мені простіше приховати правду, ніж слухати їхні верески. Давай поки залишимо все як є. Нам же й так добре зустрічатися таємно — своя романтика!
Яка, до біса, романтика?! Мені п’ятдесят сім років! Я не хочу ховатися по підворіттях і здригатися від кожного дзвінка мобільного. Мені стало гірко й образливо.
Чому мій чоловік соромиться мене? Чому дозволяє дітям вирішувати, як йому проводити вільний час?
Терпець урвався на травневі свята. Ми заздалегідь, за місяць, домовилися поїхати на три дні в заміський спа-готель. Я купила нову сукню, спакувала сумку, з нетерпінням чекаючи відпочинку.
За день до поїздки Аркадій зателефонував:
— Тетянко, тут така справа… У нас не вийде поїхати. Регіна з чоловіком вирішили зробити в моїй квартирі генеральне прибирання.
Привезуть миючий пилосос, будуть прати штори, мити вікна. Сказали, щоб я сидів удома й допомагав — міняв воду. Я не зміг відмовити, вони ж для мене стараються…
Я мовчки поклала слухавку. Розпакувала сумку, налила собі келих й зрозуміла, що ці дитячі ігри мені набридли.
Я не збираюся змагатися з його дорослими доньками за право провести вихідні.
Але найцікавіше ще чекало попереду.
У неділю вранці, коли Аркадій мав прати штори під суворим наглядом донечки, мій телефон задзвонив, незнайомий номер.
— Це Таня? — пролунав у слухавці різкий, впевнений жіночий голос.
— Так. А з ким я розмовляю?
— Я Регіна, дочка Аркадія Миколайовича.
Я посміхнулася. Мабуть, наш «партизан» залишив телефон на столі розблокованим, і пильна спадкоємиця прочитала листування.
— Дуже приємно, Регіно. Чим зобов’язана?
— Послухайте мене уважно, Таня, — почала вона вичитувати мене, наче дівчинку. — Я не знаю, хто ви така й звідки взялися.
Ми прочитали листування в телефоні тата. Хочу попередити одразу, щоб у вас не було ілюзій.
Мій батько — хвора людина. У нього гіпертонія та проблеми із суглобами. Йому потрібен спокій, сувора дієта та медичний догляд, а не ваші нічні концерти й ресторани!
Вона розповідала про “хворого” чоловіка, який минулого тижня так запально танцював, що в мене ноги гуділи від втоми.
— Регіно, ваш тато почувається чудово, — спокійно відповіла я. — Йому корисно рухатися й радіти життю.
— Не вам вирішувати, що йому корисно! — гримнула дочка. — Ми самі знаємо, як за ним доглядати! І ще: я чудово знаю, як працюють такі хитрі жінки.
Ви знаходите самотніх пенсіонерів, втираєтеся в довіру, а потім вони переписують на вас свої квартири.
Отож, запам’ятайте! У батька звичайна стара хрущовка на околиці. І ми з сестрою давно маємо в ній свої частки.
Ви не отримаете ані метра! Ми затягаємо вас по судах. Я вас попередила!
Мені ставало смішно. Ситуація досягла такого абсурду, що злитися було неможливо.
— Регіно, ви закінчили? — запитала я, витираючи сльози від сміху. — А тепер послухайте мене. Мені начхати на вашу дорогоцінну хрущовку.
У мене власна велика квартира в новобудові, машина з салону та зарплата, яка б вас сильно здивувала. Мені не потрібні квадратні метри вашого батька.
Мені був потрібен чоловік для приємного спілкування. Але зараз я бачу лише заляканого дідуся, яким ви керуєте як хочете. Можете спати спокійно, ваша спадщина в безпеці.
Я завершила виклик і заблокувала номер.
Через десять хвилин подзвонив Аркадій. Мабуть, доньки дозволили йому зателефонувати «аферистці».
— Таня… Пробач, заради Бога, — його голос тремтів, від колишньої впевненості не залишилося й сліду. — Регіна побачила повідомлення…
Вона дзвонила тобі, так? Не ображайся, вона просто переживає за моє здоров’я. І у неї складний характер…
— Я почула, що вона вирішила, Аркашо, — втомлено перебила я. — Що я аферистка, якій потрібні твої квадратні метри.
— Таня, ну зрозумій мене. Я їхній батько, вони піклуються про мене як вміють. Нам просто треба бути обережнішими.
Зробімо паузу на тиждень, вони заспокояться, і ми знову зможемо бачитися. Я вигадаю, як непомітно виходити з дому. Скажу, що записався до шахового клубу…
Слухати це було огидно. Дорослий чоловік вигадує відмовки про шаховий клуб, щоб утекти з власного дому на побачення. Як школяр, який бреше мамі про уроки у друга, а сам іде за гаражі подиміти.
— Аркадію, не треба шукати ніяких шахових клубів, — мовила я спокійно. — Сиди вдома й слухайся доньок. Мені ці дитячі хованки більше не цікаві. Прощавай.
Я поклала слухавку і все…
Так, залишитися самій у п’ятдесят сім років буває сумно.
Але набагато страшніше вплутатися в стосунки, де твій обранець — заляканий дідусь, який і кроку без дозволу зробити не може, а ти мусиш виправдовуватися перед його дітьми за прагнення бути щасливою.
