Син не дзвонив матері, доки вона не продала дачу – зателефонував наступного ранку…
…Кіра Євгенівна продала дачу наприкінці жовтня, а Тимур зателефонував наступного ранку — вперше з весни минулого року.
До цього вона сама набирала його на свій день народження. Він узяв слухавку не одразу, говорив квапливо, і Кіра Євгенівна потім шкодувала, що взагалі дзвонила.
Краще б не чути цього бадьорого: «Мамо, ну з днем народження, я передзвоню ввечері». Звісно, він не передзвонив.
Їй було за шістдесят, і виглядала вона на свої роки: довгонога, із жорстким волоссям, зрізаним рівно по підборіддя — ніби сама стригла, приклавши лінійку. На шиї завжди хустка.
На дачі вона проводила кожні вихідні, а влітку жила там тижнями: латала дах, підв’язувала смородину, тягала воду з колодязя.
Коліно давно боліло, особливо вранці. Вона спускалася з ґанку боком, чіплялася за поруччя й морщилася так, що сусіди відводили очі.
Тимур поїхав до Полтави не так давно, яблуня біля паркану встигла дати три врожаї без нього. Обіцяв приїжджати, допомагати, дзвонити щотижня.
Перші місяці телефонував раз на два тижні, потім — раз на два місяці, а згодом і зовсім замовк. Хіба що на свята згадував.
А дачу Кіра тягнула сама.
Телефон задзвонив, коли вона складала договір у папку — акуратно, по згину, як звикла згортати все важливе.
На екрані висвітилося: «Тимур».
— Мамо, привіт! — жваво заторохтів він. — Слухай, мені тут Славка написав, що у нас на дачі якісь люди ходили, все обмірювали. Що там коїться?
Кіра Євгенівна звернула увагу на це «у нас».
— Я продала дачу, Тимуре.
Пауза була довгою. Кіра Євгенівна навіть подумала, що зв’язок обірвався.
— Як продала?! — вигукнув син. — Мамо, ти серйозно? Це ж наша дача! Там дід будував, там я виріс! Ти хоч зі мною порадилася?
Жінка притиснула слухавку щільніше до вуха. Порадилася… Ніби він колись питав: а як там ділянка? Як дах після зими?
Як мати, яка навесні сама фарбує паркан, бо найняти майстра немає за що, а син далеко й зайнятий?
— Ти виріс, — погодилася Кіра Євгенівна, — а потім поїхав. Хто лагодив паркан? Хто латав дах?
Водостік провис, я його палицею підпирала. Палицею, Тімо. А теплицю зі старих рам я сама збирала, коліно потім тиждень не розгиналася.
Він заговорив швидше — так він робив завжди, коли хотів перехопити ініціативу в розмові, відвести тему вбік, зам’яти:
— Мамо, ну чому ти не сказала? Я б допоміг, приїхав би, ми б розібралися…
— Я казала. Просила допомогти з теплицею, пам’ятаєш? Ти обіцяв і не приїхав.
Тимур нервово задихав у слухавку і почав виправдовуватися: розповідав про роботу, про Жанну, про ремонт, про те, що «фізично не мав змоги».
Кіра Євгенівна слухала й дивилася на екран телефона, на список вхідних.
Останній дзвінок від Тимура був десь далеко внизу, після десятка викликів від аптеки, поліклініки та майстра з ремонту пральних машин.
Тоді вона дзвонила сама, хотіла почути бодай чергове «з днем народження».
— Гаразд, — нарешті видихнув Тимур. — Я приїду, поговоримо нормально. Це серйозне питання, мамо, телефоном його не розв’язати.
Кіра Євгенівна поклала слухавку, сіла на табурет і деякий час сиділа нерухомо.
Горло стиснулося, вона ковтнула раз, другий, але плакати не стала — розучилася, мабуть.
Потім поглянула на коробку з-під взуття, що стояла на підвіконні. У ній лежали пакетики з насінням, підписані її рукою: «огірки-корнішони», «кріп», «айстри суміш».
Кожен пакуночок акуратно згорнутий, перетягнутий гумкою. Вона перебирала їх щоосені й відкладала на наступний сезон. Наступного сезону більше не буде.
А потім зловила себе на думці: за весь цей час він жодного разу не поцікавився її коліном. Жодного разу. Зате про нерухомість — одразу.
Він приїде не розмовляти. Приїде розбиратися за гроші.
Тимур приїхав за два тижні — і не один. Жанна вийшла з машини першою, поправила спідницю і звичним рухом заправила хвилясте волосся за вухо.
Вузька в плечах, акуратна, з тим виразом обличчя, який буває у людей, заздалегідь упевнених у своїй правоті.
Тимур ішов за нею — тонкокістний, у в’язаному жилеті поверх сорочки.
Кіра Євгенівна помітила, який безглуздий він має вигляд. Жилет, як у професора, а руки — великі, грубі, батьківські — стирчать із рукавів.
Рудуваті кучері трохи відросли й стовбурчилися вбік. Він здавався старшим, ніж вона його пам’ятала, і зовсім чужим.
— Кіро Євгенівно, привіт! — Жанна обійняла свекруху так, ніби між ними не було довгих місяців мовчання. Від неї пахло чимось солодким і нудотним. — Ми так за вами скучили!
Жанна вміла заговорювати зуби. Вона сіла за стіл, відмовилася від супу, попросила просто води і м’яко, без натиску, завела розмову.
У неї все виходило гладко й правильно: і те, що дача «сімейна», і те, що Тимур там «провів найкращі роки дитинства», і все інше.
— Ми ж не чужі люди, — додала Жанна. — У нормальних сім’ях такі речі обговорюють заздалегідь. Разом.
Кіра Євгенівна слухала й згадувала, як минулої зими в неї прорвало трубу на кухні й вона пів дня чекала на сантехніка. Тимуру тоді не дзвонила, знала — марно.
— Жанно, а ти скільки разів на тій дачі була? — поцікавилася Кіра Євгенівна.
— До чого тут це…
— До того. Жодного разу. А я — щосуботи. З хворим коліном. По багнюці. А ти мені зараз про сім’ю розповідаєш.
Жанна почервоніла й поглянула на Тимура. Той стиснув великі руки в замок і процедив:
— Мамо, давай без емоцій. Скільки ти отримала за будинок?
Кіра Євгенівна проігнорувала запитання. Встала, налила собі окропу в чашку і подивилася у вікно.
У дворі сусід Віталій порався біля машини, міняв колесо. Увечері він мав зайти до неї по порожні банки.
Тимур і Жанна поїхали, нічого не домігшись. У дверях Жанна кинула:
— Подумайте, Кіро Євгенівно. Ми ж не просто так приїхали.
Тимур буркнув щось на кшталт: «Я передзвоню».
А ввечері зайшов Віталій — мовчазний, забрав банки і вже на порозі обернувся:
— У мене двоє. Теж не їздять на город. Тільки по гроші й прибувають.
Кіра Євгенівна зачинила за ним двері й довго стояла в коридорі.
«Навіщо я взагалі виправдовуюся перед ними?» — подумала вона.
Тимур передзвонив уже після Нового року. Голос був інший — діловий, сухий, без оцього «мамочко» і «ну ти зрозумій».
Жанна, мабуть, накрутила його як слід.
— Мамо, я серйозно. Нам на перший внесок не вистачає, беремо квартиру в іпотеку. Ти ж розумієш, що дача — це не тільки твоя власність.
Там і мої спогади, і дідові стіни. Я не прошу все, але бодай половину. Це було б справедливо.
Кіра Євгенівна мовчала й дивилася на свої руки: на пальці, набряклі від роботи, на ніготь на великому пальці, що розшарувався після того, як вона востаннє тягала старі рами.
«Справедливо»… Він вимовив це слово так, ніби воно мало для нього бодай якесь значення.
— Приїжджай, — покликала Кіра Євгенівна. — Поговоримо. Тільки сам приїжджай, добре?
Він погодився і приїхав. Сів за стіл, склав великі руки перед собою і заговорив, наче з папірця.
Про те, що вони з Жанною збирають гроші вже давно, що перший внесок — це серйозна сума, що «ми теж сім’я, мамо, Жанна теж сім’я».
Кіра поставила перед ним тарілку з котлетами та картоплею, він узяв виделку. Їв і говорив одночасно.
Кіра помітила це й подумала, що раніше він так не робив.
— Мені потрібна половина, — повторив Тимур і відсунув тарілку. — Це справедливо, мамо. Ти ж мати. У нормальних людей батьки допомагають.
«У нормальних людей…» Слівце Жанни, не Тимура.
Вона мовчала. Тимур нервував, раз у раз потирав долоні об штани.
— Батько б так не вчинив, — раптом кинув він, і на кухні стало оглушливо тихо.
Батько… Батько, який пішов, коли Тимур ще до школи не ходив. Який не заплатив жодної копійки аліментів.
Який зник, наче й не було його, а Кіра Євгенівна потім працювала у дві зміни не один рік, щоб Тимур навчався в хорошій школі й їв не саму лише гречку.
Вона звелася на ноги. Тимур здригнувся, ніби чекав на крик, але Кіра Євгенівна не кричала.
Вона підійшла до комода, висунула верхню шухляду й дістала прозору папку на кнопці.
— Ось, — почала вона. — Це операція на коліно. Платна. Не знаю, скільки чекати на квоту, а я ходити не можу. Ось договір і чек, усе оплачено.
Вона поклала папір на стіл. Тимур подивився, але в руки не взяв.
— А це путівка. Вперше в житті я поїду на море, коли відновлюся після операції. Вперше за все життя, Тімо. Я моря ще жодного разу не бачила. Ось чек.
Другий аркуш ліг поруч.
— А решта лежить у надійному місці. Коли настане час, я скажу, де саме. Щоб коли мене не стане, ти не ламав голову, за які кошти мене ховати.
Тимур похмуро мовчав.
— Грошей немає, синку. Я їх витратила. Вперше за все життя витратила на себе.
Він різко підвівся.
— Ти серйозно, мамо? Ти все витратила? Все?!
— Все. Крім невеликого залишку, — підтвердила Кіра Євгенівна.
Тимур кинув на матір довгий, пильний погляд і, не зронивши ні слова, вийшов у передпокій. За хвилину грюкнули вхідні двері.
Весна минула швидко. Ось уже й половина літа минула.
Кіра Євгенівна ходила без палички, коліно після операції майже не турбувало, тільки на погоду іноді нило.
На холодильнику висіла роздрукована фотографія: Кіра Євгенівна на набережній, у хустці на шиї, мружиться від сонця. Засмагла, незнайома сама собі.
Тимур більше не дзвонив. Жанна, за чутками, розповідала подругам, що свекруха — «егоїстка, яких ще пошукати, все на себе розтринькала, а синові — дулю». Квартиру вони так і не купили.
Коробка з-під взуття на підвіконні стояла порожня. Кіра Євгенівна віддала пакетики сусідці — все одно садити більше ніде.
Телефон так і мовчав, але Кіра Євгенівна ні про що не шкодувала.
