— Женю, ми ж не чудовиська, — шепотіла я вночі, коли мама вже спала в сусідній кімнаті. — У неї немає грошей, ти сам знаєш. Коли їй ще побачити море? — Катю, ти розумієш, що це кінець? — втомлено зітхнув Женя, потираючи перенісся. — Це буде не відпустка. Це буде санаторій «Ромашка». Але ми все одно здалися. Купили їй квитки і змінили бронювання на двокімнатний номер — щоб між нами хоча б були межі. Комедія почалася ще до виїзду з дому. Мама обмотала свою валізу плівкою так, що вона стала схожою на кокон якоїсь гігантської гусениці. — Щоб не подряпався, Катю — валіза нова, німецька…
— Катю, будь ласка, просто дай мені побачити це на власні очі… Я там
– Ти – звичка, – відповів він. – Тепла, затишна, але… не моє майбутнє життя. «Не моє майбутнє життя» – звучало як вирок. – Дітям що скажеш? – запитала вона. – Скажу, що так буває, – знизав плечима. – Ти сильна, впораєшся. Впоратися він залишив її з двома дітьми, кредитом на холодильник, у якому було пів пачки масла і відкрита пачка сосисок. – Щодо квартири… – почав він, застібаючи валізу. – Забирай, – випередила вона. – Я не буду жити в клітці, яка щодня нагадуватиме, що з неї втекли. Іпотеку сам плати…
— Звідки в неї будинок біля моря? Ти ж її залишив ні з чим?
Він сів за стіл, відсунув цукорницю і важко зітхнув, дивлячись у вікно, де сірий листопадовий пейзаж ідеально гармоніював з його душевним станом. — Аліна, — почав він голосом, сповненим світової скорботи. — Нам треба поговорити. Я так більше не можу. Я задихаюся. Аліна вимкнула воду. «Він задихається, — подумала вона, витираючи руки вафельним рушником. — Звісно! Якщо вчора пів кіло буженини на одного ум’яв, то там і діафрагма підніметься, і задишка з’явиться. А я казала: не їж на ніч жирне». — У якому сенсі задихаєшся, Віталій? — запитала вона вголос, сідаючи навпроти. — Відкрити кватирку? Чи знову печія? — Ти все приземлюєш! — Віталик ефектно розвів руками. — Я про душу, про космос, про наші стосунки! Іскра зникла, розумієш? Ми стали чужими людьми, сусідами по комунальній квартирі. Я відчуваю, що мій творчий потенціал в’яне в цій… у цій рутині!…
— Розлучення розлученням, але машину я купила ще до весілля, тож йди пішки, —
«Ну що ж, Андрію… Значить, ти дізнаєшся про сина чи доньку через три дні. Буде тобі такий “штраф” за трудоголізм!» – весело подумала вона, підморгуючи власному відображенню в дзеркалі заднього виду. Останнім часом Андрій жив роботою. Його фірма розширювала мережу, і він, як провідний інженер, постійно зникав на об’єктах. Марина не нарікала. Вона знала, як сильно він переживав їхню спільну бездітність, хоч він і переконував її: «Мені вистачить і тебе однієї». Але вона бачила, якими очима він дивиться на молодих батьків у парку…
– Марино, слухай швидко, у мене аврал. Терміново викликали в область, буквально з-під ножа
— Вау… а ти хто? — пролунав низький чоловічий голос із спальні, коли Марина відчинила двері власної квартири. — Насправді, це моє запитання, — відповіла вона, завмерши на порозі. — Що ти робиш у моїй спальні? Блондинка з довгим волоссям з’явилася в дверях, недбало накинувши на плечі шовковий халат. Яскравий макіяж і самовдоволена посмішка красномовно свідчили про те, що гостя почувається тут як удома. — О-о-о, значить ти Марина! Нарешті ми познайомимося як слід. Міша так багато про тебе розповідав, — промовила блондинка, спершись на одвірок. — Я Ліза, сестра твого чоловіка…
— Вау… а ти хто? — пролунав низький чоловічий голос із спальні, коли Марина
Тієї суботи ми приймали родичів Міші. Стіл ломився від закусок, я метушилася на кухні, натираючи склянки, коли пролунав перший дзвінок. — Поліна, ти неси салати, та швидше, — скомандувала Світлана Петрівна, навіть не повернувши голови в мій бік. Я акуратно поставила кришталеву салатницю перед нею. — Смакуйте, Світлана Петрівна. — А хліб де? Ти хліб забула нарізати. І збігай за гірчицею, дядько Валера прісне не їсть, — продовжила свекруха, впевнено переводивши спілкування у формат наказів дворовій дівці. Я злегка підняла брову. — Світлана Петрівна, давайте обійдемося без наказувального тону. Свекруха презирливо хмикнула: — Не вдавай із себе панночку. Роби, що кажуть. У нас по-простому. «По-простому» в їхньому розумінні означало повну відсутність манер. Ситуація загострювалася…
Свекруха наказувала: «Ти принеси й подай», — але одна моя фраза залишила всю родину
Акушерка, передаючи пакунок матері, видала черговий штамп: «Ну й кабанчик! Богатирем буде, не інакше». Мати проковтнула відповідь. Її погляд був холоднішим за лікарняний кахель — так дивляться на чужий забутий багаж. Васька не став богатирем. Він став фоновим шумом. Знаєте, є такі речі: ніби й купив, а куди поставити — не знаєш. Отак і Васька: народитися — народився, а стати своїм забув…
Акушерка, передаючи пакунок матері, видала черговий штамп: «Ну й кабанчик! Богатирем буде, не інакше».
Андрій спав міцно, його дихання було рівним, майже нечутним. Марина підвелася на лікті, її серце вже билося трохи частіше, ніж зазвичай. Щось у цьому пізньому повідомленні здавалося недоречним, як тінь у знайомій кімнаті. Вона обережно потягнулася до екрану. Телефон був розблокований — Андрій завжди залишав його так, повністю довіряючи їй. Або прикидаючись. Повідомлення спалахнуло яскраво: повідомлення від «Катя_78». Незнайоме ім’я, але аватарка — фото молодої жінки з посмішкою, яка здавалася занадто теплою для випадкового контакту. Марина натиснула на екран, і текст розгорнувся перед очима…
Марина прокинулася від легкого дзижчання. Ніч була задушливою, як завжди в липні, і повітря
— Мамо, можна Аня побуде в тебе тиждень? — Віталій зазирнув в очі матері. — Нам із Танею треба з’їздити до її рідного міста. Зі спадщиною все затягнулося, тож думаємо одразу виставити квартиру на продаж, щоб не мотатися туди-сюди. Надія Іванівна поправила хустку. Її лоб прорізали глибокі зморшки, роблячи обличчя суворим і закритим. — А чому ви не берете її з собою? — запитала вона сухо, і цей голос нагадав шелест сухого листя під ногами. — Та як ти собі це уявляєш? — зітхнув син. — Дитину тягати по кабінетах? Цілий день під дверима нотаріусів та ріелторів, які тільки й дивляться, як би кого обійти. А ти зараз на дачі — тут і повітря свіже, і овочі з грядки, і місця вдосталь… — А ти навіщо там здався? — Надія Іванівна примружила очі. — Таня й сама могла б поїхати, це ж її родинні справи. — Мамо, вона в паперах нічого не тямить. Їй потрібна підтримка, та й удвох воно надійніше — сама знаєш, який зараз час. Віталій одружився з Тетяною лише два роки тому. Для нього це був перший крок у сімейне життя, а от Таня вже мала за плечима шлюб і маленьку доньку Аню…
— Мамо, можна Аня побуде в тебе тиждень? — Віталій зазирнув в очі матері.
— Слухай, ну це вже смішно. Ти ж знала, що в мене сьогодні презентація проекту. Голос Артема долетів до мене з глибини коридору, щойно я повернула ключ у замку. — Я просив купити ті дорогі стейки з мармурової яловичини, щоб відзначити. А ти що принесла? Заморожені курячі крильця з супермаркету біля дому? Я мовчки опустила на підлогу два паперові пакети. Пальці заніміли від холоду й тонких ручок, що в’їлися в шкіру. Надворі була огидна березнева ожеледь, я двічі ледь не впала, поки бігла від зупинки. Моє кашемірове пальто, на яке я збирала пів року, було заляпане брудом від машин, що пролітали повз. У вітальні за ноутбуком сидів мій чоловік, Артем — успішний архітектор. Він навіть не глянув у мій бік, його пальці швидко літали по клавіатурі. З іншої кімнати визирнула Зоряна, моя вісімнадцятирічна племінниця, яка жила у нас другий рік, поки навчалася в академії мистецтв. — Тьотю Леся, а де мій безлактозний йогурт з насінням чіа? — вона з надією зазирнула в пакет і розчаровано зітхнула. — Ой, знову цей звичайний кефір…
— Слухай, ну це вже смішно. Ти ж знала, що в мене сьогодні презентація

You cannot copy content of this page