Цей день

– А як у Лізи справи? Ти казала, вона трохи пригнічена останнім часом. – Угу. Мабуть, знову через маму. Вона така… ну, ти знаєш. Тато змовк. Він ніколи не дозволяв собі говорити погано про інших батьків, але іноді в його тиші було більше розуміння, ніж у тисячі слів. – Хочеш, щоб вона прийшла до нас у суботу? Я зроблю мій фірмовий кекс. – О, вона буде щаслива! – Міла засяяла. – Тільки не забудь, що останнього разу ти переплутав цукор із сіллю.

– Що, знову посварились? – Міла нахилилась до мене, коли ми лише зайшли до

Життєві історії 0

она присіла на вузьку лавку в тамбурі. В темряві його профіль здавався старшим, змученішим, але справжніщим. — Ви кого зараз залишили вдома? — А звідки ви знаєте, що я когось залишив? — З того, як ви мовчите. В цьому є хтось іще. — Дружина. Ну, колишня. Рік, як розлучені. Але ще три роки до того — вже не разом, просто жили, як сусіди. — І все ж… — Все ж серце звикло. А звичка — гірша за кохання. Бо кохання минає. А звичка – ні. Вона постійно болить.

— Це ваше місце? — Ні. Моє трохи далі. Але я все одно б

Життєві історії 0

Бабуся зранку прокинулась з тією ж енергією, з якою сучасні жінки купують квитки на концерт Монатіка. І оголосила: — Сьогодні — велике духовне випробування. — Пост? — Посадка картоплі. — Це одне й те саме, — буркнув я, дивлячись у вікно, де земля вже психологічно готувалась до контакту з моїм існуванням. — Одягай щось, чого не шкода. — Це ж моя єдина брендова кофта. — Тим більше — хай побачить, як виглядає справжнє життя.

— Ось і закінчилось моє світське життя, — зітхнув я, спостерігаючи, як останній уламок

Життєві історії 0

Марина у гумових чоботях, які більше нагадують два жовті човники, а Люда з яскравою панамою на голові. — Оце так вигляд! — сміється Люда. — Ти, мабуть, готуєшся до “городнього балу” чи до походу на Місяць? — Ха-ха, — відповідає Марина, — а ти що, у панамі — щоб сонце не впало на твої секретні рецепти? Раптом біля них підходить сусід Петро з собакою, яка починає копати землю біля паркану. — Ой, — каже Петро, — здається, собака хоче стати суддею в цій вічній справі про межу!

— Ой, Людо, ти знову наші огірки за паркан стягнула! — вигукує Марина, ніби

Життєві історії 0

— Підйом, спортсмени! Сьогодні в нас унікальна зарядка: на віслюках! — Це жарт? — прохрипіла Софійка, вилазячи з-під ковдри. — Ні, це сільська фітнес-програма, — гордо мовив дід. У дворі стояли два віслюки. Один сірий, другий рудий, і обидва жували бур’ян з філософським виглядом. — Знайомтесь! Це Гриць і Мальвіна. Вони краще за будь-який велотренажер! — Я… не впевнена, що Мальвіна хоче, щоб я на неї сідала, — обережно промовила Софійка.

— От халепа! Діду, у вас роутер накрився, — сказав Марко, нахиляючись під шафу.

Життєві історії 0

— Роксана… — тихо почав він, ніби боячись, що будь-яке слово розіб’є ту тонку нитку, що залишилася між ними. Вона стояла біля дверей, руки схрещені на грудях, погляд холодний і твердий, як сталь. У душі палала буря, але зовні — криця. — Що ти хочеш почути? — її голос був спокійним, без жодного натяку на сумнів. — Що я пробачу і ми повернемося до того, що було? Її думки мчали у вир безсилля і розчарування.

— Я не піду від тебе, не переймайся чи не радій, хто ж знає

Життєві історії 0

— Слухай, а давай заведемо чорного кота? І назвемо його “Прикмета”. — Баба з дідом нас із хати виженуть! — А ми скажемо, що то на щастя. І вони сміялися, а баба Варка з-за стіни бурчала: — Не можна сміятися після дев’ятої — щастя проспиш… Але щастя не проспалося. Бо Лєнка з Ванькою зрозуміли: навіть якщо щоранку треба тричі плюнути через плече, сім’я — це не правила. Це любов. І трохи солі у супі. Хоч і “не своя курка”.

Після весілля, яке завершилось танцями під акордеон і несподіваним конкурсом «хто швидше почистить варену

Життєві історії 0

— Коли це стало важливішим — виглядати, ніж бути? — прошепотіла я сама собі. Цей світ соцмереж — наче вічний спектакль, де ми всі актори і водночас глядачі. Іноді хочеться зняти маску і просто бути. Я відклала телефон і подивилася у вікно: за склом вже розмальовувалося сіре небо, осінній дощ повільно стікав по склу. Здавалось, що світ навколо теж сумує, так само як і я.

— Вони всі – ідеальне, з яскравим життям… А чому в мене не так?

Життєві історії 0

— Я… його не купила, — мовила, відвівши погляд. — Що? Чому? Я знизала плечима. Хоч як хотілось відмахнутись, перевести все на жарт, цього разу я вирішила сказати правду. — Віддала все мамі. Вона мала проблеми з грошима. Ми не могли заплатити за квартиру. Лєра мовчала кілька секунд. А потім — гримнула: — Ти що, дурна? Її слова вдарили, як м’яч в обличчя.

Мене звуть Соля. Ну, взагалі — Соломія, але ніхто мене так не кличе, хіба

Життєві історії 0

— Привіт, — сказала Віка, усміхаючись. — Чула, ти тут справжній «боєць» офісу. Юля підняла брови. — Боєць? Можна і так сказати. Віка сміялася. — Мені здається, ти просто вмієш відстоювати свою думку. Юля здригнулась — це було правдою, але чи можна відстоювати свою думку без криків? Вона відповіла стримано: — Можливо.

Юля жила в невеликій квартирі на околиці міста, де шум машин і голоси сусідів