Цей день

Ввечері я прийшла додому раніше, щоб поговорити з нею. Вона сиділа на кухні, опустивши голову, а очі були наповнені болем і соромом. — Ти знала, що це може статися? — запитала я, сідаючи поруч. Вона підняла погляд, і я побачила в ньому відчай. — Я не хотіла, щоб так сталося, — тихо сказала вона.

— Зрозумій, будь ласка, доню… Я хочу мати право бути щасливою. Я повинна принаймні спробувати.

Життєві історії 0

— Welcome to the real family social media circus (Ласкаво просимо до справжнього сімейного цирку в соцмережах). — Вона вирішила, що блогерство — це її нове покликання, — кажу я. — І ось, мама в нашій вітальні з телефоном у руках, світлом, яке вона намагалась направити в обличчя, і з купою реквізиту, який знайшла на полиці. — «Добрий вечір, мої любі підписники!» — почала вона з театральною посмішкою, — «Сьогодні я покажу вам, як приготувати найкращу шарлотку у світі!» Аня дивилася на це, притулившись до дверей: — Мамо, може, не треба так голосно? — Я ж блогер, — відповідає мама, — голос повинен бути яскравим!

— Слухай, — дзвоню мамі, — що це ти мені в Instagram підписалася на

Життєві історії 0

Наступного ранку Андрій прокинувся від голосного стуку в двері. Ще трохи розгублений, він швидко одягнувся і відкрив. На порозі стояла літня жінка з добрими очима, загорнута в стареньку шаль. В руках вона тримала маленьку, акуратно загорнуту коробочку. — Вибачте за несподіваний візит, — сказала вона тихо. — Я живу неподалік і бачу вашу родину вже кілька місяців. Хочу подарувати вам це. Андрій здивовано взяв коробочку і запросив жінку зайти

Світло за вікном ще м’яке, неначе не хоче турбувати сон, але воно поволі розтікається

Життєві історії 0

— Мамо, хочете чаю? — з цим питанням вона завжди намагалась змінити тему. — Якщо він не зелений! — гримнула мама. — Бо той зелений, вибач мені, як вода з-під пральної машини. І тут Аня не витримала. — А вам не здається, що пора вже завести ваш власний борщ, ваші власні штори, ваш зелений чай — у вашій квартирі?

— Я все мовчу… Але сьогодні вже не стримаюся! — оголосила мама, входячи в

Життєві історії 0

— Ви давно його не розповідали. Вірш той. — А він і не мій був. Я його забув. А вона — пам’ятає, мабуть. Або ні. Я ж у неї був лише на одну весну. Я знову мовчала. І він мовчав. І сніг падав між нами, як пауза. — Ви знаєте, — раптом сказала я, — я щойно їла малинове варення. І це було краще, ніж будь-які ліки. — Малинове? — ожив він. — Справжнє? — Так. Ніна Павлівна з третього під’їзду пригостила. Вона щойно переїхала.

Мені тридцять три. Іноді це звучить, як кінець чогось. А іноді — як початок.

Життєві історії 0

Вона зупинилась на мить. Потім присіла поруч. — Ти часто так робиш — думаєш про мене? Я іноді відчуваю, що ти зайнята собою, і нам нема про що поговорити. Я відчувала, як мене різко підкорює докір. — Катю, я знаю. Мені складно іноді висловлювати це, але я дуже люблю тебе. І хочу, щоб ми були ближчими. Вона знизала плечима: — Можливо, тоді нам треба більше часу разом? Не через телефон, а реально.

— Ну що, привіт, Іринко. Ти вже доросла дівчинка, тож натягуй на себе маску «життя»

Життєві історії 0

— Мамо, чай охолов, — тихо сказав я, але мама не відкрила очей. Я стиснув губи. У мультиках, які ми дивимось разом — коли мама ще могла сидіти на дивані, — завжди був чарівник, добрий герой, який з’являвся в найтемніший момент. Але тут… я один. Я повільно поставив чашку на тумбочку. Потім зняв ковдру з маминої руки. Вона була гаряча, як праска. І важка. Я торкнувся її пальців — вони не ворухнулись.

Мене звати Макс. Мені п’ять років і один місяць. Я точно знаю, бо мама

Життєві історії 0

Цього дня було холодно. Я чекав замовлення, стояв на зупинці, і тут побачив шарф. Звичайний? Ні. Згортком лежав, як дитина в ковдрі. Червоний, м’який. Я взяв його — інстинктивно — і обмотав шию. — Хтось загубив, — подумав я. — Але зараз він рятує мене. Я не думав залишати його собі. Просто… було дуже холодно. Я залишив записку на лавці: «Якщо ви загубили шарф — я залишив номер у магазині через дорогу. Повертайтесь.»

Я втратила свій голос у грудні. Не фізично — він просто зник у галасі

Життєві історії 0

Я вже виставляв чашку на стійку, навіть до того, як вона проходила крізь двері. — Ти читаєш думки? — усміхнулась вона одного ранку. — Просто запам’ятовую ритм, — відповів я, трохи здивований власною відвертістю. — А ти вмієш відчувати ритм. Це рідкість. Я міг сказати щось на кшталт “дякую”, але не зробив цього.

Люди кажуть, що кава пахне ранком. Для мене вона пахне спокоєм. Коли стоїш за

Життєві історії 0

Життя — це танець, де треба кружляти і ловити моменти, навіть якщо це страшно! Я замислилася над її словами. Можливо, я справді занадто довго ховалася у своїй зоні комфорту. — Але що, якщо тебе підведуть? Якщо все піде не так? — Тоді це буде нова історія, яку ти зможеш розказати. І вона зробить тебе сильнішою, — відповіла вона.

Я ніколи не думала, що знайду справжню дружбу так близько — буквально через стінку.