— Вибачте, тут п’ятий під’їзд? — Ні, це третій. Вам далі трохи. — Ага, дякую. Гарного вечора вам! Йде. І я ловлю себе на думці, що це — найтепліші слова за весь день. І сказав їх випадковий кур’єр.
Мене звати Олена. Я живу в місті, де метро не спить навіть у неділю.
— Ого, ще й красива! І тут стоїш? — чую поруч. Голос чоловічій, але вік по голосу визначити неможливо. Я озираюся. Це хлопець у темному худі, з рюкзаком через плече. Судячи з тону — він не перший день тренується в хамстві. — Я стою тут, бо маю цим доходом заплатити за метро. А ти? — відповідаю спокійно, дивлячись йому прямо в очі. Він усміхається — чи то здивовано, чи винувато. — Ну, круто. Не очікував, чесно. Гарного вечора. І йде. Такі мініперемоги — єдине, що дає мені відчуття, що я не зникла
Понеділок. Знову 6:27 ранку. Шоста сорок п’ять — це час, коли я маю вийти
— Ти думаєш, що слабка, бо потребуєш допомоги. А я думаю, що сильна — бо приймаєш її, — сказав Остап, коли дівчина, наче присоромлена, опускала очі додолу. — Чому ви мені допомагаєте? — Бо я бачу — ти не опустила рук. І ще… бо я давно сам. А з тобою поряд — відчуваю життя
Марта прокидалась о шостій. Не тому, що хотіла. А тому, що її трирічна донька
— Тарасе, я не прошу пояснень. Я хочу лише, щоб ти зрозумів: я між «хочу» і «не хочу» вже надто довго. Я хочу тебе — чесного, присутнього. Але не хочу себе — що постійно сумнівається і болючої. Я намагаюся пробачити, але водночас — боюсь. Бо пробачення без змін — це пастка. Він хотів доторкнутись до її руки, але вона відсторонилась
– Як воно, кохати по-справжньому? – думала перед сном в освітленій місяцем кімнаті Леся.
І справді, свекруха Уляни — Тамара Петрівна — була в тому будинку такою ж нерухомою, як піч. Вона була невисока, але кремезна, з вусиками (які вона називала «тінню мудрості») і поглядом, що міг підсмажити картоплю без сковорідки. У перший же день після весілля Уляна прокинулася раніше, щоб зварити чоловікові каву та приготувати сніданок. Але…
– Не уявляю, що вона вигадає завтра… Уляна не могла зрозуміти, на скільки ще
— Двоє ледачих поросят, – злиться Віка. – Обгортку з під цукерки за собою до смітника не донесуть. Такий бардак розводили, згадати страшно. Та ще й примхливі: то вони не їдять, то їм не подобається. Зрештою, я Віці сказала, що готувати не буду, нехай харчуються тим, що батьки куплять: ковбаски, бутерброди або піца
— Ой, яким же здивуванням для них було, коли вони приїхали, що на ділянці
— Усе приготовлено з любов’ю і в гарному настрої, – мило посміхалася Ніна родичам. — Ну, у вас, як завжди, смачно, красиво й оригінально, – сипали компліменти гості. — Я дуже старалася, хоча були люди, які намагалися створювати проблеми, – відповідала іменинниця
— Я взагалі не планую грандіозне свято на честь ювілею, тому запрошую мінімальну кількість
Дід так само бадьоро виходив на свою ділянку, косив траву, ходив по гриби, іноді навіть збирався до сусіда грати в шахи, тримав господарство, робив ковбаси та коптив сало. У селі всі його поважали, а деякі навіть побоювалися – був у нього важкий характер, і сперечатися з ним ніхто не наважувався
Ми з Ігорем завжди знали: дід – міцний горішок. У свої дев’яносто п’ять він,
Подвір’я все в квітах: петунії, троянди, гортензії, чого тут тільки нема! Газонна трава, трохи підросла, відкрита альтанка з сосни. Нічого зайвого у дворі. Груші, яблуні, черешня, абрикос, персик – яких тільки дерев немає за домом! Ось де скарбниця вітамінів
– Донечко, ну коли ви вже до нас приїдете з Марійкою? Ми з дідом
— Ковбасу не порізала, а порубала. І сир теж. Дивись, — і Ганна Дмитрівна кивнула в бік столу. Святковий обід з нагоди іменин Андрія проходив у прискореному режимі. Мати хотіла, щоб син зі своєю дівчиною сиділи в батьків зранку і до вечора, але вони прийшли всього на годину, сказали, що взяли квитки на концерт і дуже поспішають
— Ти тільки уяви вона воду, в якій яйця варилися, в раковину вилила!? —

You cannot copy content of this page