— Ти що, зовсім збожеволіла? — Андрій схопив Олену за плече, повертаючи до себе. — Це моя сестра! — Забери руку! — Олена різко відсунулася. — Твоя сестра перетворила мою квартиру на прохідний двір! — Нашу квартиру! — Мою! І я більше не маю наміру терпіти це нахабство! Андрій відсахнувся. Таку дружину він ще не знав.
— Ти що, зовсім збожеволіла? — Андрій схопив Олену за плече, повертаючи до себе.
— Ти мене взагалі чуєш? — Вероніка кинула на стіл рахунок за комунальні послуги, папірці ковзнули по клейонці і зупинився біля ліктя Антона. Він повільно підняв голову від тарілки з вечерею. Краватка ослаблена, сорочка пом’ята після важкого дня. — Чую, Ніка. — Маринка вчора хвалилася — Серьога їй шубу купив! Натуральну! — Вероніка пройшлася по кухні. — А у мене пальто старе! Третій рік ношу!
— Ти мене взагалі чуєш? — Вероніка кинула на стіл рахунок за комунальні послуги,
Каса самообслуговування пищала дратівливо довго. Олена відсканувала банку оливок і потягнулася до терміналу. Ззаду хтось вилаявся. — Куди тут натискати, чорт забирай? Олена обернулася і завмерла. Галина Петрівна стояла біля сусідньої каси, розгублено тикаючи в екран. Сіре, вже зовсім сиве, волосся недбало закручене, потерта куртка, стара сумка в руках. Та сама жінка, яка три роки тому називала її поганою дружиною. Дві хвилини мовчання. Галина Петрівна першою впізнала її. — Олена? — голос затремтів. — Невже це ти?
Каса самообслуговування пищала дратівливо довго. Олена відсканувала банку оливок і потягнулася до терміналу. Ззаду
Дівчина пройшла на кухню і включила чайник. Сьогодні вона спеціально прийшла раніше з роботи – хотілося в тиші насолодитися результатами своєї праці. Микола, її чоловік, затримувався в офісі, і це давало можливість спокійно обміркувати, куди поставити дрібниці, що залишилися. Поліна дістала з шафки чашку з витіюватим візерунком – подарунок подруги на новосілля. Чайник тільки почав закипати, коли в двері подзвонили. — Хто там? — запитала Поліна, підходячи до дверей. — Добрий день, я ваша сусідка, Марина, — пролунав незнайомий жіночий голос. — Мені дуже потрібно з вами поговорити.
Увечері Поліна піднімалася сходами до своєї квартири. На душі було легко і радісно –
Ігор пішов відкривати. Через хвилину в коридорі пролунав голос, від якого у Марини зводило зуби. — Ігорю! Не зачинено? А ми до вас! Є розмова, серйозна. Свекруха Галина Петрівна, професійна страждальниця і заслужений маніпулятор. Марина вимкнула праску, глибоко зітхнула, натягнула на обличчя чергову посмішку і вийшла в передпокій. Свекруха вже роззувалася, крекчучи і спираючись на плече сина. — Ой, спина… Ой, ноги… Марино, завари чай з лимоном і знайди валідоо, серце щось пустує.
Марина прасувала сарафан, праска шипіла, плюючись парою, але вона навіть не помітила, як обпекла
Вітчим їх не ображав. Принаймні, шматком хліба не докоряв, через навчання не лаявся. Тільки коли Аня поверталася пізніше, ніж належало, міг накричати. — Я обіцяв твоїй матері, що догляну за тобою! — кричав він у відповідь на невпевнені заперечення Ані про те, що вона, взагалі-то, вже повнолітня. — І мені краще знати, що тобі можна робити, а що ні! Дивись, повнолітня вона! Думаєш, школу закінчила і все можна? Та ти на роботу нормальну спочатку влаштуйся, а потім дорослу із себе роби! Потім, трохи охолонувши, він говорив уже спокійніше. – Адже кине він тебе, що я, не бачив, що за хлопець тебе привозить? Машина дорога, личко гарненьке. Навіщо йому така простачка, як ти, Анька?
Вітчим їх не ображав. Принаймні, шматком хліба не докоряв, через навчання не лаявся. Тільки
— У тебе є гроші? Мені потрібно на бензин, — різко вимовив Андрій. — Зачекай, а твоя зарплата? Вона ж була всього тиждень тому. — Моя зарплата — це мої особисті витрати. А твої гроші — це витрати сім’ї.
— У тебе є гроші? Мені потрібно на бензин, — різко вимовив Андрій. —
— Марино Андріївно, — почав він, відкидаючись на спинку крісла, немов король на троні. — Давайте без зайвих розмов, ми ж дорослі люди. Я б ніколи не взяв вас на роботу, але все-таки візьму. Знаєте чому? Щоб потішити своє его. Його слова різали слух, але Марина лише сумно посміхнулася. Вона знала, що він правий, але не збиралася показувати свій біль. — Абсолютно вірно. Ви завжди були розумною жінкою. Більше того, лікарем, зрозуміло, вас ніхто не візьме. Швидше за все, і медсестрою влаштуватися не зможете. А ось посаду санітарки можу запропонувати хоч сьогодні, — Віктор розплився в неприємній посмішці, демонструючи всі свої жовті зуби. — Ну, нічого іншого я, загалом, і не очікувала, — відповіла Марина, внутрішньо стискаючись від приниження. — А як ви думали? З вашим послужним списком ви і за це повинні сказати спасибі. — Спасибі. Коли приступати?
Марина дивилася на Віктора Сергійовича, і її серце наповнилося знайомим почуттям гіркоти. Її ставлення
– Ти навіть ще не дружина, а він уже на твоїй шиї сидить! – Валентина Петрівна з гуркотом поставила тарілку з котлетами на стіл. Ксенія здригнулася і опустила очі в свою тарілку, де остигали макарони. У кухні запала тиша, яку порушувало муркотіння кота. – Мамо, ну що ти… – Ксенія ніяково поправила пасмо волосся, що вибилося з-за вуха. – Ми просто живемо разом, це нормально. Зараз всі так роблять. – Все! – пирхнула мати, витираючи руки об фартух. – А всі, значить, і дурнями бути повинні? Три місяці минуло, як він до тебе переїхав. І що? Роботу знайшов?
– Ти навіть ще не дружина, а він уже на твоїй шиї сидить! –
— Оля, ти б… ну… подумала ще раз. Може, справді є сенс продати машину? Для мами ж. Фраза висіла між ними як груба скалка, від якої вже не позбутися. І починалося все начебто просто — з розмов про те, що у свекрухи проблеми, що потрібно допомогти. Але чим далі заходили ці розмови, тим виразніше ставало: це не про допомогу. Це про те, що хтось вирішив, ніби має право розпоряджатися її життям.
Вечір п’ятниці видався сірим, тягучим, ніби місто спеціально збирало в повітрі всю втому за

You cannot copy content of this page