Життєві історії 0
Лідія була сорокарічною жінкою, чий життєвий шлях був непростим і сповненим випробувань. Вона працювала бухгалтером у невеликому офісі в центрі міста. Щовечора поверталася до затишної, хоч і дещо тісної квартири, де на неї чекали чоловік Олег і п’ятнадцятирічна донька Марина. Усе її життя будувалося навколо сім’ї та роботи, усе було добре, спокійно, і Лідія, здавалося, знайшла своє місце в житті. Але в душі в неї жила давній біль, який час від часу оживав у спогадах…
Лідія була сорокарічною жінкою, чий життєвий шлях був непростим і сповненим випробувань. Вона працювала
Життєві історії 0
— Запам’ятай раз і назавжди: ти спиш на цьому ліжку і ходиш по цій підлозі тільки тому, що я тобі дозволяю. Це мій дім. А ти тут — гостя. Ці слова не супроводжувалися криком. Борис вимовив їх рівним, крижаним тоном, відсуваючи тарілку з рибою, яка здалася йому “трохи пересушеною”. Катерина спиною стояла біля плити, тримаючи в руках кухонний рушник. На мить їй здалося, що повітря на кухні зникло. Вона задихнулася від удару, якого не чекала. — Що ти сказав? — перепитала вона пошепки…
— Запам’ятай раз і назавжди: ти спиш на цьому ліжку і ходиш по цій
Життєві історії 0
— Якщо сама не підеш, то я тебе вижену з нашого дому! Треба мати совість, нещасна нахлібниця! — кричала сестра чоловіка, а Тетяна терпляче слухала й повільно витирала сльози. — Не мовчи, — заговорила свекруха, що підійшла. — Сама, напевно, розумієш, що годувати тебе з дитиною далі нам немає сенсу. — Та скільки можна на нашій шиї сидіти, принцесо! Іди пошукай квартиру, може, хтось пожаліє, на роботу візьме! За пів року, що з нами живеш, пальцем не поворухнула!…
— Якщо сама не підеш, то я тебе вижену з нашого дому! Треба мати
Життєві історії 0
— Чому його син має жити з нами? — кричала Ольга у слухавку, ніби мама не була готова погодитися з кожним її словом. — Ми ж перед весіллям це обговорювали! — Звісно, люба, ти абсолютно права! — відповіла мама лагідним голосом, від якого в Ольги одразу зникло бажання сваритися. – Ця Юля – зозуля, правильно Павлик зробив, що з нею розлучився. Коли батьки розлучилися, мама й не думала віддавати Ольгу бабусі чи, тим більше, батькові, як би складно їй не було, і мама дуже любила про це нагадувати. Звичайно, Ольга була їй вдячна, хоча іноді ця мамина гіперопіка її душила. — Може, мені сказати Паші, що я проти? — Звичайно, скажи! А, хочеш, я з ним поговорю? У цьому була вся мама — вона завжди хотіла все робити за Ольгу, вважаючи, що цим неодмінно допоможе їй…
— Чому його син має жити з нами? — кричала Ольга у слухавку, ніби
Життєві історії 0
– Ви віддали квартиру братові? Ось і просіться до нього жити, у мене для вас місця немає! – відмовила Яна батькам. – Що ти таке говориш? – голос матері затремтів, але в ньому вже проступала знайома ображена нотка. – Ми ж твої батьки… Яна стояла посеред кухні, все ще тримаючи в руці телефон, на якому щойно закінчилася розмова. Пальці були холодними. Вона поклала трубку на стільницю так обережно, ніби це був крихкий фарфор, і тільки тоді повернулася до матері. – Саме це я й кажу, мамо. Ви віддали квартиру Сергію. Повністю. Без жодних «але» і «потім розберемося»…
– Ви віддали квартиру братові? Ось і просіться до нього жити, у мене для
Життєві історії 0
— Мамо, ну чому ми такі бідні, чому у когось є все, а у нас нічого? — запитала якось Альбіна, повернувшись зі школи. — Донечко, що ти таке говориш, ми, звичайно, не шикуємо, але й бідними нас назвати не можна, — здивувалася Ірина В’ячеславівна такому запитанню доньки. — Розкажи це Льоні, він тобі й пояснить, де наше місце, — сказала Альбіна. — Льоня це твій однокласник? — уточнила Ірина В’ячеславівна. — Так, і він мені дуже подобається, ось тільки на таку, як я, він ніколи в житті не погляне, — Альбіна надула губи і втягнула голову в плечі…
Ірина В’ячеславівна сиділа в кріслі й укотре переглядала сімейний фотоальбом. Зі знімків до неї
Життєві історії 0
— Виходь! Я через тебе спізнююся на зустріч! — голос Ігоря зірвався на істеричний крик. Він дивився на годинник, нервово барабанячи пальцями по керму. Галина Петрівна розгублено кліпала очима, вдивляючись у сіру мряку за вікном. Довкола був лише пустир і зупинка, від якої залишився тільки іржавий каркас. До міста залишалося ще щонайменше п’ять кілометрів. — Ігорю… синку, ну проїдь ще трошки. До найближчого метро. Я ж із папками з лікарні, у мене тиск сьогодні… — її голос тремтів, видаючи беззахисність старої людини. — Мамо, я тебе і так годину катав по цих заторах! У мене підписання контракту горить! Автобус буде через п’ятнадцять хвилин, почекаєш! — Ігорю, тут лише приміський ходить. Раз на півтори години… — Значить, посидиш! Я тобі не безкоштовне таксі! Ну виходь вже!…
Дверцята чорного позашляховика відчинилися, і в салон увірвався крижаний вітер з дощем. — Виходь!
Життєві історії 0
— Виховала марнотратницю, аж нудить дивитися! Фу, невдячна! І це все після того, як Аля попросила купити їй сукню на випускний, на який вона чекала 11 років. Втім, так було завжди. Ходити до школи в старих речах — це норма. Її мати Іраїда Миколаївна була непохитна. Вважала, що немає сенсу купувати новий одяг, поки старий цілий. Дійсно, яка різниця? Тільки йди й поясни це невдячній дочці. Алі просто хотілося бути красивою й ошатною. Дівчинка, зрештою! Та й тільки ледачий однокласник не висміював її за спиною і в обличчя…
— Виховала марнотратницю, аж нудить дивитися! Фу, невдячна! І це все після того, як
Життєві історії 0
Олег невдоволено закотив очі, спираючись на одвірок: – Ти що, знущаєшся? Мені це незручно логістично! Спершу йди додому, щось там робити, потім у садок… А макарони вчорашні! Я не буду годувати сина старим розігрітим непотребом. І картоплю чистити — це повністю жіноча справа. Ти ж знаєш, як я втомлююся на роботі! – Втомлюєшся?! – Олена більше не могла стримуватися, сльози градом покотилися по блідих щоках. – Це ти втомлюєшся?!
– Я голодний! Чому на столі досі порожньо?! Я прийшов додому пів години тому,
Життєві історії 0
— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах підгоряє?! Оля вчепилася в телефон так, що здавалося пальці продавлять дисплей. У трубці було чути веселий сміх, дзвін пляшок і шум лісу. — Олю, не роби мені нерви! — голос Колі лунав роздратовано і захміліло. — Я весь тиждень на об’єкті гарував! Я маю право на відпочинок!…
— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах

You cannot copy content of this page