– Прямо королева, – сказала мама і швидко відвернулася до вікна. Там нічого цікавого не було, просто так можна було тихонько поплакати. Фату закріпили. О дванадцятій під’їхали машини. Гості вже розсідалися, фотограф уже клацав затвором на кожне чхання. Тітка Люба з Кропивницького вже знайшла когось, кому можна було розповісти про свою операцію на коліні. Усе йшло за планом рівно до ганку РАГСу… – Це ще що таке?! – Наталя зупинилася так різко, що наречений ледь не наскочив на неї ззаду. До подолу сукні притиснувся кіт. Рудий, худий, з обдертим вухом. Лапи в чомусь темному, не будемо уточнювати. На шлейфі вже красувалися три чіткі відбитки, майже симетрично…
Весільний ранок у Наталії розпочався рівно о шостій. Будильник, мама з феном, візажист із
Після весілля Олексій переїхав до Тетяни. І майже відразу почалися розмови про машину. — От би мені автомобіль, — говорив чоловік, сидячи ввечері перед телевізором. — Життя пішло б інакше. Їздив би на роботу з комфортом, на вихідні за місто. Ех, мрія. Тетяна спочатку підтримувала ці мрії. Пропонувала збирати разом, відкладати частину зарплати, через рік-півтора накопичити на стару машину. Але Олексій відмахувався. — Заощаджувати? Та скільки ж заощаджувати? Нормальна машина коштує пів мільйона, як мінімум. Ми з нашими зарплатами років десять заощаджуватимемо. — Ну можна взяти кредит, — обережно пропонувала Тетяна. — Кредит? Відсотки здиратимуть. Ні, це не варіант. — Тоді шукай підробіток. Або проси підвищення на роботі. Олексій хмурився, йшов в іншу кімнату. Розмова закінчувалася нічим…
Тетяна сиділа на кухні, допиваючи сік і гортаючи новини в телефоні. За вікном мрячив
— У тебе хороший чоловік, — задумливо промовила Лара, коли Слава пішов вкладати дітей (гості теж вирішили залишитися на ніч), і подруги залишилися вдвох. — Так, мені дуже пощастило з ним, — погодилася Тоня. Свекруха, яка приїхала вранці за онуками, теж встигла познайомитися з Ларисою, а ввечері покликала Тоню на розмову…
— У тебе хороший чоловік, — задумливо промовила Лара, коли Слава пішов вкладати дітей
— Я не дам вам грошей на непотрібні покупки. Галина Петрівна підхопилася з дивана. Обличчя почервоніло, очі звузилися. — Як це непотрібні?! Я хочу оновити дім, це моє право! А зараз розпродаж. — Ваше право, — спокійно відповіла Юлія. — Але витрачати на це мої гроші ви не будете. — Твої?! — свекруха сплеснула руками. — А сім’я?! А повага до старших?! — Повага є. Грошей на вази немає. — Скнара! — вигукнула Галина Петрівна. — Думаєш тільки про себе!…
Юлія сиділа за робочим столом. На екрані повільно вимальовувалася ілюстрація для чергового замовника —
— Я сама купила! На свої гроші! — процідила Дар’я у відповідь. — На свої? — свекруха посміхнулася. — А що у тебе свого є? Квартира мого сина, машина його, навіть ці туфлі… — Мамо! — Григорій нарешті відірвався від телефону. — Досить! — Що, досить? Правду кажу! Вискочила за нього, коли дізналася про квартиру! Думала, легко житимеш? — Я працюю не менше за Гришу! І заробляю достатньо! І квартиру нашу я… — стиснувши кулаки, огризнулася невістка. — Ой, розсмішила! — Тамара Миколаївна демонстративно розсміялася, перебивши слова Даші. — Твоя робота — це так, розвага! Сидиш у своєму офісі, каву п’єш…
— Даша, ти зовсім не вмієш готувати салати! Це ж ювілей, а не студентська
— Що це? — Іра перебирала документи, їй знадобився паспорт чоловіка, який вона шукала в його сумці. Але паспорт «зачепив» ще щось. — Я думав, що ти це не знайдеш… — пробурмотів Андрій, червоніючи…
— Що це? — Іра перебирала документи, їй знадобився паспорт чоловіка, який вона шукала
― Досить стояти мені на заваді! ― Костя замахнувся в сторону дружини. Настя скрикнула й прикрилася рукою, але Костянтин не зміг навіть доторкнутися до неї: їхній син Гриша з’явився поруч і схопив батька за руку. ― Не смій чіпати маму! Костя суворо поглянув на сина і вилаявся. Колись він міг підняти руку і на Гришу, але той час давно минув. Зараз перед ним стояв не маленький хлопчик, а міцний шістнадцятирічний хлопець. ― Щеня! ― все ж кинув Костя. ― Та пішов ти! ― не залишився в боргу Гриша…
― Досить стояти мені на заваді! ― Костя замахнувся в сторону дружини. Настя скрикнула
— Де ви працюєте, юначе? Батьки є? Де живуть? — Анна пильно вдивлялася в обличчя Саші, засипаючи його питаннями. —Аня-аа, — молодша подивилася на неї благально. — Нічого, Ася, — спокійно промовив Саша. — Твоя сестра ставить нормальні запитання. Вона ж за тебе турбується. Працюю в невеликій фірмі, яка займається програмним забезпеченням. Поки що зарплата невелика, але перспективи дуже хороші. Батьки живуть далеко, у нас з ними гарні стосунки, але у кожного своє життя. — Зрозуміло… — А я маю намір створити свою сім’ю з вашою сестрою, бо кохаю її, — раптом заявив Саша, здивувавши обох родичок. — Ви знайомі всього місяць, — підняла брови Анна…
Ася дуже любила свою старшу сестру. Незважаючи на різницю у віці в 16 років,
— Вона там?! У твоїй машині? — оскаженіло кричала від нахабства чоловіка, його байдужості Агата. Він не виявляє до неї елементарної поваги, мінімальної! Жінка тупала ногами у дверях вітальні. Рома спокійно, не звертаючи на неї уваги, шукав щось у ящику з документами. — Що тобі там потрібно?! Там тільки мої документи і дітей. — На машину… на машину договір. Не бачила? — повернувся до дружини Рома, з виглядом, ніби сидів удома перед телевізором, і раптом згадав. Треба знайти. Насправді його не було вдома з учорашнього ранку, Агата знала, де він ночував. — Не знаєш, де він? — Ні! — відвернулася вона, склавши руки на грудях. — Вона там? Ти привіз її прямо до нашого дому? — без крику, але з таким болем у голосі запитала Агата, камінь би розплакався, але Ромі все одно. — Не додому. Машина біля воріт. І, так! Вона там…
— Вона там?! У твоїй машині? — оскаженіло кричала від нахабства чоловіка, його байдужості
— Віра? Ти сьогодні якось рано повернулася, — здригнувся Альберт, дивлячись на дружину, що стояла у дверному отворі кімнати. — Відпустили з роботи, бо все закінчила… а що відбувається? Ти знову збираєшся у відрядження? Альберт поглянув на відкриту валізу. Він не планував цю розмову. Розраховував, що вдасться піти раніше, а дружині збирався залишити записку, бо вести такі розмови він не вмів, та й просто боявся. Боягузтво завжди переслідувало чоловіка. Навіть тепер важко було набратися сміливості, щоб подивитися дружині в очі. — Н-ні… Це не відрядження. Це назавжди…
— Я бачив результати твоїх аналізів, хвора дружина мені не потрібна. Я йду до

You cannot copy content of this page