— Так дача і так буде вашою: я хотіла заповісти її доньці! — А тепер зможете заповісти її синові, — так само рівно вимовив Костя. — А то, думаю, що він відчуває себе обділеним і тільки тому не хоче вам допомагати. Але все відразу зміниться, коли ви скажете йому про заповіт на його користь.
— Ти, Зіно, на грубість нариваєшся, і все образити хочеш! Те, що Ірка несподівано
— Це ще чому? — обурилася Тамара, — Лідіє Борисівно, ми ж з вами домовлялися!  Вас не влаштовує те, як я готую, ви постійно дошкуляєте мені претензіями. Так робіть все самі! Скільки разів ми будемо обговорювати одне й те саме? — Тамаро, не нахабній, — продовжила Лідія Борисівна, — я не зобов’язана доглядати за твоїми дітьми.
— Ось ви перед телевізором сидите, а могли б, між іншим, за онукою в
— Очманіти, — прошепотіла Таня. — І що, всі ці роки ви всі мовчали? Віктор знизав плечима: — А що треба було робити? Мати вбивалася, ти маленька була. У дядька Колі тоді ще дружина пішла з життя. І він зник відразу. Кудись поїхав…
— Відгадаю — отримаю спадщину. — Що за загадка? — «Дата народження того, хто
— Немає шуби — немає дитини, — заявила Петру Олена, — ти прекрасно знаєш, що я все одно свого доб’юся.  Навіщо потрібні зайві скандали? Купи мені те, що я тебе прошу, і живи спокійно! — Це справа принципу, — розлютився Петро, — я і так майже 70% свого заробітку щомісяця тобі віддаю!
— Олена зовсім зірвалася з ланцюга, — скаржився Петро своєму другові, — уявляєш, що
— Ти мій чоловік. Людина, яку я кохаю. — Кохаєш? — Дмитро сів навпроти неї. — Тоді відмовся від цієї посади. Зависла тиша.  Світлана дивилася на чоловіка і думала про те, скільки разів за ці роки вона відмовлялася від чогось заради нього. Від проектів, від відряджень, від можливостей. — Не можу, — тихо сказала вона. — Не можеш чи не хочеш?
— Не смій мене вчити життю! — Дмитро кинув телефон на стіл так, що
— Так, Сергію. Все дійсно страшно. Ваша мати захворіла на патологічну брехливість, яка загрожує зруйнувати ваш шлюб. — Що ви маєте на увазі? — зацікавився Сергій…
— Сергію, тут все не так, як ти подумав… — А як, мамо? Ти
— Ну збулася ж ваша мрія, Інна Сергіївна. Я на роботу вийшла, допомогла Вові тягнути тягар забезпечення нашої просто величезної родини. Ви ж цього хотіли? Так чим тепер незадоволені? — Працюй не на шкоду нам, — кричала Інна Сергіївна. — А чому Вова не може разом з дітьми приїхати?
— Вова, озирнись! Подивись, як ми живемо! У квартирі давно вже час робити ремонт,
— Ти мені тут не дорікай! Це ти, між іншим, зруйнував нашу родину! Хотів дружину з дитиною — отримав і не скаржся! — Якщо добровільно не хочеш, я в суд піду, — перестав вдавати ввічливість Ярик. — Подивимося тоді, як заспіваєш. — Та йди ти… куди хочеш, — Женя розвернувся і пішов геть, не озираючись.
— Ти ж знаєш, що я доглядав за бабусею, — відповів Ярослав. — Тепер
— Максиме, — Людмила взяла сина за руки, — я все чула. Він смикнувся, але мама не відпускала. — Синку, невже ти не бачиш? Ця дівчина використовує тебе. Вона не запитала, що ти відчуваєш. Вона просто вирішила за тебе.
— Синку, — вона підійшла до нього, — я не проти твого щастя. Але
– Попрощались вже? Ти у нас тепер спадкоємець багатий. Матері не хочеш ніяк допомогти? — Я не хочу зараз ні з ким це обговорювати, — гримнув Володимир, — якщо ти дзвониш тільки з цього приводу, то нам розмовляти нема про що!
— За спадщину треба боротися, Гришо, — повчала непутящого чоловіка Лариса, — негайно дзвони

You cannot copy content of this page