― Досить стояти мені на заваді! ― Костя замахнувся в сторону дружини.
Настя скрикнула й прикрилася рукою, але Костянтин не зміг навіть доторкнутися до неї: їхній син Гриша з’явився поруч і схопив батька за руку.
― Не смій чіпати маму!
Костя суворо поглянув на сина і вилаявся. Колись він міг підняти руку і на Гришу, але той час давно минув.
Зараз перед ним стояв не маленький хлопчик, а міцний шістнадцятирічний хлопець.
― Щеня! ― все ж кинув Костя.
― Та пішов ти! ― не залишився в боргу Гриша.
Костянтин ударив кулаком по одвірку й вийшов за двері. Настя схлипнула й закрила обличчя руками.
Гриша ніяково потупав поруч, він ніколи не знав, як поводитися з плачучою матір’ю, але потім все ж обійняв її.
― Ох, Гришо, як же нам далі жити?..
Григорій знав, що мама питає, як вчинити з батьком.
Той давно прикладався до чарки, і як би мама не вмовляла його, не ставала йому на дорозі і не плакала, він продовжував раз за разом обирати пляшку замість сім’ї.
― Мамо, чому ти від нього просто не підеш? ― похмуро запитав Григорій.
― Ти що? Як же я Костю покину? Він же без мене зовсім пропаде!
Настя махнула рукою, витерла мокрі очі й пішла на кухню ― готувати вечерю. Вона знала, що Костянтин прийде пізно, а вранці обов’язково буде голодний, і старалася для нього.
Гриші було незрозуміло, чому мати так клопочеться заради батька. Тато щойно ледь не образив її, а вона продовжує піклуватися про нього.
Навіщо? Заради чого все це? Григорій не витримав і зайшов до кухні з похмурим запитанням:
― Мамо, у тебе взагалі немає самоповаги?
― У якому сенсі? Синку, це ж мій чоловік! Як я можу його самого залишити? Та й їжу все одно треба приготувати.
Я обіцяла Кості, що буду йому вірною дружиною в будь-якій ситуації, і я дотримуюся свого слова.
― Мамо, але це ж дурниця! Він же свого слова взагалі не дотримується! На весіллі він теж клятви давав! Обіцяв кохати тебе і не ображати. І що тепер?
Григорій наполегливо називав Костю «він» або по імені, не бажаючи називати батьком. Хлопець давно вирішив для себе, що справжні батьки так поводитися не повинні.
― Гриш, не суди тата так суворо. У нього свої проблеми, і він не справляється. Так буває.
― Мамо, це просто виправдання! У всіх є в житті проблеми! Це ж не означає, що треба підняти руку на тебе або на мене і пити.
Настя опустила руки, стоячи біля плити. Вона знала, що син правий і прекрасно все розуміє.
Але водночас не могла змусити себе відступити, відпустити, подати на розлучення…
Насті все ще здавалося, що ще трішки — і чоловік зміниться. Кине пити і буде любити її та Гришка.
Але з такими надіями Анастасія жила вже близько десяти років. І що? Хіба щось змінилося?
― Гришо, мені потрібно подумати, ― тихо сказала Настя.
Григорій вважав, що тут і думати нічого, але сперечатися не став, бачачи, що мама справді про щось розмірковує.
Син пішов у своїх справах. Він знав, що батько повернеться ще не скоро, а значить, за маму можна не турбуватися.
Григорій давно звик її захищати, тож для нього це здавалося чимось буденним, хоча він і розумів, що так не повинно бути.
Костя був небезпечний, тільки коли йому потрібно було випити, а захмілілим він добирався додому і не чіпав дружину та сина.
Гриша до вечора гуляв із друзями та займався на турніках. Додому йому йти не особливо хотілося, хоча було вже темно й прохолодно.
Вдень уже можна було гуляти у футболці, але з темрявою приходив і холод.
У тонкому светрику хлопець швидко замерз і, нарешті, попрямував додому, вже знаючи, що його там чекає. Захмілілий батько, що хропе на дивані у вітальні, і засмучена мама на кухні.
Григорій піднявся сходами і в подиві завмер. Двері були відчинені.
Йому це не сподобалося, адже мама завжди зачиняла двері за батьком. Він щось зробив?
Гриша стиснув кулаки й увійшов до передпокою, тихо зачинивши за собою двері.
― Мамо, ти де? Все гаразд?
Він увімкнув світло у вітальні, навіть не думаючи, що може розбудити батька, але там його не було. Кості не було й у спальні.
Це ще більше напружило Гришу, він кинувся на кухню, сподіваючись, що мама там.
― Мамо, ти тут? ― він клацнув вимикачем і тихо вилаявся.
Мама лежала на підлозі, мабуть, вдарившись головою об стільницю. Вона була без свідомості, і Григорій з полегшенням видихнув, коли зрозумів, що вона ще дихає.
― Алло, швидка? Приїжджайте, тут людині погано, ― Гриша не дуже розумів, що треба говорити.
— Що сталося? Кому погано? — пролунав досить байдужий голос.
— Мою маму… Мама без свідомості, приїжджайте швидше.
Гриша назвав адресу, потім викликав поліцію. Він твердо вирішив не залишати батька без покарання.
Як може спокійно жити людина, яка піднімає руку на слабких? На тих, кого повинна захищати?
Незабаром хлопець вже давав свідчення, Настя прийшла до тями й тихо сиділа на дивані, намагаючись усвідомити, що сталося.
Григорій час від часу поглядав на неї і, нарешті, запитав:
― Мамо, що сталося?
Поліцейський теж уважно подивився на неї. До цього він не розпитував Настю, бачачи, що вона не в змозі відповідати, але тепер можна поговорити й з нею.
Анастасія повільно повернулася до сина і тихо сказала:
― Гриша, ти тільки не сердься на тата.
― Що? Мамо, ти що мелеш? Та нехай тільки спробує сюди прийти! Що він з тобою зробив? Він же не мав повертатися так швидко!
― Костя забув гроші, а коли повернувся за ними, я спробувала ще раз поговорити. Нічого не вийшло, а Костик тільки розлютився.
― Костик! ― виплюнув Григорій і скривився. Він не розумів, як мама все ще може так називати монстра, який її довів до лікарні.
― Синку, твій тато — нещасна людина, він заслуговує на жалість.
― Ні, мамо, він гідний лише ненависті! У мене до нього немає жодних почуттів.
Поліцейському набридло слухати сімейну сварку. Він був частим свідком таких ситуацій і здогадувався, що дружина не буде в чомусь звинувачувати чоловіка.
― Ви будете писати заяву?
― Ні! ― Настя одразу підвела голову, і поліцейський посміхнувся.
Нічого іншого він і не очікував. Але він не врахував, що Гриша вже щось придумав і зараз холодно дивився на матір.
― Якщо ти не напишеш заяву на батька, він повернеться сюди, і… я за себе не ручаюсь. Тоді заберуть мене, а він буде покалічений. Тобі це потрібно? Хочеш, щоб я сів, а він став інвалідом?
Настала тиша, Анастасія зважувала слова сина і відчувала, що він говорить правду. Костя зайшов надто далеко.
Гриша правильно розтлумачив її мовчання і натиснув:
― Мамо, тобі ж самій це набридло! Ти молода, красива жінка! Навіщо ти з цим нелюдом мучишся? Розлучися з ним, вижени з дому, і будемо з тобою нормально жити!
Жінка уважно поглянула на Григорія і раптом зрозуміла, що той давно виріс і втомився жити, рятуючи її від хмільного батька.
А ще Гриша правий — якщо Костя не виконує своїх обіцянок, то навіщо їй мучитися і намагатися бути хорошою дружиною?
Давно минули часи, коли Костянтин хоча б вибачався за свою поведінку. Зараз він вважав свої крики й образи нормою.
— Я напишу заяву, — рішуче промовила Настя, і Гриша задоволено посміхнувся, радіючи, що достукався до матері.
Поліцейський здивовано підняв брову. Нечасто постраждалі дружини все ж писали заяви на чоловіків.
― Можна якось захистити нас від нього? ― тим часом запитала Настя. ― Мені б не хотілося, щоб він заважав нам жити.
― Ми його затримаємо за завдання фізичної шкоди. Це загроза життю, адже ви ледь не загинули, і так просто ваш чоловік не викрутиться.
― Чудово! Я встигну розлучитися, поки він сидітиме?
― Встигнете знову вийти заміж, ― посміхнувся поліцейський.
Гриша посміхався, слухаючи матір. Він давно не бачив її такою рішучою й діловою.
Нарешті мама скинула з себе гніт Кості й знову стала собою!
― Чого посміхаєшся? ― Анастасія легенько плеснула сина по потилиці, коли вони залишилися наодинці. ― Я й за тебе візьмуся! Прийняв собі за звичку ночами десь тинятися.
Григорій розсміявся, він анітрохи не боявся таких погроз. Настя теж посміхнулася, дивлячись на сина.
― Синку, дякую, що змусив мене це зробити. Я б сама не наважилася…
Гриша нічого не сказав, тільки збентежено обійняв матір і вийшов до коридору. Він не любив бурхливого прояву емоцій, але в душі теж був щасливий.
Тепер усе мало налагодитися. Хлопець навіть пообіцяв собі, що буде краще вчитися й більше допомагати матері.
Тепер, коли Кості не було в їхньому житті, йому й вдома хотілося бувати частіше, ніж раніше.
Настя розквітла, коли зрозуміла, що їй більше нікого боятися. Костянтина затримали того ж вечора, і тепер він сидів у слідчому ізоляторі.
Анастасія відвідала його лише один раз, щоб попрощатися і попередити про розлучення. Звичайно, Костя плакав і просив пробачити його.
― Я тебе пробачила, ще того вечора, ― сказала Настя. ― Але я тебе більше не кохаю. Більше не приходь до нас. У нас тепер інше життя.
Настя вийшла з в’язниці і довго йшла додому пішки, далекою дорогою, щоб побути наодинці з собою.
Майбутнє здавалося їй легким і безтурботним, а життя заграло яскравими фарбами.
Анастасія шкодувала тільки про одне — що не пішла від Кості раніше.
