У тролейбусне депо терміново потрібен був кондуктор на маршрут номер 12. Після нещодавньої транспортної реформи працювати стало зовсім неможливо.
Одні маршрути прибрали, інші ― подовжили. У результаті тролейбуси й автобуси стали їздити рідше, люди в них набивалися щільніше, а атмосфера всередині завжди була напруженою.
Працювати в таких умовах могли тільки найвідчайдушніші, безпринципні або ж люди, що опустилися на фінансове дно. І навіть вони йшли після першої зарплати.
― Ідіть ви до біса зі своїм дванадцятим маршрутом! ― кричала Алла Григорівна, кондукторка з п’ятнадцятирічним стажем.
Ця жінка могла із закритими очима в годину пік порахувати кількість пасажирів, що зайшли, і пробити квиток навіть найспритнішим і найхитрішим.
Але навіть їй було страшно від однієї думки про дванадцятий маршрут.
― Ви ― наша остання надія, ― благав її начальник. ― Ми вам ставку піднімемо, на дес… п’ять відсотків! ― він закашлявся, пропонуючи «вигідні» умови.
― Засуньте ці п’ять відсотків собі в пневмосистему! ― прошипіла кондуктор і, вставши з-за столу, залишила кабінет, не обертаючись.
Вона могла собі дозволити таке. Її все одно ніхто не звільнить ― працювати нікому.
― Ну і що мені робити, Наталя? ― повернувся начальник до своєї секретарки, але та лише знизала плечима.
У цей момент двері в кабінет відчинилися з характерним скрипом. На порозі з’явилося щось дуже яскраве, аж до мерехтіння в очах, і ефектне, аж до болю в зубах.
― Гуд афтернун, ― промовила з абсолютно сільським акцентом жінка в строкатій кофті, заправленій у довгу вузьку спідницю.
Від її ліктів до пальців тягнулися чорні, сильно розтягнуті атласні рукавички. На голові цієї особи сидів великий, немов супутникова тарілка, капелюх, з якого антеною стирчало перо.
На вигляд жінці було далеко за сорок, але вона явно відчувала себе набагато молодшою.
Діставши з сумочки пачку дешевих тонких, вона вставила одну в довгий мундштук і підпалила.
― Ви до кого? ― взяла слово секретарка, відчуваючи, що начальник втратив дар мови.
― Мене звати Сільвія, Сільвія Ковальчук, ― томним аристократичним голосом представилася жінка. ― Я прийшла до вас, бо я вам потрібна!
― Ви, напевно, помилилися, ― начальник хотів було сказати «психлікарня», але замість цього вимовив ― Салон краси ― через дорогу, потрібно пройти п’ять…
― Це ви, mon cher, помилилися, ― перебила його Сільвія, ― двічі.
Вона сіла на стілець і, закинувши ногу на ногу, зробила затяжку.
―По-перше, ви не запропонували леді чаю, а по-друге, я не відвідую салонів. Справжня леді здатна сама нанести правильний макіяж.
Жінка холодно посміхнулася своїми губами кольору жовтневої революції.
― Я хочу дозволити вам найняти мене на посаду кондуктора.
― Кондуктора? ― раптом пожвавився начальник, який хвилину тому хотів виставити дивну відвідувачку з найменшими втратами для своєї психіки.
― Так, ― хмикнула жінка, і перо на капелюсі забавно колихнулося.
― Чому ви відразу не сказали? ― посміхнувся начальник і дістав свою пожовклу кружку із зображенням мопса. ― Ой, вибачте, у нас зовсім немає чаю, ― він поглянув на два засохлих чайних пакетики в тарілці.
― Нічого, наступного разу підготуйтеся краще, ― з цими словами Сільвія дістала з сумки термос, порцелянову чашку, блюдце і цілий лимон.
У повітрі запахло міцним настоєм бергамоту і ромашки. Лимон Сільвія розрізала на дольки і кинула одну в чашку.
― А ви точно впевнені, що зможете працювати кондуктором?
― Ви натякнули на те, що я ― недалекого розуму? ― брови Сільвії запитально піднялися, піднімаючи капелюшок.
― Ні-ні, ― винувато занепокоївся начальник, ― що ви! Я просто не розумію, навіщо вам це.
― Це хобі. Мені потрібно чимось займатися між бриджем по суботах і кегельбаном по середам.
― Що ж, це чудово, я не проти, ― забелькотів чоловік. ― Ви прийняті!
Він простягнув свою спітнілу долоню.
― Цілувати? ― запитала Ковальчук, дивлячись на волохаті пальці.
― Ох, ні, що ви! Хотів скріпити угоду рукостисканням. Зачекайте, будь ласка, в коридорі. Наталя оформить вас за хвилину.
Жінка склала всі свої речі назад у сумку і вальяжно пішла до виходу.
― Віталій Віталійович, ви серйозно? ― накинулася ошелешена секретарка на начальника. ― Вона ж явно ненормальна!
― Так і чудово! Нормальна людина на цю роботу не піде! Проблема дванадцятого маршруту вирішена.
***
― Як вас по батькові? ― запитала Наталя у нового кондуктора, забиваючи дані в комп’ютер.
― Мого татка звали Джеймс, ― гордо відповіла Ковальчук.
― Тобто Джеймсівна?
― Євгенівна, ― кивнула у відповідь Сільвія.
― Скільки вам повних років?
― Я повнолітня.
― Я помітила, ― процідила крізь зуби Наталя. ― А рік народження?
― Думаю, що такий самий, як у вас. Напишіть, а я скажу ― так чи ні, ― парирувала Сільвія, і Наталя, кисло посміхнувшись, стерла рядок з віком.
― Місце народження?
― Я родом з Нового Світу, ― пафосно вимовила Сільвія і, глибоко зітхнувши, закотила очі, згадуючи Батьківщину.
― Ах, ― заздрісно злякалася Наталя. ― Америка?
― Ні. Новий Світ ― це садове товариство в області, ― все так само гордо відповідала жінка.
― Хм… Попереднє місце роботи?
― Oui, ma chérie, ви нагадали мені про прекрасні дні. Я оберталася у вищих колах суспільства, мала справи з найважливішими людьми міста, кожен з них був у моїй владі і слухався моїх вказівок.
― І?
― Оператор шлагбаума в Будинку уряду.
― Вибачте, ви закінчили? ― у дверях з’явилася голова Віталія Віталійовича.
― Майже, а що?
― Хотів запропонувати Сільвії вийти сьогодні на зміну.
― Месьє начальник, навчіться терпінню, ― почала вичитувати чоловіка Ковальчук.
Він вибачився і хотів було піти, але вона його зупинила:
― Скоро буду.
***
― Ось, познайомтеся, Володя, візник, тобто водій тролейбуса, ― поправив сам себе Віталій Віталійович, представляючи Сільвії маленького худорлявого вусатого чоловічка.
― О, найс ту міт ю, Вольдемар! Сільвія Ковальчук, ― простягнула Сільвія руку для поцілунку.
― Я Володя, ― виправив водій кондуктора і потиснув їй руку.
― Я зрозуміла, Вольдемар, приємно познайомитися.
― Але…
― Що за «але»? Ви що, вже запрягли нашого коня? ― поцікавилася жінка. ― Ідіть, Вольдемар, я прийду за хвилину і, будьте ласкаві, одягніться як слід ― ми ж не худобу веземо.
― Але у мене більше нічого немає, ― розвів руками водій, показавши на свою вицвілу розтягнуту футболку.
― Ось, сьогодні я вас виручу, ― Сільвія дістала з сумки краватку-метелик і, сунувши її в руку Володі, додала. ― Не забудьте причесатися.
Водій був настільки ошелешений, що, не сказавши більше ні слова, взяв краватку і поплескав у напрямку керма.
Сільвії вручили квитки, термінал для безготівкової оплати і побажали успіхів.
― Ви, головне, не переживайте, перший день завжди найскладніший, ― посміхався начальник наївною посмішкою.
― Про що ви говорите, мій милий? Немає нічого простішого, ніж збирати з людей гроші.
Крутячи на пальці котушку з квитками, жінка повільно пішла в бік старого тролейбуса, незграбно виляючи стегнами.
***
Перша зупинка була біля ринку. Двері відчинилися, пасажири кинулися вперед, розсілися по місцях і втупилися очима в свої телефони або в каламутні вікна.
Сільвія відразу ж підійшла до сутулого дядька зі злим виразом обличчя і в футболці з написом «Rammstein».
― Guten tag, ― фальшиво вимовила вона. ― Прошу вас оплатити свою поїздку, герр пасажир.
Чоловік мовчки дістав тисячу однією купюрою і простягнув Сільвії. Він робив так щодня, заздалегідь знаючи, що у кондуктора не буде здачі. Такий собі проїзний квиток, який дозволяв йому їздити безкоштовно.
― Месьє, не могли б ви подивитися у себе купюру меншого номіналу? ― продовжувала Сільвія тримати вихований тон.
― Меншої немає! ― огидно буркнув мужик у відповідь.
― Оу, у містера, безперечно, величезні доходи, ― захоплено зауважила Ковальчук. ― Ще б пак, такий чоловік!
Напевно, лорд або барон! ― без натяку на глузування голосила Сільвія, привертаючи до себе увагу всього салону. ― Чим займається ваша світлість? Золото? Будівництво шахт? Цінні папери?
Кондукторка запитувала абсолютно серйозно. Звідусіль почали чутися смішки, і чоловік ще більше згорбився.
― Вважаю, така річ, як здача, є для вас образою? ― вона вже хотіла покласти тисячу в сумку, але чоловік вихопив її і, пошарудивши по кишенях, швидко знайшов потрібну суму.
Сільвія хруснула колінами, зробивши щось, що віддалено нагадувало реверанс, і попрямувала на свій творчий променад.
― Мені душно! ― раптом вчепилася в її спідницю жінка з червоним бульдожим обличчям і важким пакетом в руках, повним розсади.
― Як я вас розумію! ― сіла навпроти радісна працівниця.
Тут пасажирка зрозуміла, що зробила велику помилку.
― Я тут буквально задихаюся! Суцільна бездуховність навколо! Скільки п’єс поставлено в місті за останній рік? Зате скільки відкрито магазинів з їжею! Фі!
А бібліотеки? Ви коли-небудь бували в Пінакотеці Амброзіана? Це в Мілані. Там, до речі, проходять найкращі покази мод.
Жінка закрутила головою. Задуха її більше не дошкуляла, як і цибуля-сівка, яку вона купила в недостатній кількості.
Тепер вона думала тільки про те, як добре було їздити на колгоспний ринок в машині зятя, де в її владі були всі кватирки і навіть кондиціонер, і ніхто не лякав словами «Мілан» і «Амброзіана». Даремно вона тоді затіяла сварку…
Ковальчук вже переключилася на Прованс, але жінці пощастило. На черговій зупинці двері тролейбуса відчинилися, і в салон хлинула ціла юрба людей усіх ступенів нервозності та соціальної незадоволеності.
Люди штовхалися, тиснулися один до одного спітнілими тілами і кричали, викидаючи в атмосферу накопичену за день злість.
Ця м’ясна пастка зі спин, ліктів і грудей зазвичай не залишала кондуктору шансів виконати свою роботу, але у Сільвії якраз настав час чаювання.
Її термос тримав температуру магми, а Сільвія не звикла пити з неповної тари.
Сам Мойсей позаздрив би тому, як розступалося це живе море, коли кондукторка почала ходити по салону, однією рукою збираючи оплату за проїзд, а іншою тримаючи кухоль, наповнений до країв гарячим чаєм.
Але були й ті, хто абсолютно ігнорував витівки тролейбусного бомонду. Один чоловік сидів, закинувши ногу на ногу, відверто наплювавши на літніх людей, що стояли поруч.
Тип поводився максимально зухвало: грубіянив, плював і навіть палив, провокуючи загальне обурення.
― Mon ami, ― звернулася до нього Сільвія, ― я змушена просити вас перестати поводитися так, ніби ви на стадіоні.
Ковальчук вказала на озлоблених галасливих пасажирів і назвала їх «пристойним товариством», якому така поведінка не до вподоби.
― Та чхати я хотів на ваше товариство! ― чоловік дістав з кишені якусь ксиву і показав її всім присутнім, після чого люди почали відводити очі вбік і більше не виявляли невдоволення.
― Можу я тоді хоча б попросити вас пригостити даму вогником? ― запитала жінка і дістала свій мундштук.
Чоловік посміхнувся і підніс запальничку кондуктору. Сільвія зробила глибоку затяжку, а потім випустила щільний струмінь диму прямо в обличчя грубіяну.
― Знаєте, я вас розумію. Коли я працювала з керівництвом міста, то теж могла дозволити собі багато чого. Не те що зараз, ― мрійливо промовила Сільвія.
Кожне нове речення вона завершувала затяжкою і випускала нову порцію диму, від якого у пасажира обличчя почало стікати на підлогу, а сорочка — розповзатися по нитках.
― Знаєте, а ви праві! Ми не повинні йти на поводу суспільства! Це наше право як еліти ― диктувати свої умови світу! ― продовжувала свій монолог Сільвія, не перестаючи диміти.
Чоловік не відповідав, він намагався якомога сильніше стиснути всі отвори, через які отруйне повітря здатне потрапити в організм.
Ковальчук базікала без зупинки ― здавалося, співрозмовник для неї абсолютно не важливий, вона спокійно могла б заговорити до нестями вогнегасник і змусити його спалахнути.
Коли Сільвія почала оновлювати муштрук, чоловік не витримав. Він спробував протиснутися до виходу, але у нього нічого не вийшло. Тіла щільно тримали оборону і не давали шансів.
Пасажир в істериці шукав очима молоточок, яким потрібно розбити скло в екстреній ситуації, але той зник ще за часів перебудови.
Не в силах терпіти, хам відкрив кватирку і кинувся до свіжого повітря всією своєю масою.
― My friend, куди ж ви?! ― занепокоїлася Сільвія. ― Ми ще не обмінялися адресами і поглядами на концептуальне мистецтво!
Але чоловік вже летів у жорсткі, але куди більш безпечні обійми асфальту. Він пообіцяв собі, що якщо виживе, то ніколи більше не буде палити.
Через пару зупинок у передні двері інкогніто зайшла охоча до штрафів і осуду контролерка.
Ця жінка була грозою безбілетників і кондукторів. Вона йшла з метою публічно присоромити і покарати.
Але як тільки двері за нею закрилися, вона відразу відчула недобре. З хрипких динаміків сочився легкий джаз, кермо крутив причепурений водій у футболці та краватці-метелику.
Пасажири, боячись бути повторно оштрафованими, тримали в тремтячих руках свої талончики. Контролерка мовчки пройшла по салону, ніяк не видаючи себе.
З поглядів присутніх вона зрозуміла, що краще не доводити до відома кондуктора інформацію про свою присутність.
А коли побачила, як Ковальчук посвячує одного школяра в останні плітки світу німецького балету, потайки показала посвідчення і вискочила на найближчій зупинці.
― Ну, що скажете про перший день? ― ні на що не сподіваючись, запитав директор, коли тролейбус повернувся в парк.
― Що вам сказати, месьє шеф, я помилялася. Плетіння кошиків ― набагато більш захоплююче заняття.
Віталій Віталійович посумував, але Сільвія продовжила:
― На наступну зміну я візьму їх із собою, щоб хоч якось розвіяти нудьгу. Люди в тролейбусі цікаві, але швидко йдуть ― не встигаєш як слід познайомитися. Деякі навіть вискакують на ходу.
— То завтра чекати вас на зміну? ― просяяв начальник.
― Безумовно, mon cher! Єдине прохання…
Віталій Віталійович нагострив вуха:
― Все, що забажаєте!
― Ви не могли б подивитися обшивку на кріслі? Стався конфуз. Я дозволила собі одноразово прилюдно вилаятись через те, що мене всю дорогу злегка било струмом. Я згодна на штраф, щоб вичерпати цей конфлікт.
Начальник кивнув і, розпрощавшись десятьма уклонами з Сільвією, радісно пішов перевіряти крісло.
Він підійшов до тролейбуса, накинув «роги» на дроти і, зайшовши всередину, сів на крісло кондуктора. Його дивом не викинуло назовні через стелю.
Шархнуло так, що волосся в носі згоріло, а на думку спало багато всяких цікавих слів, що тягнуть на десятки конфузів і пару років в’язниці.
***
― Випишіть Ковальчук премію, ― заявив начальник секретарю, повернувшись з того світу.
― Премію? Вона ж відпрацювала один день…
― Ви праві… Давайте випишемо в подвійному розмірі.
