― Мамо, його Саша звуть, Саша, запам’ятай, ― з тону Наталки можна було помітити, що вона незадоволена матір’ю.
― А я його все Андрюха, Андрюха, за звичкою, напевно, а він мовчить, ― відповіла вона, анітрохи не збентежившись.
Наталка подивилася на матір і мовчки пішла до своєї кімнати. Сперечатися з нею, напоумлювати і доводити ― не мало сенсу.
По-перше, тому що мати працювала з ранку до ночі: ринок, город, клопоти по дому ― вона не встигала навіть зітхнути, а тим більше запам’ятовувати імена всіх залицяльників своїх дочок.
По-друге, в родині було четверо дітей, тому диктували умови частіше батьки, няньчитися з кожним було занадто великою розкішшю.
А по-третє, мати не поспішала видавати дочок заміж, вона вважала, що це завжди встигнеться.
Вона була б навіть рада, якби вони довше пожили з батьками. Зайві руки в господарстві не завадять.
Наталя була другою дитиною в родині. Різниця з братом становила чотири роки, і саме з ним дівчина з дитинства звикла проводити весь час.
«Як нитка з голкою», ― хитала головою стара сусідка.
І це була чиста правда. Навіть коли, подорослішавши, Валерка з дворовими хлопцями обладнав турник, Наталка теж виявила бажання займатися спортом.
Спочатку хлопці не сприймали її серйозно, вона була просто молодшою сестричкою. Дівчинка з довгими, як у ляльки, віями, худенька і трохи смішна.
При ній хлопці не соромилися обговорювати інших дівчат, її сприймали як друга, вона була як “свій хлопець”.
Час минав, і Наталка дорослішала. І на очах у сусідських хлопців перетворилася на справжню красуню.
Тепер вже хлопці задивлялися на неї, хоча ставлення Наталки до них не змінилося.
Правда був один… Андрій. Частіше мовчазний і задумливий, він подобався Наталі більше за інших.
Саме його вона завжди виділяла і навіть могла трохи розгубитися, коли Андрій раптом звертався до неї.
Веселий характер допомагав Наталці виходити з різних ситуацій.
Вічна торохтілка, з Андрієм вона забувала всі слова і навіть червоніла.
Хлопці теж почали помічати такі зміни, але мовчали. Дружба є дружба.
Той весняний вечір Наталка запам’ятала на все життя.
* * *
У дворі розливався аромат акації, голову крутило від весни, молодості і щастя.
Хлопці, як завжди, зависали в альтанці у дворі. Хтось грав у карти, хтось співав. Гітара переходила з рук в руки ― тоді захоплюватися музикою було модно.
Дівчата зітхали, коли пісні виявлялися особливо сумними, про кохання і розставання, про зраду і справжню дружбу.
І ось гітару взяв Андрій. У Наталі завмерло серце. А коли він подивився на неї і сказав: «Для тебе», ― вона ледь не втратила свідомість.
― Є красуня на землі… ― зазвучав голос Андрія.
Хлопці мовчали. Андрій співав так, ніби вклав у пісню всю душу і невисловлені почуття.
А потім він напросився провести Наталку додому. І про більше щастя вона не могла й мріяти.
Але чи то тому, що Андрій так і не зміг тоді переступити через те, що Наталка молодша сестра друга, чи то тому, що наступного дня в компанії з’явилася новенька Світланка, але більше пісень для Наталки він не співав.
Наталка мовчала. В альтанку вона виходити перестала і тільки з вікна бачила, як Андрій проводжає Світлану додому.
― Гарна парочка, ― кинула мати, заглянувши через плече дочки, щоб зрозуміти, куди вона так пильно дивиться.
Дочка промовчала, тільки щільніше притулилася до шибки, хоча у дворі вже нічого не можна було розгледіти.
Настали сутінки, а по обличчю Наталки котилися сльози.
А потім був осінній призов, і всім двором проводжали Андрюху в армію, і навіть на під’їзді хтось із вірних друзів старанно вивів фарбою: «Чекаємо додому!»
Наталка теж була на проводах, і Андрій жартома, але в той же час сумно запитав її:
― А ти чекати будеш?
― Свєтка буде, ― відповіла вона і втекла вглиб двору.
* * *
Минуло два роки. Час пролетів, як один день. Наталка вступила до педагогічного інституту, Андрій повернувся з армії.
― Тобі, ― він простягнув Наталці букет квітів.
― Валерка, Андрюха повернувся! ― закричала на весь під’їзд Наталка і кинулася на шию другові.
― Привіт, брате, ― вискочив з дверей Валерка, ― заходь, чого стоїш, святкувати будемо!
Андрій пройшов у кімнату, в якій він раніше так часто бував, і в якій зовсім нічого не змінилося.
А ось Наталка ще більше покращала. Андрій не міг відвести від неї очей.
Він пам’ятав кожну рисочку її обличчя, кожен завиток світлого волосся ― скільки разів він бачив її там уві сні.
І ось тепер вона стояла перед ним реальна і весела, розповідаючи про всі останні події і заливисто сміючись.
― Наталя, а ти сьогодні в альтанку прийдеш? ― нерішуче запитав Андрій і кинув погляд на друга.
Йому потрібно було зрозуміти, схвалює Валерка його наміри чи ні.
― Не прийде, ― відповів за Наталку брат. ― Вона у нас зайнята людина, у неї побачення.
Було помітно, що Валерці ніяково, але своїм жартом він хотів застерегти друга від розчарування. Наталка зайнята і Андрію нема чого чекати.
― Вона зустрічається з Сашком із сусіднього двору. Ти його пам’ятаєш, напевно, ви разом на бокс ходили.
Так, Андрій його пам’ятав, міцний, хороший хлопець, надійний.
Своїй сестрі він би теж побажав такого кавалера, але сестри у нього не було. Була Наталка.
А ввечері була довгоочікувана зустріч друзів, пісні під гітару і дівчата, немов і не було цих років розлуки… Немов не було тих вечорів і закоханих Наталчиних очей.
Було шумно і весело, але на душі у Андрія скребли кішки.
Зазвичай хлопці, повертаючись з армії, беруть собі час, щоб перевести дух, а потім вже вирішують вступати до університету або йти працювати.
Андрій теж взяв перерву, але вже шкодував про це.
Вільний час не приносив йому нічого, крім туги, а ноги самі несли до того під’їзду, до тієї квартири, де жив друг, і де жила Наталка.
― А Натаха де? ― ніби ненароком запитав Андрій, коли Валерка, як зазвичай, широко відчинив перед ним двері.
― Сестра поїхала з Сашком до Києва. Він там в гуртожитку живе, а вже навчання починається. Будуть пробувати сімейне життя будувати.
Якщо не посваряться за три місяці ― то розпишуться, ― Валерка подивився на зблідлого друга і плеснув його по плечу. ― Та годі тобі.
Час вже минув, вона з іншим. Я в область збираюся, роботу пропонують, поїхали зі мною!
У двадцять років складно думати відсторонено. Особливо про те, як не зруйнувати чуже щастя.
І все-таки Андрій вирішив, що не може мовчати, він повинен поговорити, він повинен сказати Наталці, як він її любить.
Всіма правдами і неправдами він дістав адресу того самого гуртожитку і рвонув до Києва.
* * *
― Привіт, ― він мовчки дивився на кохане обличчя, навіть не чекаючи відповіді, а просто милуючись і запам’ятовуючи.
― Привіт, а ти що тут робиш? ― здивувалася Наталя.
― Я до тебе, ― Андрій ніколи не був щедрий на слова, але зараз від красномовства могла залежати їхня доля.
І він сказав їй все. І що кохає її з п’ятнадцяти років, і як не міг зізнатися, думаючи, що неправильно зустрічатися з молодшою сестрою найкращого друга.
І як мріяв про неї всі ці два року, і що приїхав сюди в надії, що вона його почує.
― Виходь за мене, я кохатиму тебе все життя!
Це були найважливіші слова, які будь-яка жінка мріяла б почути від коханого чоловіка. Але Наталка його не кохала… Вже не кохала.
Андрій сприйняв відмову з гідністю, спокійно. Зовні спокійно ― він тільки сильніше стиснув зуби.
Це потім він розбивав все на своєму шляху, але Наталка про це так ніколи і не дізналася.
― Наталя, тоді… подаруй мені щось на згадку, ― Андрій дивився на неї без злості, яка часто спалахує в людях після відмови.
Вона зняла срібне кільце і простягнула йому. Андрій розстебнув ланцюжок на шиї, і до хрестика додалося тонке дівоче кільце.
Тепер воно зберігалося на його грудях, а всередині неї билося кохання, про яке вже не можна було нікому говорити.
* * *
Минуло п’ятнадцять років. Наталка повернулася в рідне місто, де так давно не була.
Біля неї весело стрибав молодший син, а старший пішов знайомитися з дворовими хлопцями.
Ось і стара альтанка, в якій, як і раніше, збираються хлопці з дівчатами. Ось лавочка і та сама бабуся Маша з насінням.
Куди життя розкидало всіх друзів дитинства? Кожен вирушив шукати своє щастя.
Наталка була цілком задоволена своїм, ось тільки смуток про юність і перше кохання іноді щемив серце.
― Привіт, чудово виглядаєш.
Вона обернулася на голос і побачила ту саму Свєтку, яка колись, сама того не відаючи, стала її суперницею.
― Привіт, а як Андрій? ― вона не знала, чому задала саме це питання, чому саме Свєті ― просто вирвалося.
― А ти хіба не знаєш? ― здивувалася Свєтка. ― Андрія немає. Андрій загинув…
Наталка поверталася до рідного під’їзду довго, їй здавалося, цілу вічність. Вона дивилася на двір і альтанку, в якій провела такі приємні літні вечори.
Ось тільки не так давно їй все здавалося таким рідним ― а зараз стало чужим.
Інші діти, інший двір, і вона інша. І те, що було, вже давно минуло і ніколи не повернеться, як не проси.
