― Навіщо тобі ця сумка? У магазині візьмемо пакет.
― Ти знаєш, скільки коштує пакет? Не хочу переплачувати.
― Та що він там коштує. Копійки.
― А навіщо віддавати зайве?
― Ну і жадібна ти, Ліда, як Кощій над своїм золотом чахнеш.
― Я не жадібна, Віра. Я просто не люблю багато витрачати.
― До речі, ти мені зможеш до зарплати позичити? Діти приїжджають, а мені навіть на стіл нічого поставити.
― Ой, вибач, Віра. Не зможу. Гроші на вкладі лежать, їх не можна чіпати.
― Ти ж пакети не купуєш, у тебе щось має бути, ― з образою іронізувала Віра.
― Має, звичайно. Але це якраз мені до зарплати дожити.
― Гаразд, подруго. У когось іншого позичу. На тебе давно надії немає.
― Ну ти економ, як я. І у тебе завжди гроші будуть.
― Не хочу я економити. Живемо один раз і не знаємо, коли життя закінчиться.
― Тоді не економ. Що тут ще скажеш?
― Після магазину зайдемо вип’ємо кави?
― Ні, Віра, зайвих грошей на каву у мене немає.
― О-ох, і коли ти такою жадібною стала… Ліда! Ну неможливо ж так жити! Ти ж ніколи такою не була.
― Я просто взяла свої гроші під контроль, і мені це сподобалося ― не жити в борг самій собі…
… А Ліда в останній рік і справді сильно змінилася. Раніше вона, як і Віра, витрачала всю зарплату за два тижні, а решту часу жила на гречці та сосисках.
Багато з’їдала іпотека, а решта грошей витікала крізь пальці.
Але одного дня наприкінці минулого літа Ліда приїхала додому на таксі, як зазвичай, замовила роли, бо сил готувати не було.
Лягла дивитися серіал за передплаченим телебаченням… І несподівано розплакалася.
Ні, роли були смачні, а серіал цікавий. Вона просто зрозуміла, що заплатила останні вільні гроші, нічого не залишилося, а до наступної зарплати ще жити й жити.
І як її батьки примудрялися заробляти копійки, їх з сестрою взувати й одягати і ще на чорний день відкладати?
Ліді стало гірко, що літо минуло, а на море чи за кордон у неї з’їздити так і не вийшло. Скільки років мріє ― і все ніяк.
Грошей божевільних це коштує, але якби вони були ― заплатила б без сумнівів. А їх немає. Ніколи немає.
Вона доїла останній рол, вмилася, зробила собі чай, сіла в своє улюблене крісло на кухні і занурилась в роздуми.
В інтернеті їй часто траплялися всілякі ролики, де в назві так чи інакше фігурував модний термін «Фінансова грамотність».
Люди розповідали, як з маленькою зарплатою примудряються накопичувати, економити, відкладати, розподіляти гроші і навіть виконувати свої мрії.
Їй це здавалося складним, але ходити на роботу щодня і сидіти без грошей — набридло.
Тому Ліда вирішила, що буде робити все, щоб змінити своє життя, стати вільнішою і подивитися світ.
Вона почала записувати буквально всі витрати. Тепер кожна гривня підлягала обліку і контролю.
І вже через місяць вона побачила, що не іпотека з’їдала левову частку її доходів, а ті самі витрати, без яких можна обійтися: таксі і замовлення їжі додому.
Не те щоб вона не любила готувати. Їй було просто лінь, а замовлена їжа грала роль призу і розради після довгого робочого дня.
Вона себе любила, жаліла і ввечері дозволяла смачно поїсти без довгого стояння біля плити.
― Ну вже ні, досить їсти за таку ціну, ― рішуче сказала Ліда і видалила додаток для замовлення їжі.
Замість цього вона почала шукати в інтернеті рецепти нових смачних страв, які можна легко приготувати вдома.
Не пельменями ж харчуватися! Вирішила готувати супи, м’ясо, а ще смачну домашню випічку, щоб не витрачати гроші на булки з хімією.
Вона промоніторила, які продукти і де купує. Так, лінь ходити в мережевий супермаркет за пару кварталів, і вона все купувала в магазинчику біля будинку.
Тут було явно дорого. Тепер вона почала відучувати себе від імпульсивного шопінгу.
Складала список продуктів для покупки, стежила за всілякими акціями та знижками і в один із днів йшла купувати все, що потрібно на найближчий час.
Завжди йшла за покупками тільки після ситного обіду і наполегливо відмовляла собі в шоколаді, печиві та чіпсах.
Так, це смачно, але шкідливо для здоров’я і гаманця.
А ще Ліда перестала купувати пакети в магазині. Вона придбала стильну тканинну сумку і ходила за покупками тільки з нею.
Її колега посміювалася над нею:
― Що, пакети перестанеш купувати і ще одну квартиру купиш?
― Може, і куплю. А тобі що?
― Не розумію, навіщо собі життя ускладнювати через три копійки.
Ліда мовчала і гнула свою лінію.
Наступним етапом стала відмова від кави на винос. Тепер вона варила вранці каву, наливала її в термос і так пила по дорозі на роботу.
У неї з’явився на це час, адже вона перестала брати таксі і більше ходила пішки, щоб не витрачати зайвого і не використовувати кілька видів транспорту. Виходило трохи заощадити.
А ще Ліда стала тією, хто тепер пропонував ділити рахунок не навпіл, а платити кожен за свою їжу.
― Так, по скільки скидаємося? ― за звичкою сказала подруга Свєта в кафе після вечері. ― Там начебто по сімсот п’ятдесят виходить.
― Дай мені рахунок, я тобі точно скажу, ― простягнула руку Ліда.
― У сенсі точно? Ти порахувати хочеш?
― Так, хочу. Я не замовляла напої і не їла креветки. Тільки салат і чай.
― М-м, ось як. Ну рахуй.
― З мене триста, з тебе все інше, ― сказала Ліда, пробігши очима по рахунку. ― Дорого у них якось.
― Та як завжди. Ну що, візьмемо таксі?
― Ні, я автобусом поїду.
― Ну і жадібною ти стала, Ліда.
― Чому жадібною? Я просто почала рахувати гроші. Ти теж спробуй.
― Ні, дякую. Це втомлює.
А ще Ліду прозвали тепер жадібною і на роботі. Все тому, що вона раптом різко перестала давати в борг.
Колеги любили у неї перехопити щось до зарплати і віддавали потім зі скрипом.
Хтось міг нести свій борг кілька місяців, а міг і зовсім забути.
Ліда соромилася нагадувати: незручно якось. Незручно забрати своє, а їм цілком зручно брати і не віддавати чуже.
― Лідо, ну позич. Дитині потрібно в школу гроші здати, а у мене нуль в гаманці. Більше нікого попросити, ― звертався до неї колега Саша.
― Ні, Сашко, не позичу. І, до речі, ти мені борг не віддав. Вже два місяці висить дві тисячі. Коли чекати?
― Хм-м, ну так. Не віддав… Після зарплати віддам. Раз ти така принципова.
― У день зарплати не забудь скинути, добре?
― Так, я не забуду….
* * *
― Лідочка, там на народження дитини Каті збирають. Ти зможеш і за мене докласти? ― зверталася до неї колега Світлана Вікторівна. ― Ну зайвих немає, взагалі.
Доньці кредит за телефон закрила. А я попереджу дівчаток, що ти за мене здасиш.
― Ні, не докладу, Світлана Вікторівна. Тільки за себе я здам. Ви самі якось, без мене.
― Не допоможеш? А я так розраховувала.
― Я вже доклала за вас минулого разу на ювілей. Ви мені так і не повернули, хоча обіцяли.
― Ох, ну поверну. Просто тоді забула, а зараз немає. Ти ж знаєш, яке у мене становище.
― Та у мене теж не дуже добре становище. Іпотека на двадцять років. Чекаю борг завтра?
― Після зарплати віддам, ― невдоволено відповіла та.
― Добре. Домовилися.
Колеги Ліди за спиною почали називати її жадібною, скнарою. Вона більше не пила з ними каву і не ходила на обід в їдальню.
Їжу приносила з собою з дому, ігнорувала спільні походи в кафе і корпоративи, в борг не давала, старі борги вимагала повернути.
Як підмінили людину. Що з нею сталося ― незрозуміло.
Ліда з часом увійшла в смак і почала рахувати гроші скрупульозніше і прискіпливіше.
Відмовилася від платних підписок на фільми, багато ходила пішки, брала книги в бібліотеці.
Речі купувала в секонд-хендах, примудрялася купити взуття і техніку хоч і з рук, але в ідеальному стані.
Стала жити за принципом: не витратив ― значить, заощадив.
Ліда тільки не економила на лікарях і таблетках: регулярно ходила до стоматолога та інших фахівців, купувала дорогі вітаміни.
А ще багато пила води, займалася спортом на тренажерах біля будинку і купувала тільки якісні натуральні продукти: м’ясо, птицю, овочі, фрукти.
Дуже рідко ― солодощі та всяке харчове сміття типу чіпсів.
Ліда продовжувала записувати всі витрати в блокнот і ловити в магазинах вигідні акції. Виходило.
Їй це навіть приносило задоволення. Класно, коли ти контролюєш фінанси, а не вони тебе.
Приємно, коли люди йдуть з твого життя, тому що ти перестала давати їм у борг.
Приємно, коли тобою більше не користуються і не намагаються закрити свої фінансові дірки за твій рахунок.
Після шести місяців такого життя справи з іпотекою пішли веселіше, вона змогла внести більше, ніж зазвичай.
Ліда читала різні корисні статті, дивилася фінансових блогерів і зуміла грамотно все розрахувати.
Її називали жадібною, друзі все рідше дзвонили, тому що знали: вона не піде в дороге кафе і в кіно: фільм можна ж і в інтернеті знайти.
Але вона якось не переживала: не дзвонять і не дзвонять.
* * *
Зима видалася довгою, весна ― холодною і вітряною. Але Ліда не сумувала, вона чекала відпустку і, напевно, вперше в житті ― з таким трепетом.
Ще в лютому вона змогла вхопити хорошу путівку до Туреччини на середину липня.
Десять днів у чудовому готелі, перша берегова лінія, все включено.
Якби вона купувала тур у розпал сезону, все коштувало б удвічі-втричі дорожче. А в лютому ціна виявилася для неї підйомною.
Вона нікому не сказала про поїздку. Вона просто чекала, купувала валюту, вибирала купальник і капелюх.
Їхала у відпустку одна і була щаслива. Тепер Ліда розуміла: контроль, самодисципліна і бажання чогось досягти можуть звернути гори, перевернути життя.
Якщо чогось захотіти, всесвіт обов’язково допоможе.
Про це думала Ліда, коли пила коктейль на пляжі, дивилася на море, відпочивала і насолоджувалася моментом.
Тут вона гроші, до речі, не рахувала: їздила на екскурсії, купувала сувеніри і рахат-лукум. У відпустці грошей не шкода, зовсім.
А інші ― нехай називають жадібною!
