— Олено, подивися мені в очі, — попросив Володя.
— Що таке? Пилинка? Вія? — злякалася Олена.
— Ні. Просто подивися мені в очі! — більш наполегливо попросив Володя.
— Що це ти задумав на старості років? — з посмішкою запитала вона, але повернулася і подивилася чоловікові в очі.
— Дуже цікаво, — задумливо промовив Володя. — Очі, як очі. Ні страху, ні брехні, ні жалю. Добрі, гарні очі.
– А якими вони мають бути, Володю? – ледь стримуючи сміх, запитала Олена. – Очі, як очі!
– Ось, саме так! І все життя я дивився в ці очі і вірив! – Володя дрібно кивнув головою. – А, виявляється, даремно вірив!
— Не зрозуміла! — відсахнулася Олена. — Що це означає, даремно вірив? Я тебе ніколи не обманювала!
— А якщо подумати? — запитав Володя. — Якщо добре подумати?
— Ну, Вова, ну, всяке в житті буває, — Олена опустила погляд. – Не можна ж завжди правду говорити. Вона, знаєш, інколи ображає. Так, я іноді прикрашала дійсність…
– І наскільки сильно прикрашала? – запитав Володя.
– Вова, ну навіщо в старій брудній білизні копирсатися? Усяке бувало.
– А мені цікаво, в чому б ти хотіла визнати свою провину! Ось так, навскидку!
– Господи, Володю! Та що ти причепився! – невдоволено вимовила Олена. – Ну, вазу якось хлопчаки розбили, скло періодично билося, твої чашки літали і билися. Зрозуміло, щоб ти на дітей не лаявся, я вигадувала щось. Дочок я ще прикривала, коли вони на побачення ходили.
У тебе ж усі їхні чоловіки спочатку були поганими!
— Тобто, у своїй брехні ти звинувачуєш мене? — вирішив уточнити Володя.
— Коханий, ну, що ти заладив, брехня і брехня? Ти ж сам теж не завжди був правдивий і відвертий!
Це життя, а правда в ньому не завжди найкращий вихід!
— Це я, якраз, розумію, — вимовив Володя, — але я просто подумав, що якась ВЕЛИКА брехня могла тобі душу мучити!
Може, в очах совість, що страждає, плескається! Може, сором ти ховаєш по кутках!
А у тебе такі чесні очі, що я вже сам засумнівався. Але проти фактів не підеш, вони — річ вперта!
— Володя, мене твої загадки почали напружувати! — підвищивши голос, сказала Олена. — Якщо ти хочеш мене в чомусь звинуватити, то звинувачуй! Та я за собою ніякої провини не відчуваю!
— Зовсім-зовсім? — примружився Володя. — Тобто, якщо дрібниці відкинути, то твоя душа чиста, як перший сніг?
— Так! — впевнено заявила Олена.
— А ось і ні! – сказав Володя і подивився на дружину.
— Що значить, ні? – крикнула Олена. – У чому ти мене звинувачуєш? Що я тобі такого зробила, що ти влаштував тут такий цирк?
— Олена, я не можу мати дітей, – спокійно вимовив Володя і замовк, чекаючи реакції коханої дружини.
— У якому сенсі? — Олена нахмурилася. — Це обстеження показало? Вова, у нас і так четверо дітей, та й вік уже пристойний. Не дивно, що ти вже не можеш зробити дітей. Вік. Екологія.
— Ти не зрозуміла, — Володя дістав з пакета стос документів. — Я ніколи б не міг мати дітей! Ось висновок лікаря! Діагноз внизу…
***
Складно вибрати подарунок людині, у якої все є. А ще складніше, коли їй нічого не потрібно.
Володимир перед своїм ювілеєм наполегливо всіх попереджав:
— Не думайте витрачати багато грошей на подарунки! Мені всього п’ятдесят п’ять! Ось до шістдесяти доживу, тоді й розщедритеся!
— Тату, — старший син Петро завжди був у всьому першим, тому й керував у всіх питаннях, — може, ти все ж хочеш чогось? Так ти прямо скажи!
Ти нас чотирьох народив, виростив, навчив, в люди вивів! Невже ми для улюбленого батька якихось грошей пошкодуємо?
— Синку, я хочу, щоб у вас все було добре! Щоб ви своїми сім’ями жили щасливо! Хочу, щоб онуки радували нас своїми посмішками! А так у мене все є!
Телевізор новий, диван зручний, дружина кохана, діти хороші, онуки веселі! Залишилося до пенсії допрацювати, а потім і жити в задоволення!
Позиція Володимира була зрозуміла. Четверо дітей все життя вимагали… Так, всього вони вимагали!
А Володимир, як порядний батько, працював, працював і працював, щоб дати їм все, що потрібно.
А зараз, коли всі дітки розлетілися, він відчув, що можна нарешті видихнути. Тому і не треба було йому нічого.
А ось діти, домовившись зі своєю мамою, вирішили батькові зробити не тільки гарний, але й корисний подарунок.
Під час застілля, на яке було запрошено майже п’ятдесят осіб, Петро встав і сказав:
— Тату, ми порадилися і вирішили!
Гості замовкли.
— Ось, тримай! Ми даруємо тобі повне медичне обстеження! — він передав файл із сертифікатом. — Тут не просто аналізи, як у поліклініці, а повністю і глобально! Ти тільки не смійся! Ми хочему, щоб ти був здоровий та жив довго.
Щоб до останньої клітинки тебе перевірили! А ось це, — Петро дістав ще один сертифікат. — Це на лікування, якщо таке буде потрібно!
І ще, тату, якщо буде потрібно більше вкладань, щоб твій організм привести в порядок, ти тільки скажи! Це теж буде входити до подарунка!
Гості зашуміли, бо хтось зазирнув через плече і побачив суму.
— Я не закінчив! — Петро підвищив голос.
— Тату, ти нас виростив, витрачав сили і здоров’я! Ми, твої діти, хочемо зараз повернути тобі хоч частину того, що ти у нас вклав! З днем народження, тату!
— Діти, а ви мене, що, таким хворим вважаєте, що тільки через платну медицину вирішили лікувати? — з посмішкою запитав Володимир.
Гості засміялися, а друг Володимира штовхнув його в бік і сказав на весь голос:
— Не відмовляйся! Це хороший подарунок! Я був у Борьки на ювілеї, пів сотні йому. Так йому не медичні послуги, а відразу місце на кладовищі подарували!
По подарунку, так би мовити, і побажання! Так що, тебе ще бережуть і цінують!
Свято йшло своєю чергою, а гості обговорювали:
— Який гарний подарунок! І обстеження, і лікування! А то дарують вічно якісь сервізи або черговий тостер! А навіщо він потрібен, якщо через біль світу білого не бачиш?
— Точно! А тут і повага, і шана, і турбота! І похвалитися не соромно таким подарунком!
— Тому що чоловік справжній і батько правильний! Тому від дітей шана і повага! А якщо дітей виховав абияк, то тобі і подарують місце на кладовищі, мовляв, туди тобі і дорога!
— А я своїм запропоную на вибір, що мені дарувати. А ось що виберуть, так, значить, і люблять!
Подарунок Володимир вирішив не відкладати на потім, взяв відпустку і ліг на обстеження.
Щодня дзвонив дружині, щоб розповісти, що з ним роблять і який в клініці сервіс:
— Олена, ти не повіриш! Вони мене на такі агрегати тягають, що тільки в фантастичних фільмах побачиш!
То дротами обплутують, то в спецкостюм наряджають! І знаєш, з такою повагою, що я себе принцом казковим уявляю! Я весь такий гарний, а вони навколо мене так і бігають!
— Ти сильно до уваги не звикай! — посміхалася Олена. — Я навколо тебе бігати так не буду!
— Ти-то зрозуміло! А вони ж за гроші! І все одно приємно!
— Дивись там, щоб не залікували! — сміялася Олена. — Якщо тебе повернуть не таким здоровим, як ти туди ліг, я їх по всіх судах затягаю!
— Не хвилюйся! Я тут стільки здоров’я отримаю, що ще років триста проживу!
Медичний висновок представляв собою значну стопку паперу. А зміст ряснів термінами, до суті яких без перекладача і не дійдеш.
— Мене звати Аркадій Юхимович, — представився лікар середнього віку, який і приніс висновок прямо в палату. — Моє завдання пояснити вам складні моменти і намітити лікування за рекомендаціями у висновку.
— Та я тут одне слово розумію через п’ять, — посміхнувся Володимир. — А деякі слова тільки з третьої спроби прочитати можу!
— Це нормально! — посміхнувся лікар. — Специфіка, розумієте.
– Вас розумію, а цю писанину, вибачте, ні в зуб ногою, ні в п’яту вухом! Ви можете мені сказати, я ще як? Ну, з висоти загального охоплення!
– Ну, для вашого віку, у вас ще дуже хороші показники, – сказав Аркадій Юхимович, беручи в руки висновок. – Є, звичайно, деякі відхилення, але нічого критично страшного не спостерігаю.
– Тобто, я спокійно можу йти додому? – запитав Володимир.
– Цілком, – знизав плечима лікар, – тільки копію занесіть в поліклініку.
Думаю, вони будуть дуже раді.
Задоволення-то не дешеве! А з рекомендацій, можу порадити комплекси вітамінів і помірну фізичну активність.
Лікар повернув висновок Володимиру.
— Так, написано багато, зрозуміло мало, а по суті, все добре і чудово!
— І це чудово! — лікар дозволив собі посміхнутися.
Володимир перегортав аркуші, то вдивляючись, то просто перегортаючи.
— Докторе, а що це тут? — і він вказав на аркуш десь посередині стопки.
— Нездатність мати дітей, — відповів Аркадій Юхимович. — Пояснювати треба?
— Ні, з цим зрозуміло! — посміхнувся Володимир. — Це добре, що я встиг обзавестись дітьми!
— Вибачте, що? — Аркадій Юхимович глянув поверх окулярів.
— Я кажу, добре, що у мене діти народилися до того, як з’явилася ця штука!
— Розумієте, — Аркадій Юхимович зняв окуляри і подивився на пацієнта короткозорим поглядом, — у вас органічна недорозвиненість.
Тобто, ви в принципі не могли мати дітей! Навіть для донорства при ЕКЗ ваш матеріал не підійшов би.
— Слухайте, докторе, у мене четверо дітей! Як же вони з’явилися? Напевно, є там якась похибка? Ну, один боєць, що в полі воїн, вискочив і зробив свою велику справу!
— Скажімо так, у вас бійців просто немає, — відповів лікар, ставлячи окуляри на місце. — Я навіть таку ймовірність не розглядав би. Але якщо бажаєте, можемо призначити спеціальне обстеження, щоб визначитися.
— Призначай, докторе! Гарне обстеження призначай! Тут питання делікатне! — занепокоївся Володимир.
І друге, і третє обстеження тільки підтвердило діагноз.
Ні, і все! І навіть гіпотетичних варіантів бути не могло.
Повернувся з клініки Володимир у глибокій задумі.
Ні з ким не спілкувався, нікому не хвалився, що здоровий майже як бик. Навіть з дружиною не розмовляв. А від питань лише відмахувався, мовляв, потім-потім-потім…
«Потім» не могло тривати вічно.
Але Володимир щосили намагався не надавати значення цьому факту.
«Життя ж прожив! І який сенс зараз розводити скандал? Нічого вже не зміниш!
Дітей я люблю, онуків обожнюю. А те, що дружина… Ну, дружина… Ні, прикро, звичайно. Але, знову ж таки, стільки часу минуло…»
Черв’як недомовленості тряс душу, на шматки рвав. До безсоння заїдав.
***
— Ой, лікарі всякого напишуть, а ти їм віриш! — обурилася Олена.
— Олена! — крикнув Володимир. — Три обстеження! Три! У двох різних клініках!!
— А що ти заладив, Олена і Олена? Ну, так! Так! Це не твої діти! І що? Що ти тепер робитимеш? Зі мною розлучишся, на ДНК подаси?
Із свідоцтв про народження вимагатимеш своє ім’я прибрати? – кричала Олена у відповідь. – Подавай! Роби, що хочеш! Тільки який від цього сенс?
Володимир з силою провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти з нього агресію дружини.
— Я навіть не буду питати, хто їхній батько, — тихо промовив він. — Або батьки. Олено, я не розумію, як ти могла мені брехати всі ці роки?
Між народженням Петра і народженням Єви — десять років. Тобто, десять років ти була мені невірною.
Скажи, Олено, якщо ти мене не кохала, навіщо зі мною жила? Пішла б, і я слова не сказав. Зрозумів би і пробачив.
– Ми одружилися з тобою, тому що я була вже при надії, ностла первіська. Сам пам’ятаєш, що у нас був шлюб за причиною.
А потім не було сенсу розлучатися, – відповіла вона з якоюсь гидкою посмішкою.
– Але ти ж знала, що Петро не від мене?
– Підозрювала.
— А інші діти? — запитав Володимир.
— Ну, там і так, і так виходило.
— Зате тепер зрозуміло, як там виходило, — Володимир відвернувся. — Я не можу зрозуміти, як ти жила стільки років і кожен божий день мені в очі дивилась.
— Господи, та яка тепер, по суті, різниця? — знову спалахнула вона. — Коли це було?
— Але ж було!
Олена не знала, що сказати.
— Я дітям нічого не скажу, — почав говорити Володимир твердим голосом. — І ти нічого не кажи. Мої це діти! І онуки мої! Я в них душу вклав! У мене рідніших нікого немає.
А ось ти…! Тебе я більше бачити не хочу! Можемо не розлучатися, але або ти йдеш з дому, або піду я!
– Володю, але ми ж все життя прожили разом, – сказала вона.
– А ти своєю брехнею все перекреслила! Мені огидно навіть дивитися на тебе!
Олена зібрала речі і того ж вечора поїхала до молодшої дочки, сказавши, що буде допомагати з малим онуком.
А Володимир продав будинок, купив дві квартири в різних частинах міста. В одну в’їхав сам, а ключі від другої з Петром передав дружині.
Ось так, гарний подарунок поставив крапку в житті колись великої і дружної родини.
А ось чи була вона такою на всі сто відсотків, залишається тільки думати…
