— Та відпустіть ви, нарешті, Андрія! Скільки можна його мучити? — зло кинула незнайома дівчина, зробивши крок назустріч Вірі у дворі будинку.
— Що значить «відпустіть»? Ви хто взагалі? — здивувалася жінка, не підозрюючи, що їй доведеться дізнатися багато цікавого…
… Віра і Андрій одружилися відразу після інституту. Дівчина просто літала від щастя — вона дуже кохала чоловіка, та й він, здавалося, мав до неї аналогічні почуття.
— У нас таке кохання! — хвалилася Віра подружці.
— Яке? Ти б трохи спустилася з небес на землю, щоб не боляче було падати, — посміхалася приятелька.
— Ти не розумієш! Ми з Андрюшею, як одне ціле. Коли говорять про дві половинки — це про нас.
— Ну-ну.
У подружжя все було добре.
Обоє працювали, проводили багато часу разом, жили в двокімнатній квартирі, яку батьки з обох сторін вскладчину подарували їм на весілля.
Пізніше Андрій відкрив свій бізнес, Віра працювала перекладачем — достаток у родині був.
Тільки ось дітей не було. Спочатку подружжя це ніяк не турбувало. «Які наші роки», — віджартовувалися вони на питання оточуючих.
Але через п’ять років дружина все-таки звернулася до лікаря, пройшла безліч обстежень і кілька курсів лікування.
Чоловік теж обстежився — виявився повністю здоровим. А зачати дитину так і не вдавалося.
Подружжя зважилося на ЕКЗ, але через три місяці довгоочікуваний стан перервався…
Через два роки ситуація повторилася. Віра так переживала чергову невдачі, що потрапила до лікарні з нервовим зривом.
— Все, — твердо сказав Андрій, коли дружина повернулася з клініки. — Досить знущатися над собою. Тисячі пар прекрасно живуть без дітей. Я люблю тебе і не хочу, щоб ти мучилася. Нехай буде, як буде.
— Добре, Андрію, — у Віри теж не залишилося ні сил, ні бажання боротися з цією проблемою.
Життя пішло своєю течією. Згодом у Віри перестало стискатися серце при погляді на малюків на вулиці.
Чоловік її кохав, піклувався, ніяких приводів для ревнощів не давав.
Хіба що у відрядження став частіше виїжджати.
Але це бізнес, його потрібно весь час розвивати.
Сама жінка теж бувала в поїздках по роботі, і кожна їхня зустріч ставала святом.
Але одного разу Андрій повернувся з відрядження дуже роздратований.
— Як ти це поясниш? — кинув він на стіл кілька фотографій, на яких його дружина була поруч із симпатичним молодим чоловіком.
— О Боже! — поблажливо посміхнулася дружина. — Та цей хлопець допоміг мені донести покупки до машини. Олег, здається. Але я йому навіть свого номера телефону не дала.
— Ти впевнена в тому, що говориш?
— Звичайно, Андрію! Та ти подивися — ми просто йдемо поруч. А тут він мені руку подав, як звичайний вихований чоловік.
— І правда…
— У мене інше питання: хто це знімав і де ти взяв ці фото?
— У поштовій скриньці конверт знайшов. Може, чийсь злий жарт? Зовсім несмішний…
А через тиждень Віра біля під’їзду привіталася з двома літніми сусідками.
Ті зазвичай голосно відгукувалися і ділилися місцевими новинами.
Цього разу обидві тільки мовчки кивнули, кинувши на неї осудливі погляди.
— Ось же, Андрій — такий позитивний чоловік, а дружина у нього…, — голосним шепотом сказала одна сусідка іншій.
Віра зробила вигляд, що не чула цього, але їй стало дуже неприємно.
Ще через два тижні жінку викликав до себе начальник, з яким у неї завжди були дуже хороші стосунки:
— Віро, як ти себе почуваєш? — явно збентежено запитав він.
— Все гаразд, Микито, а чому ти питаєш?
— Мені незручно тобі це говорити, але ходять чутки, що ти хвора. І хвороба заразна, — ще більше збентежився начальник.
— Хто каже? Що за хвороба?
— Віро, давай так. Ти принесеш мені довідку про свій стан здоров’я. Пройди диспансеризацію чи що. Я тобі вірю, але народ треба заспокоїти, — розвів руками Микита.
— Добре.
Віра нічого не розуміла.
Що відбувається в її житті ще й без її ж відома?
Ні про сусідок, ні про дивне прохання начальника Андрію вона не розповіла.
Їй здавалося, що чоловік ще не зовсім відійшов від історії з фотографіями.
І ось зараз, якась незнайома дівчина підійшла до Віри у дворі її будинку і зажадала, щоб Віра відпустила Андрія.
А на запитання Віри розповіла жахливу для жінки історію…
— Ми з Андрієм зустрічаємося вже півроку. Він ніяк не наважиться на розлучення, — сказала дівчина, яка представилася Міланою. — Все-таки 15 років шлюбу і бла-бла-бла…
— Ви в своєму розумі? — здивувалася Віра.
— Я-то, в своєму. Мені 25 років, я поки не така стара, як ви! Я зробила деякі кроки, щоб вас розлучити, але не спрацювало.
— Зачекайте! Фотографії, плітки про мою хворобу…?
— Та це було нескладно! — недбало махнула рукою Мілана. — Шкода, що не допомогло. А я ношу дитину від Андрія і не збираюся ні позбуватися її, ні виховувати дитину одна.
— Дитину?!
— А що тут дивного? Я молода, здорова. І від кохання нерідко з’являються діти. Ви не знали? — дівчина зухвало подивилася на Віру. — То що? Ми домовилися? Ви відпускаєте Андрія?
Віра мовчки повернулася і пішла до машини, не звертаючи уваги на спроби
Мілани сказати ще щось.
Їй потрібно було якось усвідомити ці страшні для неї новини про зраду чоловіка.
— Сьогодні я дізналася, що ти мені зраджуєш. І що у тебе буде дитина, — безбарвним голосом сказала Віра чоловікові, як тільки той повернувся з роботи ввечері.
— Віро, та все це дурниці! Я поясню…, — Андрій запнувся, побачивши погляд дружини. — Тобто, я винен, звичайно, але я люблю тільки тебе. Вибач!
— Тобто, все, що розповіла Мілана, правда?
— Так.
— Іди. Я не хочу тебе бачити!
Як не намагався Андрій вмовити дружину, вислухати його, пробачити, вона була непохитна.
Не домігшись від дружини ні слова, Андрій здався.
Подружжя розлучилося, продало квартиру і поділило гроші навпіл, хоча Андрій намагався відмовитися від своєї частки на користь колишньої дружини.
— Не потрібно, — сказала Віра так, що стало зрозуміло — наполягати марно.
Не маючи сил перебувати в одному місті з Андрієм і його новою коханою, Віра поїхала до іншого міста.
Хорошу роботу вона знайшла швидко, з допомогою колишнього начальника.
Спочатку жила на орендованій квартирі, а потім взяла житло в іпотеку.
Намагалася завантажувати себе роботою максимально, щоб не думати про зраду коханого чоловіка.
Андрій зателефонував їй через півтора року.
— Як ти? Знаєш, я так за тобою сумую, — ледь привітавшись, заявив він.
— Навіщо ти дзвониш? — втомлено запитала Віра.
— Мені погано без тебе.
— Андрію, у тебе нова сім’я, дитина, як я розумію, вже мала з’явитися давно.
— Так, хлопчик, але там не все з ним добре…
— Я не хочу нічого про тебе знати, — твердо сказала Віра і скинула дзвінок, подумавши, що номер телефону потрібно змінити.
Вона не встигла цього зробити, як наступного дня пролунав дзвінок з незнайомого номера.
— Хочеш Андрія повернути?! Мерзотниця! — кричала в трубці Мілана. — Навіщо ти йому дзвонила?
— Я не збираюся розмовляти в такому тоні, але скажу, що це Андрій мені дзвонив, — спокійно відповіла Віра.
— Та все одно! Навіть не думай, що він нас покине! Хоча… Можеш забрати його разом з його хворою дитиною. Ти тому від нього не хотіла дітей, бо знала?! Могла б попередити!
— Що ти несеш…? — Віра теж перейшла на «ти» з Міланою. — Не втягуйте мене у свої розбірки.
Жінка скинула дзвінок і заблокувала обох членів подружжя.
Номер телефону вона змінила того ж вечора, незважаючи на те, що великій кількості людей довелося потім про це повідомити…
… Минуло шість років.
Віра була зайнята тільки роботою. Нових стосунків з чоловіками вона уникала — занадто велике враження справила на неї зрада Андрія.
До жінки доходили чутки, що з Міланою він розлучився, а потім поїхав кудись за кордон.
Одного разу, гуляючи по торгівельному центру, Віра раптом побачила Мілану.
Поруч з нею йшов симпатичний молодий чоловік, а між ними, тримаючись за руки дорослих, бігала дівчинка на вигляд років трьох.
Віра непомітно простежила за ними. З’ясувалося, що дівчинка — її рідна донька.
На колишню дружину Андрія раптом нахлинула образа. Ця Мілана зруйнувала її сім’ю, а тепер живе щасливо з зовсім іншим чоловіком і, мабуть, з двома дітьми.
— Добрий день! — мило посміхнулася Віра, підійшовши до сім’ї. — Яка гарненька дівчинка. А де ж її братик?
Мілана змінилася в обличчі. Її чоловік здивовано переводив погляд з однієї жінки на іншу.
— Добрий день! — нарешті промовила Мілана. — Що вам потрібно?
— Хто це, Міло? — поцікавився чоловік.
— Це знайома, не звертай уваги. Ходімо, — швидко заговорила Мілана, потягнувши за руку чоловіка.
Але той не зрушив з місця:
— Про якого братика говорить ця жінка?
— Ой, ви не в курсі? — удавано зніяковіла Віра. — І про чоловіка, напевно, теж?
— Глібе, я тобі потім все поясню, — звернулася до чоловіка колишня суперниця Віри.
— Я можу зараз все пояснити, — не вгамовувалася Віра. — Давайте відійдемо, щоб нікому не заважати. Маленька може поки погратися. Он там і аніматор є.
Незважаючи на протести дружини, Гліб пішов за знайомою дружини, потягнувши за собою і Мілану.
— Ваша дружина колись відбила у мене чоловіка. У нас з ним не було дітей, а вона вирішила цим скористатись.
Він не хотів йти, і тоді вона почала робити свої наполегливі кроки, а потім нахабно прийшла до мене і зажадала, щоб я просто віддала Андрія.
— І що?! Я боролася за своє кохання! — перебила Віру Мілана.
— Так-так. Це я розумію, а ось де ваш з ним син?
— Не твоя справа!
— Зате, мабуть, моя, — вимовив напруженим голосом Гліб.
— Так, є у мене син або вже був, не знаю! — зло кинула Мілана.
— У сенсі, не знаєш? — одночасно вигукнули Віра і Гліб.
— Він народився з важкою патологією. Лікарі говорили, що й до року не доживе, але минуло півтора й з ним нічого не сталося.
Ми з Андрієм стільки грошей і сил вкладали. Це було нестерпно! У підсумку чоловік зі мною розлучився і зник. Що мені було робити?!
— Андрій не міг кинути свою дитину…
— Ще як міг!
— То що з ним? — вимогливо запитав Гліб.
— Я віддала його в інтернат, — неохоче зізналася Мілана. — Просто залишила, а сама поїхала якнайшвидше. Боялася, що мене знайде поліція, але все обійшлося.
— Обійшлося?! — перепитав чоловік таким тоном, що навіть у Віри побігли мурашки по шкірі. — Ти кинула свого сина! І мені нічого не сказала! А тепер спокійно живеш з нашою дитиною і мною?!
— Мабуть, я піду, — схаменулася Віра. Вона не очікувала такого повороту подій.
— Залиште свій номер телефону, будь ласка, — повернувся до неї Гліб.
Жінка дала йому візитку і пішла.
Через тиждень Вірі раптом зателефонувала Мілана:
— Добре, що ти Глібу візитку залишила. Можу тобі зателефонувати і сказати, що ти найгірша людина в світі ! Зруйнувала мою сім’ю! Помстилася, значить?
— Ти сама винна, — втомлено відповіла Віра.
— Та якби не ти, у нас з Глібом все було б добре! А чоловік кинувся шукати мою дитину. Виявилося, що сина вже давно немає в живих. Гліб мені цього не пробачив. Ми розлучаємося. І дочку чоловік у мене, швидше за все, відсудить. Задоволена?
Віра мовчки скинула дзвінок. Вона не знала, як реагувати на ці новини.
Поки що їй було шкода тільки маленьку дівчинку, яка так міцно трималася за руки батьків у торговому центрі.
