Ми зненавиділи її відразу, як тільки вона переступила поріг нашого будинку.
Кучерява, висока, худа.
Кофтинка у неї була нічого, але руки від маминих відрізнялися. Пальці були коротші і товщі.
Їх вона тримала замком. А ноги у неї були худіші за мамині. А ступні довші.
Ми сиділи з братом Валеркою, йому сім, мені дев’ять, і кидали в неї блискавки.
Довга Міля вона з кілометр, а не Міла ніяка!
Тато помітив зневагу з нашого боку і цокнув:
– Поводьтеся пристойно! Що ви як невиховані?
– А вона до нас надовго? – примхливо запитав Валерка. Йому таке можна було говорити. Він маленький і він хлопчик.
– Назавжди, – відповів тато.
Було чутно, що він почав дратуватися. А якщо він вийде із себе, нам не поздоровиться. Краще вже його не злити.
Через годину Міла зібралася йти додому. Взулася. І коли виходила, Валерка примудрився зробити їй підніжку.
Вона ледь не полетіла в під’їзд.
Тато занепокоївся:
– Що, що сталося?
– Та спіткнулася об інше взуття, – сказала вона, не дивлячись на Валерку.
– Все накидано. Я приберу! – охоче пообіцяв він.
І ми зрозуміли. Він її любить. Нам не вдалося виключити її з життя, як би ми не намагалися.
Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона, на чергову огидну поведінку, повідомила нам рівним голосом:
– Ваша мама пішла у засвіти. Так, на жаль, буває. Вона зараз сидить на небі і все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка.
Вона розуміє, що це ви зі злісності так поводитеся. Ви так її пам’ять охороняєте?!
Ми насторожилися.
– Валера, Ксюша, ви ж хороші дітлахи! Хіба так пам’ять про маму треба охороняти? Вчинками і справами хороша людина. Я не можу повірити, що ви постійно такі колючі, як їжачки!
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання проявляти погані риси.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Міла мене хвалила! По спині погладила.
Так, пальці не мамині, але, все одно, було приємно… Валерка заздрив.
Теж вимиті кружки на полиці розставив. Міла і його похвалила.
А потім ще ввечері татові голосно, із захопленням розповіла, які ми помічники. Він був радий.
Її чужорідність довго не давала нам розслабитися. Хотілося вже впустити її в душу, але не вдавалося.
Не мама, і все!
Через рік ми вже забули, як жили без неї. А після одного випадку і зовсім закохалися в Мілу без пам’яті, як наш тато….
Валерці в сьомому класі доводилося несолодко. Його, тихого і замкнутого, ображав один хлопчина – Ванька Храмцов. Він був такого ж зросту, як Валерка, тільки нахабніший.
Він конкурував з Валеркою просто тому, що обрав його для цього.
Сім’я Храмцова була повною, Ванька відчував захист батька. Той йому відкрито говорив:
«Ти ж мужик, бий всіх. Не чекай, поки вони тебе плющити почнуть».
Ось і обрав Храмцов Валерку зручною мішенню.
Той приходив додому і нічого мені, рідній сестрі, не говорив. Чекав, коли все само розсмокчеться.
А такі речі самі налагодитися не можуть. Образники нахабніють від безкарності жертви.
Храмцов вже відкрито бив Валерку. Скільки проходив повз, стільки й бив по плечу.
Мені вдалося витягнути всі ці відомості з Валерки з великими труднощами, коли побачила синці на плечах брата. Він вважав, що чоловіки не повинні перекладати проблеми на сестер, нехай і старших.
Ми не знали, що під дверима стоїть Міла і уважно слухає нашу розмову.
Валерка попросив мене нічого татові не говорити, інакше буде гірше. Також він благав, щоб я не йшла прямо зараз роздряпувати Ваньці морду! А мені так хотілося! Я за брата можу й не таке зробити!
Тата в курс справи вводити теж було небажано. Він сцепиться з батьком Храмцова, а там і до в’язниці недалеко…
Настала п’ятниця. Міла під виглядом походу в магазин проводила нас до школи, і потайки попросила показати Храмцова.
Я показала. А нехай знає! А далі було феєрично.
Почався у Валерки урок англійської мови. Міла привітно заглянула в клас, вся така із зачіскою і манікюром, і приємним голоском попросила Ваню Храмцова вийти з кабінету, бо у неї до нього справа.
Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець теж спокійно вийшов, прийнявши Мілу за нового організатора. Ванька повинен був отримати гвоздики на весь клас для покладання солдатам-героям.
Міла взяла його за комір, відірвала від землі і прошипіла:
– Тобі чого від мого сина треба?
– Від я-я-якого сина? – здивувався він.
– Від Валери!
– Н-н-нічого…
– Ось і я хочу, щоб нічого! Бо якщо ти ще раз торкнешся мого сина, наблизишся до нього або поглянеш не тим поглядом, я тебе приб’ю, гада!
– Тітонько, відпустіть, – тонко пискнув Храмцов. – Я більше не буду!
– Пішов звідси! – поставила його на місце жінка. – І спробуй щось скажи про мене. Я твого батька в тюрму посаджу за виховання малолітнього злочинця! Зрозумів?
Вчительці скажеш, що я твоя сусідка, ключі просила! А після уроків ти вибачишся перед Валерою! Я сама простежу…
Той шмигнув до кабінету, поправляючи форму. Пробелькотів про сусідку і сів.
Більше він на Валеру погано не дивився. Він на нього взагалі ніяк не дивився, бо став уникати!
Вибачився того ж дня. Коротко, уривчасто, весь тремтячи, але вибачився.
– Татові не кажіть, – попросила нас Міла.
Але ми не витримали і все розповіли. Він був у захваті.
У якийсь момент вона і мене на шлях істинний наставила.
Я закохалася в шістнадцять років тим поганим коханням, в якому гормони затьмарюють розум і хочеться забороненого.
Згадувати соромно! Гаразд, розповім. Я зв’язалася з безробітним і вічно захмілілим піаністом, абсолютно не помічаючи очевидного.
Він плекав моїм недосвідченим вухам щось про те, що я його муза, а я плавилася в його руках, як віск. Це був перший досвід спілкування з чоловіком.
Так ось, мама сходила до цього піаніста і задала два питання: «Чи тверезіє він хоч іноді і на що ми збираємося жити?»
За наявності стійкого життєвого плану вона обіцяла розглянути можливість розвитку нашого кохання.
Звичайно, якщо піаніст візьме моє забезпечення на себе. Тому що однієї продимленої житлової площі було замало для підтвердження серйозних намірів.
Він був молодший за Мілу на п’ять років, а за мене старший на двадцять п’ять. Вона з ним не церемонилася.
Відповіді піаніста я тут наводити не буду, але так соромно перед мамою мені ніколи не було.
Особливо, коли вона сказала мені: «Я думала, ти розумніша».
На цьому моя любовна історія закінчилася, якось гидко і некрасиво. Але до в’язниці (ні у піаніста, ні у тата) не дійшло. Вчасно Міла втрутилася…
З тих пір минуло багато років. У нас з Валеркою сім’ї, в яких є головні цінності: любов, повага, небайдужість, якщо твоя близька людина неправа, помиляється. І прищеплені вони Мілою.
Жінки, яка зробила б для нас з братом більше, немає в цьому світі. Тато з нею щасливий, доглянутий і коханий.
Колись у неї сталася сімейна трагедія. Ми з Валеркою і не знали! Тато не посвячував нас.
… Міла полюбила нашого тата і пішла від чоловіка. У неї раніше був син, але він загинув з вини чоловіка. Вона не змогла йому цього пробачити.
Нам хочеться вірити, що ми трохи приглушили Мілин біль. У будь-якому випадку, її величезна роль у нашому вихованні ніколи і ніким не применшувалася.
Навколо неї завжди збирається вся наша родина. Не знаємо вже, як Мілі догодити, які капці на її ніжки взути. Цінуємо її і бережемо.
Тому що справжні мами, навіть за наявності перешкод у вигляді чиєїсь недоброї ноги, ніколи не спотикаються.
