— Людка, ти здуріла на старості років! У тебе онуки вже до школи ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.
Ну а куди тягнути? Через тиждень ми з Толею розписуємося, треба повідомити сестрі, думала я. Звичайно, на урочистості до нас вона не приїде, ми живемо в різних кінцях країни.
Та й пишні посиденьки з криками «Гірко!» у свої 60 років влаштовувати не збираємося. Тихо розпишемося і посидимо удвох.
Можна було б взагалі не розписуватись, але Толя наполягає. Він у мене кавалер до мозку кісток: двері в під’їзд перед дамою відкриває, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає одягати.
Ні, він без штампа в паспорті жити не погодиться. Так і сказав: «Що я, хлопчисько, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки».
А для мене Толя і справді хлопчисько, хоч і з сивою головою. На роботі його поважають, називають виключно на ім’я та по-батькові.
Там він інший: серйозний, суворий, а як мене бачить — так ніби років сорок скидає. Хапає в обійми і давай кружляти посеред вулиці. А мені хоч і радісно, але соромно.
Кажу: «Народ дивиться, сміятиметься». А він мені: «Який народ? Я нікого не бачу, крім тебе!»
Коли ми разом, у мене справді таке відчуття, що на всій планеті більше нікого немає, тільки я і він.
Але у мене ще є рідна сестра, якій потрібно все розповісти. Боялася, що Таня, як і багато інших, засудить, а мені найбільше була потрібна її підтримка. У підсумку набралася сміливості і зателефонувала.
— Людка-а-а, — простягнула вона очманілим голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, — рік тільки минув, як Вітю поховали, а ти вже заміну йому знайшла!
Я знала, що шокую сестру своєю новиною, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.
— Таня, я пам’ятаю, — перебила я її. — А хто встановлює ці терміни? Ось ти можеш назвати мені цифру? Через який час я можу знову бути щасливою, щоб не отримати осуду?
Сестра замислилася:
— Ну, для пристойності треба хоча б років п’ять почекати.
– Тобто я повинна сказати Толіку: вибач, років через п’ять приходь, а я поки що буду носити траур?
Таня мовчала.
– А що це дасть? – продовжувала я. – Думаєш, що і через п’ять років ніхто нас не засудить? Все одно знайдуться ті, кому хочеться попліткувати.
Але мені, якщо чесно, до них немає діла. А ось твоя думка важлива, і якщо наполягаєш, то я скасую цю затію з весіллям.
– Знаєш, я не хочу бути крайньою, та одружуйтеся ви хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію і не підтримую.
Ти завжди була собі на умі, але не думала, що до старості зовсім з нього виживеш. Май совість, почекай хоча б ще рік.
Однак я не здавалася.
– Ось ти кажеш: почекай ще рік. А якщо у нас з Толею всього рік життя залишився, що тоді?
Сестра захлюпала носом.
– Ну тебе, роби як знаєш. Я розумію, всім хочеться щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям…
Я розсміялася.
– Таня, ти серйозно? Ти теж всі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я і сама так думала.
І тільки зараз зрозуміла, ким була насправді: робочою конячкою. Я навіть не знала, що можна жити по-іншому, коли життя в радість!
Вітя був хорошою людиною. Виховали з ним двох дочок, тепер у мене п’ять онуків. Чоловік завжди навіював, що головне в житті — сім’я. Я й не сперечалася.
Спочатку ми працювали на знос заради сім’ї, потім — заради сімей своїх дітей, потім — заради онуків.
Зараз згадую своє життя і розумію, що це була суцільна гонка за благополуччям без перерви на обід.
Коли старша дочка вийшла заміж, у нас вже була дача, але Вітя вирішив розширюватися, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.
Взяли в оренду гектар землі і повісили собі на шию ярмо, яке тягли не один рік. Він завів худобу, її доводилося весь час годувати. Раніше півночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах.
Цілий рік жили на дачі, в місто виїжджали рідко і то тільки у справах. Інший раз знаходжу час подругам зателефонувати, а ті хваляться…
Одна з онукою щойно з моря повернулася, інша з чоловіком в театрі була. А мені не те що в театр, в магазин з’їздити ніколи!
Бувало, без хліба по кілька днів сиділи, тому що худоба зв’язала нас по руках і ногах. Одне тільки додавало сил: діти і онуки ситі.
Старша дочка завдяки нашому господарству машину поміняла, молодша ремонт в квартирі зробила — значить, не дарма ми стільки горбатилися.
Якось приїхала мене провідати подруга, колишня колега, і каже:
– Люда, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ж ледь жива! І навіщо себе так мучиш?
– А як інакше? Дітям же треба допомагати, — відповіла я.
– Діти дорослі, самі собі допоможуть, а ти б краще для себе пожила.
Я тоді не зрозуміла, що означає «пожити для себе»? Зате тепер знаю, що можна жити по-іншому: спати скільки хочеш, спокійно ходити по магазинах, в кіно, басейн, на лижах кататися.
І ніхто від цього не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, я навчилася дивитися на звичні речі іншими очима.
Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, злилася, що від нього стільки сміття, то тепер це листя дарує мені настрій. Йдеш по парку, підкидаєш його ногами і радієш, як дитина.
Я навчилася любити дощ, адже тепер не потрібно мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконце затишного кафе.
Тільки зараз розглянула, якими дивовижними бувають хмари і заходи сонця, як приємно просто пройтись по хрусткому снігу.
Побачила, яке, виявляється, гарне наше місто! І очі мені на все відкрив саме Толя.
Після відходу чоловіка я була немов у маренні. Все сталося несподівано: у нього стався серцевий напад, і Віті не стало до приїзду швидкої.
Діти відразу розпродали все господарство, дачу і перевезли мене назад до міста. Перші дні ходила як божевільна, не розуміючи, що тепер робити і як далі жити.
За звичкою прокидалася о п’ятій ранку, бродила по квартирі і думала, куди себе подіти.
А коли в моєму житті з’явився Толя, пам’ятаю, як вперше вивів мене на прогулянку. Він виявився моїм сусідом і знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі.
Вже потім зізнався, що спочатку не мав на мене ніяких видів, побачив згаслу, розгублену жінку і пожалів.
Каже, відразу зрозумів, що я жива і енергійна, просто потрібно вивести мене з депресії, розворушити.
Повів мене в парк подихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Толя купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок.
Я тримала качок на дачі, але за всі роки у мене не було ні хвилинки, щоб просто за ними поспостерігати. А вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно перекидаються, ловлячи хліб!
— Навіть не віриться, що можна просто стояти і дивитися на качок, — зізналася я. — На своїх мені не було коли милуватися.
Тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати і чистити, а тут — стій і дивись.
Толя посміхнувся, взяв мене за руку і сказав:
— Почекай, я тобі стільки всього цікавого покажу! Ти немов заново народишся.
І він виявився правий. Я, як маленька дитина, щодня відкривала для себе світ, і він мені так подобався, що минуле життя почало здаватися важким сном.
Вже й не пам’ятаю, в який саме момент зрозуміла, що шалено потребую Толю, його голосу, сміху, легких дотиків.
Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що відбувається зі мною зараз, — справжнє, без цього тепер не зможу жити.
Мої дочки прийняли наші стосунки в багнети! Казали, що я зраджую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я ніби відчувала себе перед ними винною.
Діти Толі, навпаки, зраділи, сказали, що тепер за тата спокійні. Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цей момент я відтягувала до останнього.
– А коли у вас розпис? – запитала Таня після нашої довгої розмови.
– Цієї п’ятниці.
– Ну що я можу сказати? Міцної вам любові на старості років, – сухо попрощалася вона.
До п’ятниці ми з Толею купили продуктів на двох, одягнулися в парадне, викликали таксі і поїхали на розпис.
Коли вийшли з машини, я завмерла від несподіванки: біля входу в РАГС стояли мої дочки із зят’ями і онуками, Толіни діти з сім’ями і, найголовніше, моя сестра!
Таня тримала оберемок білих троянд і посміхалася мені крізь сльози.
—Тетяна! Ти що, приїхала заради мене? — не повірила я своїм очам.
—Я ж повинна бачити, кому тебе віддаю, — засміялася вона.
Виявляється, в дні, що залишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь зателефонували, домовилися і замовили столик в кафе.
Днями ми з Толею відзначили річницю нашого весілля. Він для всіх тепер своя людина.
А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною: я так непристойно щаслива, що боюся наврочити.
