Через пів року я сама запропонувала йому переїхати до мене. Це здавалося логічним.
Розписуватися не стали — ні він не пропонував, ні я не наполягала. Просто живемо разом. А чому б і не спробувати?
Він приїхав з двома величезними баулами і трьома коробками. Зайняв половину шафи.
Виявилося, одягу у нього багато, дуже багато, довелося частину мого просто скласти у коробки та винести на балкон, бо більше нікуди…
…Я не відразу помітила, що шнур від холодильника тепер тягнеться через весь прохід.
Просто вранці встала, пішла на кухню — і спіткнулась. Не впала, вхопилася за косяк.
Віктор стояв біля плити, грів чайник. Він обернувся, спокійно сказав:
— Обережніше.
— Віть, навіщо ти холодильник пересував?
— Від батареї треба подалі. Техніка перегрівається.
— Він там стояв вісім років, і нічого.
— Ну й даремно, — знизав плечима. — Привикнеш.
Я дивилася на шнур, який тепер перетинав кухню по діагоналі, сірою змією від розетки до кута.
Некрасиво. Незручно. Але Віктор мовчки намазував хліб паштетом не бажаючи продовжувати розмову, і я промовчала.
Мене звати Валентина. Мені п’ятдесят три роки. Працюю оператором в банку — дев’ять років на одному місці, стабільно, без злетів.
Є двоє дітей, дорослі, живуть своїм життям. Є колишній чоловік Костя — гучний, запальний, не вміє говорити спокійно: або сміється на весь двір, або скандалить, аж сусіди стукають у двері.
У сорок у нього з’явилася коханка, і вже десять років, як я сама.
Не те щоб це було нестерпно. Привикла. Діти дзвонять по неділях, подруга Тамарка кличе в кіно, робота завжди тримає в формі.
Але іноді ввечері, коли закипає чайник, так тихо в квартирі, що чути, як він шумить.
І думаєш, що все-таки людині для щастя потрібна людина. Не для параду, не для звіту перед сусідами — просто поруч.
З Віктором нас познайомила Тамара. Він її сусід по дачному товариству, через дві ділянки.
Тамара казала: спокійний, без поганих звичок, працює особистим водієм у якогось директора, руки на місці — все сам ремонтує на дачі.
Познайомилися ми в серпні, на шашликах у Тамарки. Віктор виявився струнким — плечистий, мовчазний, акуратний.
Допоміг розібрати навіс після зливи, жодного разу не підвищив голос. Після Кості це здавалося дивом.
Ми почали зустрічатися. Він жив у своїй однокімнатній квартирі — панелька у центрі.
Звукоізоляція ніяка, сусіди з першого поверху регулярно смажать рибу, запах стоїть у під’їзді до самого ранку. Йому там було незатишно, сам про це казав.
А у мене двокімнатна квартира. Моя, відсуджена при розлученні. Сорок п’ять метрів, п’ятий поверх, вид на двір.
Книги на трьох полицях, килим у вітальні, постіль завжди м’яка, в клітинку, я довго її вибирала.
Через пів року я сама запропонувала йому переїхати до мене. Це здавалося логічним.
Розписуватися не стали — ні він не пропонував, ні я не наполягала. Просто живемо разом. А чому б і не спробувати?
Він приїхав з двома величезними баулами і трьома коробками. Зайняв половину шафи.
Виявилося, одягу у нього багато, дуже багато, довелося частину мого просто скласти у коробки та винести на балкон, бо більше нікуди.
— Валя, ти ще носиш цей светр?
— Ношу.
— Ну він же… — покрутив рукою. — Старий.
— А мені подобається.
Светр я знайшла пізніше в пакеті біля сміттєпроводу.
Та далі було ще більше. Через тиждень він заявив, що книги треба прибрати в пакети.
— З книжкових полиць пил летить, — сказав за вечерею. — Дихати ж нічим.
— Вітя, я ці книги двадцять років збирала.
— І що? В антресоль склади в пакетах, або доньці віддай. Навіщо вони тут стоять?
— Мені подобається, коли вони просто так навіть тут стоять.
— А мені не подобається. — Подивився спокійно, як на останній аргумент.
Книги я прибрала.
Потім настав черга килима.
— Пилозбірник, — сказав він. — Шкідливо для здоров’я.
— У мене алергії немає.
— У мене є. — Пауза. — Або майже є… Не хочу перевіряти.
Килим у вітальні я склала і поставила в кут. Голу підлогу було холодно топтати вранці.
Потім він узявся за кухню. Спочатку холодильник. Потім — фільтр для води.
Я прийшла з роботи, а він сидить, задоволений, і каже:
— Все, тепер нормальна вода буде.
— Де ти його поставив?
— Під раковиною, дивись — акуратно. І кран окремо.
Я подивилася. Посеред столешні — дірка. Акуратно просвердлена, зі встановленим краном. Але це ж моя столешня.
— Ти хоч запитав би?
— Та Валя, ну що тут такого? Це ж для нас.
— Ти просвердлив мою столешню.
— Не сварись, — сказав. — Фільтр хороший, дванадцять тисяч коштує.
Хто платив — він не уточнив. Я й сама не запитала — побоялася, що вийде, що я.
Постільну білизну теж забракував.
— Жорстка, — сказав на третій день. — Потрібно м’якше. І не прати з кондиціонером, інакше вона скрипить.
— Мені все нормально.
— А мені не нормально. Між іншим, її кожен день треба міняти. Краще кожні п’ять днів. Я ж пітнію. І ти теж.
Я стояла і думала: я десять років спала в цій постелі одна, і мені вистачало раз на тиждень.
По харчуванню — окремо.
— Валь, ти знову купила цукерки?
— Одна пачка.
— Солодке — це запалення. Я читав.
— Мені можна.
— Тобі — ні. У тебе ж зайва вага.
Я замовкла. Потім тихо перепитала:
— Що ти сказав?
— Ну, давай об’єктивно. Не ображайся. Я ж не зі зла.
Кава теж предмет переговорів. Дві чашки — забагато, треба одну на день. Суп він хотів кожен день свіжий. І з собою на роботу — щоб не їсти в кафе.
Вечори стали чужими. Раніше вечір був мій. Книга, чай, тиша. Іноді серіал — той, що сама обирала. Віддушина після важкого дня.
Тепер на дивані сидів Віктор, перемикав канали, зупинявся на кримінальних хроніках або бойовику.
Я сиділа поруч, дивилася на екран, не розуміла, що відбувається. Інколи хотілося самотності. Тихої, своєї, з книгою і охолодженим чаєм.
Одного недільного ранку я прокинулася, лежала і дивилася на стелю. Віктор ще спав, похрапував.
На кухні щось капало — мабуть, кран фільтра трохи підтікав, але він казав «потім підкручу».
Я встала. Пішла на кухню. Обійшла шнур від холодильника. Налили води. Подивилася на дірку в столешні, на незнайомий кран, на його чашку з логотипом якоїсь автомийки.
І зрозуміла: я втомилася. Не від нього — від себе. Від того, що мовчала. Умовляла себе: «притретеся, так буває, дай трохи часу».
А час ішов, і притирки не було — все моє відсувалося по сантиметру, поки квартира стала вже не зовсім моя.
Ввечері, після вечері, я сказала:
— Вітя, нам треба поговорити.
— Ммм? — Він тягнувся до пульта.
— Почекай. — Я відсунула пульт. — Думала про це довго. Мабуть, у нашому віці не треба експериментувати. Нам треба жити окремо, як і жили.
Він подивився на мене.
— Це що, ти мене виселяєш?
— Прошу тебе повернутися до себе. Можемо зустрічатися. Але жити буде кожен у себе.
— Серйозно? — у голосі було щось образливе. — Через холодильник?
— Не через холодильник.
— Через що тоді?
Я подумала секунду. Потім сказала:
— Через светр.
Він не зрозумів. Я не стала пояснювати.
Він довго складав речі, важко зітхав, пару разів бурмотів щось про «ось так поживи з людиною» і «сам винен, не треба було переїжджати».
Я не сперечалася. Допомогла донести коробки до ліфта.
Двері зачинилися. Я повернулася на кухню.
Холодильник стояв не там. Шнур тягнувся через весь прохід. Столешня — з діркою.
Я поставила чайник. Дістала з антресолі сірий светр — той самий, який знайшла та встигла врятувати. Одягла.Стало тепліше і комфортніше.
