Знаєте, як буває — живеш собі, мрієш про гарного хлопця з машиною, а доля підкидає тобі кота в старій спортивній сумці. І все перевертається…
Катя приїхала в місто три місяці тому. З тієї провінції, де головна новина — це коли в єдиному кінотеатрі змінюють фільм.
Орендована кімнатка у неї була метрів вісім, вікно у двір, де смітник пахне особливо душевно вранці. Зате до коледжу п’ятнадцять хвилин пішки.
А в групі був Вадим. Вадим — це взагалі окрема пісня.
Приїжджав на білій мазді, паркувався прямо біля входу — нахабно так, по-хазяйськи. Запах дорогого одеколону від нього йшов хвилею. Дівчата мліли.
Катя теж мліла, чого вже там. Сиділа на задній парті і уявляла, як він підійде, скаже: «Поїхали кататися?» А вона така — недбало так — «Ну поїхали».
Смішно, так?
А ще був Андрій. Ось Андрій — це біда. Вічно з розпатланим волоссям, у светрі, який пам’ятав ще дев’яності. Підкараулював її біля їдальні:
— Катя, привіт! Як справи? Може, разом до бібліотеки?
Катя посміхалася — ввічливо, відсторонено. Думала: «Господи, ну що він до мене причепився?»
Того дня сніг падав як божевільний. Грудень, п’ятниця, остання пара закінчилася.
Вадим запропонував в кіно — новий блокбастер там якийсь. Десять людей погодилися. Катя, звичайно, теж — а як же!
Йшли через парк. Вадим попереду — розповідав байку про те, як влітку в Дубаї відпочивав. Катя шаркала позаду в своїх дешевих чобітках, які вже промокли наскрізь.
І тут Олена — руда така, з першого курсу — зупинилася:
— Ой, дивіться!
У снігу, прямо біля лавочки, валялася стара спортивна сумка. Синя, з облущеними літерами «Nike». І з неї доносилося таке жалібне «мяу», що серце стискалося.
Перехожі робили крюк. Жінка з дитиною пройшла повз, прикривши малюкові очі.
Чоловік у дорогій дублянці буркнув:
— Ось гади, підкинули.
А кошеня все нявкало. Всі стовпилися навколо сумки. Сніг падав великими пластівцями. Кошеня нявкало все відчайдушніше.
— Та годі вам, — Вадим дістав телефон, перевірив час. — Сеанс через двадцять хвилин. Ходімо вже!
Ніхто не рухався. Навіть Олена, яка зазвичай з усім погоджувалася, стояла і дивилася на сумку.
— Може, хоча б подивимося? — запропонував хтось із хлопців.
— Ти що, з глузду з’їхав? — Вадим відступив на два кроки назад. — Хтозна, що там! Може, скажений. Або хворий на щось. Бачили ж — люди обходять стороною. Не просто так!
І справді, перехожі шарахалися від сумки як від чуми. Літня пара пройшла повз, жінка прошепотіла чоловікові: «Ось до чого народ дійшов».
Хлопець з навушниками навіть музику тихіше зробив, прискорив крок.
Катя стояла і не могла відірвати погляд від сумки. Блискавка була відкрита, і звідти визирала маленька сіра мордочка.
Очі — величезні, жовто-зелені — дивилися з такою надією, що клубок підступав до горла.
— Катя, ти чого застигла? — Вадим підійшов ближче, але не до сумки — до неї. — Ходімо, га? Місце гарне займемо.
Його рука лягла їй на плече. Тепла, впевнена. Пахла парфумами. Раніше б Катя розтанула від такої уваги. Раніше б…
— Зачекайте, — вона зробила крок до сумки.
— Ти що?! — Вадим смикнув її за рукав. — Не чіпай! Підчепиш якусь заразу, потім всіх нас перезаразиш.
Молодь загуділа. Думки розділилися. Дівчата в основному жаліли кошеня, але боялися підійти. Хлопці робили вигляд, що їм все одно, але теж не рухалися з місця.
— Та годі вам! — Вадим вже починав злитися. — Це місто, тут щодня когось кидають. Котів, собак, людей навіть. Ви що, всіх рятувати будете? Є спеціальні служби для цього.
— Які служби? — тихо запитала Катя.
— Ну не знаю. Якісь є ж! Ветеринари там, притулки.
— У п’ятницю ввечері?
Андрій — а він, виявляється, теж був у цій компанії, просто Катя його не помічала — присів навпочіпки біля сумки. Не чіпав, просто дивився.
— Він зовсім маленький, — сказав він. — Може, місяця два-три.
— І що? — Вадим закотив очі. — Ти тепер ветеринар у нас?
— Ні. Просто у бабусі була кішка. Я трохи розбираюся.
Вадим пирхнув, задимів. Дим змішувався з парою від дихання.
— Слухайте, я не збираюся тут стояти. Йдете в кіно чи ні?
Більшість завагалася. Олена перша сказала:
— Ну, ми ж квитки купили.
— Абсолютно вірно! — Вадим зрадів підтримці. — По сто двадцять гривень, між іншим. На вітер викидати?
Катя дивилася, як кошеня намагається вибратися із сумки. Лапка — тоненька, сіра, з білим носочком — чіплялася за край блискавки.
Воно нявкало вже тихіше, ніби сили закінчувалися.
— Знаєте що?! Робіть що хочете. Я пішов. Хто зі мною?
Першим рушив Сергій — здоровий хлопець з факультету фізкультури. За ним потягнулися інші. Олена кинула на Катю винуватий погляд:
— Катя, ну правда, що ми можемо зробити? Давай краще з нами.
Катя мовчала. У голові крутилася дурна думка: ось вона стоїть, вибирає.
Направо підеш — з гарним хлопцем у кіно. Наліво — з котом у сумці залишишся. Як у казці.
— Катерина! — Вадим уже відійшов метрів на десять, обернувся. — Ти йдеш чи як?
Вона бачила, як він стоїть там — гарний, впевнений, у дорогій куртці. За ним — уся компанія. Весела, галаслива, нормальна компанія.
А тут — сумка з котом, якого всі бояться. І Андрій, який все ще сидів навпочіпки.
— Я наздожену, — вичавила вона.
— Ну як хочеш! — Вадим махнув рукою.
Вони пішли. Голоси затихали, сміх ставав все тихішим. А потім і зовсім — тільки сніг, ліхтарі і це тихе, зовсім вже безнадійне «мяу».
Андрій підвівся, обтрусив коліна.
— Допоможеш? — запитав він.
Катя кивнула. Чомусь у горлі стояв ком, і говорити не хотілося.
Андрій обережно потягнув блискавку. Сумка була стара, блискавка заїдала. Кошеня стиснулося в клубок, затремтіло.
— Тихо, тихо, малюк, — Андрій говорив тихо, спокійно. — Зараз ми тебе витягнемо.
Катя присіла поруч. Так близько вона Андрія ніколи не бачила. Руки у нього були великі, але дивно акуратні.
Кошеня виявилося зовсім крихітним. Сіре, смугасте, з білим воротом і білими лапками. Тремтіло як осиковий лист.
— Змерзло зовсім, — Андрій стягнув шарф, загорнув кошеня. — І худе яке. Давно тут сидить, напевно.
— А чому його кинули в сумці? — Катя погладила кошеня через шарф. Те раптом замурчало — тихо, невпевнено.
— Може, думали — так більше шансів, що заберуть. Або… не знаю. Люди бувають різні.
Вони стояли посеред засніженого парку — двоє дурнів з котом. Повз проходили люди, як і раніше косилися, але вже не так вороже.
Одна жінка навіть зупинилася:
— Забираєте? Молодці які!
І пішла далі, задоволена, що в світі ще залишилися добрі люди.
— Слухай, — Андрій переминався з ноги на ногу. — Тут недалеко є зоомагазин. Цілодобовий. Сходжу куплю корм, молоко. Ти поки потримаєш?
Катя взяла згорток з котом. Крізь шарф відчувалося, як б’ється маленьке сердечко — часто-часто, як у пташки.
— А потім? Потім що з ним робити?
Андрій замислився. Сніг падав йому на окуляри, він знімав їх, протирав, знову одягав.
— У мене кімната в гуртожитку. Там не можна тримати тварин. А у тебе?
— У мене господиня. Вона навіть гостей не дозволяє приводити, не те що котів.
Вони дивилися один на одного поверх котячої голови. І обом було зрозуміло — діватися нікуди.
— Придумаємо щось, — рішуче сказав Андрій. — Не на вулиці ж його залишати.
— Ми не можемо його залишити, — Катя вимовила це так тихо, що сама себе ледь почула.
Андрій кивнув. Просто кивнув — без зайвих слів, без пояснень. Ніби й так все було зрозуміло.
— Я в магазин збігаю, — він уже розвернувся. — Ти тут почекаєш? Або… холодно ж. Он там кафешка, бачиш? Зайди, погрійся.
— А вони пустять? З котом?
— Скажи, що чекаєш друга. Кота під куртку сховай.
Друга… Катя відчула, як щоки запалали. Господи, ну що за дитячий садок?
Андрій втік — незграбно, ковзаючись на снігу. Катя дивилася йому вслід і думала: ось який дивний. Побіг.
Навіть не запитав, чи потрібен їй цей кіт. Просто побіг — корм купувати.
Кафе виявилося маленьким, задушливим, пахло кавою і випічкою. Катя сіла в кутку, біля вікна.
Розстебнула куртку — кошеня висунуло мордочку, озирнулося з цікавістю.
— Ти дивись у мене, — прошепотіла вона. — Тихо сиди.
Кошеня ніби зрозуміло — згорнулося клубочком, замурчало. Тепло розливалося по грудях — не тільки від його маленького тільця, але звідкись зсередини.
Телефон завибрував. Повідомлення від Олени: «Де ти? Фільм почався. Місце з Вадимом зайняте».
Зайняте. Ну звичайно. Катя уявила, як він там сидить — мабуть, з Оленою поруч. Попкорн жує, коментує голосно. А вона тут.
Ще повідомлення: «Ти серйозно через якогось кота залишилася? Це по-дурному».
По-дурному. Може, і так. Катя подивилася у вікно — сніг все падав. Ліхтарі вже запалилися, хоча була тільки шоста вечора. Місто ставало розмитим, нереальним, ніби в сніжній кулі.
А потім вона побачила Андрія. Він біг назад — з двома величезними пакетами.
— Катя! Я тут… коротше, не знав, який корм. Взяв різний. І молоко. І лоток! Забув запитати — у тебе вдома є? Ні, напевно. І наповнювач. І миски.
Він базікав без зупинки, показуючи покупки. Два види сухого корму, п’ять банок вологого, молоко спеціальне для кошенят, вітаміни, іграшку-мишку, кігтеточку.
— Ти що, весь магазин скупив?
— Не весь. Хотів ще будиночок, але дорогий дуже. Подумав, коробку знайдемо.
Катя дивилася на нього — розпатланого, в запотілих окулярах, з червоними від холоду вухами — і щось переверталося всередині.
Коли вона востаннє бачила, щоб хтось так старався? Не для неї — для кота. Для чужого, нікому не потрібного кота.
— Ходімо до мене, — раптом сказала вона. — Господиня на дачу поїхала до понеділка.
— А потім?
— Потім придумаємо щось.
Кошеня спало у Каті під курткою. Андрій ніс пакети, розповідав щось про свою бабусю, про її кішку Мурку, яка дожила до двадцяти років.
— Уявляєш, двадцять! Це як людині сто. Бабуся казала — секрет у любові. Любиш — і проживе довго.
Катя слухала і думала: а що вона знає про Андрія? Майже нічого. Вчиться на програміста — це всі знали.
З якогось маленького містечка. Живе в гуртожитку. Вічно сидить у бібліотеці.
— А чому ти не пішов у кіно? — раптом запитала.
Андрій запнувся. Поправив окуляри — у нього була така звичка, коли нервував.
— Ну, я як би не дуже люблю такі фільми. Екшн всякий.
— І все?
— І все.
Брехав. Катя бачила — брехав. Але чомусь це була мила брехня. Не образлива.
Вдома кошеня відразу ожило. Вилізло з-під куртки, обнюхало все навколо, діловито попрямувало до кута.
— Ой! — Катя кинулася за ним.
— Лоток! — Андрій кинувся розпаковувати. — Де ванна?
Хвилин п’ятнадцять вони носилися по квартирі — ставили лоток, насипали наповнювач, розставляли миски.
Кошеня сиділо на дивані і спостерігало з виглядом маленького царя.
— Поїсти йому треба, — Андрій відкрив банку. — Фу, пахне.
— Дай сюди.
Катя виклала корм у миску. Кошеня підбігло, обнюхало підозріло, лизнуло — і накинулося, наче тиждень не їло. Може, так і було.
Вони сиділи на підлозі, дивилися, як воно їсть. Смакувало, фиркало, розмазувало корм по всій мордочці.
— Смішний, — Катя посміхнулася.
— Ага. Слухай, а як назвемо?
— Не знаю. Ти придумай.
— Я? Чому я?
— Ну ти ж купував корм. Твоє право.
Андрій замислився. Кошеня доїло, підійшло до нього, потерлося об коліно.
— Граф, — раптом сказав Андрій.
— Граф? Серйозно?
— Ну дивись — біла манішка як сорочка, сірий окрас як фрак. Солідний такий. Граф!
Катя розсміялася.
— Граф зі смітника?
— Граф Монте-Крісто! Теж з ув’язнення втік.
Телефон знову завибрував. Олена: «Фільм закінчився. Йдемо в кафе. Ти де?»
Катя подивилася на екран, потім на Андрія, який возився з кошеням — прив’язував бантик зі стрічки до палички, робив іграшку.
«Вдома. Все добре», — написала вона і вимкнула телефон.
— Чай будеш? — запитала.
— Буду. Тільки. Катя, я хотів сказати. Дякую.
— За що?
— Ну, що не пішла. З ними. Я думав — підеш.
Катя поставила чайник. Руки трохи тремтіли.
— Знаєш, я теж думала, що піду. А потім зрозуміла, що якщо піду — буду шкодувати. Все життя. Дурне почуття.
— Не дурне, — Андрій говорив тихо, але впевнено.
Граф стрибнув до нього на коліна, згорнувся клубочком. Хлопець гладив його обережно, двома пальцями.
Чайник засвистів. Катя розливала воду по чашках і думала: ось дивно.
Мріяла про принца на білій мазді, а сидить на кухні з хлопцем у старому светрі. І чомусь добре. Спокійно. Правильно.
— Я ось думаю, — Андрій відпив чаю. — Якщо господиня в понеділок повернеться. Що робитимемо?
— А давай, — Катя завагалася. — Давай спробуємо вмовити? Скажімо, тимчасово. Поки прилаштуємо.
— А якщо не погодиться?
— Тоді щось придумаємо інше.
За вікном все так само падав сніг. Місто шуміло, жило своїм життям. Десь у кафе Вадим розповідав чергову історію про Дубай. Дівчата сміялися, робили селфі.
А тут, у маленькій орендованій квартирці, було тихо. Тільки Граф муркотів, ложечка дзвеніла об кухоль, а Андрій розповідав, як його бабуся лікувала кішку валеріаною.
І Катя раптом зрозуміла — ось воно. Те саме — тепле, надійне, справжнє. Як кошеня, якого просто не можна було залишити в снігу.
Понеділок настав швидко. Господиня повернулася о сьомій ранку — Катя прокинулася від звуку ключа в замку.
— Що за звіринець?! — голос Марії Петрівни рознісся на всю квартиру.
Граф, звичайно, вибрав саме цей момент, щоб з розбігу застрибнути на тумбочку і впустити вазу. Порожню, слава богу.
— Я поясню, — почала Катя.
— Ніяких тварин! У договорі написано!
Але через годину Марія Петрівна вже сиділа на кухні, а Граф терся об її ноги.
— У мене в дитинстві такий самий був, — зітхнула вона. — Барсик. Двадцять років прожив. Гаразд. Два тижні даю. Знайдеш господарів — добре. Ні — вибач.
Катя кинулася обіймати господиню. Та відмахнулася, але посміхнулася куточками губ.
Андрій прийшов увечері — з пакетом корму і новинами:
— Я з хлопцями в гуртожитку поговорив. Хлопець з третього поверху — у нього будинок за містом. Каже, кота візьме, якщо характер нормальний.
— Правда?
— Ага. На вихідних поїдемо, покаже.
Вони сиділи на підлозі, Граф носився між ними з мишкою-іграшкою. І Катя спіймала себе на думці — не хочеться віддавати. Зовсім не хочеться.
І все-таки Граф залишився у хлопця з третього поверху. Зажив як король — будинок, сад, завжди повна миска дорогого корму. Катя з Андрієм їздять в гості щовихідних.
А цієї середи вони йдуть в кіно. На нормальний фільм. Удвох.
