— Я подарую бабусину квартиру Сергію, коли отримаю спадщину, — оголосила мати. Він чоловік. Йому це потрібніше!
Від цієї новини Маша ледь не впустила щелепу.
— Чому квартира дістається йому? Я доглядала за бабусею!
Годувала її з ложечки, коли вона стала зовсім слабкою! А він навіть до магазину за хлібом не міг сходити!
— Ти — жінка! Піклуватися про родичів, про сім’ю — твій прямий обов’язок!
— Зручно виходить! Сергій — завжди улюблений синочок. Завжди маленький.
Всі повинні його жаліти, про нього піклуватися. А він заради своєї сім’ї палець об палець…
— Досить! Квартира все одно дістанеться йому. Сергію треба одружитися і завести дітей.
Куди він приведе наречену в разі чого? А онуків куди?
— У тебе вже є онуки — мої діти! Чи вони спадщини не заслуговують, бо мої?!
А Сергій, може, взагалі ніколи не одружиться і дітей не заведе!
— Яка ти зла стала, доню!
— Звичайно, зла! Ти завжди любила його більше, ніж мене. Через те, що він хлопчик, чи з якоїсь іншої причини…
Не знаю. Кажуть, матері завжди люблять синів більше. Але це ж нечесно! Давай поділимо квартиру хоча б навпіл!
— А якщо він через тиждень приведе наречену… — знову почала мати.
— Добре! Гаразд, тобі все одно, як я живу. Але онуки!.. Що їм дістанеться? Ми і так небагато живемо — все на іпотеку йде!
— Це взагалі не мої проблеми, донько. Сама на себе все звалила. Нехай твій чоловік про це переживає!
Ти ж заміжня. А ось Сергію тільки належить створити родину.
Маша втомлено видихнула і закрила очі…
…Скільки себе пам’ятала, Маша завжди розуміла, що мама любила Сергія більше.
Ілюзія, що у неї є старший брат, який завжди захистить і підтримає, жила в Машиній голові тільки в самому ранньому дитинстві.
Але вже в першому класі, коли дівчинку дражнили однокласники, і вона попросила брата заступитися, він відмахнувся:
«Вам, малим, нічого робити! І мене це не хвилює!»
Сергій був старший на цілих сім років, і йому справді було не до розборок першокласників.
Але Маша тоді по-справжньому образилася і усвідомила раз і назавжди, що надії на Сергія немає.
Поки вони росли, всі обов’язки по допомозі мамі очікувано лягали на плечі Маші.
Їй було всього десять, а вона вже мила посуд і прибирала весь будинок.
Протерти пил, вимити підлогу, а іноді і пропилососити — її прямі обов’язки.
Причому мама завжди робила зауваження, якщо дочка прибирала неправильно.
З Сергієм маленька Маша часто сварилася саме під час прибирання.
Вже дорослий брат злився і зачиняв двері прямо перед обличчям сестри: не хотів навіть пускати її до своєї кімнати.
Маша кілька разів обурювалася з цього приводу, а потім перестала навіть з братом сперечатися: навіщо?
Їй же в результаті краще: менше прибирати. Мама ж, коли дізналася, що дочка не підмітала у Сергія в кімнаті, розлютилася: «Хто тебе таку за дружину візьме?»
Бабуся зрідка приходила в гості і, бачачи, як Маша працює, хвалила:
— Яка ж ти розумничка, онучко!
— Не розумничка вона! — втручалася мати. — Була б розумницею, підмела б у брата в кімнаті.
— А чому він сам підмести не може? — здивувалася бабуся. Маша не очікувала такої підтримки і уважно заглянула бабусі в очі. — Він уже дорослий хлопець! Сам може прибрати!
— Він хлопчик, а не Попелюшка, — похитала головою мати.
— Який він хлопчик! Уже майже чоловік!
— Не вчи мене виховувати дітей, мамо!
Батько, хоч і жив з ними, не втручався в сімейні справи.
Максимум його турботи — повести дітей в зоопарк або в кіно раз на рік. Вдома він займався тільки переглядом телевізора і лежанням на дивані.
Тому єдиною підтримкою для Маші була бабуся.
Мама завжди опікувалася Сергієм, навіть коли він став повнолітнім. Вступити до ВНЗ на бюджет він не зміг, тож плата за його навчання стала істотною статтею витрат для родини.
Маші, яка в цей час тільки вступала в підлітковий вік, хотілося простих дівчачих радощів: сукні, джинси, нові навушники і першу косметику.
Звісно, сім’я цього дозволити не могла, хіба що зрідка. Зате на якісь дрібнички для Сергія мама чарівним чином гроші знаходила.
Йому купували новий одяг на перше прохання, і періодично мама давала «на кишенькові витрати»:
«Він же дорослий хлопчик. Раптом з дівчинкою познайомиться, нехай хоч у кіно її зводить».
Маша тоді була ще юною, але вже дивувалася: чому у Сергія ще немає дівчини, а гроші йому дають вже зараз?
Запити Сергія зростали і до кінця навчання стали відчутною статтею витрат.
— Купіть мені телефон, — одного разу заявив він. — Це буде мені подарунок на закінчення університету.
— У тебе ж є телефон, — обурився батько, — зовсім новий.
— Який же він новий? Йому вже майже рік!
— Хочеш телефон — сам зароби. І так за твоє навчання платили всі ці роки!
Яким же було здивування Маші, коли мама взяла кредит, нічого не сказавши батькові, і все-таки купила Сергію телефон!
І, що найприкріше, Сергій відмовився віддати «у спадок» Маші свій старий телефон, бо «раптом йому самому знадобиться».
Після закінчення університету, на подив батьків, Сергій працювати не пішов.
Сказав, що йому потрібен хоча б рік, щоб «перевести дух» і «прийти до тями». У підсумку він не працював вже майже два роки…
Машу це дратувало. Вона ніколи не могла собі дозволити такі вольності.
Коли вона перейшла до випускного класу, мама прямо сказала:
— Зваж, якщо не вступиш сама, ніхто тобі за навчання платити не буде.
— А як Сергій? — запитала Маша пригніченим голосом. — Ви йому за навчання платили… він навіть не спробував вступити наступного року.
— Він чоловік! — сказала мама таким здивованим тоном, ніби Маша — нетямущий дошкільник, якому потрібно все пояснювати. — Він майбутній годувальник сім’ї. Йому освіта потрібна.
А ти дівчинка. Вийдеш заміж і будеш на шиї у чоловіка сидіти. Тобі диплом — це так — покрасуватися перед майбутньою свекрухою.
Маша нічого не відповіла, але дуже образилася.
Вона вступила до ВНЗ сама. Круглою відмінницею не була, але за всі роки навчання жодного разу зі стипендії не злетіла.
З другого курсу почала підробляти, а з третього — повноцінно працювати. Влаштувалася продавцем, щоб мати свої гроші і не залежати фінансово від батьків.
Зі своєї зарплати вона могла дозволити собі будь-який одяг і косметику, про які мріяла в підліткові роки.
Сергій хоч потім і влаштувався на роботу, особливого внеску в бюджет родини не робив.
Він продовжував жити з батьками, причому навіть не думав вкладати гроші в продукти чи комунальні послуги. Навіть по дому не допомагав: всі турботи так і залишалися на плечах жіночої половини сім’ї.
Маші такий стан речей набрид. Ледь отримавши диплом, вона з’їхала в орендовану квартиру, щоб почати жити своїм вільним життям.
Спочатку знімала кімнату в трикімнатній квартирі з двома сусідками. Незабаром зустріла майбутнього чоловіка, і вони з’їхалися.
Через рік він зробив їй пропозицію, і у Маші почалося повноцінне доросле життя. Вона працювала, налагоджувала побут з чоловіком. Молодята взяли іпотеку.
Минали роки. Спочатку у них з’явилася донечка, а ще через три роки — синочок.
Сергій же весь цей час жив маминим синочком. Так і не одружився, і навіть не зустрічався з кимось серйозно.
Тільки й робив, що грав у комп’ютерні ігри у своїй кімнаті, яку переобладнав з колишньої дитячої в холостяцький барліг.
— Всі вихідні вдома просидів, — поскаржилася якось мама доньці по телефону. — Зараз відпустка, так взагалі з дому не виходить!
— Ти нічого не зробиш, мамо, якщо він не хоче дорослішати, — сказала Маша. І як спеціально саме в цей час заплакав синочок. — Гаразд, мамо, передзвоню, якраз малого з садка забираю…
Загалом, Маша жила власними турботами, і її взагалі не хвилювали проблеми старшого брата. Навіть якщо він так і залишиться холостяком — це не її, Машині, турбота.
Дорослий вже мужик. Сам розпоряджається своїм життям.
Тільки Сергій став все частіше говорити, як він хоче звільнитися, щоб «трохи відпочити» і «знайти себе»… як бабуся дуже невдало впала.
Виявилося, перелом досить складний… Чарівним чином Сергій різко передумав йти з роботи — явно щоб не допомагати з бабусею.
Хоча спочатку були потрібні саме чоловічі руки: принести побільше їжі, переставити меблі в квартирі, щоб бабусі було легше пересуватися…
А Сергій максимально робив вигляд, що будь-які сімейні проблеми і турботи його не стосуються.
— Не переживай так, трясешся за мене, ніби щось дуже погане сталося… — казала бабуся, поки Маша крутилася на кухні. — Просто перелом.
— Це все одно неприємно, — відповідала Маша, попутно насипаючи борошно і одночасно куштуючи суп.
Вона прибігла до бабусі буквально на годину, і треба було все встигнути. Маша вже вийшла на роботу після декрету, пощастило, що з вільним графіком, щоб поєднувати заробіток і сім’ю.
Коли бабуся відчула запах шарлотки, вона заголосила:
— Ти що там, онучко, приготувала всього різного? Годувати мене зібралася, як у ресторані?
— Який там ресторан! Так, котлетки, макарошки і супчик.
— А чим же це пахне таким, солодким?
— Шарлотка, бабусю.
— Ось! А кажеш — не ресторан. Мені б просто каші якоїсь — і то багато. У тебе дітки маленькі, тобі потрібно про них піклуватися, а не про мене, стару…
— Щоб більше такого не говорила! — Маша зайшла в кімнату до бабусі з тацею їжі. — Ти все життя мене підтримувала в будь-якій ситуації. Та й шарлотку приготувати — справа нескладна.
Бабуся бурчала, коли Маша простягнула їй виделку з наколотим шматочком котлети.
— Ти що, мене годувати зібралася з виделки?
З явним обуренням бабуся вирвала виделку у Маші і стала їсти сама, хоч рука зрадницьки тремтіла. Горда.
Маша тоді посміхнулася з якоюсь дивною сумішшю захоплення і розуміння. І подумала: як шкода, що вона не успадкувала бабусину гордість.
Час минав. Минув майже рік. Кістки повільно, але все ж зрослися, бабусі потихеньку ставало легше.
А потім вона різко ослабла без причини. Стала зовсім млявою, постійно скаржилася на серце.
— Треба щось робити! — говорила Маша мамі. — Лікарі нічого толком сказати не можуть! Кажуть, просто вікове! Хіба при «віковому» може так різко погано стати?
Мама пробурмотіла щось невиразне.
Маші доводилося все більше часу проводити з бабусею. Вона їздила до неї мінімум двічі на день, щоб нагодувати, допомогти прийняти душ і просто поговорити.
І ось одного дня треба було терміново поїхати з дітьми у справах, і посидіти з бабусею було нікому. Маша зателефонувала мамі і попросила, щоб хтось замість нех приїхав і допоміг.
— Я вчора приготувала їжу. Треба просто її нагодувати.
— Ох, зараз зберуся, донечко… У мене сьогодні сильно паморочиться голова.
— А навіщо самій їхати? Попроси Сергія! — сказала Маша з неприхованим роздратуванням у голосі.
Вона часто злилася і ображалася на брата за те, що він жодного разу не допоміг їй з бабусею, навіть коли треба було просто сходити в магазин і закупити продуктів.
— А Сергій зараз не може… — промовила мати якимось наляканим тоном.
— Що, перевтомився вже? Дай йому трубку! — розлютилася Маша. — Я йому зараз все висловлю! Це ж треба — єдиний раз я не змогла, і тепер…
— Та не кричи ти так. Він зараз далеко. Він до Туреччини полетів.
— Куди?.. — Маша не повірила власним вухам.
— До Туреччини. На тиждень відпочити… Вся ця ситуація з бабусею його добила… Ось він і вирішив розвіятися.
— Чим же його «добили»?! — зашипіла Маша. — Він не допоміг жодного разу!
— Йому морально важко.
Маша не витримала і кинула слухавку. Попросила подругу посидіти з дітьми, а сама швиденько провідала бабусю — вирішила не просити матір.
І ось одного дня бабусі не стало. Хоч вона і була слабенькою, нічого не віщувало. Вона просто лягла одного разу спати і не прокинулася.
Маша спочатку не могла зрозуміти, що відбувалося: їй завжди здавалося, що бабуся така здорова і міцна, що переживе щй і її, а може, навіть і правнуків.
Чомусь у Маші в голові не вкладалося, що бабуся може піти…
І ось не минуло й двох днів, як мати зателефонувала і почала обговорювати спадщину…
Після цієї розмови Маші стало так тужно на душі, що словами не передати.
Її різко наздогнало усвідомлення: нікому бабуся не була потрібна, але не встигла вона піти, як відразу почали ділити її майно.
Та й вона, Маша, не потрібна рідній матері… Завжди тільки Сергій у неї улюблений синочок, а дочка так, зайва… Як і онуки…
А потім до Маші остаточно дійшло, що сталося, і що вона назавжди втратила бабусю — одну з найрідніших людей… Вона втратила будь-який смак до життя.
Їй було байдуже, що стане з квартирою, хоча чоловік і подруги переконували поговорити з матір’ю і вимагати половину, а якщо будуть наполягати — пригрозити судом. Але у Маші не залишилося ніяких моральних сил на це.
І ось, коли матері прийшов час вступати в спадщину, тільки тоді Маша дізналася — причому від батька — що бабуся залишила заповіт.
І, як виявилося, у бабусі був хороший вклад у банку — який вона заповіла улюбленій онучці. Причому бабуся збирала так давно, що сума набігла дуже вагома…
Точно більше половини квартири. Правда, навіть ця новина Машу не порадувала. Їй було все одно.
Маша зняла гроші. Вони з чоловіком нарешті закрили іпотеку. Решту грошей Маша витрачати не хотіла. Так сильно замислилася про життя і стосунки з родичами, що ні на що сил більше не залишалося.
З приводу квартири вона не стала сваритися — і мати віддала її Сергію. Але з тих пір Маша поступово почала віддалятися від родини.
Розуміла: якщо щось трапиться, вони не допоможуть, навпаки, тільки використають і викинуть.
Потім поступово бажання жити повернулося: адже вона молода, у неї маленькі діти, заради яких варто жити, і люблячий чоловік.
А мама з братом — ну що ж. Це їхній вибір… Поводитися з ними так, як вони поводилися з нею, не хотілось…
Якщо для них квартира цінніша, то й говорити з ними їй більше нема про що.
