— Це що? Срібло? — Лера побачила в сестри нову підвіску.
— Так! Це мені Костик подарував. — Марійка буквально світилася від щастя. Підвіска їй подобалася, і вона із задоволенням одягла її на шию.
— Не сумнівалася… — фиркнула Лера. — Хто ще міг вибрати таку без смаку й дешевизну? Тільки мій зять.
— Леро… — Марія почервоніла.
— Ти сама не бачиш? Такі підвіски дітям у кіосках на здачу видають! Знімай. Я не хочу, щоб ти ганьбилася.
— Леро, ну справді! Ти вже зовсім перегинаєш палицю.
— Я кажу чесно! Подивися правді в очі! Досить виправдовувати чоловіка, він тебе не цінує! Не ці-нує! Не здивуюся, якщо він дарує золото якійсь іншій, більш привабливій пані. А ти задовольняйся цим… сміттям.
Марія схопила сумку й вибігла з кав’ярні, де вони з Лерою пили каву.
Залишатися із сестрою більше не хотілося. Хотілося плакати. І думати, що сестра просто заздрить її сімейному щастю. Що вона не права.
Марія та її чоловік Костик жили скромно, але щасливо. Костик був дуже гарним хлопцем, і Марійка закохалася в нього з першого погляду.
На щастя, їхня симпатія була взаємною, і вже через пів року після початку стосунків закохані оголосили про весілля.
Наречений Марії не був ні багатим, ні особливо романтичним — але він був надійним, домашнім і турботливим.
І дівчина дуже цінувала це, радіючи, що їй дістався саме такий чоловік.
Стосунки з родичами з обох боків теж склалися добре. І Марії не було б на що скаржитися, якби не Лера — її рідна сестра, яка із самого початку не сприймала Костика як хорошого чоловіка для Марійки.
— Тобі треба було почекати із заміжжям, сестричко! — бідкалася Лера. — Підібрали б тобі більш підходящого чоловіка, дивись, зараз їхали б на іномарці, а не на метро.
— Знаєш, а мені краще на метро, — сміялася Марія.
Щовечора після роботи вона поспішала додому, щоб порадувати чоловіка чимось смачненьким.
З появою Костика Марія змінилася — її перестало тягнути на клуби й гулянки, вона захотіла простого людського щастя й затишку.
З Костиком це стало можливим.
Життя Марійки було схоже на тисячі інших історій, і все було б чудово, але…
Єдине, що псувало їй настрій — постійні колючі коментарі старшої сестри, Лери, на адресу коханого чоловіка.
З Лерою в них завжди були хоч і близькі, але досить складні стосунки. Та з дитинства обожнювала давати поради, оцінювати й порівнювати.
Її високі вимоги до оточення не щадили нікого — ні колег, ні подруг, ні тим паче, сестру.
Сама Лера до 28 років жила одна.
Чоловіків у її житті було багато, але всі вони чомусь зникали після пари тижнів або місяців стосунків.
Можливо, річ була в тому, що Лера з ними поводилася приблизно так само, як з сестрою. Її високі запити й вимоги були необґрунтованими, і не кожен чоловік міг їх задовольнити.
Того дня Лера прийшла до Марії без попередження.
— Ну, нарешті! — сказала вона, діловито оглядаючи квартиру. — Давно не бачила свою заміжню, занадто зайняту пані. Зовсім немає часу на сестру?!
— Є. Проходь, повечеряй. — Усміхнулася Марійка.
— У тебе так пахне… пельменями? Та ну?!
Марія знизала плечима.
— Швидко й зручно. Не завжди хочеться вечорами стояти біля плити. Днями варила борщ, робила голубці… А сьогодні от, вирішила пельменів відварити.
— Ну-ну… Сподіваюся, дорогі пельмені? Хто купував?
— Я… — Марія здивовано подивилася на Леру. — Хто ж іще?
— Якщо ти, то добре. Поїм. Якби Костик купував, то я б їх викинула. І тобі б їсти не дала.
Лера не стала пояснювати свою логіку сестрі, яка застигла з ополоником у руці, й пройшла до вітальні. Там вона кинула погляд на вазу на столі й одразу ж зупинилася.
— А це що за букет? — Вона схилилася над гвоздиками. — Хтось відійшов в інші світи?
— Бог із тобою. Леро! Всі живі! Це Костик купив… Мені. На річницю знайомства.
— Маріє, ти серйозно? Це він тобі подарував?!
— Так, — відповіла Марія спокійно. — Я обожнюю гвоздики.
— Але ж вони дешеві! Як міг дорослий чоловік подарувати такі квіти на річницю? Це взагалі не букет, а убозтво. Он у колеги хлопець на три місяці (розповідь спеціально для сайту – цей день) стосунків букет із півоній замовив за десять тисяч. От це я розумію — жест.
Марія усміхнулася, хоч їй і було неприємно чути такі слова:
— Мені не ціна важлива, а увага. І я її отримала. А півонії — це необґрунтовано дорогі квіти, тим паче зараз в столиці. Через місяць поїдеш на дачу й безкоштовно зрізай, скільки зможеш віднести.
— То через місяць! А він взимку брав! Герой.
— Геройство не вимірюється кількістю півоній, Леро! Коли ти вже це зрозумієш? Геройство — це їхати на інший кінець Києва з пересадками, щоб забрати ліки, які є в певній аптеці.
— Ну так. Їхати пересадками — це дурість! Якби в твого чоловіка були гроші, він їздив би не пересадками, а на власній автівці. І тобі б машину купив. Або хоча б таксі оплачував.
Вікі он колишній чоловік подарував на восьме березня квитки на Мальдіви! А тобі що? На восьме березня — сковорідка?! Романтик, нічого не скажеш.
— Так, так. Я пам’ятаю, як Віка потім із чоловіком через борги по кредитах судилася. Зате на Мальдіви злітала.
— Ой, та годі! Тобі не образливо, що він так економить на тобі? Жінка повинна отримувати тільки найкраще.
Марія сіла навпроти, поставивши перед сестрою тарілку з пельменями.
— А тобі не образливо за жінок, які за бутерброд із чорною ікрою в дорогому ресторані себе продають?
Я не продаюся. Я обирала Костика не за рівнем доходу, а за тим, як він до мене ставиться.
Лера хмикнула:
— Я просто хочу, щоб ти розплющила очі. Ти гідна більшого. А він… він ніби навіть не старається. Я б такий «букет» не тільки не прийняла, я б ним Костика добре побила, поки він не зрозумів, що треба коханій жінці дарувати дорогі квіти.
— Тобі, Леро, від мого чоловіка не світить отримати навіть гвоздики! — спалахнула Марія. — Якщо ти прийшла тільки за цим, то можеш іти! Якщо ні, то давай змінимо тему.
— Добре, гаразд. Я прийшла, щоб сказати про вечір на честь однієї важливої події. Там будуть дуже шановані й відомі люди. Хочу тебе вивести у світ.
— Леро! — крикнула сестра.
— Добре, вибач. Просто хочу запросити тебе. Підеш?
— Якщо без зайвого пафосу, то піду.
— Чудово. Дату, час і місце пізніше повідомлю. Але тобі доведеться розщедритися на нормальну сукню.
— У мене є. Не хвилюйся. Не сукня красить людину, а людина сукню.
— Це велика помилка голодранців, — закотила очі Лера й відправила до рота пельменя. — А це справді ти купувала?
— Я. Жуй, давай!
У призначений день Марія відпросилася з роботи й приїхала додому, щоб зібратися.
Вона зробила легкий макіяж і акуратно вклала волосся.
Сукня була підібрана за настроєм, а образ молода жінка вирішила доповнити подарунком чоловіка.
Срібна підвіска була простою, але стильною й дуже подобалася Марійці. А от Лера зовсім не оцінила подарунка.
— Знімай це з шиї! Без смаку, дешевка!
— Леро, це подарунок, який мені дорогий.
— Обирай, або похід на захід, або це! — верескнула сестра, зрозумівши, що Марія не хоче знімати підвіску.
— Я залишуся. Йди без мене. — Марія важко зітхнула.
Усередині все стискалося — не від слів, а від того, що вони були сказані близькою людиною.
Але стримуватися більше не хотілося. У голові дозрів план.
За пару тижнів, коли образи трохи вляглися й сестри зустрілися в батьків, Марійка випадково почула, як Лера по телефону жваво розповідала подрузі про майбутнє побачення.
— Ресторан біля Дніпра, модний, з живою музикою. Сподіваюся, не осоромиться, — сміялася Лера.
– Якщо знову прийде без квітів і замовить бургер, я встану й піду. Я ж не Марія. Терпіти хлопця через гарненьку мордочку не стану.
Я себе не на смітнику знайшла. Артем, звичайно, гарний, але в чоловікові головне не це. А товстий гаманець.
Марія усміхнулася, почувши слова сестри.
«Добре, люба. А що ти скажеш на це?» — подумала вона.
У призначений вечір Марійка приїхала до ресторану. Назву вона почула по телефону, як і час зустрічі.
Шукати сестру не довелося: дівчина одразу ж підійшла до столика, де вже сиділа Лера з симпатичним чоловіком.
— Добрий вечір. Я сестра Лери, Марія. Можна, приєднаюся на пару хвилин?
Лера в жаху прошипіла:
— Що ти тут робиш?
— Хочу познайомитися з твоїм хлопцем. Ти ж завжди так хвилюєшся за мої стосунки. От і я вирішила — час проявити участь.
Чоловік чемно кивнув:
— Артем. Дуже приємно.
Марійка подивилася навкруги, ніби щось шукала очима.
— Щось не так? — уточнила вона.
— Не бачу розкішного букета у вазі. Артеме, скажіть, ви подарували Лері квіти? — з легкою усмішкою запитала Марія.
Той зам’явся:
— Ем… ні. Я подумав, що спочатку краще познайомитися ближче… Я не знаю, які квіти вона любить.
— Вона любить усі квіти, ціна яких перевищує десять тисяч гривень.
Обличчя Артема потемніло, очі округлилися, а Лера натягнуто посміхнулася.
— Це жарт! Артеме. Жарт!
Зрозуміло. А годинник у вас цікавий. Це не бренд? Чи просто без логотипа?
Лера спалахнула:
— Маріє, припини. Яке тобі діло до його годинника?!
— Я просто цікавлюся. Мені треба розуміти, що моя сестра зустрічається із заможним чоловіком, а не з голодранцем. До речі, що ви замовите, Артеме? Сподіваюся, не бургер?
— Як ви вгадали? Мені тут подобаються саме бургери. Не тому, що вони найдешевші в меню, — він ніяково пожартував.
— Леро, ну що за моветон? Булку з котлетою в ресторані їсти? Такий чоловік тобі потрібен?!
Лера схопилася:
— Усе. Досить. — Вона взяла сумку. — Артеме, вибач. Нам з сестрою треба поговорити.
Коли вони вийшли з закладу, Лера повернулася до сестри:
— Ти зіпсувала мені побачення. Ти — огидна!
Марія дивилася спокійно:
— Я просто дала тобі відчути, як це — коли (розповідь спеціально для сайту – цей день) лізуть в особисте життя. Якщо ще раз скажеш хоч слово про мого чоловіка — я приходитиму на всі твої побачення.
— Добре, домовилися. А тепер ти підеш!
Щоправда, Марія піти не встигла. З ресторану слідом за ними вийшов наречений:
— Леро, я, напевно, піду. Ви тут, як я зрозумів, родина міцна — втручатися в таку конструкцію небезпечно.
— Він мені подобався. А ти все зіпсувала, — сказала Лера, дивлячись услід Артему.
— Я просто показала тобі, як це буває. Артем не витримав і одного вечора. А Костик це чув місяцями.
Лера почервоніла.
— Я просто… боялася, що ти повториш мою помилку. Що закохаєшся в того, хто потім розчарує. Я думала, якщо показуватиму тобі — на контрасті, як буває — ти… я не знаю… не допустиш моїх помилок.
— Зрозумій одне: Костик — не твої колишні. І ти не маєш права судити про те, чого не розумієш анітрохи! — Марійка говорила м’яко, але твердо.
— Що ж, тепер у лавах моїх колишніх є ще один: Артем, — Лера схопила сумочку й пішла, не попрощавшись.
Але через тиждень надіслала Марійці голосове повідомлення:
«Вибач. Я більше не лізтиму у ваше життя. І… я справді сподіваюся, що в тебе з Костиком усе буде по-справжньому добре».
З того часу вони намагалися говорити тільки про те, що об’єднує — про спільні спогади, рецепти, фільми.
Про інше — ні слова.
І хоча стосунки не стали колишніми, в них з’явилося головне — повага.
І мовчазна згода: ні кроку на чужу територію.
