Поліна прокинулася, як завжди, не від будильника, а від вереску молодшого сина.
О пів на сьому він уже бадьоро стояв у ліжечку і привертав увагу матері, яка «зовсім від рук відбилася і проспала аж до 6.30!»
— Іду, синку… — продираючи очі і натягуючи халат, сказала вона. — Тихіше, тата розбудиш…
Тато натягнув на вуха подушку, щось пробурмотів і відвернувся до стіни.
Поліна взяла дитину на руки і поспішила вийти зі спальні. Потрібно було дати час чоловікові виспатися, заодно приготувати сніданок для сім’ї і, можливо, зробити ще щось корисне.
— Чорт! — Поліна зробила крок і ледь не впала, послизнувшись. В ніс вдарив запах собачого «подарунка», залишеного за ніч.
«Не дотерпів», — подумала вона, важко зітхаючи і радіючи, що не розбилася разом із сином, впавши в передпокої. — «Адже я просила чоловіка вийти з ним на прогулянку перед сном!»
— Гав!
— У-у-у!
— Та-ра-ра… — будильник, який вона залишила в спальні, продзвенів повідомленням, що пора вставати раніше.
— Заткни їх усіх, нарешті, Поліна! — роздратований голос чоловіка долинув з-під подушки.
Всі звуки зібралися в какофонію ранку. Звичайного ранку Поліни Данилової.
Коли сніданок був готовий, підлога вимита, а син зайнятий планшетом, Поліна розбудила старшого сина і почала вмовляти, що треба йти до школи.
— Та кому це потрібно?!
— Вставай! Інакше виллю на тебе графин холодної води.
— Не мати, а Гітлер у спідниці…
Син поплентався у ванну.
— Поля, де моя краватка?!
— Мамо, ти що, не зібрала мені рюкзак?!
— Поля, чому в яйці шкаралупа? Хочеш мене залишити без зубів?!
— У-у-у!
— Гав!
Другий вихор ранкового урагану закрутився з новою силою…
Старший кричав з порога, що запізнюється, малий упустив планшет, а чоловік, висловивши своє невдоволення яєчнею, сидів за кухонним столом з телефоном і пив каву, ніби весь цей ранковий цирк відбувався десь в іншій реальності.
— А… До речі, Поля, я забув, що ця краватка мені не підходить. Я планував йти в синій сорочці. Ти не бачила, де моя синя сорочка? — запитав він, не відриваючи погляду від екрану.
— Знаю. — Поліна вже прасувала цю сорочку.
Однією рукою вона прасувала, іншою зав’язувала шарф старшому, а ногою утримувала малюка, щоб той не заліз у миску з водою для собаки.
Собаку ніхто не тримав, і вона залізла на стіл у «миску» молодшого сина. Але там на неї чекало «розчаровуюче» пюре з броколі.
«Я мати трьох дітей, — подумала Поліна, намагаючись філософськи дивитися на весь цей безлад, — хоча один з них, найстарший, з офіційним записом у паспорті як чоловік і зарплатою начальника відділу».
Поліна виглядала старшою за свої тридцять років, але не тому, що махнула на себе рукою. Просто часу не було — ні на салони, ні на макіяж, навіть поспати гарненько не виходило.
Підробіток на фрілансі ночами допомагав хоч якось відчувати себе незалежною: жінка вела кілька соціальних мереж для клієнтів.
***
Того дня все було як завжди. Ранок був таким же шаленим, потім невелика пауза, поки дитина була зайнята мультфільмом. А потім Поліну осінило:
— Синку, ми ж до лікаря записані! Я забула… А лікар тільки сьогодні може прийняти…
Вона схопила першу-ліпшу куртку, прямо на фартух натягнула її, щоб не витрачати час на збори і бігом «одягнувши» малюка, вискочила з дому, паралельно викликаючи таксі.
На вулиці було сіро, мокро, вітряно і брудно. Біла куртка була не по погоді легкою. Поліна поспішала. Таксист не зміг знайти її за геолокацією, і довелося бігти на ріг будинку.
На повороті біля будинку довелося загальмувати: світлофор загорівся червоним, а в наступну мить Поліну обдало з ніг до голови брудом з-під коліс чорного джипа.
Іншим разом вона б побігла далі, але світлофор був довгий, а роздратування, що накопичувалося все ранок, досягло апогею і вимагало помсти і справедливості.
І так як машині теж довелося зупинитися біля світлофора, Поліна, не роздумуючи, підійшла і постукала у вікно.
Скло повільно опустилося. За кермом сиділа доглянута жінка в дорогому костюмі. Її нігті були занадто довгими, макіяж яскравим, навіть зухвалим: з довгими віями і надутими губами.
— Що треба? — питання і інтонація зовсім не відповідали статусу, який із себе корчила дама.
— Ви взагалі нормальна?! — обурено вимовила Поліна. — Хто так ганяє?! Люди тут ходять, діти.
Гальмувати акуратніше пробували?! Я через вас вся в бруді, а нам із сином ще в поліклініку їхати! Як я тепер піду?!
— Ну, подумаєш, куртку забруднили. Це вулиця, взагалі-то. Очі треба мати на лобі, а не на обличчі. І взагалі… подивися на себе, клуша. Тобі цей бруд личить.
— Клуша?! — Поліна не стрималася. Вона зачерпнула долонею грудку бруду під ногами і кинула в світлий салон. — А так?
У дамочки за кермом відвисла щелепа. Вона точно не чекала такого повороту.
Вона увімкнула аварійку і вискочила із салону. Невідомо, що було б далі, якби до світлофора не під’їхав таксист.
— Таксі хто викликав?
— Я! — крикнула у відповідь Поліна.
— На Ромашкову? Ви — Данилова Поліна?
— Так! — Поліна побігла до машини, заспокоюючи сина, який плакав.
Дамочка, почувши знайоме прізвище, крикнула Поліні, яка відходила:
— Не дивно, що твій чоловік з тобою жити не хоче. Я, взагалі-то, до тебе їхала, Данилова Поліна…
Хотіла про наші стосунки з твоїм чоловіком розповісти, якщо сама ти в упор не бачиш, що він від тебе гуляє…
Поліна завмерла. Розвернулася.
— Не зрозуміла?!
— Що незрозумілого?! Я кохана жінка твого чоловіка. А ти… просто невдаха! Подивися на себе, — посміхнулася та. — Вся як обдерта кішка. Не дарма він тебе кинути хоче, та шкодує.
Поліні захотілося взяти щось важче, ніж бруд, і кинути в бік цієї нахабної дами, яка, мабуть, була не в собі.
— Ідіть, пані, куди йшли. Ви щось плутаєте. У мене щаслива сім’я…
— Так, так! Знаю. Він мені все розповів. Втомився, мовляв, двоє дітей, вічно втомлена дружина, пюре по стінах, тиша — тільки якщо всі сплять.
Краса, та й годі! І так, він тепер зі мною. Тому що йому хочеться отримувати радість від життя, а не виживати.
— Це брехня! — Поліна дивилася їй прямо в очі.
— Ось, дивись. Наші фотографії. Ось цю машину він мені подарував на ті гроші, що економить на тобі і дітях. А все тому, що у нас все серйозно. Ми думаємо про майбутнє.
— Так? Тоді забирай його. І щастя вам та любов! Від мене чого треба?! — пробурмотіла Поліна, вгамовуючи внутрішнє тремтіння.
Фотографії були зроблені нещодавно. Її чоловік і справді був з цією нахабною дамою. Зрадив. Цим все сказано.
— А ти, може, і знадобишся — у тебе досвід у домогосподарстві. Коли ми дітей у тебе відсудимо, то так вже й бути, візьмемо на роботу кухаркою або нянькою.
На цю заяву Поліна не відповіла. Вона швидко розвернулася і сіла в таксі. Ні про який візит до лікаря вже не було й мови.
— Міняємо адресу. Поїду до чоловіка на роботу.
***
— Поля? Ти чого прийшла? У такому вигляді… — він здивувався, побачивши її в брудному, неохайному одязі в холі великого офісу.
— Ось. Твій син. Побудь з ним. А я піду приведу себе до ладу. Мене тут облили… Відром помиїв.
— Що значить, посидь з ним?! Я, взагалі-то, на роботі! Я зайнятий! Мені треба займатися справами більш важливими… — він замовк.
— Важливими? Так? Тобто твої справи — важливіші за сім’ю. А мої ні?
— Слухай, у мене зустріч через 15 хвилин. Що ти хочеш? — втомлено запитав чоловік.
— Мені потрібні гроші. Багато. На няню. Я більше не справляюся сама.
— Так би й сказала відразу. — чоловік здивувався, але мовчки простягнув картку.
***
Няня з’явилася швидко. Поліна не шкодувала грошей чоловіка на дітей і свій спокій.
Вона переконалася, що няня надійна, і почала поступово повертатися до життя до появи дітей.
Одного вечора чоловік зауважив:
— Чому ти постійно десь пропадаєш? Дітей скинула на няньку, а сама? Що люди скажуть?
— Скажуть, що я молодець, — спокійно відповіла вона, одягаючи нову сукню.
За місяць вона трохи схудла, виспалася і привела колір обличчя в норму. А ще оновила гардероб, знову одягла підбори і таємниче посміхалася, переписуючись з кимось у телефоні.
Спочатку чоловік спостерігав мовчки, але незабаром почав приходити з роботи раніше, перестав їздити у відрядження і навіть приніс квіти та спробував обійняти.
— А ти помітно змінилася! З ким ти постійно листуєшся?! — спитав він з ноткою ревнощів.
— З чоловіком, — відповіла Поліна без таємниць.
— Щось у будинку зламалося?
— Ні. Це не сантехнік і не газовик. Я знайшла чоловіка для себе, а не на благо сім’ї. Втім, якщо мати задоволена, то і домочадці щасливі.
Чоловік спалахнув гнівом і відібрав телефон у Поліни. А побачивши листування, зі злістю кинув гаджет об стіну.
— У чому, власне, справа? Хіба ти не знаєш, що почуття проходять? Хіба не ти хотів зробити мене нянькою замість дружини? Хіба не ти на цих фото? — вона сунула екран йому під ніс.
— І що тепер? Ти просто підеш? — запитав чоловік, трохи заспокоївшись.
— Так. А ти — роби як знаєш.
Він грюкнув дверима. Але це вже не було страшно. Поліна була готова: вона не відчувала болю. Бо коли йде біль, приходить свобода.
Поліна знала: вона не пробачила і не забула. Але вона вже не та, що стояла в брудній куртці під вікном джипа.
Тепер вона була на новому шляху. Оновлена, спокійна, сама собі господиня. І так, мати, але не рабиня і не прислуга. І вже точно, не дружина з гіллястими рогами.
— Я тебе відпускаю, любий. Іди до своєї фіфи на чорному джипі. І дітей не ззабудьіз собою забрати. Мені все одно. — сказала Поліна, розуміючи, що ніякий бруд з дороги вже не мфг збити її зі шляху.
Ps. Чоловік вже не хотів йти, але йому довелося.
