— А ти бачила оголошення? У нас у селі будинок продають… — сказав Антон дружині, Ларисі.
— Ні… а хто продає?
— На паралельній вулиці, третій будинок.
— Ну от! Така хороша родина виїжджає, — зітхнула Лариса.
Село, в якому стояв будинок подружжя , було невелике, багато хто один одного знав. Були й хороші сусіди, й не дуже.
Але «самоврядування» та сільський староста були напоготові.
Намагалися напоумити тих, хто скидав сміття повз контейнери, організовували суботники й усяко налагоджували комфортне середовище для постійних мешканців і дачників.
Новини про продаж будинків завжди з хвилюванням сприймалися мешканцями. Що за люди приїдуть, як себе поводитимуть…
А після недавнього конфлікту із сусідкою Ларисі було принципово важливо, щоб нові сусіди не тримали бійцівських собак.
Річ у тім, що сусідка забула прив’язати свого собаку, й той накинувся на кота Лариси, який мав необережність пробігати через сусідську ділянку.
На щастя, кіт залишився живий, але виходжувати його Ларисі довелося досить довго.
— Так, тепер невідомо хто заїде, — перервав роздуми дружини Антон.
— Треба дізнатися.
Подружжя поговорило з сусідами й з’ясувало, що їм треба продати будинок терміново, а покупців немає.
— От якщо продадуть «не тим людям», за безцінь… — переживала Лариса.
— Ну, а що ми можемо зробити? Може, ти їм покупця сама знайдеш? — пожартував Антон.
Але Лариса не засміялася. Вона задумалася.
— Хто у нас із знайомих хотів купити будиночок у селі? Згадуй… Нещодавно мова зайшла. На якомусь сімейному святі, — вона смикнула чоловіка за рукав.
Антон почухав потилицю й згадав.
— Вірка! Точно! Моя двоюрідна сестра говорила, що вони з Валерієм хочуть свою садову ділянку продати й купити сільський будинок.
— Телефонуй! Раптом ще не купили.
— А ти впевнена, що Віра й Валерій будуть хорошими сусідами?
— Ну вони ж рідня… Начебто виховані люди. У всякому разі краще, ніж невідомо хто.
Антон кивнув.
Вони зв’язалися з Вірою й домовилися, що сестра з чоловіком приїдуть дивитися будинок наступного дня.
— Як ви вчасно зателефонували! Ми якраз планували у ваш бік їхати. І теж дивитися будинок! — зраділа Віра.
— Скасовуйте. Наш будинок кращий. І ціна в нього нижча, і до нас ближче, — розхвалювала Лариса.
— Ну гаразд, приїдемо, подивимося, буде видно.
Будинок родичам чоловіка сподобався. Але особливо їм припало до душі те, що ціна була майже вдвічі нижчою за аналогічний будинок в іншому селі.
Так, цей будинок потребував невеликого ремонту й підведення води в будинок, але зате подружжю не довелося б залазити в борги.
— Думаю, ми знайшли те, що шукали, — сказав Валерій.
— Будемо вашими новими сусідами, родичі! — усміхнулася Віра.
— Чудово, — Лариса була задоволена. — Свої люди кращі за чужих…
Вона не передбачала, що іноді вигідніше мати в сусідах сторонніх людей.
— Ви нам з переїздом повинні допомогти. Будинок «зісватали», тепер допомагайте, — заявив Валерій. — У вас машина велика, будемо речі перевозити.
— Може, краще вантажівку найняти? — здивувався Антон.
— Ні, не краще. Ти ціни бачив? Село далеко від міста, ми залишимося без штанів, якщо будемо перевізників наймати.
— А носити хто буде?
— Ми з тобою й переносимо. Давай, прямо зараз і почнемо. Треба оцінити масштаб роботи, половину будинку доведеться вивезти… Старі речі ці нікому не потрібні. Суцільний мотлох.
— Так хай господарі самі все вивозять… — Антон розгубився.
— Їм не треба, та й я спочатку всі речі переберу. Може, серед цього мотлоху щось цінне знайдеться! — запротестувала Віра.
У підсумку сусіди з’їхали, отримавши завдаток від сестри Антона.
При цьому колишні господарі залишили будинок «як є», з килимами, банками з-під заготовок і купою старих газет.
Приблизно тиждень Віра копалася в цьому багатстві. А після Валерій радісно повідомив Антону:
— Ну все, родичу. Приганяй машину до нашого будинку. Будемо вивозити сміття.
Антон подивився на дружину. Та знизала плечима.
— Я не знаю, як відмовити, — сказав він.
— У нас світлий салон і не вантажівка! — нагадала дружина.
— Може, там небагато? Застелю ганчіркою сидіння…
Ларисі не вдалося переконати чоловіка. Антон поїхав до чоловіка сестри.
Він думав, що справ на пів години… і не зміг відмовити.
А Валерій був і радий старатися: запрягав Антона по повній.
Коли довелося їхати на смітник у сотий раз, а салон, навіть застелений ганчіркою, став схожий на кабіну сміттєвоза, Антон не витримав.
— Все, Валерію. На сьогодні досить. Спина болить, до того ж старе крісло не вміститься в мій багажник.
— А ми його з тобою зараз сокирою розрубаємо. Давай-но, допоможи…
До вечора Антон ледве тримався на ногах від втоми.
Лариса так і не дочекалася допомоги від чоловіка, адже всі вихідні він займався тим, що розгрібав сміття в будинку сестри.
Коли наступного ранку Валерій знову зателефонував Антону, Лариса скинула дзвінок і не сказала чоловікові про це.
Але Валерій не полінувався — прийшов до рідні особисто, йти тепер було недалеко.
— Сусідоньки! Це я! Антохо, допомога потрібна…
— Валерію, Антон зайнятий, — Лариса відповіла, не піднімаючи голови від грядки.
— Немає нічого важливішого, ніж наш переїзд і допомога ближньому. Антохо! — закричав Валерій.
— Тут я. Чого кричиш? — Антон не надто зрадів, хоча й справи дружини його теж напружували. Він хотів полежати на дивані перед телевізором, а всі його експлуатували всі навколо.
— Ходімо. Треба полицю розібрати й мішки завантажити. За сьогодні — завтра впораємося зі сміттям, а потім треба буде наші меблі з саду перевезти сюди.
Але, звичайно ж, їх теж треба буде спочатку розібрати…
Тож тобі доведеться взяти відгул у четвер. Віра хоче до вихідних все перевезти.
— Так, Валерію, стоп! Ніякого відгулу не буде! — Лариса навіть сапку випустила з рук. — У нас свої справи, тож на нас не розраховуйте.
— А на кого нам розраховувати? Ви нас у цю діру переманили, а тепер «задню» включаєте?! — Валерій аж почервонів від обурення.
— Валерію, не треба на нас (розповідь спеціально для сайту – цей день) перекладати відповідальність. Ви з Вірою дорослі люди, і рішення купити будинок було прийнято вами особисто. Ми тільки запропонували вам підходящий варіант.
— А хто обіцяв, що підтримає нас із переїздом? Хто казав, що цей будинок нам дуже потрібен, і називав себе хорошими сусідами?! Хороші сусіди так себе не поводять. Вони йдуть на допомогу й допомагають, — Валерій, як школярів, вичитав родину Антона.
Дійшло до того, що в суперечку вступила сусідка Лариси, яка чула сварку через паркан.
— Ларо, я чула, що угоду можна скасувати. Власник поверне гроші й розірве угоду, якщо обидві сторони будуть «за».
У вас поважна причина — будинок не виправдав очікування, а у власника вагомий аргумент у тому, що ви не оплатили повну вартість.
— Але ж колишні власники хотіли терміново продати будинок…
— А тепер не хочуть. Вчора з сусідкою розмовляла. Вони шкодують, що віддали за безцінь. У них покупці знайшлися на вигіднішу угоду, тому вони подумують розірвати договір.
Я зараз їй зателефоную, і вони швидко приїдуть. Тож збирайте своє лахміття, якщо вам у нас не подобається! — крикнула сусідка.
Почувши це, Валерій позеленів.
— Я не збираюся цей будинок повертати! Він мене самого влаштовує. Не дочекаєтеся! І взагалі, ваше яке діло? Нема чого підслуховувати! Хамка! — пробурмотів він і пішов ні з чим.
Сусідка Лариси образилася й розповіла про це продавчині в магазині, а та передала іншим.
Тепер усі знали, що рідня Антона невиховані й жадібні люди.
Увечері Віра зателефонувала Ларисі й висловила їй те, що вона думала про Антона та його зайнятість.
Жінки посварилися, й Лариса всю ніч не спала, роздумувала, як вони тепер уживатимуться в сусідніх будинках.
— Та вже… Несподівано, звичайно, що вони так себе «проявили», — сказав Антон.
— Даремно ми на них сподівалися. Не встигли переїхати, то вже з половиною села стосунки зіпсували… І нам тепер перед сусідами незручно. Про нас вже чутки ходять…
— Ми — не вони, Ларочко. Не хвилюйся. Про нас ніхто слова не скаже. А от Валерій з Вірою хай заслужать повагу, якщо хочуть у нашому селі залишатися.
Але родичі вирішили все по-своєму.
Валерій просто навалив на візок сміття й викинув усе за ворота. Робив він це ввечері, коли місцеві жителі вже спали.
— Не на нашій ділянці, й слава Богу… — сказав він, потираючи руки. Валерій не знав, що на розі вулиці, біля магазину, була встановлена камера.
І що його геройський вчинок знімуть і поширять у чаті сусідів.
Вранці на хвіртці паркану з’явилася табличка:
«Свині живуть у хліві», а під нею урочисто височіла та сама купа, яку Валерій викинув за територію будинку.
Хто повісив табличку й приніс назад сміття, було невідомо, але Валерій і Віра з того часу виходити на вулицю боялися й навіть перестали їздити по селу.
Але вистачило їх усього на два тижні.
— Що робити будемо? — задумливо запитав Валерій у дружини.
— Газель наймати, які варіанти?
— Навіщо?
— Меблі перевеземо й сміття вивеземо. Недобре, що воно перед нашими воротами лежить… — пробурмотіла Віра.
Вона надовго засвоїла урок про те, що (розповідь спеціально для сайту – цей день) чисто не там, де метуть, а там, де не смітять.
Пізніше Віра й Валерій навіть брали участь у загальному суботнику й поступово влилися в колектив села.
Але з Ларисою й Антоном подружжя спілкувалося дуже холодно й намагалося не перетинатися.
Утім, це не хвилювало пару.
Вони жили в своє задоволення й раділи, що їхнє чесне ім’я не постраждало.
— Бачила оголошення? — запитав Антон, проходячи повз адміністративну будівлю.
— Яке?
— Будинок на краю села продають… Цікаво, хто його купить. У нас був хтось на приміті… З твоїх подруг…
— Ні, Антоне. Нецікаво. Хто купить, тому й прапор у руки. Я більше не буду в це лізти, бо з ріднею краще жити на відстані.
Чим ближча рідня, тим далі треба її тримати, — сказала вона й усміхнулася.
Антон кивнув. Він теж зрозумів це й був повністю згоден.
