У Наталі не було батьків. Тільки бабуся. Її мами не стало в пологовому будинку, а батька ніхто ніколи не бачив.
Таня познайомилася з нею у бабусі в селі. Того літа дівчинці дозволили виходити за межі ділянки, і вона випадково зіткнулася з Наталею.
Дівчинка відрізнялася від інших дітей. У свої шість років Наталя робила дуже багато всього по дому. Це було незвично, дивно і викликало повагу. У життя дівчинки і її бабусі ніхто не ліз.
Але за очі подейкували, що стара (бабуся Наталі) позбавляє дівчинку дитинства.
Інші так не вважали і задавали зустрічне питання: «Де була б ця дівчинка, якби не її бабуся?»
Тані теж не подобалося, що Наталі дозволяли гуляти тільки після того, як вона допоможе своїй бабусі в городі.
Однак, напевно, краще так, ніж жити в дитячому будинку. Одягнена дівчинка була скромно і охайно. Правда, її взуття залишало бажати кращого.
Іграшок у неї було мало: стара лялька з жахливим волоссям, плюшевий ведмідь ручної роботи, і різні каструльки, мисочки та інше кухонне начиння.
Для готування вони вже були непридатні, і бабуся віддала їх онуці для ігор.
У Тані ж різних іграшок було безліч. Батьки добре заробляли і не скупилися на всілякі подарунки. Але Тані все одно найбільше подобалося грати Наталчиним посудом.
У ньому вони «варили» супи з листя, компоти з ягід і всілякі зілля. У тазиках зазвичай купали ляльок, якщо Таня брала їх з собою.
З Наталею було цікаво грати. Вона ніколи нічим не скупилася і завжди всім ділилася. Навіть свої цукерки віддавала, якщо ті у неї з’являлися.
Батьки не були проти, що їхня дочка ходить в гості. Хіба що мама хмурилася. Їй Наталка чомусь не подобалася.
Дні в селі пролітали швидко. Щовечора тато виносив розкладний стіл на вулицю і стелив скатертину.
Дідусь смажив м’ясо, бабуся нарізала салати зі свіжих овочів. Мамі і Тані діставалося найлегше: розкласти все на столі.
Коли все було готово, сім’я сідала вечеряти. Починалися розмови про життя, про майбутнє, про малюка, якого чекала мама.
Таня раділа тому, що у неї буде братик або сестричка. Нарешті стане не так нудно.
Наприкінці вечора батько виносив гітару, і дорослі починали співати. Таня зазвичай соромилася і йшла. Їй було трохи невесело. А ще вона боялася, що її теж змусять співати.
Одного разу в один з таких вечорів Таня захотіла запросити до них Наталю. І щастю не було меж, коли батьки дозволили їй прийти.
Той день Тані запам’ятався як один з найкращих. Швидко повечерявши, вони з подругою втекли до будинку.
Дівчинка з подивом розглядала Таніни речі. Але найбільше їй сподобалися рожеві сандалі.
— Вони такі красиві, — із захопленням сказала Наталка.
— Хочеш? Бери, — запропонувала Таня. — Вони нові. Їх батько тільки вчора привіз. Я їх навіть не носила. Він вчора вирішив всім подарунки взяти. Просто так.
Наталя похитала головою:
— Не можу. Їх же тобі купили.
— Та, бери, — махнула рукою Таня і відвела очі, — тобі вони потрібніші… У мене дуже багато всього.
А у тебе взуття яке жахливе. Мені буде приємно, якщо ти їх візьмеш. Ти ж завжди зі мною всім ділишся.
Наталка поглянула на свої стоптані туфлі і густо почервоніла. Взагалі Таня намагалася не говорити про різницю між ними.
Наталка виявилася хорошою подругою і хвалитися, і ображати, а тим більше дражнити її не хотілося.
Того дня вони довго гралися, а потім Наталя пішла додому, забравши із собою сандалі. Взуття їй виявилося в самий раз.
Батькам Таня вирішила про це не говорити, тому що не бачила в своєму вчинку нічого поганого.
Мама і тато завжди вчили допомагати нужденним, не сміятися над убогими, не ображати сиріт.
Таня вважала, що їй дуже пощастило народитися в такій хорошій і добрій родині.
І тому, коли мама вирішила поцікавитися, куди зникли сандалі, чесно розповіла про те, що віддала їх Наталці. Дівчинка зовсім не очікувала, що мама розсердиться.
— А хто тобі дозволив без спросу віддавати речі, куплені на наші гроші?
— Але це ж мої речі, — відповіла їй Таня, вважаючи, що може робити з ними все, що хоче.
Незабаром про неприємну ситуацію дізналася вся родина. Кожен знайшов, що сказати дівчинці.
— Ти повинна була хоча б запитати. Можна чи не можна? Якщо у Наталі все так погано із взуттям, то ми б їй допомогли. Ми лаємо тебе за те, що не поцікавилася у нас.
Єдиний, хто заступився, це дідусь.
— За перше доросле рішення ви її лаєте. Припиніть сварити за добру справу. Вона зробила подарунок не зі зла.
Таке треба заохочувати. Та й шкода ту дівчинку. Вона ж сирота…
— Сирота і що? — Сперечалася мати, — Вона теж вчинила некрасиво. Взяла те, що їй не належало. Хитра дівка.
Знала її мати. Подругою мені була, потім гроші вкрала. Я вважаю, що сандалі потрібно забрати і як слід покарати дівчинку.
— Бога побійтеся, — відповів їй дід. — Скільки ці сандалі коштували? Я заплачу. Погана прикмета дароване відбирати.
А вже сироту ображати… Адже повернеться це потім.
Не вина цієї дівчинки, що тебе колись її мати обдурила. Доля у тієї жінки жахлива виявилася…
Мама зробила вигляд, що не чує, і продовжила:
— Не в грошах справа. Ми можемо по три такі пари на день купувати. Дівчаток треба провчити.
Нехай Таньці буде соромно за те, що з нами не порадилася, і нехай Наталці не кортіло за чуже братися. Таких треба вчити, а не заохочувати.
Таня чула всю розмову. Їй стало дуже неприємно через те, яке рішення прийняли її батьки.
— Якщо ви заберете у неї сандалі, я… Тоді я… — вигукнула вона, ледве стримуючи сльози, — ніколи більше не буду з вами розмовляти. Ось! Я ображуся!
Дівчинці здавалося, що її погроза вплине на рішення батьків. Але мама і тато лише ще більше розлютилися.
Вони заборонили їй виходити з ділянки. Покарання тривало цілих три дні. Хоча Тані здавалося, що минуло не менше тижня.
Сандалі у Наталі все ж забрали. Таня чула, як мама з бабусею це обговорювали.
— Нахаба, а не дівчина. І баба у неї така сама. Того й чекай, хамству навчить.
— Ох, не знаю. Неправильно це. Грішно сироту ображати. Який попит з дітей?
Таня плакала. Ніколи ще в житті їй не було так гірко. Аж дихати стало важко.
Єдиною людиною, яка її розуміла, був дідусь. Та й той з мамою погодився.
— Ти краще батьків слухай. Дивись, які вони у тебе, — бурчав він, гладячи онуку по спині, — виростеш, зможеш робити, як хочеш. А зараз краще дозволу питай. Все-таки в чомусь вони праві.
Тані заборонили бачитися з Наталею, вважаючи, що сирота погано на неї впливає і вчить поганим манерам.
І все ж, коли дівчинці дозволили гуляти, першим ділом вона прибігла до подруги в гості.
Найбільше Таня переживала за те, що Наталя її не пробачить. У тому, що сталося, вона відчувала свою провину і дуже переживала через це.
Наталка не ображалася, але грати разом з Танею відмовилася. Пояснивши тим, що на неї бабуся сердиться.
— Я їй проблем додала. Якщо твої батьки побачать тебе тут, то будуть злитися на нас.
Але незабаром про те, що сталося, всі забули. Таня до кінця літа бігала до Наталі в гості, але та щоразу відмовлялася грати, посилаючись на зайнятість по дому. Було відчуття, що вона чогось боїться.
Восени довелося повертатися до міста. Весь наступний рік Таня згадувала подругу. Те, що сталося на дачі, зачепило її до глибини душі.
Батькам вона не розповідала про свої почуття. Думала, що вони не зрозуміють.
Наприкінці осені мама втратила дитину… Стало зовсім важко і гидко.
Ніхто не міг зрозуміти причини, втім, вони були й не важливі. Це вже сталося і це треба було якось пережити.
Навесні Тані виповнилося сім років, і вона щосили готувалася до школи. Заняття втомлювали, дуже хотілося в село до бабусі.
Тато на день народження подарував велосипед. Таня уявляла, як влітку буде кататися нарівні з іншими дітьми. На душі відразу ставало добре.
Мама знову чекала на малюка. Лікар порадив їй більше перебувати на свіжому повітрі і менше напружуватися. Життя почало налагоджуватися.
Наталка, як виявилося, теж весь рік чекала Таню. У селі взимку їй було нудно.
Здавалося, про той випадок із сандалями всі забули. Лише одного разу мама, побачивши, що Таня вчить Наталку кататися, потім уїдливо запитала:
— Це випадково не та дівчинка, яка взуття у тебе випросила?
— Не та, — Таня похитала головою. — У мене ніхто ніколи нічого не випрошував.
— Почала огризатися, — зітхала мама.
Їй, як і раніше, не подобалася дружба між дочкою і сиротою. Іноді Тані навіть здавалося, що її мама зовсім позбавлена співчуття.
Своїми припущеннями вона поділилася з татом, але той пояснив Тані, що мама просто переживає за неї. Всі дітки різні і ніхто не знає, що у кого в голові.
Одного разу маму сильно обдурила одна подруга. Вона вкрала всі накопичені гроші. І тепер мама думає, що всі навколо такі.
Дівчинка подумала, що нерозумно всіх судити по одній поганій людині, але вголос нічого не сказала.
Все змінилося під кінець літа. Таня каталася по черзі з Наталею на велосипеді. Таня сильно розігналася і не змогла втримати кермо.
Впавши з велосипеда, вона відчула гострий біль у нозі і відразу розплакалася.
Наталка злякалася і покликала дорослих. Сусід дядя Міша допоміг донести дівчинку до будинку.
Побачивши заплакану дочку, мати Тані перелякалася. Наталя почала розповідати, що вони просто каталися і ось… Але хто її слухав.
— Може, це ти її штовхнула?! — надто суворо запитала її мати. — А ну, йди звідси! У тебе в крові чесних людей ображати.
Дівчинка втекла в сльозах… У Тані виявився перелом. Довелося повернутися в місто і накласти гіпс.
Про гульки можна було забути. До всього іншого мама знову потрапила до лікарні. Щось з її станом було не так.
Після виписки мама повернулася додому бліда і схудла. Її живіт зник.
Батьки стали постійно сваритися і одного разу, намагаючись в чомусь один одного звинуватити, батько сказав страшну фразу «бумеранг за погрози».
Таня зрозуміла, що це страшно, тому що змінилася в обличчі її мама. Ніколи вона ще не бачила її такою пригніченою і засмученою. Вона дуже довго плакала.
Батько, відчуваючи, що переборщив, намагався заспокоїти дружину. Таня не хотіла їх турбувати. Розуміла, що це особиста справа батьків.
У вересні вона пішла до школи. У неї з’явилися нові друзі і турботи. Класною керівницею виявилася молода жінка. Вона була дуже доброю і допомагала виконувати домашнє завдання.
Мама після тієї розмови з батьком змінилася. Стала більш стриманою і задумливою.
На літо у Тані було багато планів. Дівчинка збиралася гуляти з ранку до вечора. Цього року їй було дозволено ходити з дітьми на річку, і Таня збиралася там провести весь вільний час разом із подругою.
Але планам не судилося збутися. Великим потрясінням стало те, що Наталку забрали в дитячий будинок.
Бабуся розповіла батькам, що сусідку поклали в лікарню. Щось з нирками, потрібна операція і дороге лікування, яке та, швидше за все, не зможе собі дозволити.
Таню не цікавила бабуся Наталі. Їй було страшно за подругу. Вона перебувала в жахливому місці.
Діти, налякані розповідями дорослих, говорили, що там щодня всіх дітей ображають і морять голодом.
— Давайте заберемо звідти Наталку? — запропонувала Таня батькам. — Поки її бабуся не одужає.
Ніхто не сприйняв пропозицію дівчинки серйозно. Взяти на себе таку відповідальність — це серйозна справа. Незважаючи на всі вмовляння Тані, ніхто не збирався її слухати.
Дівчинка не могла зрозуміти, чому вони просто не можуть забрати подругу. Що в цьому складного.
Невже її батькам вона так сильно не подобалася? Або справа була в її мамі?
Таня затаїла образу на дорослих. Адже вони не розуміли, що Наталку треба рятувати!
— От якби я там опинилася, — вирішила висловитися Таня, — Наталчина бабуся мене б забрала! Бо вона добра! А ви всі жорстокі. Навіть сандалі для неї пошкодували.
Бабуся Тані відразу схопилася за серце і перехрестилася. Батьки переглянулися.
Їм було неприємно чути щось подібне від дочки. Таня й не підозрювала, які страшні слова щойно вимовила.
— Ти і про сандалі пам’ятаєш? — Тільки й здивувався батько. — Для тебе це було важливо?
— Дуже! Вони їй були потрібні! Адже вона останнє віддавала мені.
Увечері Таня не вийшла до батьків на вулицю, відмовилася від вечері. Образа була настільки сильною, що в роті знову було гірко, а в горлі утворився неприємний ком.
Дорослі не стали її вмовляти посидіти з ними. Вони про щось активно сперечалися і до дівчинки їм не було ніякого діла.
Вранці батько з мамою поїхали. Тані було дуже цікаво, куди. Тільки їй не хотілося здатися слабкою, і вона не стала про це питати.
Бабуся, бачачи настрій онуки, сказала незрозумілу фразу:
— Гординя найгірший із смертних гріхів. Твої батьки хороші люди і дуже стараються для тебе. Даремно ти так.
Через тиждень Таня і сама зрозуміла, що переборщила. Батьки досі не повернулися. Не витримавши, вона вирішила дізнатися у бабусі, де вони.
— У них велика справа.
— Вони зляться на мене? Через це їх немає?
— Вони тебе люблять, — відповіла бабуся.
Таню така відповідь не влаштувала. Тепер всі думки дівчинки були тільки про батьків.
Їй чомусь здавалося, що вони її покинули, а бабуся не хоче в цьому зізнаватися. Стало по-справжньому страшно. Даремно вона наговорила їм гидоти.
Минув місяць, перш ніж повернулися батьки. Таня вже забула все погане і розплакалася, коли їх побачила. Батьки, які раніше їхали і на довший час, здивувалися.
— Невже ти дійсно думала, що ми тебе покинули? — запитала мама. — Хіба бабуся тобі не сказала, де ми були?
— Ні. А де ви були? — Витираючи сльози, запитала Таня.
Батько дістав коробку і простягнув дочці. Дівчинка взяла її в руки і відкрила.
У коробці лежали симпатичні шкіряні сандалі. Чомусь відразу згадалася Наталка.
— Іди, — сказав тато. — Особисто подаруєш.
Вмовляти Таню не довелося. Вона тут же кинулася за хвіртку і добігла до знайомого будинку.
Постукавши у двері, дівчинка чекала, коли хтось їй відповість. На порозі відразу з’явилася подруга, вона приклала палець до рота.
— Тихіше, бабуся заснула. Вона після операції. Ми тільки нещодавно приїхали.
Таня простягнула їй коробку. Їй було дуже важливо вручити цей подарунок.
— Це тобі.
Наталя взяла коробку і відкрила. З цікавістю вона подивилася на сандалі і несподівано розплакалася. Таня, дивлячись на подругу, теж заплакала.
Так і просиділи на порозі будинку якийсь час, не розуміючи, чому плачуть.
Тепер Наталку ніхто не проганяв. Мама більше на неї не злилася. Таня не знала, що раптом змінилося і вплинуло на її світогляд. Але була рада, що тепер всі дружать.
Через деякий час дівчинка дізналася, що батьки оплатили дороге лікування для бабусі подруги.
Тоді вона ще не розуміла, що це означає для її сусідки. Справжню цінність батьківського вчинку дівчинка змогла оцінити тільки через деякий час, коли життя знову почало налагоджуватися.
Через рік мама народила братика. Малюка назвали Ромою.
З Наталею Таня підтримувала зв’язок досить довгий час. Її бабуся прожила ще цілих десять років.
Коли її не стало, дівчина ще вчилася. Закінчивши коледж, вона вийшла заміж і переїхала в іншу країну. Шлюб виявився щасливим.
Подруга регулярно надсилала подарунки. В основному це було взуття приголомшливої якості. Таке в фірмових магазинах тепер коштувало цілий статок.
У період, коли у сім’ї стало погано з грошима, Наталка добре їх виручила. Втім, з часом і у Тані все налагодилося.
Вона впритул зайнялася своєю кар’єрою і відчувала себе щасливою.
Складно припустити, як склалася б доля Наталі, якби не несподівана допомога Таніних батьків.
Якось тато зізнався, що тоді їх вразили слова маленької дочки і це спонукало їх прийняти правильне рішення.
Удочерити дівчинку вони не могли, а ось врятувати її бабусю цілком.
Таня вже й не пам’ятала, що говорила. Одне лише знала, їй тоді було чомусь важливо, щоб у подруги з’явилися гарні сандалі.
Як зараз Наталі важливо, щоб і у Тані завжди була пара гарного якісного взуття.
