– А хто ж гуску запікатиме? Я чи хто? У мене, до речі, тиск стрибає вже другий тиждень, а ти хочеш, щоб мама стояла біля плити?
Голос Галини Іванівни у слухавці звучав вимогливо й ображено, з тими нотками, які безвідмовно діяли на її сина вже сорок років.
Марина, що стояла поруч із чоловіком, бачила, як Олег звично втиснув голову в плечі.
Він тримав телефон на гучному зв’язку, поки нарізав хліб до вечері, і ця розмова явно псувала йому апетит.
– Мамо, ну чому ти відразу так нагнітаєш? – винувато пробурмотів Олег. – Це ж твій ювілей. Шістдесят років – серйозна дата. Зазвичай іменинники самі накривають стіл або запрошують у кафе.
– Кафе! – пирхнула трубка. – Ти ціни бачив? Щоб я гроші на вітер спускала? У нас велика, дружна родина, вдома посидимо. Ось у вас квартира яка простора, зал великий. Твоя Марина готує чудово, у неї легка рука.
Я вже й список склала: холодець, олів’є, оселедець під шубою – тільки щоб не магазинний, а домашній, просочений! Гуска з яблуками, бутерброди з ікрою… Ну і торт. Наполеон хочу, мокрий такий.
Марина відібрала у чоловіка ніж, яким він від нервів почав кришити батон на крихту, і жестом показала, щоб він мовчав.
Вона глибоко вдихнула, збираючись із духом. Це рішення зріло в ній давно, накопичувалося роками, як пил за шафою, і ось тепер, здається, настав момент чхнути й вимести все разом.
– Галино Іванівно, добрий вечір, це Марина, – голосно й чітко промовила вона у бік телефону.
– О, Мариночко! Чула список? Ти там познач собі, щоб продукти заздалегідь купити, а то перед святами ціни злетять. І ікру бери не за акцією, а хорошу, у склі.
– Галино Іванівно, ми з Олегом порадилися і вирішили, що ювілей святкуємо у вас.
У слухавці запала тиша. Така густа, що було чутно, як на тому кінці дроту цокає старий настінний годинник.
– Тобто… у мене? – нарешті вичавила свекруха. – А як же… У мене ж мало місця. І духовка стара, пече через раз.
– Нічого, всі гуртом – тепліше буде, як ви любите говорити, – парирувала Марина, відчуваючи, як серце калатає від власної зухвалості. – До того ж, останні десять років ми всі свята відзначаємо у нас.
І Новий рік, і Восьме березня, і дні народження всіх племінників. Я порахувала: за цей рік я провела на кухні загалом три тижні чистого часу, готуючи для вашої родини.
Я втомилася. Я хочу бути гостею. Красивою, ошатною і з келихом в руці, а не з брудним деко.
– Олег! – скрикнула свекруха. – Ти чуєш, що твоя дружина вигадала? Що це за бунт? Я ж іменинниця! У мене ювілей!
Олег кинув на дружину переляканий погляд, але Марина дивилася на нього так твердо, що він не наважився заперечити.
В її очах читалося: «Якщо ти зараз не підтримаєш мене, я подам на розлучення». Він ковтнув слину.
– Мамо, Марина права. Ми приїдемо до тебе. До другої години, як ти й планувала.
– Але продукти… І хто готуватиме?!
– Ну, Світлана нехай прийде раніше, допоможе, – придумав Олег, згадавши свою молодшу сестру. – Вона ж теж дочка, нехай візьме участь.
– Свєта?! Та у неї ж діти! Їй ніколи! – обурилася Галина Іванівна, але Марина натиснула кнопку «відбій».
На кухні запанувала тиша. Олег опустився на стілець і витер чоло.
– Ти розумієш, що зараз буде? – запитав він тихо. – Вона ж з нас не злізе. І Свєта підключиться.
– Нехай підключається, – Марина спокійно налила собі чаю. – Знаєш, Олег, я вчора сіла й порахувала наші витрати на «гостей» за минулий рік.
Сто вісімдесят тисяч. Це продукти, напої, таксі для твоєї мами, подарунки твоїм племінникам. А що ми отримали?
На мій день народження твоя сестра подарувала мені набір прихваток «Фрекен Бок», а мама – прострочений крем для рук, який їй самій хтось віддав. З мене досить!
Наступні два тижні минули під знаком телефонного терору. Дзвонила Галина Іванівна, скаржачись на радикуліт, мігрень і «серцеву недостатність від черствості дітей».
Дзвонила зовиця Свєта, кричачи, що Марина егоїстка, що у неї двоє маленьких нечупар (яким, до речі, було вже 10 і 12 років), і їй ніколи стояти біля плити.
– Марино, ну давай хоч салатики наріжемо? – благав Олег, коли до години Ікс залишалося два дні. – Ну соромно ж з порожніми руками. Ну хоч нарізку купимо?
– Ні, – відрізала Марина. – Ми йдемо в гості. Згадай, як вони приходять до нас. З порожніми руками. Максимум – шоколадка «Ластівка» до чаю. Ось і ми купимо тортик. Вафельний. За сто гривень.
– Це жорстоко.
– Це справедливо, Олеже. Дзеркальна справедливість.
Настала субота. Марина зранку записалася на укладку. Вона одягла свою найкращу сукню – темно-зелену, футляр, яку берегла для театру. Зробила макіяж.
Олег ходив по квартирі в костюмі, нервово поправляючи краватку, і виглядав як людина, що йде на страту.
– Подарунок хоч візьмемо? – запитав він з надією, киваючи на гарний конверт, куди вони заздалегідь відклали п’ять тисяч гривень.
Марина замислилася.
– Конверт візьмемо. Це все-таки ювілей. Але більше – нічого. Ні пакета з продуктами, ні пляшки ігристого, ні контейнерів з холодцем.
Вони вийшли з дому. Погода була огидна, листопадова сльота, але Марина почувалася чудово.
Вона вперше їхала на саме сімейне свято, а не падаючи з ніг від втоми після двох діб готування.
Їй не потрібно було стежити, чи не підгоріло м’ясо, чи вистачить усім серветок і хто буде мити гору посуду.
Під’їзд свекрухи зустрів їх запахом смаженої цибулі та сирості. Піднялися на третій поверх. Олег натиснув на дзвінок, і його рука зрадницьки здригнулася.
Двері відчинила Свєта. Вона була в запраному домашньому халаті, з розпатланим волоссям і явно на межі зриву.
– З’явилися! – замість привітання буркнула вона, пропускаючи їх всередину. – Проходьте, панове.
У передпокої було тісно. Пахло чимось підгорілим і валеріаною. З кухні долинали гуркіт каструль і голос Галини Іванівни:
– Світлана! Де горошок? Я ж казала тобі відкрити банку!
Марина спокійно зняла пальто, перевзулася в принесені з собою туфлі й пройшла до кімнати.
Посередині вітальні, заставленої радянською стінкою з кришталем, стояв стіл-книжка. Він був накритий старою скатертиною в плямах, які, мабуть, не відпиралися ще з Олімпіади-80.
На столі самотньо стояли три тарілки з різнокаліберною нарізкою ковбаси, миска з квашеною капустою і тарілка з вареною картоплею, яка вже почала завітрюватися.
Ні гуски. Ні ікри. Ні домашніх салатів. У центрі столу височіла пляшка біленької та пакет соку.
– О, прийшли! – У кімнату впливла Галина Іванівна. Вона була в ошатній блузці, але поверх неї був одягнений фартух. Її обличчя було червоним і злим. – Ну, сідайте.
Чекали їх, чекали… Думали, совість прокинеться, раніше приїдуть, матері допоможуть. А вони… як у ресторан!
Погляд свекрухи жадібно обшукав руки Олега та Марини.
Побачивши, що в руках у сина лише маленький подарунковий конверт, а у невістки – дамська сумочка, в яку й бутерброд не поміститься, вона змінилася в обличчі.
– А… сумки де? – запитала вона, розгублено кліпаючи очима.
– Які сумки, мамо? – ввічливо посміхнулася Марина, сідаючи на хиткий стілець. – Ми ж у гості прийшли.
– У якому сенсі? – у дверному отворі з’явилася Світлана, витираючи руки об халат. – А що ми будемо їсти? Я думала, ви привезете! Мати ж казала, що ти, Марино, холодець вариш!
– Я не варила холодець, – спокійно відповіла Марина, розправляючи серветку на колінах. – Я ж казала по телефону: цього року я відпочиваю. Я гостя.
Зависла тиша. Чутно було, як у сусідній кімнаті діти Світлани грають у приставку, верещачи й стукаючи по клавішах.
– Ти… ти знущаєшся? – просичала Галина Іванівна. – У мене ювілей! Гості прийдуть! Тітка Валя з чоловіком, сусідка з третього поверху… Чим я їх годуватиму? Картоплею без нічого?
– Та чому ж без нічого? – Марина оглянула стіл. – Ось ковбаска, капуста. Картопля – це ситно. Ми, коли ви до нас приходите, теж не завжди бачимо делікатеси.
Пам’ятаєте, минулого Нового року ви принесли баночку шпротів і сказали: «Головне не їжа, а спілкування»? Ось ми й приїхали спілкуватися. Вітати вас.
Олег сидів, опустивши очі в тарілку, і його вуха палали вогнем.
– Олег! – гримнула мати. – Ти чоловік чи хто? Твоя дружина вирішила зганьбити матір перед людьми? Чому ти не проконтролював? Я ж просила гуску! Я всім сказала, що буде гуска!
– Мамо, ну ми ж попереджали, – тихо, але чітко сказав Олег. – Два тижні тому. Марина сказала, що готувати не буде. Ви зі Світланою могли б самі…
– Самі?! – скрикнула Свєта. – У мене манікюр! Я, між іншим, теж втомлююся на роботі!
А ця фіфа, – вона тицьнула пальцем у Марину, – сидить у своєму офісі, папірці перекладає, їй важко було, чи що, пару салатів нарізати?
Марина встала. Повільно, з гідністю.
– Отже, дорогі родичі. Давайте розставимо крапки над «і». Я працюю головним бухгалтером. Мій робочий день часто закінчується о восьмій вечора.
Але останні десять років перед кожним святом я брала відгули, не спала ночами, витрачала свою премію, щоб накрити для вас шикарний стіл.
Я запікала буженину, крутила роли, шукала рецепти, купувала дорогі напої. А ви приходили, сідали, їли, пили, а потім критикували.
То салат пересолений, то м’ясо жорсткувате, то ігристе не те. І жодного разу – жодного разу! – ніхто з вас не запропонував допомогу.
Ніхто не залишився помити посуд. Ви йшли, залишаючи мені гори брудних тарілок і плями на килимі.
Вона перевела подих. Галина Іванівна хапала ротом повітря, як риба, викинута на берег.
– Я думала, ми сім’я. А виявилося, я для вас – безкоштовна кейтерингова служба і спонсор. Отож, служба закрилася. Банкрутство.
Тепер – тільки на рівних. Хочете свята – організуйте його. Скидайтеся, готуйте, накривайте. А ми прийдемо, оцінимо, покритикуємо. Як ви.
У двері подзвонили.
– Це тітка Валя, – приречено прошепотіла Галина Іванівна. – Господи, який сором…
Вона кинулася до дверей, на ходу знімаючи фартух і поправляючи зачіску.
У кімнату ввалилися галасливі гості – тітка Валя, огрядна жінка в люрексі, та її худорлявий чоловік дядько Коля.
– З ювілеєм, Галочко! – прогримів тітка Валя, вручаючи іменинниці набір рушників. – О, і молодь уже тут! А що це у вас так тихо? І пахне… чимось підгорілим?
Вони пройшли до столу. Тітка Валя окинула поглядом мізерну закуску і завмерла.
– А… а де ж стіл? – запитала вона простодушно. – Галя, ти ж казала, Маринка гуску приготує, ікра буде… Ми з Колею навіть не обідали, берегли сили для застілля!
Галина Іванівна почервоніла так, що здавалося, у неї зараз піде дим з вух. Вона подивилася на Марину з лютою ненавистю.
– А ось… Мариночка вирішила нам сюрприз влаштувати. Дієту прописала. Каже, шкідливо багато їсти в нашому віці.
– Нічого я не прописувала, – голосно сказала Марина, не даючи свекрусі збрехати. – Просто Галина Іванівна вирішила, що в шістдесят років пора самій господарювати, а не на невістці їздити. Ласуйте, дорогі гості, чим господиня багата.
Дядько Коля сумно подивився на самотню пляшку біленької та обвітрену ковбасу.
– М-да… – простягнув він. – Ну, давайте хоч вип’ємо за здоров’я…
Застілля не клеїлося. Картопля була холодною й недовареною (Світлана явно поспішала). Капуста – перекислилася. Ковбаси вистачило рівно на один круг бутербродів.
Тітка Валя, з’ївши дві картоплини, почала голосно розповідати, як вона недавно ходила на ювілей до свахи, і який там був стіл – «просто ломився, і рибка червона, і жульєни».
Кожен такий коментар був як удар батогом по самолюбству Галини Іванівни.
Світлана нервувала, бігала на кухню, приносила то хліб, то забуту гірчицю, але ситуацію це не рятувало.
Діти, що вибігли з кімнати в пошуках їжі, почали канючити:
– Мамо, ми їсти хочемо! Ця ковбаса несмачна! Де торт? Бабуся обіцяла торт!
Торта не було. Галина Іванівна сподівалася, що Марина, незважаючи на відмову, все одно його купить або спече – «совість-то повинна бути».
Через сорок хвилин виснажливої тиші та стукоту виделок об майже порожні тарілки Марина штовхнула Олега ліктем.
— Час, — прошепотіла вона.
Олег встав, дістав конверт.
— Мамо, вітаємо тебе з днем народження. Бажаємо здоров’я, щастя та… благополуччя. Це тобі.
Він поклав конверт перед матір’ю. Галина Іванівна схопила його, не дивлячись, і навіть не подякувала.
– Ми, мабуть, підемо, – сказала Марина, встаючи. – У нас ще справи.
– Які справи?! – обурилася свекруха. – Посиділи пів години й бігти? Як не рідні! Люди ще навіть нормально не поїли!
– Та й їсти нема чого, Галю, – несподівано чесно випалив дядько Коля, наливаючи собі другу чарку.
– Ти вже вибач, але стіл у тебе – як на поминах у бідняка. Знала б, що так буде, хоч своїх би котлет принесла.
Це був фінал. Галина Іванівна розплакалася. Вона сіла на стілець і закрила обличчя руками, голосно схлипуючи.
– Зганьбили! Перед усією ріднею зганьбили! Це все вона, змія! – вона тицьнула пальцем у бік Марини. – Налаштувала сина проти матері! Прийшла, сіла як королева, і дивиться! Тьху!
Світлана підскочила до Марини, її очі палали люттю.
– Забирайтеся звідси! Щоб вашої ноги тут не було! Скупердяї! Приїхали з порожніми руками і раді!
– З порожніми руками ми приїхали тому, що до нас ти ходиш так само, – спокійно відповіла Марина, беручи чоловіка під руку. – І зауваж, Світланко, ти зараз кричиш на мене за те, що я не зробила твою роботу.
Це ювілей твоєї матері. Ти дочка. Чому ти не накрила стіл? Чому не замовила доставку? Чому не спекла торт? Ти звикла, що за тебе все роблю я. Халява скінчилася.
Вони вийшли в коридор під акомпанемент ридань свекрухи та криків зовиці. Одягалися мовчки.
Олег був блідий, але в його рухах з’явилася якась нова, незнайома різкість. Він не намагався виправдовуватися, не біг втішати матір. Він просто подав дружині пальто.
Коли вони вийшли на вулицю, холодне повітря здалося Марині найсолодшим у світі.
Вони відійшли від під’їзду на пристойну відстань, перш ніж Олег заговорив.
– Знаєш… А дядько Коля мав рацію. Стіл був ганебним.
– Це ще м’яко сказано, – кивнула Марина.
– Мені спочатку було так соромно. А потім я дивився на Свєтку, на маму… Адже вони навіть не спробували.
Вони справді чекали, що ми привеземо їжу, навіть після того, як ти сто разів сказала «ні». Вони нас взагалі ні в що не ставлять. Я – гаманець, ти – кухарка.
Він зупинився і подивився на дружину.
– Вибач мені, Марино. Що я стільки років змушував тебе це терпіти. «Заради сім’ї», «заради мами». Я був дурнем.
Марина посміхнулася і притиснулася до його плеча.
– Краще пізно, ніж ніколи. Хочеш поїсти?
– Дуже. Там же, крім капусти, й їсти нічого було.
– Поїдемо в ресторан? У той грузинський, на набережній. Замовимо хачапурі, шашлик, хороше червоне. Удвох. Відсвяткуємо моє звільнення від кухонного рабства.
– Поїхали, – Олег рішуче дістав телефон і викликав таксі. – І телефон я вимкну. До завтра.
Вечір минув чудово. Вони сміялися, обговорювали плани на відпустку (на яку тепер точно вистачить грошей, якщо перестати годувати купу родичів), згадували молодість.
Телефон Олега, який він все-таки увімкнув перед сном, показав 28 пропущених дзвінків від мами та сестри й десяток гнівних повідомлень у WhatsApp.
«Ви мені більше не діти!» – гласило останнє повідомлення від Галини Іванівни.
«Поверніть гроші за подарунок, який ми вам на цю річницю весілля дарували, раз ви такі!» – писала Свєта.
Олег прочитав, посміхнувся і заблокував обидва контакти.
– На тиждень у блок, – сказав він. – А там подивимося. Нехай охолонуть і подумають.
Минув місяць. Наближався Новий рік. Марина із задоволенням планувала свято.
Вони з Олегом купили квитки в заміський санаторій на три дні. Ніякого готування, тільки басейн, лижі та шведський стіл.
За тиждень до свята зателефонувала тітка Валя.
– Мариночко, привіт! Слухай, я тут Галю бачила… Ходить, чорніша за хмару. Скаржиться всім, що ви її кинули. Але знаєш, що цікаво?
Вона тепер Свєтку ганяє. Змусила її вікна мити, в магазин ходити. Свєта виє, але робить. Діватися нікуди, спонсори пішли.
– Ось і добре, – посміхнулася Марина. – Трудотерапія корисна.
– А ви як, прийдете до них на Новий рік? Галя нібито відступила, каже, якщо привезете ікру та чогось вишуканого, то пустить.
Марина розсміялася.
– Ні, тітка Валя. Передайте їй, що у нас інші плани. Ми тепер любимо себе. І вам радимо.
Поклавши слухавку, вона подивилася на чоловіка, який захоплено вибирав нові плавки для басейну в інтернет-магазині.
Життя налагоджувалося. І в ньому більше не було місця порожнім зобов’язанням і грі в одні ворота.
Повага – це страва, яку подають обопільно, інакше за столом робити нічого.
