Дивна річ це життя. От жив собі Петро Федорович, чоловік поважний, з добрим серцем. Мав свій дім, хазяйство чимале, й машинка була, хоч і не нова, але справна.
Жив він сам-один, бо жінка його, Царство їй Небесне, давно вже до Бога відійшла.
Дві старші доньки, Орися й Лариса, подалися світ за очі, аж під Києвом живуть. А найменша, Марічка, тут, у місті, зовсім поруч. Та й донькам усім вже за сорок перевалило, не дівчатка вже.
Старші Орися й Лариса — ті добре, якщо раз на два-три роки навідаються. Ну ось так у них склалося.
А Марічка, хоч і зовсім поряд, та й вона не часто приїздила. Частіше Петро Федорович сам до них їздив.
От минулого року аж на два весілля до Києва їздив, до онука старшої доньки, і онучки середньої – подарував їм всі свої збереження.
***
Гірка звістка
Сусідка тітка Надія першою забила на сполох: що це в Федоровича собака цілий день виє? Ключ у неї від сусідського дому був, залишав їй Петро Федорович, коли кудись їхав, та й так, про всяк випадок.
Зайшла, а він… уже не дихає.
Заплакала. Коли трохи оговталася, взяла його телефон і доньці його зателефонувала:
— Марічко, тато твій віддав Богу душу. Приїзди!
— Та ви що, тітко Надіє?! — почувся плач. — Коли?
— Зараз тільки зайшла, собака його вила. А коли відійшов, не знаю. Вночі чи сьогодні вранці.
Приїхала найменша донька, Марічка, кинулася до тата:
— Татусю!
Так захотілося, щоб тато розплющив очі, обійняв. Наче ж поруч, за десять кілометрів, жили. Ну чому не приїжджала щодня?
Зараз уже ніколи не обійме, і від цього ставало особливо гірко.
Приїхала сіра медична машина і забрала батька. Пішла й сусідка, витираючи хустинкою очі. Одразу стільки клопотів навалилося на Марічку.
Зателефонувала сестрам. Поплакали. Ті пообіцяли завтра приїхати, гроші привезти й допомогти з організацією прощання.
Заспокоїлася Марічка трохи й по-хазяйськи пройшла по будинку. Знайшла батьківський паспорт та інші папери.
Знайшла й гроші, небагато, тисяч пʼять всього, видно, батько хоч на здоров’я особливо не скаржився, але на “чорний день” залишив:
«Невже після тата так мало грошей залишилося, він же бідним ніколи не був. Нам завжди м’ясо й овочі привозив, мабуть, і продавав».
Оглянула всі можливі місця, де батько міг зберігати гроші, але так нічого і не знайшла:
«Батько ж не повинен нікуди гроші ховати, сам жив, — і раптом на думку спало.
«Може, тітка Надія взяла? Скільки вона тут сама пробула, цілком могла пошукати. Ну, ці пʼять не взяла, а вони в тумбочці у верхній шухляді на видноті лежали».
Тут сусідка назад прийшла:
— Марічко, ти курей та поросят нагодуй! І пес голодний.
— Тітко Надіє, не до цього зараз.
— Розумію, що важко тобі зараз, але ж щось вирішувати треба. Поки зі спадщиною не розберетеся, ти тут господиня, сестри ж далеко, — глянула у велику каструлю. — Он у батька для свиней усе вже приготоване.
— Тітко Надіє… — і донька покійного заплакала.
— Сама нагодую, — взяла каструлю і вийшла.
Марічка пішла слідом, озирнулася на все господарство, всю живність, не уявляючи, що з усім цим робити.
— Тітко Надіє, ти постеж за всім цим. Я поїду готуватися до похорону.
— Добре, добре!
***
Марічка заспокоїлася, змирилася з неминучим, і в голову стали приходити думки про спадщину:
«А кому дім батьківський тепер дістанеться? Батько сестрам допоміг тоді, під Києвом, облаштуватися. Торік двічі на весілля до онуків їздив, напевно величезні гроші подарував. Дім, виходить, мені має дістатися. Так справедливо буде.
Років через п’ять і мої син із донькою одружуватися надумають. Де я їм гроші візьму? Батьківський дім можна продати. Можна в ньому жити, він великий.
Правда, я вже відвикла від життя в селі, а чоловік у селі ніколи й не жив. Треба з ним поговорити. Разом вирішимо. Зараз треба похорон організувати. Коли ще сестри приїдуть?»
Увечері, коли повернувся чоловік, Марічка поставила йому тарілку з супом і одразу почала розмову:
— З організацією прощання я все вирішила. Ті пʼять тисяч не вистачило ні на що, це без поминального обіду буде. Своїх двадцять довелося додати. З обідом хай завтра сестри вирішують.
— Правильно.
— Сергійку, я ось що в тебе хотіла спитати. Розмова про спадщину зайде. Хочу дім собі залишити. Ти не проти?
— Ні, звісно! — вигукнув чоловік, і тут же додав. — Але хіба сестри тобі його поступляться?
— Батько їм тоді ще давно помешкання ж допоміг купити…
— Марічко, коли це було? Двадцять років тому. Так твій батько і нам з житлом трохи допоміг і з машиною.
— Так він же нещодавно до них їздив, — нагадала жінка. — У його онука й онучки одразу квартири зʼявилися.
— Так вони спільними силами купили, і напевно ж в кредит.
— Хай спільними силами, але ж під Києвом. Там помешкання рази в два, якщо не в три, дорожчі, ніж у нас. Впевнена, частка батька не найменша була.
— Марічко, спадщина твоя, розбирайся сама, я навіть лізти не буду.
Наступного дня приїхали сестри.
Їх привіз племінник, син старшої сестри, на батьківській машині.
Першою зайшла середня сестра, Лариса, обійняла молодшу і заплакала:
— Марічко, ну як же так, йому ж усього шістдесят сім було.
Зайшла старша, Орися, і заплакали вже втрьох.
— Сестричко, ну що ж ти його не вберегла? — знову промовила середня.
— Ларисо, ти сама частіше б приїздила, — не витримала Марічка.
— Гаразд, що вже тепер, — примирливо промовила старша і запитала. — Від чого він помер?
— Серце.
І знову заплакали.
Коли, нарешті, заспокоїлися, Орися, як старша, взяла керівництво в свої руки:
— Марічко, ти з похороном розібралася?
— Так, знайшла в нього пʼять тисяч. Їх ні на що не вистачило, своїх двадцять додала. З поминальним обідом самі розбирайтеся.
— Гаразд, замовимо в місті в якомусь кафе.
— Марічко, а що в батька всього пʼять тисяч було? — з якоюсь підозрою запитала Лариса.
— Більше я не знайшла, — і зло запитала. — А що ти на мене дивишся?
— Нічого. Просто в батька завжди гроші були.
— Все, — вирішила старша сестра. — Останні дні поживемо в батьківському домі.
Марічка промовчала, але про себе подумала:
«А сестри ж теж про спадщину вже говорили».
Знайшли кафе, в якому замовили поминальний обід.
Приїхали в батьківський дім. На очах сестер знову з’явилися сльози:
— Нещодавно, наче, були маленькими, — витираючи очі хустинкою, промовила Орися. — Бігали тут, гралися, а вже ні тата, ні мами немає.
— Скоро й дому не буде, — вторувала їй Лариса.
Попрямували всередину.
Тут усе нагадувало про батька: черевики біля дверей, не застелене ліжко, мобільний телефон, до якого ніколи не торкнеться рука господаря.
Сестри навели в домі лад, приготували вечерю. Про спадщину мовчали, але відчувалося, що кожна думає про це, і думки у всіх далеко не однакові.
Ось поховали батька, поховали гідно.
Родичі розійшлися по домівках, а сестри залишилися в батьківському домі вирішувати питання про спадщину.
Розмову почала, звісно, Орися:
— Так, сестрички, я думаю, що ми просто продамо батьківський дім і розділимо гроші на три рівні частини.
— Ні, так не піде, — обурилася Марічка. — Батько допоміг і вам помешкання купити, і вашим дітям, а житло у вас набагато дорожче, ніж тут. Батьківський дім мій.
— Ти хочеш сказати, що тобі батько не допомагав? — тут же завелася Лариса. — І тобі батько допоміг з купівлею помешкання, і на машину він вам дав.
— Так, але ти забула, що він торік двічі (розповідь спеціально для сайту – цей день) до вас на весілля їздив, і тепер у ваших дітей помешкання. Ларисо, не підкажеш, по скільки він вам дав?
— Він дав не нам, а нашим дітям.
— А моїм що, вже нічого не дістанеться? — Марічка поступатися не збиралася. — То по скільки він їм дав?
— Звідки ми знаємо?
Сестри так були захоплені суперечкою, що не помітили, як зайшла сусідка, тітка Надія, і слухала їхню розмову.
Тут вона не витримала.
— По сто тисяч він дав, і твоєму, Орисько, сину, і твоїй, Ларисо, доньці.
— Тітко Надіє, а ти що, підслуховуєш? — повернулася до неї старша сестра.
— Я прийшла спитати у вас: ви свою живність збираєтеся годувати? Я вже два дні годую.
— Гаразд, зараз нагодуємо, — кивнула головою Орися.
Сусідка вийшла, а Марічка схрестила руки на грудях і з посмішкою запитала:
— Так, значить, по сто тисяч? Непогано б і моїм стільки виділити.
— Це батько привіз онукам, а зараз його немає, — промовила Лариса, але вже не так впевнено.
— А звідки в нього такі гроші?
— Виходить, були.
— Значить, так, — промовила Орися, як старша. — Завтра йдемо до нотаріуса, подайте заяву про прийняття спадщини. І він нам пояснить, що далі робити. А зараз ходімо нашу живність годувати.
Наступного дня сестри були в кабінеті в нотаріуса.
Орися пояснила йому, в чому справа, і той став розбиратися, посилаючи по ноутбуку якийсь запит.
— Так, — почав пояснювати господар кабінету. — Зараз кожна з вас напише заяву про прийняття спадщини. Далі, я почну формувати спадкову справу. Ось ручки, ось зразок. Починайте писати заяви!
Сестри написали заяви і стали з подивом дивитися на нотаріуса, щось уважно розслідував на моніторі.
— Так, так, — нарешті, промовив він. — Я зробив запит, і мені прийшла відповідь.
Думаю, не зовсім приємна для вас. Ваш батько торік узяв у банку позику, за якою він протягом п’яти років повинен заплатити сімсот тисяч гривень. Сто він уже виплатив. А суму яка залишилася доведеться виплачувати вам.
— Кому, нам? — не зрозуміла Лариса.
— Тому, хто прийме спадщину.
— Нічого собі?!
— Як я зрозумів, — посміхнувся нотаріус. — До такого повороту подій ви не готові. Тому зараз ви вийдете, забравши заяви. Спокійно, вирішите, що вам далі робити, а завтра знову зайдете до мене.
— Так ось звідки батько взяв гроші на подарунки вашим дітям, — почала розмову Марічка, ледь вийшли на вулицю. — Так що, сестрички, вам і борги виплачувати.
— Їдьмо додому! — вирішила Орися. — Нічого тут, посеред вулиці, такі питання вирішувати.
Повернулися додому, випили чаю, щоб голова краще думала, і старша сестра запропонувала такий варіант:
— Продаємо дім і все що є в дворі, розраховуємося по боргах. Залишки ділимо якщо они будуть.
— Зачекайте, зачекайте! — не погодилася Марічка. — Як це залишки ділимо? Із залишків я забираю двісті тисяч своїм дітям, а ось після цього ділимо.
— Так там нічого не залишиться, ще й свої прийдеться докладати, — якось розгублено промовила Лариса. — Ми більше витратимо на нотаріуса і можливі розбірки, ніж отримаємо.
Кілька хвилин сестри сиділи мовчки.
Потім Орися промовила:
— Якщо ви згодні, завтра їдемо до (розповідь спеціально для сайту – цей день) нотаріуса, і ми з Ларисою пишемо відмовну, чи як вона там називається.
Ти, Марічко, одна вступаєш у спадщину, продаєш дім, розраховуєшся по боргах, — повернулася до середньої сестри. — Ларисо, ти згодна?
— Згодна, — промовила та, трохи подумавши.
***
Рік по тому
Орися і Лариса сиділи в квартирі старшої сестри і справляли рік з дня смерті батька.
— Давай, Марічці зателефонуємо! — запропонувала Орися.
— А що телефонувати? Дізнатися, за скільки дім продала? Нам, усе одно, вже нічого не дістанеться.
— Просто зателефонуємо, дізнаємося, як справи. Вже рік не дзвонили їй.
— Давай!
Орися набрала номер:
— Здрастуй, сестричко!
— Здрастуй, Орисю!
— Чим займаєшся?
— Справляємо рік з дня смерті батька, — почувся, що став сумним, голос сестри.
— Ми теж з Ларисою справляємо. Вирішили дізнатися, як ти.
— Передай Ларисі привіт!
— Сама передавай, — і Орися простягнула середній сестрі телефон.
— Здрастуй, Марічко!
— Здрастуй, Ларисо!
— Як у тебе справи?
— Нормально.
— Дім продала?
— Ні, ми зараз у батьківському домі живемо.
— А як борг?
— По сорок тисяч на місяць віддаємо. Важко, звісно. Свекор зі свекрухою допомагають. Діти не сьогодні-завтра паруватися надумають, розміняємо їм нашу квартиру на дві однокімнатні.
Довго розмовляли сестри, на прощання Марічка запросила їх:
— Приїздіть у гості! Батьківський дім завжди чекає вас.
Орися вимкнула телефон і захоплено промовила:
— Молодець, Марічко! Поїдемо влітку на малу батьківщину?
— Поїдемо! — погодилася Лариса.
В родині намічалося відродження теплих стосунків. Адже ніяка спадщина не повинна вносити свої корективи у відносини рідних людей.
