— Вероніка, не крутись! — смикнула дочку Катерина.
— Мамо, я замерзаю, — скаржилася Вероніка, — треба в роздягальню хоча б за кофтою збігати.
— Спокійно стій! Зараз судді закінчать радитися! — прошипіла їй на вухо Катерина. — П’ять хвилин спокійно постояти не можеш!?
– Ну, мамо…
– Досить канючити! Виробляй в собі спортивний дух! Це і сила волі, і вміння боротися з труднощами! А ти спокійно постояти не можеш!
Вероніка продовжувала переминатися з ноги на ногу. Величезний зал спортивного комплексу з чудовою вентиляцією хороший тоді, коли ти займаєшся, а не коли доводиться стояти і чекати.
— Мамо, я так застуджуся!
Катерина стояла в легкому пальто, а ось Вероніка, і ще півсотні дівчаток, красувалися в спортивних купальниках. І мерзла далеко не одна Вероніка.
— А я тобі казала, що нам потрібна програма загартовування! А тобі все холодно! От зараз і загартовуйся!
— Можна я хоча б рушник на плечі накину?
— Так! Тихо! Зараз оголошуватимуть! Зараз нам скажуть, що ти посіла перше місце, а потім буде тобі і рушник, і кофта, і шуба з шапкою!
***
Шоком для Катерини стала не поразка дочки, а призове друге місце. Вона вже уявляла себе матір’ю переможниці.
— Вітаю вас і Вероніку! — підійшла тренерка дівчинки Анна Сергіївна. — Прекрасний результат!
— Так, прекрасний, — скривилася Катерина, — нікчемне друге місце!
— Не кажіть так, це дуже хороший результат! У Вероніки велике майбутнє! Але з чогось же треба починати? Це її перші міські змагання і відразу друге місце!
— Але не перше ж, — обурено зауважила Катерина.
— Багато дівчаток на перших змаганнях і в десятку не потрапляють, — відповіла Анна Сергіївна, — а друге місце можна списати і на стрес, і на публіку. Все одно вона молодець і велика розумниця!
Вероніці було б корисно все це почути, але мати її після нагородження злим поглядом відправила в роздягальню.
Кинула тільки:
— Скоро підійду, чекай!
— Послухайте, Ганно Сергіївна, потрібно розробити більш інтенсивну програму тренувань, — менторським тоном промовила Катерина. — Я, як мати, впевнена, якби Вероніка не лінувалася, то у неї сьогодні було б перше місце!
— Ви мати, вам видніше, але як тренер я скажу, що зараз не можна переборщувати. Зламати дитину легко, а відновити мотивацію потім дуже складно. Багато спортсменів, повірте моєму досвіду, перегорали ще до серйозних змагань. І все тільки тому, що на них постійно тиснули.
— І що ви порадите? — скептично запитала Катерина.
— Друге місце — чудовий результат. Похваліть Вероніку, її силу і завзятість. Ну і злегка натякніть, що потрібно рухатися далі, щоб було перше. Тому що переможець – це пошана і повага, а їй не вистачило зовсім трохи.
– Гаразд, дякую, – відповіла Катерина, – загалом, поговорю з дочкою. А ви продумайте курс занять! Я оплачу все, що буде потрібно.
Чарівне слово «оплачу» розтоптало всі рекомендації, побоювання і побажання тренерки.
***
— Мамо, я готова, — сказала Вероніка, коли Катерина увійшла в роздягальню.
— Звичайно, вона готова! Як вдома на дивані з телефоном валятися, так вона завжди готова, а як для першого місця постаратися, так це ми не змогли!
Вероніка потупила очі. Навіть опустила грамоту від грудей вниз.
— Твоя тренерка сказала, що тобі треба більше займатися, тоді і перше місце буде в кишені. Так і я тобі те саме кажу постійно! А ти що?
— Мамо, але я ж…
Вона хотіла сказати, що перемогла. Всіх перемогла, крім Оксани, яка посіла перше місце.
Але та легкою атлетикою почала займатися ще до того, як почала ходити. У неї і мама, і тато спортсмени.
— Господи! Я такі гроші плачу, щоб ти могла займатися спортом, а тобі все байдуже! Одні ці ваші костюмчики, як півкорови коштують! Не кажучи вже про все інше! Я з роботи постійно прошу відгули, щоб тебе на тренування возити!
Вероніка стояла насуплена під хвилями маминої лайки і не могла зрозуміти, за що?
— Я можу не ходити на легку атлетику, — пролепетала Вероніка і випустила грамоту, яка впала під лаву, — мені вона все одно не подобається.
Катерина блискавкою підібрала грамоту і, махаючи нею перед обличчям дочки, перейшла на крик:
— Та я в твоєму віці мріяла займатися спортом! Гуртки, секції, тренування, змагання! А замість усього цього у мене був мамин город! Ні умов, ні можливостей! Тобі все це дано! А ти така вся з себе: «Мені це не подобається!» Нахалюга невдячна!
Вероніка почала плакати.
— Починається! Давай, поплач! Може, з тебе так твоя дурня вся вийде! —
Катерина перевела дух і знизила гучність. – З наступного тижня додаємо ще два тренування, з тренеркою я домовлюся! І тільки спробуй почати лінуватися! Я тебе так виховаю, як мене батько! Ось тоді ти зрозумієш, що таке справжнєвиховання!
– Не хочу! – викрикнула Вероніка. – Ти хочеш, ти і тренуйся!
– Ах, ось як ми заспівали? – Катерина примружилася. – До дому від цього місця три кілометри. Тобі не три роки, а вже дев’ять. Дойдеш ніжками! Вважай, перше тренування!
Катерина, грюкнувши дверима, вийшла з роздягальні.
Вероніка підхопила сумку з костюмом і побігла слідом. Як не намагалася, наздогнати матір не змогла аж до самої стоянки.
І яке ж було здивування, коли мама сіла в машину і поїхала, залишивши її одну на ганку…
– Мамо, – невпевнено й тихо-тихо промовила Вероніка.
Вона до останнього не вірила, що мама її ось так просто кине.
***
Катерина увірвалася додому схвильована, як два дикобрази під час линьки. Громи з блискавками не метала, але до спокою було дуже і дуже далеко.
Звичайно ж, вона відразу сіла на телефон, щоб вилити роздратування подрузі:
— Соня, я зі шкіри вилажу! Намагаюся! А вона, мало того, що не цінує, так ще й байдуже до всього ставиться!
— Катю, ти що? Їй всього дев’ять! — пояснювала Соня. – Їй до свідомості, як нам з тобою до ідеальної фігури з еклерами на ніч!
– Ти думаєш, вона не бачить, як я без сил щовечора падаю? – продовжувала обурюватися Катерина. – Все вона бачить і розуміє! Вона просто маленька егоїстка і споживачка! Тільки про себе і думає!
– А ти про кого в свої дев’ять років думала? – запитала Соня з викликом. – Чи ти відразу була розумною і з дипломом в пелюшках? Дай їй вирости!
– Ой! Що з неї виросте, якщо з дитинства не привчати до дисципліни? У цьому світі треба бути переможцем, інакше зжеруть і прізвища не запитають! Ти уяви! Друге місце! Друге!!!
— А чого ти так розлютилася? Друге місце на міських змаганнях — це відмінний результат! — доводила Соня. — Це не школа і навіть не район!
— Друге!! — не вгамовувалася Катерина.
— Досить вже! — обірвала крики Соня. — Дай Вероніці трубку, я її привітаю, якщо мати не здогадалася цього зробити!
— Немає, — кинула в трубку Катерина.
– Чого у тебе немає? – не зрозуміла Соня.
– Вероніки немає, – самовдоволено відповіла Катерина, – якщо вона така розумна і сама приймає рішення не займатися спортом, то нехай тепер сама додому ходить! Я на машині тільки спортсменів катати буду!
— Ти — ідіотка? — прокричала Соня. — Ти залишила її там одну?
— Тут пішки по освітлених вулицях три кілометри, я по навігатору перевірила. Дойде, не переламається!
— Ти звихнулася на своєму спорті! — кричала Соня. – Руки в ноги і дуй назад! Їй всього дев’ять років! Не дай Бог, що!!!
***
Вероніки ні на дорозі, ні на ганку, ні в будівлі не виявилося. Телефон не відповідав. Паніка почала наростати.
— Ви за дівчинкою повернулися? — запитав охоронець.
— Так, — прошепотіла Катерина.
— А її батько відвіз, — сказав той, — під’їхав, вони поговорили. Вона до нього в машину сідала, я вискочив запитати, чи все нормально, вона сама сказала, що це її тато.
— Сама сказала… — Катерина замислилася, — високий такий, ніс горбинкою, косить на ліве око?
— Точно! — зрадів і видихнув охоронець.
Раз мама підтвердила, значить, і він не схибив.
— Дякую, — зло кинула Катерина і побігла до машини.
***
— Дивись, — говорив Геннадій Вероніці, — ось твоя мама, а ось я. А в кошику ти! — він посміхнувся. — Це я вас із пологового будинку забираю. А ось ще фото, тут ми з мамою на колесі огляду. Ти була з мамою в парку атракціонів?
— Так, — відповіла Вероніка, розглядаючи фотографії, — тільки ми рідко ходимо туди. Треба тренуватися. Солодку вату я не люблю, а морозиво мама дозволяє їсти тільки вдома, щоб не застудитися.
— Ну, трішки завжди можна, — він знову посміхнувся, — ось підемо всі разом у парк, тоді й поїмо морозива.
— А чому ти раніше не приходив? — запитала Вероніка.
— Мама не дозволяла, — сумно відповів Геннадій, — вона вважала, що я поганий батько. Вона ж у нас така… — він підбирав слова для дівчинки. — Сувора така! Серйозна!
— Іноді занадто, — промовила Вероніка, продовжуючи розглядати фотографії.
— Ти тут посидь, — Геннадій притримав її за руку, коли з вулиці долинув звук клаксона, — це мама приїхала. Мені треба з нею спочатку поговорити. Раптом вона буде лаятися, тобі краще цього не слухати.
— Вона точно буде, — промовила Вероніка.
***
Цей будиночок у приватному секторі Катерина добре пам’ятала. Саме сюди возив її Гена для їхніх любовних втіх.
Казав, що це будинок його предків.
Рік він приховував від неї, що одружений, а потім ще півроку брехав, що збирається розлучитися.
— Катя, у нас кохання, а там — помилки молодості! Розлучуся! Бог свідок, найближчим часом!
А через півроку вона його послала під три чорти.
— Якби я знала, що ти одружений, я б з тобою навіть знайомитися не стала! А якщо ти брехун і зрадник, мені такого й даром не треба!
Вона поїхала на курорт, а повернулася вже при надії, в очікуванні доньки. Тільки Геннадій вважав, що це його дочка.
— Якщо я батько, я зобов’язаний, і ти не маєш права мені забороняти, брати участь у вихованні дочки! — повторював він.
— Гена, це не твоя дочка! — відповідала йому Катерина. — Я це знаю! Але, якщо ти вже такий принциповий, коли дитина з’явиться, зробимо експертизу.
І експертиза показала, що Гена не батько. Тільки от документи йому прийшли поштою, а його дружина їх побачила.
Спочатку подумала, що це він перевіряє їхніх спільних дітей, засумнівавшись у її вірності.
А коли розібралася, та ще й зустрілася з Катею… Летів Гена в родове гніздо з зобов’язаннями по аліментах, втративши і реальну, і потенційну сім’ю.
***
— Де моя дочка? — жорстко запитала Катерина, коли Геннадій вийшов до хвіртки.
— А де твоя дочка? — він округлив очі. — А може вона так і мерзне на ганку спортивного комплексу? Матуся ж її кинула, бо донечка перше місце не посіла!
— Я поліцію викличу! — пригрозила Катерина.
— Викликай! — кивнув Геннадій. — А я їм розповім, як я рятував бідну, замерзлу, скривджену дитину, яку рідна мати кинула в небезпеці! Одну! І чому? Тому що у мами амбіції зашкалювали, а донька не втілила мамині мрії! І про тренування розповім, як ти дитину змушуєш на межі сил викладатися! Знущаєшся найвідвертішим чином!
— Гено…
— А що, Гена? Мені ось цікаво буде подивитися, як ти службі опіки будеш пояснювати все це по пунктах. А потім запевняти, що ти хороша мати. Їх ти на голос не візьмеш! А вони спочатку Веронічку у тебе заберуть і обмежать тебе в правах. А потім ще й на роботу лист надішлють.
— Гено!
— І репутація у тебе буде гірша нікуди.
Довго ти на своїй престижній роботі пропрацюєш? День-два? — він розсміявся.
— Значить помста!? — холодно запитала Катерина. — За те, що ти, кобель, від дружини бігав до мене? За те, що сам, як останній лопух, підставився? За те, що бажане видавав за дійсне? За те, що ти сам дурень? Ти дріб’язковий чоловічок! Іди геть! — Катерина попрямувала в бік будинку, у вікні якого маячила Вероніка.
— Це мій будинок! Ти не маєш права входити без моєї згоди, — він перегородив шлях.
Катерина подивилася на нього з-під лоба:
— Гено, там моя дитина, — вона говорила спокійно, але в голосі була погроза, — якщо мені доведеться тебе прямо тут порвати на шматочки, я це зроблю. Я власними зубами перегризу тобі горло. Якою б я не була матір’ю, але за свою дитину я закопаю будь-кого!
— Сили не вистачить, — зло крикнув він.
— А ти перевір! — Катерина зробила крок вперед, і Геннадій рефлекторно відсахнувся. — Якщо ти щось зробив Вероніці, тобі не жити!
***
— Ні, моя дівчинко, це не твій тато, — пояснювала Катерина доньці, коли вони повернулися додому, — це просто нещасна людина, яка наробила багато помилок у житті. Тільки він не міг зрозуміти, що сам у всьому винен.
Вероніка мовчала. Чекала, коли мама почне лаятися, бо сто разів казала, щоб Вероніка не спілкувалась з чужими людьми.
– Знаєш, донечко, – спокійно і з посмішкою продовжувала Катерина, – якщо тобі атлетика не подобається, ми її кинемо!
— Правда? — здивувалася Вероніка.
— Ага, — кивнула Катерина, — а чим би ти сама хотіла займатися?
— Не знаю, — промовила Вероніка, — мені подобається малювати. Я б хотіла стати художником.
— Художником? — здивувалася Катерина. — У мене був один знайомий художник. Портрети на набережній малював…
Згадався курорт, літо, образа на Гену.
— Значить, запишемось на малювання…
