Аліна зачинила за собою двері квартири, з трудом знімаючи туфлі на підборах.
Вечірній звук ліфта, звичний запах коридору — нічого не радувало.
Лікар сьогодні знову нагадав: «Ліки дорожчають, але скасовувати не можна».
Вона стиснула в кулаці рецепт, сунула його в сумку. З кухні доносився сміх.
— Ну нарешті! — Дмитро виглянув у передпокій, на ньому був той самий фартух, який вона подарувала йому три роки тому. — Ми вже почали без тебе.
Аліна змусила себе посміхнутися. У вітальні, за столом, сиділа Катя, його сестра. Вона поки жила з ними.
На її зап’ясті блиснув новий браслет — тонкий, з гравіюванням. «Не дешевий», — промайнуло в голові.
— О, Аліна! — Катя потягнулася за салатом. — Діма такий молодець, вечерю приготував. Хоч ти відпочинеш.
— Так, пощастило мені, — Аліна сіла, уникаючи погляду чоловіка.
— Мама передавала тобі привіт, — Дмитро налив їй келих напою. — Каже, треба заїхати, обговорити ремонт.
— Який ремонт?
— Ну, у неї там ванна тече, шпалери відклеюються… Ти ж знаєш, вона сама не впорається.
Аліна повільно відсунула тарілку.
— І скільки, за твоїми підрахунками, це буде коштувати?
Дмитро завагався, переглянувся з Катею.
— Ну, двісті тисяч… Може, двісті п’ятдесят. Але це ж необхідність!
— А мої ліки — не необхідність? — голос Аліни затремтів. — Сьогодні в аптеці мені сказали, що курс тепер на сорок відсотків дорожчий.
— Ну і що? — Катя пирхнула. — У вас же дві зарплати.
— Моя зарплата, — Аліна встала, — а Діма цього місяця знову не здав проект.
— Зачекай, — Дмитро нахмурився. — Ти що, проти допомоги моїй матері?
— Я проти того, щоб твоя сестра носила золоті браслети, а я рахувала копійки на таблетки!
Тиша. Катя почервоніла, прикрила рукою браслет. Дмитро відкрив рот, але Аліна вже йшла в спальню, грюкнувши дверима.
Залишки вечері остигали на столі. Починалося найважче.
Двері спальні зачинилися з такою силою, що зі стіни в передпокої впала порцелянова тарілка — подарунок свекрухи на минулий Новий рік.
Осколки розлетілися по підлозі, але Аліна навіть не здригнулася.
Вона стояла посеред кімнати, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.
З-за дверей долинув приглушений голос Дмитра:
— Ну і чудово! Нехай сидить!
Потім — шепіт Каті:
— Діма, може, мені піти?..
— Сиди! Це наша квартира теж!
Аліна різко смикнула шухляду комода, дістала сумку.
Почала складати речі: нічну сорочку, зубну щітку, зарядку. Руки тремтіли.
— Що ти робиш?
Дмитро стояв у дверях, блідий. За його спиною промайнуло перелякане обличчя Каті.
— Йду. До Олени.
— Через якісь гроші? Серйозно?
Аліна різко обернулася:
— Ні, Діма. Через те, що ти три роки закривав очі на те, як твоя сім’я живе за мій рахунок!
Твоя сестра щомісяця з новою сумкою, твоя мама їздить в санаторії, а я не можу собі дозволити змінити зимові чоботи!
Катя не витримала, вклинилася:
— Якби ти просто попросила…
— Я просила! — Аліна раптом усвідомила, що кричить, і знизила голос. — Минулого року. І позаминулого.
А ти, Катя, замість того щоб знайти роботу, влаштувалася на пів ставки «для душі» і береш гроші у брата. Який їх майже не заробляє.
Дмитро кинув рушник, який тримав у руках:
— Досить! Ти взагалі чуєш себе? Ти мою сім’ю брудом поливаєш!
— Ні, — Аліна застебнула сумку. — Я просто нарешті називаю речі своїми іменами.
Вона рушила до виходу. Дмитро несподівано схопив її за руку:
— Зачекай…
У його очах промайнуло щось, чого Аліна не бачила давно — можливо, страх. Справжній, не награний.
— Гаразд… Давай обговоримо. Без істерик.
— Пізно, — вона вивільнила руку. — Я три роки «обговорювала». Тепер у мене інший план.
Грюк вхідних дверей пролунав як постріл. Біля ліфту Аліна раптом відчула, як по щоках течуть сльози.
Вона швидко витерла їх, але нові накочувалися знову.
На телефоні вже горіло повідомлення — Олена: «Приїжджай, кип’ячу чайник».
А за спиною, у квартирі, пролунав дзвін розбитої чашки — Дмитро, здається, вперше за п’ять років шлюбу не стримав гніву.
Міський автобус трясся на вибоїнах, а Аліна, притиснувшись чолом до холодного скла, машинально рахувала вогні у вікнах багатоповерхівок.
У вухах ще дзвеніли останні слова Дмитра: «Ти пошкодуєш про це!»
Олена зустріла її в дверях з величезною чашкою чаю і мовчки обійняла.
— Дякую, що прийняла, — голос Аліни звучав хрипло.
— Та годі, — подруга махнула рукою, — у мене тут навіть печиво є. Розповідай.
Але розповідати не хотілося. Аліна лише згорнулася калачиком на дивані, закутавшись у плед, і нарешті дала волю сльозам.
Тим часом у спорожнілій квартирі Дмитро метався між кухнею і вітальнею, змітаючи зі столу залишки вечері.
— Ну і нехай валить! — він кинув тарілку в раковину, де та розбилася на друзки.
Катя, бліда, сиділа на краю дивана, тереблячи новий браслет.
— Діма… Може, вона права?
— Що?!
— Ну… Мама і справді часто просить грошей. А я…
Дмитро різко повернувся до сестри:
— Ти що, на її бік стаєш?
Катя раптом підхопилася, її очі блищали:
— Я просто вперше замислилася! Ти ж навіть не працюєш нормально, а їй одних таблеток на п’ятнадцять тисяч на місяць треба!
Тиша зависла важкою ковдрою. Дмитро повільно опустився на стілець, проводячи руками по обличчю.
— Блін… — його голос затремтів. — Адже вона мені минулого місяця говорила про ці ліки… Я просто…
— Просто відмахнувся, — Катя сіла поруч, несподівано для себе самої поклавши руку йому на плече. — Ми всі відмахувалися.
За вікном займався холодний світанок. Десь у місті їхав автобус з Аліною, а в цій квартирі руйнувалося щось важливе — можливо, сліпа впевненість, що так буде завжди.
Дмитро раптом підвів голову:
— Треба… треба щось робити.
Але що саме — він поки не знав.
Три дні Аліна жила у Олени, як у тумані. Телефон мовчав — ні дзвінків, ні повідомлень.
Вона перевіряла його кожні п’ятнадцять хвилин, сама не розуміючи, чи сподівається, чи боїться побачити ім’я Дмитра на екрані.
— Може, подзвониш сама? — Олена обережно поставила перед нею тарілку з супом.
— Ні.
— Але ти ж сумуєш.
Аліна різко відсунула тарілку:
— Я не сумую. Я злюся. Злюся на себе за те, що терпіла так довго.
Увечері, коли Олена пішла в душ, Аліна все ж взяла телефон. Не подзвонити — просто перевірити загальний рахунок.
Очі розширилися: за останні два дні Дмитро зняв майже половину їхніх накопичень.
— Що за…
Пальці самі набрали номер. Трубку взяли після першого гудка.
— Ну що, передумала? — голос Дмитра звучав дивно — і зухвало, і невпевнено одночасно.
— Ти зняв сто сімдесят тисяч. Куди?
Пауза. Потім зітхання:
— Мамі на ремонт. Я ж казав.
Аліна стиснула телефон з усієї сили:
— Ти… Ти взяв наші спільні гроші, коли я навіть не вдома, і віддав їх, знаючи, що мені на ліки не вистачить?
— Ти сама пішла! — раптово вибухнув він. — Значить, тебе не хвилює, як ми живемо!
У трубці зависла тиша. Аліна повільно видихнула:
— Добре. Дуже добре. Тоді завтра я заберу свої речі.
— Забирай! — гримнув він і кинув трубку.
Олена, що стояла в дверях входу з мокрим волоссям, обережно запитала:
— Щось сталося?
Аліна не відповіла. Вона сиділа, дивлячись у стіну, і раптом усвідомила страшну річ: вона більше не кохала цю людину.
Не зараз, не в цю хвилину — можливо, вже давно.
А на іншому кінці міста Дмитро бив кулаком по подушці, знову і знову, поки Катя не вирвала її у нього з рук:
— Досить! Ти поводишся як дитина!
— Вона… вона…
— Вона права! — Катя несподівано закричала. — Ти вкрав у неї гроші!
— Це ж і мої гроші теж!
— Які ти не заробив!
Дмитро завмер. Вперше в житті сестра кричала на нього.
— Мама дзвонила, — Катя ковтнула. — Сказала, що візьме ці гроші тільки якщо ти прийдеш і особисто поясниш, звідки вони.
Він підвів на неї очі, і Катя побачила в них щось нове — можливо, сором.
— Халепа… — Дмитро сховав обличчя в долонях. — Що я наробив…
А за вікном темніло, і десь у цьому місті жінка, яку він колись кохав, приймала рішення, яке вже не можна буде скасувати.
Ранок зустрів Аліну пронизливим вітром. Вона стояла біля під’їзду своєї — чи вже не своєї? — квартири, стискаючи в руках ключі.
Олена пропонувала піти з нею, але Аліна відмовилася. Це потрібно було зробити самій.
Ліфт піднімався болісно повільно. У голові проносилися думки: «А що, якщо він…» — але вона різко обривала себе. Ні. Ніяких «якщо».
Ключ повернувся в замку з незвичною важкістю.
— Діма?
Тиша.
Квартира пахла затхлим повітрям і немитим посудом. На кухні височіла гора тарілок, на столі валялися порожні пачки від локшини швидкого приготування.
Аліна машинально провела пальцем по запиленій поверхні — за три дні тут ніхто навіть не намагався прибирати.
У спальні панував хаос. Дмитро, мабуть, спав на дивані — їхнє ліжко було недоторканим.
Аліна відкрила шафу і ахнула: половина її речей була скинута на підлогу, деякі зі слідами взуття.
— Ну звичайно, — прошепотіла вона, — як же інакше.
З вітальні долинув шурхіт. Аліна різко обернулася. У дверях стояла Катя, бліда, з червоними очима.
— Я… я просто прийшла забрати свої речі.
— Де Діма?
— У мами. Він… — Катя нервово кусала губу. — Він повернув їй гроші. Все.
Аліна повільно кивнула, продовжуючи складати одяг у валізу.
— Він дуже… — Катя раптом запнулася, — він три дні не спить. П’є.
— Це його вибір.
— Аліна, він усвідомив…
— Запізно, — різко обірвала її Аліна. — Деякі речі не можна виправити.
Вона зачинила валізу і оглянула кімнату. Погляд впав на їхню спільну фотографію на тумбочці — щасливі, на морі, три роки тому.
Аліна взяла її, на мить замислилася, потім акуратно поклала назад.
— Скажи йому… — голос Каті тремтів, — що ти хоча б…
— Ні, — Аліна підняла валізу. — Нічого передавати не треба.
На порозі вона обернулася востаннє. Катя плакала, але Аліна більше не відчувала ні злості, ні жалю — тільки втому.
— Бережи брата, — сказала вона на прощання. — Поки не стало занадто пізно.
Двері зачинилися. У спорожнілій квартирі Катя раптом усвідомила, що тримає в руках ту саму фотографію — Аліна все ж не взяла її, щоб залишити на видноті.
А внизу, на вулиці, Аліна вперше за тиждень зробила глибокий вдих. Попереду були адвокат, поділ майна, гіркі розмови…
Але в цей момент вона відчувала тільки одне — неймовірне полегшення.
Десь у місті дзвонив телефон. Дмитро, сидячи у матері на кухні, дивився на екран і не наважувався відповісти.
Він чомусь знав — це не Аліна. Вже ніколи не Аліна.
Дощ стукав по даху машини, поки Аліна чекала біля світлофора. На пасажирському сидінні лежала папка з документами — сьогодні у неї була зустріч з адвокатом. Минуло три тижні з того дня, як вона пішла.
Телефон вібрував — повідомлення від Олени:
— Ти впевнена, що не хочеш, щоб я поїхала з тобою?
Аліна швидко відповіла:
— Впораюся.
Світлофор переключився на зелений. У цей момент вона помітила знайому постать на тротуарі.
Дмитро стояв під дощем без парасольки, з двома пакетами з магазину. Він змінився, щоки запали, на обличчі — тижнева щетина.
Їхні погляди зустрілися через скло. Аліна на мить завмерла, потім натиснула на газ.
У дзеркалі заднього виду вона бачила, як він довго дивився вслід її машині, не рухаючись з місця.
У кабінеті адвоката пахло кавою і дорогим шкіряним кріслом.
— Отже, — юрист перегортав документи, — ваш чоловік згоден на всі ваші умови. Квартира залишається вам, він претензій не має.
Аліна кивнула. Вона очікувала боротьби, але…
— Є одне але, — адвокат підвів очі, — він просить однієї зустрічі. Особисто.
— Ні.
— Він наполягає. Каже, що це не про гроші.
Аліна стиснула руки в кулаки:
— Передайте йому, що…
— Він чекає в коридорі.
Серце шалено забилося. Аліна різко встала:
— Це підло.
— Я лише виконую прохання клієнта, — адвокат розвів руками.
Двері прочинилися. У прорізі стояв Дмитро — мокрий, з червоними очима.
— П’ять хвилин, — хрипло сказав він. — Будь ласка.
Вони вийшли в порожню конференц-залу. Дощ стукав у вікна.
— Я влаштувався на роботу, — першим заговорив він, не піднімаючи очей. — На будівництво.
Аліна мовчала.
— Катя переїхала до мами. Вони… вони більше не будуть просити грошей.
— Це вже не моя турбота, — сказала вона.
Дмитро раптом дістав з кишені конверт:
— Це половина тих грошей. Які я взяв. Я… я поки не можу все повернути.
Аліна не взяла конверт.
— Залиш собі. Тобі знадобиться.
Він ковтнув, кивнув. Потім несподівано запитав:
— А коли ти зрозуміла, що все?
— Коли побачила, що ти зняв гроші, — відповіла вона просто. — Не через суму. А тому що в цей момент ти вибрав їх, а не мене.
Дмитро закрив обличчя руками. Його плечі тремтіли.
— Я думав… я думав, ти завжди будеш поруч. Що б я не…
— Ось у цьому і була помилка, — Аліна взяла свою сумку. — Прощавай, Діма.
Вона вийшла під дощ, не озираючись. Конверт залишився лежати на столі.
Через місяць Аліна отримала банківський переказ — вся сума до копійки. У графі «призначення платежу» стояло одне слово: «Вибач».
Вона хотіла видалити повідомлення, але замість цього раптом уявила його на тому будівництві — невмілого, але старанного, який вперше в житті заробляє чесною працею.
На іншому кінці міста Дмитро дивився на фотографію у своєму новому орендованому житлі — ту саму, з моря.
Він більше не пив. Вперше за багато років у нього була мета: повернути собі самоповагу.
А дощ за вікном стихав, ніби даючи їм обом перепочинок перед новим життям — таким різним і таким самотнім, але чесним.
