— Що знову, мамо? — приречено запитала Марина.
— Доню, трубу в квартирі прорвало. Ти ж знаєш, у мене з грошима зараз не дуже й… — зам’ялася мати, якось намагаючись виправдати дзвінок.
Дівчина сіла на диван і втупилася в одну точку. Вона вже розуміла, що вибору в неї немає. Доведеться знову розщедритися.
— І я повинна вирішити цю проблему. Втім, як і всі інші… — пошепки сказала Марина, а голосно додала. — Добре, я зараз пришлю тобі гроші на картку.
— Дякую, люба. Якби не ти…
Коли дзвінок обірвався, Марина вкотре прокрутила в голові всі події, що передували цій ситуації…
…Спочатку у них все було добре. Звичайна середньостатистична сім’я, таких тисячі.
Батько отримав квартиру від підприємства, а коли вони з братом стали повнолітніми, зробив їх співвласниками. Кожен володів третиною житла.
А потім батько після довгої хвороби відійшов у засвіти. Молодший брат Петро тоді спробував продати житло, намагаючись на них натиснути, але Марина збунтувалася.
Батько за життя завжди наголошував, щоб вони не турбували матір і піклувалися про неї.
— Добре, але тоді утримувати цю квартиру я не збираюся! — крикнув брат. — Дурнів немає! Я з’їжджаю!
І з Валентиною Іванівною теж усе було складно.
Вона рано вийшла на пенсію, отримувала копійки, але підробітку з якоїсь причини не шукала. І сама часто була не в змозі оплачувати комунальні послуги, а також робити дрібний ремонт.
Вже кілька разів за останній час вона телефонувала й намагалася позичити в Марини грошей.
— Я обов’язково поверну з пенсії, просто треба трохи прокрутитися.
— А Петро що, зовсім не допомагає? — запитала тоді Марина, адже саме він залишився в одному місті з матір’ю.
— Ой, та що ти, доню. Він одружився нещодавно, там і без мене проблем одні…
З того часу Марина почала щомісяця відправляти матері суму на комунальні послуги та дрібні витрати.
Благо, для самої Марини це не було чимось складним, адже вона досить добре заробляла.
Так минуло п’ять років.
Життя йшло своєю чергою, і Марина продовжувала допомагати матері. Ось тільки останнього року вона ніяк не могла приїхати до тієї в гості. Просто не було можливості.
То син хворів, то на роботі завал, то у чоловіка щось траплялося. Коротше кажучи, житейські справи. Тому спілкувалися тільки телефоном.
А нещодавно син Валерка прийшов із садочка й сказав, що їм задали намалювати генеалогічне дерево й додати фотографії.
В цей момент Марина зрозуміла, що вдома в неї немає фотографій батьків, коли ті були молодими. Ну от і якраз привід з’їздити до матері.
— Михайле, — звернулася вона до чоловіка, — я, напевно, з’їжджу за фотографіями до мами. Заодно провідаю її, давненько не була. Ви тут без мене поводьтеся добре, гаразд? — усміхнулася вона чоловікові.
— Звичайно, а ми з сином влаштуємо без тебе вечірку, — чоловік розсміявся й міцно обійняв дружину.
— Тільки квартиру не рознесіть, — засміялася Марина на жарт.
У суботу вранці Марина зібрала трохи речей і сіла за кермо.
Їй треба було пробути в дорозі п’ять годин, перш ніж вона побачить матір. Однак час пролетів непомітно, й зовсім скоро вона опинилася біля під’їзду рідного дому.
Марина піднялася на третій поверх і подзвонила у двері.
Довгий час ніхто не відчиняв, а потім у отворі з’явився Петро…
— Марино? Що ти тут робиш? — здивовано запитав брат.
— До мами приїхала, а ти що тут робиш? — дівчина не могла зрозуміти, що в квартирі матері робить її брат.
— А я тут живу.
А потім Петро мав нахабство просто зачинити двері перед обличчям Марини. А та приголомшено дивилася на них, не розуміючи, що взагалі відбувається.
Марина подзвонила ще раз, але тепер ніхто не відчинив. А її зв’язка ключів не підходила.
Марина вийшла на вулицю й сіла в машину. Там вона трохи отямилася й вирішила зателефонувати матері.
Дівчина набрала знайомий номер.
— Доню, привіт, як у тебе справи? — голос матері був абсолютно звичайним.
— Привіт, усе добре. А ти як?
— Ой, та все по-старому. День минув, і слава Богу, — розсміялася жінка.
— Мамо, я в гості хотіла заїхати. Валерці в садок сімейні фотографії потрібні, а в мене немає.
На секунду мати зам’ялася, ніби роздумуючи, що сказати у відповідь.
— Справді? Ну добре, а коли?
— Сьогодні. Зараз. Я вже під’їжджаю, — Марина вирішила трохи збрехати, щоб зрозуміти, як вчинить мати.
— Ой, люба, знаєш, а я сьогодні не можу. Я вирішила на дачу поїхати, щоб привести ділянку до ладу.
— У лютому? — здивовано запитала дівчина.
Валентина Іванівна нервово розсміялася.
— Ти ж знаєш, що на дачі завжди знайдуться справи.
Марина нетерпляче зітхнула — їй почав набридати цей спектакль одного актора.
— Мамо, тоді я приїду на дачу. Скоро побачимося.
Марина скинула дзвінок до того, як мати щось встигла заперечити.
На дачу дівчина їхала з важким серцем. Вона не розуміла, що взагалі відбувається й чому мати їй бреше.
Валентина Іванівна зустріла доньку з широкою усмішкою на вже немолодому обличчі.
— Мариночко, здрастуй, моя люба.
Дівчина кивнула, а потім одразу перейшла до справи:
— Мамо, що відбувається? Я спробувала потрапити до квартири, але мої ключі не підходять. Відчинив Петро й просто сказав, що тепер він там живе. А потім він зачинив двері перед моїм носом…
Усмішка зникла з обличчя жінки, вона вся зблідла й згорбилася.
— Мариночко, все так заплуталося. Я хотіла тобі сказати, але…
— То поясни, в чому проблема, — Марина починала злитися.
— У Петрика був складний період. Він втратив роботу, потім зʼявилася друга дитина. От він і попросився пожити зі мною. Тимчасово. А потім нам стало тісно, я переїхала сюди й…
Марина примружила очі.
— Теж тимчасово, так? Сама переїхала чи тебе змусили?
Жінка завагалася, й це стало очевидною відповіддю для Марини.
— Він тебе змусив, так?
Валентина Іванівна сумно кивнула.
— Зрозуміло. А чого я ще не знаю, мамо?
— Три місяці тому я переписала свою частку на нього.
— Що? — Марина не могла повірити своїм вухам, — І ти так просто погодилася, навіть не порадившись зі мною?
— Пробач, доню. Але він так просив, так… наполягав, що я не змогла відмовити. Він же без житла залишився, з двома дітьми. Тим паче ти з квартирою й у тебе все добре, — заплакала жінка.
Марина приголомшено подивилася на матір:
— Ти ж краще за інших знаєш, як важко мені все далося. Я поєднувала роботу й навчання, щоб прогодувати себе. Я багато працювала, щоб стати щасливою.
І з Валеркою теж не все було просто, по стану (розповідь спеціально для сайту – цей день) здоровʼя це дорого мені обійшлася. І, чесно, мені начхати на цю частку. Просто ти навіть слова мені не сказала.
А я ж тобі допомагала всі ці роки, коли Петро просто відхрестився від нас і зник у невідомому напрямку.
Під кінець своєї тиради вона знесилилася.
Вона відчувала, як на її очі навертаються сльози. І Марина розуміла, що це сльози образи й розчарування.
Мама спробувала обійняти доньку, але дівчина ухилилася й стала нервово крокувати подвір’ям.
— Марино, зрозумій, я хотіла як краще.
— Краще для кого? Треба було мені сказати, мамо. Я б зрозуміла й погодилася. А так, ви за моєю спиною все провернули. Нишком.
— Пробач мене, доню…
За мить Марина зупинилася на пів кроці, як укопана. В її голові склалися шматочки пазла.
— Зачекай, три місяці тому ти сказала, що у ванній відвалилася плитка. І я вислала гроші на ремонт…
Валентина Іванівна почервоніла.
— Марино…
— Мамо, куди ти поділа гроші?
— У ванній справді тріснула плитка. Я не брешу! Але у Петра не було грошей на ремонт. А там діти могли поранитися. Маленькі діти…
Марина втупилася на матір широко розплющеними очима.
— Тобто я оплатила ремонт цьому здоровому лобу?
— Марино, він твій брат, — мати намагалася заспокоїти доньку.
— І він може працювати. У мене є своя сім’я! — останні (розповідь спеціально для сайту – цей день) слова дівчина майже прокричала.
Валентина Іванівна не знайшла, що відповісти.
А Марина більше не могла тут залишатися. Вона сіла в машину й поїхала додому. Увечері вона в сльозах про все розповіла чоловікові.
Про брехню й зраду. А чоловік, будучи практичною людиною, запропонував простий вихід:
— Продай свою частку. Братові, матері, кому завгодно. І перестань брати участь у їхньому житті. Ти зробила для них достатньо, а якщо вони не оцінили — це їхні проблеми, не твої.
І Марина послухалася. Вона вирішила продати свою частку й спочатку повідомила матір і брата.
Петро одразу став поливати її образами й кричати, що Марина не може так вчинити, адже квартира його.
Та й грошей у них не було. Тому через два місяці частка дівчини перейшла до абсолютно сторонньої людини.
Пізніше Марина дізналася, що цей чоловік займався реєстрацією іноземних громадян. І квартира перетворилася на прохідний двір.
Ще пізніше до Марини дійшли чутки, що брат викупив її частку. Знайшов таки гроші. Далі про долю брата й матері вона нічого не знала. Коли потік грошей з її боку закінчився, перестала телефонувати й мати.
…
«Ну що ж, що й слід було довести», — подумала вона й почала накривати стіл до святкової вечері.
Сьогодні була річниця їхнього весілля, й вони збиралися відзначити цю подію в тісному сімейному колі.
А у вітальні галасували її улюблені чоловіки, які намагалися підкорити черговий рівень у грі.
Марина була щасливою, хоча невеличкий черв’ячок образи назавжди оселився в її серці…
