— Слухай, у нас з Вітею біда. Пральна машина зовсім померла. Нова — дванадцять з гаком. Може, допоможете?
Олена машинально стиснула долоні.
— Наталя, але ми…
— Та що ви, ми ж рідні, — до кухні увійшла Зінаїда Степанівна, вловивши останні слова. — Діти у нас завжди діляться, ми теж, коли могли, допомагали.
Олена відчула, як у ній закипає злість. Це було не прохання, а заява, загорнута в сімейний обов’язок…
… Олена здригнулася від неочікуваного дзвінка телефону.
Екран ноутбука, на якому вона вже цілу годину перебирала варіанти столичних готелів, відкидав на її обличчя блакитне світло. На дисплеї висвітилося: «Свекруха».
— Оленко, дитинко! — пролунав у слухавці схвильований голос Єлизавети Григорівни. — Це що, правда, що Наталка каже? Ви до Києва зібралися, та ще й у готелі будете жити?
Олена заплющила очі на мить. Ось і почалося… Саме цього дзвінка не вистачало для повного «щастя».
— Так, мамо, — якомога спокійніше відповіла вона. — Ми з Толею давно хотіли по місту погуляти. Що в цьому такого?
— Як що такого? — обурилася свекруха. — А Вітя з Наталею на що? У них трьохкімнатка пустує, а рідна кров по готелях вештатиметься?
У передпокої грюкнули вхідні двері — повернувся з роботи Анатолій. Олена з полегшенням видихнула.
— Мамо, давай Толя тобі передзвонить, він якраз прийшов, — поспішно вимовила вона і, не чекаючи відповіді, скинула дзвінок.
Чоловік, високий, трохи сутулий, якраз знімав черевики.
— Уявляєш, — прошепотіла Олена, — твоя мама вже знає про поїздку! І Наталка теж! Як вони дізналися?
Анатолій винувато знизав плечима:
— Я Вітьці проговорився. Подзвонив щодо запчастин, слово за слово…
Домовити він не встиг — телефон знову задзвонив. Тепер дзвонила Наталя.
— Олена! — її голос дзвенів так, що вухо зводило. — Ти що, зовсім? Який готель? Ображаєш! У нас зупиніться, місця вистачить.
— Наталя, дякую, але ми не хочемо заважати…
— І слухати нічого не хочу! — відрізала вона. — Все, вирішено. Чекаємо в п’ятницю. Вітя зустріне.
Жінка розгублено поглянула на чоловіка. Той тільки розвів руками: мовляв, вибору немає.
П’ятниця підкралася занадто швидко. В машину завантажили банки з медом і варенням для рідні і вирушили в дорогу.
Всю дорогу Олена мовчала, дивлячись на поля і ліси, що пролітали за вікном.
— Ну не дуйся, — Анатолій торкнувся її коліна. — Всього три дні. Зате гроші заощадимо.
Вона зітхнула. Щось підказувало — дешево ця економія їм не обійдеться.
Біля під’їзду їх зустрів Віктор — копія Анатолія, тільки нижчий на зріст і ширший у плечах.
— З’явилися! — радісно загудів він, обіймаючи брата. — Наталка там уже стіл накрила.
У тісному ліфті Олена потайки розглядала Вітю: за пів року він помітно схуд — біля очей додалося зморшок, а в русявому волоссі сріблялися пасма.
Наталя зустріла їх у дверях — статна, рум’яна, в мереживному фартуху.
— Проходьте, проходьте! — защебетала вона. — Зараз чай пити будемо. Мамо! — крикнула кудись углиб квартири. — Гості приїхали!
З кімнати випливла Зінаїда Степанівна — важка жінка з невдоволено стиснутими губами.
— Ну нарешті, — буркнула вона замість привітання. — А то я вже думала, не доживу до вашого приїзду.
Олена вловила на собі швидкий погляд чоловіка. У ньому читалося щось на кшталт «тримайся».
Їх розмістили у вітальні на розкладному дивані. Олена, поки розкладали ліжко, окинула поглядом обстановку: масивна стінка, старенький телевізор, журнальний столик, завалений газетами.
Запах у кімнаті був важким — суміш старих меблів, нафталіну і кулінарних ароматів з кухні.
Анатолій, намагаючись не шуміти, склав куртку на спинку крісла. Віктор уже зник на кухні, звідки долинали дзвін посуду і гучний голос Наталі:
— Мамо, не сиди! Давай салат у холодильник приберемо, а то протухне.
Олена, стримано посміхаючись, уважніше оглянула вітальню.
Все тут нагадувало музей сімейного життя Віктора і Наталі: на полицях — акуратно виставлені сувеніри з Криму, з Туреччини, старі фотографії у важких рамках, порцелянові статуетки, а в кутку — запилена ваза із засохлими трояндами.
Вона вже збиралася піти на кухню, коли Зінаїда Степанівна, ніби ненароком, перегородила їй шлях.
— Ти, Оленко, чай поки не наливай, — сказала вона, дивлячись кудись повз. — У нас свої порядки: спочатку чоловіки, потім жінки.
Олена прикусила губу, але промовчала.
— Толю, — пролунало з кухні, — йди, брате, за стіл!
Віктор уже розкладав по тарілках гаряче, Наталя розставляла салатники. На столі громоздилися миски з олів’є, оселедцем під шубою, копченою рибою, гіркою млинців.
— Ну, за зустріч! — проголосив Віктор, піднявши чарку. — Щоб ми частіше ось так!
— За зустріч! — відгукнувся Анатолій, стукнувши склянкою.
Олена ледь пригубила, відчуваючи, як голова наповнюється втомою.
Перші пів години розмови крутилися навколо роботи Віктора, хвороб Зінаїди Степанівни і черг у поліклініці.
Потім, як це часто бувало, Наталя вправно перевела тему на чужі справи.
— А ви що, так і не переїхали? — запитала вона, нарізаючи пиріг. — Все в своїй старій двокімнатці сидите?
— Нам там зручно, — відповіла Олена, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Зручно, так? — хмикнула Зінаїда Степанівна. — А я ось думаю, могли б і ближче до нас. Родина все-таки.
Анатолій зробив вигляд, що захоплений пирогом.
Після вечері чоловіки пішли дивитися футбол, а жінок «затримали» на кухні — мити посуд.
— Ну що, — зітхнула Наталя, — завтра підемо на набережну, потім у парк. Мамі треба розвіятися, вона вічно сидить вдома. А ви з Толею зможете самі по Києву погуляти.
Олена кивнула, але всередині все стискалося. Вона відчувала себе тут зайвою, як актриса, яка випадково вийшла на чужу сцену.
Ранок наступного дня зустрів їх запахом смажених котлет. Олена прокинулася від того, що хтось гримів каструлями прямо біля дивана.
Виявилося, це Зінаїда Степанівна вирішила «трохи» навести порядок у вітальні.
— Ой, розбудила? — запитала вона без тіні вибачення. — Ну, значить, час вставати.
Анатолій перевернувся на інший бік і пробурмотів щось незрозуміле.
— Я каву зварю, — тихо сказала Олена, йдучи на кухню.
Там Наталя вже чаклувала над тістом.
— Не поспішай, — сказала вона, не обертаючись. — У нас все за планом: спочатку набережна, потім парк, потім до нас в гості прийде Лідочка з чоловіком. Познайомитеся.
— А ми планували… — обережно почала Олена.
— Та ну, встигнете ще! — відмахнулася Наталя. — Головне, щоб мама не втомилася.
Олена повернулася до вітальні і зустріла погляд чоловіка. Він уже зрозумів: їхня поїздка перетворюється на чийсь чужий графік.
День минув у біганині. В парку Наталя змусила всіх фотографуватися біля кожного кущика, а вдома на них чекала та сама Лідочка, яка, не замовкаючи, розповідала про свого сина, онуків і ремонт на кухні.
До вечора Олена відчувала себе так, ніби вона відпрацювала дві зміни.
— Ще один день, — сказав Анатолій, коли вони лягли спати. — Потерпи.
Вона нічого не відповіла.
Третій день виявився кульмінацією.
Олена прокинулася рано, ще до того, як у коридорі почувся звичний ранковий шурхіт — кроки Наталії, скрип шафи, що відчиняється, глухий стукіт каструль.
Вона тихо сіла на дивані, оглянула вітальню. Вчора ввечері так і не прибрали посуд зі столу в кутку кімнати — пара порожніх чашок і тарілка з недоїденим пирогом стояли, як німе нагадування про те, що вечеря була чужою, але наслідки — її.
У кухні пахло молочною кашею, що підгоріла на краю каструлі.
— Доброго ранку, — увійшла вона.
— А, прокинулася, — Наталя кинула на неї швидкий погляд. — Мама вже чай п’є. Сідай, зараз котлети розігрію.
— Котлети? — Олена машинально поглянула на годинник. — Ще ж тільки восьма ранку.
— А що, у нас зранку щільно їдять, — знизала плечима Наталя. — День довгий, справ багато.
Олена зрозуміла, що «багато справ» означає «за нашими планами, а не за вашими».
За сніданком розмова знову пішла про столичні ціни, пробки і «як добре в селі». Олена мовчала. Її дратувало не те, що у них відібрали ці дні, а те, що зробили це під соусом турботи.
Після сніданку, поки чоловіки пішли за хлібом, Наталя підійшла ближче і майже пошепки сказала:
— Слухай, у нас з Вітею біда. Пральна машина зовсім померла. Нова — дванадцять з гаком. Може, допоможете?
Олена машинально стиснула долоні.
— Наталя, але ми…
— Та що ви, ми ж рідні, — до кухні увійшла Зінаїда Степанівна, вловивши останні слова. — Діти у нас завжди діляться, ми теж, коли могли, допомагали.
Олена відчула, як у ній закипає злість. Це було не прохання, а заява, загорнута в сімейний обов’язок.
До вечора Анатолій віддав Наталі товстий конверт. Та легко сховала його в ящик буфета і сказала:
— Дякую, рідні! Ви нас виручили.
Ні слова про те, що повернуть. Ні натяку на термін.
Зворотна дорога видалася тихою. Машина рівно гуділа, за вікнами тягнулися сірі стрічки шосе.
Анатолій кілька разів намагався завести розмову — про погоду, про те, що Віктор все-таки постарів. Олена кивала, але не відповідала.
— Ну чого ти мовчиш? — запитав він нарешті. — Вони ж наша сім’я.
— Сім’я, — повторила вона, дивлячись у вікно. — Тільки чомусь з ними завжди виходить так, що ми повинні, а вони — можуть.
Він зітхнув, але нічого не сказав.
Вдома Олена насамперед поставила чайник. Коли він зашипів, вона сіла за стіл і відкрила ноутбук. На екрані знову загорівся пошук: «готелі столиці».
Цього разу вона навіть не дивилася на ціни.
Олена сиділа перед ноутбуком, гортаючи сторінки з фотографіями готельних номерів.
Десь у сусідній кімнаті Анатолій возився з пакетом — перекладав банки з варенням назад у комору.
— Чого ти так відразу за своє? — обережно запитав він, з’являючись у дверях. — Ми ж тільки повернулися.
— А що мені, чекати, поки Наталя ще раз подзвонить? — вона підняла погляд. — Ти ж знаєш, вона подзвонить. Або твоя мама. З новим проханням.
— Ну, може, і подзвонить… Але ж ми допомогли. Ми ж не чужі.
— Знаєш, Толь, — її голос став твердим, — я ось думаю, що бути «не чужими» в їхньому розумінні — це означає, щоб ми завжди були під рукою.
І з грошима, і з часом, і з силами. А коли ми хочемо чогось для себе, це раптом стає примхою.
Він хотів заперечити, але промовчав.
Олена закрила кришку ноутбука і встала.
— Я більше не хочу таких поїздок. Ні під виглядом «гостинності», ні «сімейних візитів» . Якщо і поїдемо до Києва — то в готель. Хоч на одну ніч, хоч на три. Зате без цих… боргів, посмішок і «своїх порядків».
— Ти серйозно? — запитав він, ніби не вірячи.
— Абсолютно, — сказала вона, вже прямуючи до кухні.
Через тиждень телефон задзвонив опівдні. На екрані — «Наталя».
Олена взяла трубку.
— Привіт! — у голосі Наталі дзвеніла звична напористість. — Ми тут подумали, може, ви на травневі до нас? Місця вистачає, мама вас уже зачекалася.
— Наталя, дякую, але ми вже забронювали готель. У центрі. Нам так зручніше.
На тому кінці зависла пауза, потім Наталя вичавила:
— Ну… дивіться самі.
Олена посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчувала, що рішення дійсно її.
Увечері того ж дня Анатолій повернувся з роботи похмурий. Він мовчки повечеряв, кілька разів кивнув у відповідь на її запитання і тільки потім, вже на дивані, заговорив:
— Мама дзвонила… — сказав він, відводячи погляд. — Сказала, що ти Наталку образила. Мовляв, та мало не розплакалася.
— Тому що я відмовилася жити у них? — уточнила Олена.
— Ну… так. Вони вважають, що ми віддаляємося від сім’ї.
Олена засміялася тихо, без радості.
— А може, ми просто хочемо жити своїм життям?
Він мовчав, дивлячись на екран телевізора, але пальці його нервово смикали пульт.
— Толь, — сказала вона м’якше, — я не забороняю тобі їх відвідувати. Але я більше не поїду на ці «теплі прийоми».
Я надто добре запам’ятала, як це — бути в гостях, але відчувати себе зобов’язаною.
Він зітхнув і кивнув, не сперечаючись.
Через місяць Олена знову отримала дзвінок від Наталі. Цього разу та говорила обережніше, ніби пробуючи грунт:
— Ми тут збираємося відзначити мамин день народження. Хотіли б, щоб ви приїхали… хоча б на пару днів.
— Ми привітаємо її по відеозв’язку, — твердо відповіла Олена. — І подарунок надішлемо.
Наталя довго мовчала, потім сказала сухо:
— Ну, якщо так…
І відключилася.
Увечері Олена відчула, що на душі стало легше. Не тому, що уникла поїздки, а тому, що вперше за багато років вона сама встановила правила.
Вона поставила чайник, нарізала хліб, дістала з комори банку меду.
Пахло домом. Справжнім, своїм, без чужих правил і прихованих боргів.
