Йому 5 років, він живе в сусідньому будинку, обіцяє на мені одружитися, коли виросте, і у нього є іграшковий пістолет.
Коли у твого залицяльника є зброя, то бажання сперечатися з його рішеннями не виникає.
Савoчкa завжди радий мене бачити. Може, тому що я пригощаю його цукерками і «Кіндерами». А може, справді закоханий.
Він за мною доглядає. Наприклад, одного разу він ніс мою сумку. Не пакет з продуктами, а улюблену темно-синю сумку-портфель.
Сумка була важка, а Савочка — маленький, і сумка глухо шурхотіла дном по асфальту. Цей звук дряпав мені серце. Але відібрати сумку означало зачепити Савелія недовірою.
Я дозволила йому донести сумку до під’їзду, сказала, що він — справжній джентельмен, і пригостила шоколадною цукеркою.
Савочку не бентежить наявність штампа в моєму паспорті і наявність чоловіка Михайла в моїй родині. Напевно, він вважає, що за 10-15 років все сто разів може змінитися.
А може, він нічого не вважає, а просто любить цукерки, і я у нього асоціююся з шоколадом.
Хто знає, може роки пролетять, а любов Савочкина візьме і не згасне, і ні моя стареча дряблость, ні ймовірні зморшки не затьмарять в його очах мій шоколадний образ, і Савелій залишиться вірним своєму першому почуттю.
У Сави немає мами. Зате є тато. З сердитим хрипким голосом, як у вікінга із фільмів.
Коли Савочкин тато вперше привітався зі мною на напівтемній сходовій клітці, мені захотілося кинути сумки, підняти руки і сказати, не обертаючись:
«Я віддам гаманець, тільки не чіпайте!»
Взагалі, вони обидва виглядають трохи недоглянутими, але цілком пристойними чоловіками. Добросерді жінки з під’їзду призначили Савочкиного тата героєм.
Мовляв, не здав сина бабусям, не найняв чужу няньку, а тягне пацана сам, вже третій рік, з тих пір, як вони залишилися без мами.
А мені здається цей вчинок нормальним. Що героїчного в тому, що мужик просто не кинув свого сина? Нормальний вчинок якісного чоловіка.
З моїм сином Данею Савочка не дружить. Точніше, він ні з ким з дітей на майданчику не грає, і Даня — не виняток.
Як майбутній вітчим він міг би бути далекогляднішим, налагодити б стосунки з пасинком вже зараз, заздалегідь.
Але Савочка, напевно, вирішує проблеми по мірі їх надходження, і наполегливо називає Даню «майчик»: прикидаючись, ніби ніяк не може запам’ятати його імені.
Вчора Савочка з татом затримали нас біля під’їзду, коли ми з Данею поверталися із садка.
— Вибачте, Оля, — поспішно заговорив Савин тато. — Ви не могли б доглянути за Савкою, буквально пару годин. Мені тут швидко дещо вирішити треба…
Хіба можна відмовити чоловікові з настільки владним голосом?
— Звичайно-звичайно, не хвилюйтеся, залишайте на скільки треба. Не поспішайте. Давайте тільки телефонами обміняємося…
Я записала номер Савиного тата, якого, як виявилося, звали В’ячеслав, і він, погладивши Саву по щоці, поспішив до своєї машини. Може, побачення у чоловіка? А що? Третій рік без жінки…
Савелій В’ячеславович, значить. Ну що ж, заходь, Савелій В’ячеславович, будемо вечеряти.
Савочка був серйозний. Навіть насуплений. Гратися іграшками відмовився. Мультики не хоче.
Планшет? Даня захоплено показує йому свою гру. Савочка дивиться, але швидше з ввічливості, ніж з реальним інтересом. Вперше таке бачу.
Я уточнюю у хлопців, чи збираються вони вечеряти. Даня щойно вечеряв у садку, він не голодний.
А Сава приходить до мене на кухню, залазить на табуретку, готовий до прийому їжі.
— А у вас є яйця і докторська ковбаска? Тато зазвичай на вечерю смажить яєчню з ковбасою… — запитує Савочка.
— Сава, а давай сьогодні ти борщ поїсиш, і рис з котлеткою? Дуже смачно!
— Значить, яєць немає, так? — розчаровано уточнює Савочка.
Я відкриваю холодильник, дістаю потрібний набір продуктів. Не сперечаюся.
Мій син теж затятий консерватор: ввести в раціон нову страву або продукт коштує чималих зусиль. Була б його воля — їв би одну гречку цілодобово.
Я розтоплюю на сковороді вершкове масло, кидаю в нього подрібнену ковбасу, обсмажую її до золотистого кольору, заливаю яйцем, трохи присолюю.
— І білий хлібець макати. Є? Я люблю макати…
— Знайдемо, Савочка.
Ставлю перед ним тарілку. На ній — рум’яна яєчня, весняні кружечки огірка для прикраси, підсушений у тостері шматочок батона.
Хлопчику шкода руйнувати натюрморт, він милується, править огірковий мікс, і лише потім приступає до їжі.
Його вушка смішно симетрично рухаються, коли він зосереджено жує.
Раптом він здивовано піднімає голову від тарілки:
— Як ти… тобто як Ви це зробили?
— Що, Савочка?
— Цю яєчню. Це дуже, дуже смачно. У тата не виходить так смачно. Він не ріже ковбасу.
У нього яйце прозоре виходить, тепле. Не завжди смачно. Я макаю, щоб розмазати…
Я розумію, що його тато кидає на сковорідку круглий шматок ковбаси і зверху розбиває яйце.
Яйце не може прожаритися крізь шар ковбаси. Виходить тепле напівсире яйце на шматку ковбаси… У мене стискається серце.
Савочка росте без мами. Кажуть, вона просто втекла із сім’ї три роки тому. Я не розумію, чому вона, тікаючи, не взяла Савочку в обійми, не закутала його в ковдру і не втекла разом із ним.
Як можна добровільно піти з квартири, в якій смішно сопе в ліжечку твій син, і його кругла п’ятка стирчить з-під ковдри, що зісковзнула.
Напевно, це якась бракована жінка. У неї не включився або перегорів материнський інстинкт.
Він мерехтить із рваними проміжками, дратує більше, ніж світить і зігріває. Кажуть, вона втекла до коханця.
Значить, зламана жінка, Савочкіна мама, десь обіймає чужого волохатого чоловіка, а Савочку, що пахне молоком і мармеладом, ніхто не обіймає.
Ну, може, тато, перед сном, незграбно забирає Саву у свої обійми, але це… чоловіче, мускулисте, командне…
Це просто «я з тобою, сину!», а не мамине «та ти мій солодкий, мій улюблений, моє кошеня…»
Савочка доїв. Протер залишками хліба тарілку, потягнувся до чашки з чаєм.
— Я все-таки одружуся з Вами, коли виросту, — виніс Савочка свій вердикт.
«Все-таки точно шлях до серця чоловіка лежить через шлунок», — посміхаючись, думаю я.
— Добре, Савочка. Рости швидше, а там буде видно.
Савочка розповідає мені про свої іграшки. У нього є солдатики, є два індіанці, цілий гараж машинок і паровоз, який чесно гуде і навіть пускає пару. Тато подарував на 23 лютого.
А ще у нього є пістолет, але це я вже знаю. Я кажу, що у Дані теж є паровоз, і пістолет, і солдатики, але Савочка ніяк не реагує.
Точніше, він реагує не так, як я очікую. Просто знизує плечима. Ну і що. Яке йому діло до чужих іграшок. Дивно…
Я простягаю хлопчикові вазочку із шоколадними цукерками до чаю, а він і до них холодний.
— Бери шоколадку, Сава!
— У мене алергія на шоколад.
— Правда?
Я розумію, що Савочка закохався в мене не за «Кіндери», а всупереч їм.
Я майже на кожну зустріч дарувала йому шоколад, він ввічливо брав цукерку і не їв. Така недитяча спокуса. Інший би зненавидів, а Савочка ні.
Нарешті, Савин тато дзвонить у домофон. Даня і наш гість в цей момент спокійно дивляться мультики у великій кімнаті.
Чоловік важко ввалюється в мій передпокій. Йому ніяково, що він залишив дитину чужій тітці і втік у своїх справах. Він дійсно поспішав, навіть біг. Від нього пахне… часником.
Запах — це комунікація. Він про багато що говорить. Запах часнику інформує оточуючих, що В’ячеслав — батько-одинак.
Йому категорично не можна хворіти, тому що у нього немає тилу, але є Савочка, і тому чоловік змушений захищати себе від сезону застуд дешевим і надійним способом — часником.
Які побачення? З чого я взяла? «Мені не до жінок зараз, я виживаю, як можу», — каже часниковим хрипким голосом В’ячеслав.
— Ось, це вам, — Слава простягає коробку цукерок.
Він по дорозі забіг до магазину і купив компенсацію за те, що я підмінила його на посту.
— Слава, послухайте, не потрібно ніяких цукерок, мені було зовсім не складно. Навпаки, це було задоволенням…
— Не лукавіть. Савка складний. І в саду про це говорять. Він не грається з дітьми. Один весь час. Окремо. Його складно зацікавити. Це наслідки…
— Я зрозуміла, — перебиваю я Славу. Я не хочу, щоб він переді мною виправдовувався. Він ні в чому не винен. Ні він, ні Савочка.
— Візьміть цукерки, Оля. Ми із Савкою алергіки обидва. Не їмо шоколад. Я Вам купив.
— Добре, Слава. Я візьму. А це тоді подарунок у відповідь. Тримайте. У нижній мисці рис з котлетами, у верхній — борщ.
Вчорашній, але дуже смачний. Хоч повечеряйте. Все без шоколаду, — посміхаюся я.
Мені ніяково за вчинки зламаної жінки. Мені не хочеться, щоб В’ячеслав думав, що всі жінки — зламані.
Я хочу, щоб він зустрів милу затишну жінку зі смачними руками, яка його відлюбить, відігріє, відгодує, реабілітує весь жіночий рід, і щоб чоловік став пахнути борщем і парфумом.
— Дякую, — Слава збентежений.
— Слава, приведіть завтра до нас хлопця на вечерю. І самі приходьте. Я вас із чоловіком познайомлю. Шарлотку спечу.
— Ми завтра їдемо, — у передпокої з’являється Савочка. Мультик закінчився, і він прийшов одягатися.
— Їдете? Куди?
— Розумієте, — Слава знову збентежений. — У саду в цей час активно йде підготовка до 8 березня.
Пісні про мам, всілякі подарунки мамам, мімози, тюльпани… мамам… Я вже третій рік забираю його на море в цей період, щоб…
— Я зрозуміла.
Вся Савочкіна група зробить тюльпани з кольорового паперу: червоний бутоник, зелене стеблинка, і під зворушливу пісню, що мама — королева краси, діти даруватимуть квіти мамам.
Мами будуть плакати від щемливої ніжності і притискати дітей до себе, і цілувати їх у маківки, що пахнуть молоком і мармеладом.
А Савочка знову залишиться в кутку, з відсутнім виразом обличчя. Його тюльпанчик не потрібен зламаній жінці. Їй любов чужого волохатого мужика цінніша.
Господи, як вона могла? Я не можу зрозуміти, ця інформація не вміщається у мене в голові.
Весь час вилазять, топочуться, стирчать недоречними гострими кутами питання без відповіді.
Мені, щоб вимкнути осуд цієї жінки, потрібно знайти будь-яке, найслабше і неправдоподібне виправдання. Ну, що у неї не було іншого виходу. Що вона… Що вона…
Я здаюся. Я не знаю, як можна зважитися на таке. Зламана жінка. Немає інших виправдань.
Відповідальність за те, що Савочка навіть при найкращому батькові ризикує вирости зламаним — на ній.
Він уже зараз ховається в раковинку, він не сповнений дитячою енергією, він доросла дитина із сумними, всерозуміючими очима і самотнім пом’ятим тюльпаном у руках, який нікому подарувати…
— Саво, — я сідаю поруч з ним і допомагаю застібнути куртку. — Ти їдеш на море! Це ж класно!!! Я тобі знаєш як заздрю!
Сава дивиться мені в очі, не моргаючи. Він мені вірить.
— Обіцяй, що коли повернешся, прийдеш до нас у гості! І привезеш мені мушлю. Обіцяєш?
Савочка киває. Він привезе. Він обов’язково привезе мені мушлю.
— А ти зробиш мені таку ж яєчню? Як сьогодні?
— Чарівну яєчню? Я зроблю тобі п’ять, ні десять, ні, п’ятнадцять яєчниць!
— Я ж лопну!
— Лопнеш? А ми тебе знову надуємо!
Савочка сміється. Я вперше бачу, як він щиро сміється…
Я зав’язую йому шарф і поправляю шапочку з китицею. А потім ми з Данею махаємо Славі та Савочці у вікно, стежимо за тим, як вони йдуть до свого будинку.
За десять метрів вони підскакують і біжать до під’їзду наввипередки… Двоє добрих, милих, неохайних хлопчаків.
Я розстеляю Даніне ліжко і допомагаю йому одягти піжаму. Ми балакаємо із сином про космонавтів, про нову дівчинку Сонечку з групи, про акваріум з рибками і про те, що таке алергія.
Нарешті, син починає сопіти, я ніжно цілую його в теплу щічку, поправляю ковдрочку і, залишивши увімкненим нічник, виходжу з дитячої…
Дурна вона, ця зламана жінка, просто дурна.
