Коли Микита сказав батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи.
Мама й тато Микити належали до тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що йому потрібно створювати власну сім’ю.
Та й років йому вже чимало: скоро виповниться двадцять п’ять. Дорослий вік для вступу в серйозні стосунки.
Жив Микита з батьками. Але не тому, що був маминим синочком або не вистачало грошей на оренду житла.
Просто він збирав гроші на свою квартиру, не хотів зв’язуватися з іпотекою.
А батьки його підтримували. У них квартира велика, місця вистачить усім.
До того ж, вони не лізли в життя одне одного. Ніколи не вимагали від сина звіту, де він був і чому так пізно повернувся.
Та й Микита не нахабнів. Не вимагав, щоб йому готували їжу або прали речі.
Загалом, життя було комфортним для всіх, так ще й гроші вдавалося накопичити.
А тут дівчина. Перша, з якою він вирішив познайомити батьків.
— А що приготувати до столу? — запитала мама. — Що твоя Олена любить?
— Мамо, нічого особливого не готуй. Вона стежить за фігурою, — хмикнув Микита. — Смажене не їсть, жирне теж, міцні напої не п’є.
— Що ж, це похвально, — посміхнулася мама. — Гаразд, зроблю щось дієтичне.
Оленка їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина.
Правда, вона дійсно майже нічого не їла, і маму Микити трохи збентежило, що Олена відмовилася скуштувати легкий десерт, який мама приготувала спеціально.
Сказала, що цукор — це зло, і всім про це варто задуматися.
А ще вона ненароком зауважила, що варто поміняти оббивку на дивані.
— У вас непоганий ремонт, але ось видно, що котик диван подряпав. Це не так дорого, я можу вам дати контакти.
Звичайно, нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мама Микити й не замислювалася, що це якась проблема.
Диван не був пошматований, лише злегка подряпаний. Коли їхній кіт Бегемот був маленьким, кілька разів підходив до нього з певною метою.
Але дуже скоро зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, то цих подряпин і не видно.
Але коли Олена пішла, мама Микити раз у раз дивилася на цей диван. І ця пара подряпаних смуг тепер страшенно кидалася їй в очі.
Але в іншому Олена була милою і привітною. Вона ввічливо поводилася, подякувала за гостинність, і батьки Микити вирішили, що нічого страшного в тому, що вона сказала, немає.
Вона ж мала найкращі наміри. А вже питання з харчуванням і справді занадто особисте.
Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.
Пару місяців Микита зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів бувала у них в гостях, але без будь-якого застілля.
А тут Микита зважився на розмову з батьками.
— Мамо, тату, я хочу пожити разом з Оленою. Я її кохаю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.
Батьки переглянулися. Їм здавалося, що все відбувається надто швидко. З іншого боку, це не їхня справа, тільки дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатися далі.
— Я розумію, що вам, швидше за все, буде некомфортно, якщо я приведу сюди Олену. Та й неправильно це.
Тому я візьму іпотеку на квартиру. У мене є половина суми, тож платіж буде невеликим.
— Що ж, якщо ти так хочеш, — знизала плечима мама.
— Так, хочу. Але квартира, яку я знайшов, потребує невеликого ремонту. Ми можемо пожити з Оленою у вас, поки ремонт не завершиться? Це буквально місяць, не більше.
— Звичайно, синку, живіть, — мама знизала плечима.
Вона щиро вважала, що нічого страшного в цьому немає. Та й Олена їм подобалася.
Незабаром дівчина переїхала до батьків Микити. Вони добре її зустріли, сказали, щоб вона не соромилася і почувалася, як вдома.
Але це всього лише чергова фраза, яку вимовляють, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла її буквально. І це стало великою проблемою.
Через пару днів, коли мама Микити зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти соняшникову олію.
— Оленко, ти не бачила, де олія? — запитала вона у майбутньої невістки.
— А я її викинула, — кліпнула вона очима.
— Навіщо?
— Я подумала, що буде краще, якщо ми всі почнемо харчуватися правильно. І, якщо чесно, мене завжди нудить від запаху смаженого.
Мама Микити зітхнула. У чомусь вона, можливо, й права, але вони звикли жити інакше.
Наприклад, тато Микити обожнює котлети, які готує його дружина. Та й смажену картоплю вони всією сім’єю люблять.
— Олена, вибач, звичайно, але ми звикли до смаженого. Я не змушую тебе їсти те, що готую, але й ти нас не змушуй змінювати свої смаки.
— Вибачте, я не хотіла, — опустила очі Олена. — Я просто дбаю про здоров’я.
Мамі Микити відразу стало якось ніяково.
— Це похвально. Але ми такі, які є. І не треба нас виправляти.
— Гаразд, я зрозуміла.
Звісно, мама Микити купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її мучила совість. Наче їй нав’язали почуття провини.
Але це був лише початок.
Якось мама Микити повернулася з роботи й виявила, що на вікнах у вітальні немає її улюблених штор.
А замість цього висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.
— А де штори? — запитала вона в Олени.
— Ой, а вони вже зовсім старомодні. Я повісила свої, ми їх у вас і залишимо. Відразу у вітальні стало свіжіше, так?
Мама Микити важко зітхнула. Ні, не свіжіше, а сіро й похмуро.
— Олена, мені подобалися старі. Куди ти їх поділа? Сподіваюся, не викинула?
— Ні, — надулася дівчина, — але я думала, вам ці сподобаються.
— Це не моє, — м’яко промовила майбутня свекруха. — Заберіть їх собі.
Незабаром виявилося, що частини посуду просто немає в шафі. Мама Микити вже прекрасно знала, хто доклав до цього руку.
— Так тарілки були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, а то якось некрасиво гостей зустрічати з різними тарілками.
І, до речі, я викликала майстра, який перетягне вам диван. Тканину вибрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.
Мама Микити закипала. Але сваритися з майбутньою невісткою не хотіла. Розуміла, що вона все це робить не зі зла.
Чи то в ній немає мудрості, чи то вона прикидається такою наївною.
— Олена, послухай, — посадила дівчину на диван мама Микити. — Я розумію, що ти хочеш внести якийсь вклад у наше спільне життя.
Але ви з Микитою скоро переїдете, а це наш з чоловіком дім. І мені б не хотілося, щоб у ньому щось змінювалося без мого відома.
— Я хотіла як краще, — промовила Олена.
— Я знаю. Але більше нічого не роби. І майстру скажи, щоб не приїжджав.
Олена образилася. Увечері висловила Микиті, що її старання ніхто не цінує. А вона ж хотіла якнайкраще.
Але хлопець її не підтримав.
— Олено, але це справді їхнє життя і їхній дім. І, думаю, тобі не хотілося б, щоб у твоєму домі щось змінювали без твоєї згоди.
— Якби зробили краще, я б була тільки рада, — не погоджувалася вона.
— Краще — поняття неоднозначне. Для тебе добре одне, для моїх батьків інше.
Олена обурилася, але сперечатися не стала.
А мама Микити несподівано зрозуміла, що не дочекається, коли Микита закінчить ремонт.
Вона завжди вважала, що може ужитися з ким завгодно. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож ніяких проблем виникнути не повинно.
Але жінка й не думала, що біда прийде звідти, звідки й не чекали.
І, начебто, нічого поганого й не було на думці у її майбутньої невістки, а вона так від неї втомилася.
Олена ж перестала все міняти. Правда, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона затіяла всюди генеральне прибирання.
«Щоб відпрацювати своє проживання» — так вона говорила.
І, начебто, в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена припустилася помилки.
Кожен очищений квадратний метр площі не обходився без її коментарів.
— Я сьогодні під ванною прибралася. Ви там, схоже, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але, нічого, я там все вимила.
— Дякую, Олена, — зітхала мама Микити.
— Ох, я цілий день розбирала комору. Нічого, що я частину речей викинула? Повірте, там стільки мотлоху було, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Микити.
— Нічого, Олена…
— Я ледве відсунула диван. Під ним клубки котячої шерсті! Так і до алергії недалеко. Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. А то шкідливо дихати всім цим.
— Добре, Олена…
Мама з усім погоджувалася і рахувала дні до того моменту, як вони поїдуть. У якийсь момент вона просто махнула рукою.
Олені це не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна говорити вголос, а що ні.
Недарма кажуть, що простота — гірша за крадіжку.
І коли син з нареченою виїжджали, мамі Олени хотілося влаштувати свято.
Перед від’їздом Олена підійшла до мами Микити й обійняла її.
— Дякую вам за гостинність. Мені було дуже приємно жити з вами.
— І мені з тобою, Оленко, — посміхнулася майбутня свекруха.
Вони зачинили за молодятами двері, і мама Микити поглянула на свого чоловіка.
— Гарна вона дівчина, — хмикнула вона. — Просто ще зовсім молода.
— Нічого, життя навчить її своїм правилам, — посміхнувся тато Микити. — Та й, зізнатися, вона в нас справді добре прибрала.
— Та й справді. Правда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Бо Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.
— А я давно казав, що пора змінити стиль, — розсміявся тато Микити.
Насправді, стосунки між невісткою та свекрухою надалі були добрими. Просто вони не жили разом.
І мама Микити знала, що, хай там що, цей досвід вона повторювати не буде. Мир важливіший.
