— Я б на місці Люди, звісно, давно б матері все сказала. А вона рукою махає, каже, що якщо мати дізнається, що гроші від неї – не візьме, — розмірковують жінки про родичів однієї з них.
— А Тоня зовсім з глузду з’їхала? Вона не бачить, як син живе? З чого б йому матері допомагати?
Тоня твоя не знає, скільки син заробляє тут?
Не ходить до крамниць, щоб зрозуміти, що немає тут у нас таких доходів, щоб стільки на місяць їй відвалювати?
— До крамниць вона справді не ходить, — відповідає перша жінка.
– Виходить тільки на лавочці посидіти біля під’їзду, добре, що перший поверх. А Люда рукою махає, мовляв, хай думає, що син їй гроші дає, а не я. Теж блаженна.
— Блаженна чи ні, але мені б було образливо, якби мене на малій батьківщині так полоскали. Тоня ж усім розповідає про те, що в неї дочка невдячна й порочна, обмовила святого чоловіка.
Приємно чи що? У Тоні ж тут і подруги залишилися, і родичі по батькові, — хитає головою друга співрозмовниця.
Антоніна Василівна, про яку йде мова, жінка ще не дуже стара, під 70 їй, але стан здоров’я в неї вже дуже поганий: цукор, тиск, проблеми з ногами.
Живе жінка вже кілька десятків років у квартирі, що дісталася їй та її старшій дочці від чоловіка.
Першого чоловіка, який трагічно пішов з життя, коли Люді, дочці, було 8 років.
Зараз Людмилі 46, у неї є брат, на 10 років молодший – від другого чоловіка матері.
Через цього другого чоловіка й посварилися мати й дочка.
— Він Людку ганяв як сидорову козу, — згадують жінки, одна з яких доводиться Антоніні Василівні двоюрідною сестрою.
– Я зрозуміти не могла: квартира Тоні й дівчинці належить, а Люда мало не босоніж бігала до бабусі по батькові ночувати, її з дому виганяв чоловік матері.
Тоня вважала, що він дівчинку виховує, й не заступалася. Як кажуть, вибрала баба «святі штани».
Коли Людмилі було 17 років, вітчим особливо сильно напився й, поки матері та брата не було вдома, розпустив свої руки Людмилу. Зламав їй руку.
Чи хотів він зробити щось ще жахливіше – невідомо, але Людмила заяву на вітчима до поліції подала.
Та й не могла не подати: синці, садна, перелом, струс (розповідь спеціально для сайту – цей день) в неповнолітньої дівчинки – органи самі справу порушили.
Антоніна Василівна тоді до дочки в лікарню бігала.
Ні, не жаліти й співчувати, а дати свідчення, що та сама зі драбини впала, мовляв, посадять чоловіка, хто буде ростити брата, він маленький ще зовсім.
Людмила відмовилася брехати, вітчима посадили, мати Люду прокляла, жила дівчина потім у бабусі по батькові, мати з нею навіть не віталася, зустрівши на вулиці.
Усе село дивувалося: як так, бути на боці цього виродка, а не рідної дочки?
А через три роки, коли Люда вже вступила вчитися в Києві й приїхала до бабусі на канікули, село знову спостерігало виставу: Антоніна Василівна прибігала до колишньої свекрухи з істерикою – рвати волосся дочці, бо вітчим у місцях не таких віддалених віддав Богу душу від сухот.
Невдовзі не стало бабусі Людмили по батькові, спадок поділили дядько й тітка Люди, а їй сказали, що її спадок – половина квартири її матері.
Бабуся ж не стала в спадок вступати? Не стала, ось, вистачить з тебе.
Людмила не сперечалася, просто перестала приїжджати, хоча з родичами батька зналася, стосунки підтримувала, як справи в матері та брата, була в курсі.
— Брат, до речі, в Києві в армії служив, там вони з Людою стосунки налагодили, — продовжує оповідачка.
– Він на сестру не ображається, батька пам’ятає смутно, навіть не його, а скандали його по п’яній лавочці.
А мати Люду досі не пробачила. Хто захоче слухати – розповідає про те, як дочка її життя підкосила, тому вона, мовляв, уся хвора, від нервів.
У Людмили в столиці все склалося: чоловік хороший, робота, доросла дочка, онука Антоніни Василівни, яку вона ніколи не бачила, хоча знає, що вона є.
Брат Людмили теж обзавівся своєю сім’єю, але живе скромно: дружині дістався у спадок будинок десь під Полтавою, його будують, перебудовують, троє дітей, зайвих грошей немає в сім’ї, хоча брат і працює.
Останні десять років, відколи Антоніна Василівна вийшла на пенсію й стала майже постійно хворіти, Людмила передає матері гроші.
Хороші, за мірками їхнього села, гроші.
Ні, вона їх не надсилає їй на картку. А домовилася з братом, що той даватиме матері ці гроші ніби від себе: на ліки, на комуналку, на життя. Щоб мати ні в чому собі не відмовляла, смачно і корисно їла.
— Брат відмовлявся, незручно йому було, але Люда наполягла.
Ось так і живуть, Тоня всюди хвалиться, який син у неї чудовий, яка невістка (розповідь спеціально для сайту – цей день) золота, як її утримують, як їй допомагають, що вона живе й ні в чому не має потреби.
— А Люда, щоб її… от, жінки, дала життя зміюці! Шматка хліба не доїдала, ночей не спала, все їй віддавала, коли овдовіла.
Думаєте, легко мені було?
Відплатила донечка, на все життя віддячила. Чоловіка посадила мого, там він і згинув.
Сама з драбини впала, а на нього наговорила, а він же й мухи не образив ніколи.
Ні на що Люда не подивилася, брата молодшого теж сиротою зробила.
На запитання про дочку Антоніна Василівна охоче відповідає, що знати не знає, що з нею, як і де вона.
І знати не хоче.
— Їй на мене теж усе життя було начхати з високої дзвіниці, — каже.
– Вже як я її просила, щоб вона на суді правильно сказала, ні, брехала. І до матері 30 років на очі не показується. Син каже, що жива, а решти – не знаю.
На запитання, навіщо взагалі вона це робить для матері, Людмила відповідає:
— Не для неї, для себе. А вона… хай думає, що допомагає їй син.
І ось таке в житті на жаль буває.
Як думаєте Людмила все робить правильно, по совісті?
