— Дівчино, Ви, напевно, помилилися!
Лариса спробувала закрити двері перед незнайомкою: їй потрібно було готувати вечерю і займатися дітьми. Та й, взагалі, не було ні настрою, ні бажання розмовляти зі сторонніми людьми.
— Ні! Я якраз не помилилася! Мені потрібно з Вами поговорити! – наполегливо промовила блондинка, не даючи Ларисі закрити двері, – Розмова дуже серйозна і не терпить зволікань!
— Про що?! Про що Ви хочете поговорити?! – зітхнула Лариса, – Я Вас вперше бачу!
— Зате я Вас бачила раніше… З Микитою… Про нього ми і будемо говорити! – простягнула дівчина.
Лариса завмерла. Щось у тоні незнайомки підказало їй, що розмова очікується не з простих.
– Ну що ж… Якщо тільки про Микиту!… Проходьте на кухню. І, якщо можна, давайте швидше…
Поки блондинка, навіть не роззувшись, пройшла на кухню, явно знаючи, куди йти, у Лариси була можливість оцінити її.
Молода, явно молодша за неї, з гарною фігурою, модно одягнена, з макіяжем, зачіскою – доглянута і яскрава.
І ця дівчина хотіла з нею поговорити про Микиту – чоловіка Лариси, батька її дітей… Лариса зітхнула. Вона починала розуміти, про що конкретно буде ця розмова…
— Я кохаю Микиту і чекаю від нього дитину! – заявила незнайомка, ледь сідаючи на стілець, – Ми з Микитою збираємося оформити наші стосунки. Тож Ви не повинні нам заважати!
— А чому сам Микита не сказав мені про це?! — тихо запитала Лариса, проковтнувши клубок у горлі, — Ви, я так розумію, вже не один місяць разом…
— Ну, Ви ж знаєте Микиту! Він дуже хвилюється і переживає, не хоче завдавати нікому болю. Але час не чекає! Я не збираюся одягати весільну сукню на 7-8-му місяці! Сам Микита ще довго буде підбирати слова і вичікувати зручний момент. Мені цього робити ніколи! Я хочу жити тут і зараз! – заявила незнайомка.
— А Вас не бентежить те, що Микита одружений?! — хмикнула Лариса, — Якусь весільну сукню?! Ви руйнуєте сім’ю, забираєте батька у дітей і при цьому думаєте про якесь там весільне плаття?! На чужому нещасті своє щастя зібралися будувати?!
— Не «якась там», а найкраща, дизайнерська сукня! — пирхнула блондинка, — Я її вже замовила! А сім’ї у вас і так давно не було: від добра добра не шукають! Якби Ви і ваша сім’я влаштовували Микиту — він би не шукав кохання на стороні!
— Легко вам говорити… — простягнула Лариса, згадуючи 4 минулих роки — той час, коли вона народила двійнят і з усіх сил намагалася бути і хорошою матір’ю, і хорошою дружиною, і ще й хоч якоюсь господинею, — Ну що ж… Я вас зрозуміла: головне, щоб сукня налізла… Насильно утримувати чоловіка не буду…
Блондинка впевнено пройшла до виходу. Лариса мовчки закрила за нею двері, притулилася до них і розплакалася від нахлинулої болю і образи.
Вона абсолютно не розуміла, як їй жити далі. Навіть подумати не могла, що, поки вона намагається будувати домашній побут, виховувати дітей і готувати вечері та обіди, її коханий чоловік розважається десь на стороні з іншою…
З цією ось, до кінчиків нігтів модною, блондинкою…
Як же їй жити далі, коли її світ руйнується прямо на очах?!
— Мамочко, не плач! — Анечка цілувала мамине мокре від сліз обличчя і гладила її по голові своїми маленькими ручками, — Мами — дорослі, вони ж ніколи не плачуть, ти забула! Тобі боляче, мамочко?! Ти вдарилася?! Ну, не плач, будь ласка!
— Тебе хтось образив?! — підійшов до Лариси Ваня, — Я йому зараз дам! Тато казав, що кривдникам потрібно дати відсіч! Я тебе захищатиму, мамочко! Скажи тільки, хто це зробив?!
Лариса обійняла дітей, витерла сльози. Все не так вже й погано! У неї є найголовніше, найдорожче — її діти. А все інше додасться.
Все одно вона збиралася виходити на роботу: двійнята вже підросли і ходять в дитячий садок. Квартира взята в іпотеку з використанням її відкладених грошей… Не пропадуть вони! А Микита… Він ще пошкодує!
Микита повернувся додому пізніше. Лариса вже вклала дітей і зібрала його речі.
— Я давно хотів з тобою поговорити… — пробурмотів чоловік, побачивши сумки біля порога, — Просто, ти розумієш, мені так хотілося твоєї уваги і тепла, а ти весь час з дітьми… Наталя — моя колега, вона мене підтримувала і розуміла, ми в кафе пару раз сходили… Вона така…
— Давай без подробиць, добре? — тихо промовила Лариса, — Я, звичайно, не очікувала від тебе зради… Але все вже сталося. На розлучення я подам сама, найближчим часом. Так що можеш з цього приводу не турбуватися… На аліменти я теж подам: зрештою, це і твої діти теж…
— Ларо, я хотів з тобою поговорити… — замявся Микита, — Справа в тому, що Наташа чекає на дитину… Може, ти з дітьми переїдеш в нашу однокімнатку? Вам там місця вистачить…
Лариса і Микита купили однокімнатну квартиру, тільки-но одружившись: батьки і родичі з обох сторін подарували молодятам гроші на весілля, Лариса продала бабусин будинок у селі, який дістався їй у спадок.
Однак, коли народилися двійнята, молоді батьки вирішили, що цього житла для їхньої великої родини буде замало. Та й доходи у них збільшилися…
Ось і взяли в іпотеку трикімнатну квартиру. Однокімнатну здавали, частково оплачуючи іпотеку…
— Я взагалі не розумію: ти ж сказав, що відпочивав з цією твоєю Наталею від сім’ї — від дітей зокрема. Навіщо ж вам відразу дитина?! – поглянула на чоловіка Лариса.
– Ми його не планували, – опустив очі Микита, – так вийшло…
– Ну, знаєш! – хмикнула Лариса, – Тобі вже 35 років! Знаєш, що робити, щоб «просто так не виходило»! Ми, поки не планували дітей – їх у нас і не було! Думаю, просто твоїй Наталії дуже хотілося заміж. Вона ж, я так розумію, не місцева?!
– Не місцева, з села в сусідньому районі приїхала. Квартиру знімає… – простягнув Микита, – Так що щодо моєї пропозиції?
— Щодо твоєї пропозиції – однозначно ні! Я буду жити з двійнятами в цій квартирі! Зрештою, вона куплена з використанням моїх відкладень! А ви живіть в однокімнатній, – хмикнула Лариса, – чи твоя дама серця претендує на більше?!
— Але іпотеку ж виплачував переважно я! — нахмурився Микита, — Ти ж у декреті!
— Я виховувала твоїх дітей! І у мене були декретні, які теж пішли на виплати по іпотеці! А дитячі я витрачала на дітей, щоб ти менше витрачався! До речі, якщо ти не забув, однокімнатну квартиру ми купували переважно за спільні гроші! Тому ми в розрахунку! А твоїй провінційній принцесі, думаю, буде за щастя відхопити і однокімнатну квартиру!
Микита пішов, забравши свої сумки. Лариса провела його поглядом з вікна. Тепер, нарешті, їй все стало ясно.
Вона поговорила з чоловіком, зателефонувала знайомій, яка працювала в одній компанії з Микитою. Як з’ясувалося, Наталя – дівчина з провінції – приїхала в місто 5 років тому, маючи розлучення за плечима і завзяте бажання “укорінитись”.
Наталії було 25 років, відповідно, на пошуки підходящої кандидатури в чоловіки часу залишалося не так вже й багато.
Спочатку дівчина обсідала директора компанії, але той, по-перше, був одружений, а по-друге, його дружина була досить відомою і впливовою особою. Тому цей варіант був явно програшним.
Наступним претендентом на роль чоловіка Наталя вибрала Микиту – заступника того самого директора.
Якраз тоді у Лариси з Микитою виникла криза у відносинах через народження двійнят і турботи, пов’язані з цим. Безсонні ночі, дитячі хвороби, шум, гам і вічний безлад – все це дратувало Микиту.
Дружина на той момент перестала бути коханою жінкою – вона всю себе присвятила дітям. Цим і скористалася Наталя – красива, ласкава, розуміюча…
Звісно, Наталя розуміла, що чоловіка не втримаєш тільки коханням і ліжком. Ось-ось діти підростуть – і дружина знову займеться собою. Тоді у неї з’явиться час і на чоловіка…
Наталя вирішила піти ва-банк і теж, так би мовити, порадувати його немовлям: Микита не зможе кинути кохану жінку і свою майбутню дитину.
Тим більше, чекати з моря погоди Наталя не збиралася: вона всі проблеми звикла вирішувати сама і відразу.
Ось і пішла прямо до Лариси, бо знала, що дружина Микиту не пробачить. Це був найнадійніший спосіб…
…– Ларо, а ти змінилася… – посміхнулася Кіра, подруга Лариси ще зі шкільної лави, – Тебе просто не впізнати! Я щомісяця в тобі зміни помічаю! Дивно таке говорити, але розлучення пішло тобі на користь!
– Ти знаєш, напевно, ти права… – простягнула молода жінка, – Я якось схаменулася, чи що… Зрозуміла, що чекати нічого, та й ні від кого. Довелося брати життя в свої руки!
Двійнята вже на той момент ходили в садок, тому я практично відразу вийшла на роботу. Перед цим, правда, сходила в перукарню і оновила гардероб: раніше не могла виділити на себе час… Я тепер якось організованішою стала і навіть почала все встигати! Адже вдома в будні готую тільки вечерю: діти харчуються в садку, я – в їдальні на роботі.
Приготую щось легке – нам вистачає! А інколи обходимося йогуртами з булками… Навіть схудла, завдяки цьому: на ніч тепер не наїдаюся, як слон. Та й годинами біля плити не стою… Курку з овочами запечу – так нам з дітьми її на 2 вихідних дні вистачає! Чоловіка, все-таки, складніше нагодувати!
— Ну, це так, але як же ти без допомоги справляєшся?! Твої батьки, наскільки я пам’ятаю, ще працюють? – співчутливо запитала Кіра.
— Працюють. Але мама на вихідних приїжджає – гуляє з двійнятами. Або забирає їх до себе. У мене є можливість і порядок навести, і в магазин спокійно сходити, і їжу приготувати, і заготовки на тиждень… Навіть на себе трохи часу залишається! Микита і раніше особливо не допомагав: то ніколи йому, то втомився, то свої справи…
А маму мою просив на вихідних не приїжджати: мовляв, йому з родиною побути хочеться, без сторонніх. А в будні вона не може: робота… Виходить, зараз мені навіть простіше живеться, ніж з чоловіком… Іпотечні платежі виплачую з аліментів. Зарплати мені з дітьми вистачає. Не шикуємо, звичайно, але і не бідуємо…
— А що Микита?! Ви спілкуєтеся?! — поцікавилася Кіра.
— Спілкуємося — він же батько моїх дітей! Спочатку, правда, він зовсім рідко до нас приходив: я так розумію, що Наталя була проти цього. Сама його з сім’ї забрала, а тепер боїться, що він і від неї піде! Зараз він вже частіше приходить, навіть з дітьми гуляє іноді… — простягнула Лариса.
— А як же Наталя його? Вже нянчиться?! — продовжувала розпитувати Кіра.
— Так, ні. Сказала Микиті, що зрив у неї стався відразу після весілля. Мовляв, перенервувала, і все таке… Але я думаю, що вона й не була при надії. Просто хотіла одружити на собі Микиту – закріпитися, так би мовити, в місті: час-то йде, а вона не молодіє… – промовила Лариса.
– А як на це все відреагував Микита?! – з цікавістю запитала Кіра, – Ти йому про свої підозри сказала?!
– Ні, а навіщо?! Він все одно мені б не повірив! Він свою цю Наталю жалів, співчував їй… Навіть у мене питав, як їй допомогти можна! А потім на курорт її повіз: мовляв, зміна обстановки – найкращі ліки. А я не думаю, що після такого найкращий час їхати на море! Швидше, це навіть шкідливо…
— І що, твій Микита все так само щасливий і закоханий? Як йому живеться?! — не відставала від подруги Кіра.
— Не знаю, чи щасливий… На мою думку, ейфорія вже минула… Як з’ясовується тепер, Наталії від нього потрібні тільки гроші. Микита їй машину купив, одягнув-взув, на море відвіз, на всякі там манікюри і салони їй грошей дає… А те, що вона сама працює, так це гроші її особисті…
В принципі, молодець вона, звичайно. Я б так не змогла… Та й не робила ніколи: все в загальну скарбничку – адже сім’я! А ця хитра… Таких, на жаль, і люблять…
— Ну, якщо Микита до вас зачастував, то, може, не все у них там так добре! — простягнула Кіра, — Скажи, а якби він захотів повернутися, ти б його прийняла назад?!
— Микита — мій колишній чоловік, батько моїх дітей, моя перша справжня любов. Так, я б його прийняла назад. Незважаючи на зраду. Тільки про це зараз не йдеться. Микита приходить до нас виключно як батько двійнят…
Кіра хитро посміхнулася. Вона якось бачила Микиту і навіть розмовляла з ним. Чоловік тільки й робив, що говорив про Ларису і дітей.
Було помітно, що він шкодує про своє поспішне рішення піти з сім’ї, що сумує і тужить. Судячи з усього, він би з радістю спробував склеїти «розбиту чашу»…
…— Микита, ти?! – Лариса здивовано дивилася на колишнього чоловіка, – Чому не подзвонив, що прийдеш? Ми тебе не чекали… А якщо б ми пішли гуляти?!
— Та я повз проходив, дивлюся, а у нас, тобто, у вас світло горить… Ось і вирішив зайти… — опустив очі Микита, — Не проженеш?
— Ну, заходь, як прийшов! — посміхнулася Лариса, — Я якраз пиріг з духовки дістала, чай пити будемо.
— Тату! — кинулися назустріч чоловіку діти, — А ми вчора до озера ходили: там вже льоду немає! Качки плавають, уявляєш?! А сьогодні зранку знову йшов сніг! Прямо на квіти, що біля будинку розквітли!
— Так, я бачив, — обіймав чоловік дітей, — така вже дивна цього року весна…
— А що тебе вдома не чекають? — тихо запитала Лариса, коли діти втекли грати в свою кімнату, — Вже початок 9-ої… Раніше ти довше, ніж на півгодини, не заїжджав…
— Наталя сьогодні відпочиває з подружками в нічному клубі. Вона мені піти з ними пропонувала, але я відмовився: не для мене це все! Вік не той… Та й бажання немає. А їй весь час кудись потрібно йти — тусуватися, як вона каже — то в кафе, то в клуб, то на дискотеку…
А мені вже за 30! Наташка поводиться, як 18-річна дівчинка – вона не нагулялася! Та й взагалі… Мені важко з нею… Одні тільки «дай!» і нічого у відповідь… – зітхнув Микита.
— Ти чекаєш, що я тебе пожалію?! – хмикнула Лариса, – Ти сам пішов з сім’ї до неї! Казав, що вона найкраща! І ніжна, і кохана, і ласкава… Адже тобі бракувало тепла і уваги! Що ж тепер не так?!
– Та все не так! Вона мене не кохає! Та й я її не кохаю… Все її тепло і увага – це лише заохочення за щось. Купив їй машину – віддячила. Дав грошей на нові туфлі – знову віддячила… Якісь дивні стосунки, чи не так?! Ніби в магазині… Я не хочу у себе в родині купувати любов своєї ж дружини! Та й взагалі… Вона якась байдужа, чужа… Я не розумію, про що вона думає… Вдома пусто, неохайно. Готувати вона не вміє, хоч і в селі жила.
Може, звичайно, просто не хоче: каже, що вона за здорове харчування. Всілякі там салатики в холодильнику, навіть без солі. Хоча піцу, якщо я замовляю, або суші-роли їсть без сорому – ніякий ЗСЖ не перешкода! Готую собі сам, прибираю – сам, та й сплю найчастіше сам! Ось таке воно – моє подружнє життя! – сумно розсміявся Микита.
— За що боролися — на те й напоролися! — філософськи промовила Лариса. Але колишнього чоловіка їй чомусь все одно було шкода…
…— Де мій чоловік?! Де Микита?! Я знаю, що він тут! — Наталя влетіла в квартиру Лариси і кинулася оглядати кімнати, — Де він?! Говори! – кричала вона.
– Ти ще в туалеті не дивилася! – хмикнула Лариса саркастично, – А що сталося?! Чоловіка втратила?! Не може бути! У вас же таке кохання! Ти ж сама мені розповідала…
– Не смішно! Я знаю, що він пішов до тебе! Поверни мені чоловіка! – нахмурилася Наталя.
– Ну, думаю, що він – дорослий чоловік і сам вирішить, з ким і де йому жити, якщо вже на те пішло, – примружилася Лариса, – не очікувала, так, що опинишся на моєму місці?!
— Микита одружений! У тебе совісті немає! — пирхнула Наталя, — Я при надії, між іншим! Як тільки він про це дізнається — одразу прибіжить до мене! На колінах випрошуватиме пробачення!
— Знову при надії?! — розсміялася Лариса, — Це ж треба! А Микита вчора до твоєї матері з’їздив, поговорив з нею по душах… Ви ж, виявляється, не спілкуєтеся, не тому, що вона погана і ображала тебе в дитинстві, позбавляючи всього, а тому що ти у своїх батьків гроші крала — ті, які вони на квартиру відкладали.
Давно, звичайно, це було… Років 10 тому, так?! Коли ти зробила “процедуру” на великому терміні від чергового свого «коханого», і тобі повідомили, що дітей у тебе більше не буде… ось ти і поїхала в місто з цими самими грошима…
— Навіщо він до матері їздив?! — тихо запитала Наталя.
— Як навіщо?! Тебе шукав! Ти ж тиждень вдома не показувалася! Він і в поліцію ходив — заяву написав, і подруг твоїх обдзвонював… І навіть адресу твоїх батьків дістав! А ти де була?! — запитала з усмішкою Лариса.
— Я у подруги гостювала. За містом. Захотілося від усього відпочити, — опустила очі Наталя, — Я навіть на роботі за свій рахунок заяву написала… Микиту я попереджала, що поїду на деякий час…
— Так, тільки не попереджала, що телефон вимкнеш: казала, що будеш дзвонити. У підсумку, він сам до тебе додзвонитися не міг… Ось він і запанікував… Навіть на дачу до тієї самої подруги їздив, про яку ти йому казала… Немає у неї ніякої дачі, до речі! Знайшов він цю подругу все-таки… Та й мати твоя йому багато чого розповіла… Так що на те, що він в черговий раз повірить у твою брехню, я б на твоєму місці не сподівалася…
— А ти рада, так?! — уїдливо промовила Наталя, — Домоглася-таки свого! Повернула собі чоловіка і годувальника! Таким, як ти, завжди щастить! Ви з дитинства в шоколаді!
І батьки нормальні, і освіту дітям дали, і житлом забезпечили, і чоловік пристойний попався… А я все сама! Мати – прибиральницею в школі працювала, грошей не було! Житло – будинок барачного типу! У глухому селі… Освіта – училище в сусідньому містечку… Знаєш, як я хотіла звідти вибратися?!
Розуміла, що тільки завдяки своїй зовнішності зможу це зробити… І знову ж таки: комусь щастить – одні ходять коханками у олігархів, інші – утриманки чиновників, треті – заміж за гроші виходять… А я – як завжди! То якийсь бандит попався, то казкар – типу зі столиці він, своя фірма… Звичайно, зробила зрив, коли правда з’ясувалася!
Будь-яка б так вчинила на моєму місці! Так що не тобі мене судити! Думала, Микита – нормальний мужик, нарешті… А у нього – одні перспективи, а по факту – нічого! Навіть квартира на тобі! Як я втомилася від цієї бідності! – майже кричала Наталя, – Так ні ж: і це ти у мене забрати намагаєшся!
– Я не річ, щоб мене забирати або віддавати! – сказав Микита, увійшовши до квартири, –Тебе і на сходах чутно. Щоб отримувати щось – потрібно і віддавати. Ти ніколи не була щирою, навіть сама з собою. У тебе місяць, щоб звільнити квартиру!..
Наталя поїхала через тиждень. Звільнилася і поїхала до іншого великого міста в пошуках щастя.
Лариса і Микита знову були разом. Вони постаралися забути про те, що сталося за ці 2 роки і навіть зробили певні висновки.
Можливо, їхня сім’я навіть стала міцнішою…
