– А я свого чоловіка не кохала.
– А скільки прожили?
– Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися.
– І як же це – не кохала?…
…На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові.
– Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті.
– Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки.
Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала:
– А я свого чоловіка не любила.
Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася:
– А скільки прожили?
– Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися.
– І як це – не любила, коли стільки років разом…
– Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся.
Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і…
– І що?
– Ох! Трохи не втекла зі свого весілля. Село гуляє, а я плачу. Скінчилася, думаю, молодість. А на нареченого гляну – хоч вовком вий.
Плюгавий, маленький, із залисинами вже, і вуха стирчать. Костюм на ньому сидить, як на корові сідло. Посміхається, щасливий, бенькт свої із мене не зводить… Тьху ти, думаю… Сама ж винна.
– А далі?
– А що далі. Жити почали у його батьків. Вони, як він – пилинки з мене здувають.
Я, знаєш, дородна була, очі сливові, коса, груди сукню рвуть по швах. Всі ж розуміли, що він мені не пара.
Вранці встаю, а в мене і взуття все помите – мати Юрика змушувала. А я ще фуркала, командувала там у них, кричала навіть на матір.
А все тому, що сама себе жаліла. Не любила ж… Ну, і не склалося – кому ж сподобається, коли невістка така?
Ось Юрик і каже: а поїхали, мовляв, підзаробимо до міста, на будівництва. І від батьків відокремимося, самі будемо. А мені чого? Мені аби куди! Вітер у голові.
Я б сама не змогла, а Юрко зміг, пробився, включили нас в групу заробітчан, поїхали ми.
І поїхали окремо: тоді жінок в один вагон завантажили, а чоловіків – в інший. Юрко залишився без харчів, у мене сумка ж, а крізь вагони проходу не було тоді.
А мені й діла немає. Подружилася відразу, веселощі у нас, все – на стіл, все – спільне.
Думаю – знайде він чогось там. Всі пироги, що мати його на дорогу напекла, дівкам роздала.
А він на станції прибіг, питає їжі – соромно мені стало. Кажу, мовляв, поїли, немає нічого, розчервонілася. А він бачить, що мені соромно, так заспокоювати почав.
Ось і добре, каже, що поїли, – радісно так каже: «Якраз у нас там повно всього, всі теж пригощають. Я вже он з повним животом»
І побіг до свого вагона. А я ж розумію – бреше. Він не товариський, замкнутий, сором’язливий.
Шматка хліба у людей не візьме, де вже – чужим пригощатися. Мене просто заспокоює… Через хвилину вже й забула про нього.
І туди приїхали – радість – розселили нас. У готелі барачному поселили – тридцять п’ять бабусь і дівчат в одній кімнаті, а чоловіків – окремо.
Тимчасово – сказали, обіцяли сімейним кімнати дати. А мені й не сильно треба.
Де не підійде до мене він, я все носа кручу, роблю вигляд, що зайнята, що поспішаю, що ніколи. Мене вже баби навіть дорікати стали: чоловік же, а ти…
Бувало стоїть під вікнами, чекає, коли вигляну. А у нас вогкість, а я і носом не веду.
Вирішила я тоді – розлучуся. Дітей Бог не дав, хоч і два роки прожили, а кохання – як не було, так і немає. Правда, кілька разів все ж ночувала з ним в окремому бараці – з жалю.
А потім на горизонті Гриша замаячив – чорнявий, великий, чуб хвилею. Ми хоч і багато працювали там, з ніг валилися, я ж бетонщицею була, але жили весело.
І постачання було хороше, і пінне чеське, і апельсини, і ковбаса, якої ми вдома з роду не бачили.
Концерти до нас приїжджали, танці влаштовували в клубі тільки для наших бараків.
Ось з Гришею ми і зіткнулися там – дівчата познайомили. Самі на нього вже око поклали, а він – на мене. Закохалася… Жах!
Юрко підходить, соромить, вмовляє. Яке там – у мене голова від кохання крутиться.
– Я розлучуся з тобою, – кажу.
Нам тоді й окрему кімнату в бараці давали. Перегородки тонкі, але все ж. Так я не пішла вже…
А Юрко все одно десь поруч був. Йду з Гришею, а відчуваю – Юрик слідом. Але де вже про нього думати… У нас кохання…
…Жінка в чорній хустці слухала, не відриваючись…
– І як же він це стерпів?
– Стерпів… Любив тому що. А потім Гришко з Катькою загуляв, бухгалтеркою, і мені все одно стало. Як сказала, що я при надії, так і…
Та ще при всіх брудом обливати почав. Мовляв, сама я йому на шию повісилася, не відірвати, бо чоловік – слабак.
Юрці передали, добрі ж люди. А у нього, мабуть, любов до мене весь розум висмоктала. Він битися з Гришею поліз.
За станцією це сталося, ми й не знали. Мені вже повідомили, що в лікарню Юру відвезли. Я – туди. Лаю по дорозі його Сашці, водієві … Ну не дурень?
Який Гриша, і який – він. Невже ти впораєшся? А Сашка мовчить – засуджує мене. Видно ж.
А в лікарню як приїхала – в сльози кинулася. Лежить, обличчя синє, опухле, як і не він, а нога з гирею.
– Навіщо? Навіщо поліз, – кажу.
А він…
– Та я за тебе …!!!
А мені і себе тоді шкода було. Ох, шкода… Жінок в положенні відсилали з будівництва. Діти там не сприймалися.
Це означає – їхати в село, а там пояснювати, що не Юркін син… Ким вважатимуть? Ясно ким…
А я, якщо чесно, до кінця і впевнена не була – чия дитина. З Юркою тоді теж було…
Ходила я тоді в лікарню, передачі носила. Але не з любові, з простої відповідальності.
Пам’ятаю, на милиці він тільки встав, прийшла я, стоїмо біля вікна, він у піжамі старенькій лікарняній, прямо, як дід старий, пожухлий весь від горя.
Дивиться у вікно і каже:
– Не розлучайся, поїдемо звідси, моя дитина буде і нічия більше.
А я – замість подякувати, кажу:
– Навіщо тобі?
– Кохаю, – відповідає.
А я йому:
– Ну, як хочеш.
Повернулася та пішла коридором, відчуваю, що він дивиться мені вслід, чекає, що обернуся.
А я не обернулася, хоч у мене від радості метелики в животі заграли. Не повертатися в село, радість, разом же легше з дитиною.
Переїхали ми тоді в село, але велике. Юрко тихий-тихий, а на роботі його помітили. Адже він закінчив технікум машинобудівний, так відразу і знадобилася освіта.
Бригадиром став по якихось гідроелеваторах, їздив з місця на місце, а як додому повертався, так завжди з подарунками – все смачне сам не з’їсть, мені везе.
– У мене дружина, – каже, – при надії.
Він хвалиться, а я очі ховаю. Нам тоді кімнату в будинку дали, мене обліковицею поставили.
У пологовому будинку вже зрозуміла – Гришкін син, чорнявий. А Юрко й вигляду не подавав, дивився на нього, посміхався, ледь сльозу не пустив, коли з пологового будинку забирав.
Максимка важкий був… з народження важкий. Ще б пак – у гріху зачатий.
Хворів, кричав. Юрко теж змучився весь, засинав на ходу. Але хоч би слово…
А через рік я Машу народила від Юрки. Назвали на честь його матері. Тоді вже зрозуміла я, що насолила сильно його батькам, але батька не стало, хоч матері приємне зробити.
А до Юрки я тоді взагалі нічого не відчувала. Ні любові, ні ненависті. Коли діти такі маленькі, вже й нема до чого.
Чекала тільки, щоб допоміг. А він і простирає, і прибере, і виспатися мені дасть.
Якось полоскати білизну зібрався, так ледве таз відібрала. Що чоловіки скажуть: начальник, а труси бабині полоще. А він:
– Вода крижана. Краще що, якщо дружина захворіє? Нехай що хочуть кажуть!
Ледве відібрала тоді таз у нього, злилася – як баба поводиться.
І ця його надмірна любов з часом ще більше дратувати почала.
А син, Максимка, років у тринадцять вже на обліку стояв у дитячій кімнаті міліції.
Я поки туди бігала з відповідальним у справах неповнолітніх познайомилася. Хороший мужик, неодружений, сподобався. І з Максимкою спільну мову знаходив.
Батька він не слухав, подалі посилав. Слабохарактерний Юрко ж. Ні покарати не може, ні приструнити. Я сама за ремінь бувало хапалась.
Ну, а як інакше, коли він краде з кіосків? А батько не дає виховувати, ремінь вихоплює.
А Юру тоді на навчання направляли. Ми вже в іншій області жили, квартиру отримали хорошу. А його, значить, до Києва на навчання посилають.
Каже він: «Скажеш – не їхати, так і не поїду». Відчував уже, що погано у нас.
Відповідаю: «Їдь».
З гіркотою поїхав тоді. А Сергій цей, міліціонер, відразу до мене – кидай, каже, чоловіка, розлучайся, адже не любиш… А я…
Жінка замовкла, струсила листя зі столика.
– А ти? – співрозмовниця вже перейшла на «ти», розповідь зблизила.
Розповідачка подивилася на неї, між бровами – зморшка. Мабуть, важкі спогади.
– А я все думала-думала… Тут і Юрій лист надіслав, досі його зберігаю. Ніхто не знає, а я зберігаю.
Писав, що зрозумів – життя мені зіпсував, бо я його ніколи не кохала, а тільки терпіла.
Писав, що вирішив так: коли напишу, що не потрібен, то й не повернеться вже. Писав, що дітей не залишить – половину зарплати мені надсилатиме, що все мені залишається.
Щастя бажав і владнання всіх справ. Гарний лист був. Немає там образи, немає докору. Весь біль собі залишив, а мені – живи та радій.
З берези посипалося листя, знову на столик. День був теплий осінній, небо блакитне. Жінка в чорній хустці витирала кінчиком хустки сльози.
– Чого плачете? – запитала оповідачка.
– Та-а… Плачеться щось. Життя така штука, як згадаєш – сльозу вибиває. Говори, говори… Ти пішла? До міліціонера пішла?
– Ох! Ночі не спала тоді. І Максим від рук відбивається, і сама заплуталася в житті своєму. Лист цей теребила.
На заводі у нас майстром жінка працювала, подружилися, старша вона була. Каже: «Дурна ти, Лідка! Таких чоловіків на руках носити треба».
І одного ранку встала, як охололо – думаю, та що ж я таке роблю! Чоловік заради мене, вважай, все життя живе, а я…
Згадувала все. Як ходив за мною, як допомагав. Одного разу я потрапила до лікарні – оперували по жіночому мене, та невдало.
Загалом, думала, що все. І лікарі, схоже, так думали. Шепотілися в реанімації, я чула.
У палату перевели – жовту, нікчемну. А там вже Юрко чекає. І ось тихий-тихий, а тут всіх на ноги підняв, сам не йшов, сидів, все руку мою гладив, і санітарку найняв, і ліки дістав.
Загалом, якби не він тоді…
А ще якось випадково посилку ми не свою собі забрали. Вантажівка до нас з райцентру приїхала, привозила продукти, пошту. А тут хуртовина, а посилки в сніг покидали, ну і наплутали.
Вже вдома помітили, що не наша. Так він по хуртовині такій в сусіднє село її потягнув. Як я відмовляла – не послухав.
Люди, каже, чекали, сподівалися, а ми… Повернувся тоді – щоки відморозив, захворів потім…
І ось я зрозуміла, що нікого мені не треба, крім нього.
Лист написати? Та хіба він зрозуміє? Стільки років я йому доводила, що ні за що не ставлю. Хіба можна написати свої почуття?
Але я розумію – він вирішив там піти від мене, вирішив, що я кохаю іншого.
Осінь йшла. Ось така ж – тепла. Добре пам’ятаю. Дітей влаштувала, з роботою домовилася, і – на вокзал. Сама до нього в Київ поїхала.
Їду, а поїзд повільний, хоч попереду біжи, до чого хочу побачити його. Погляд його перед очима – рідний такий, рятівний. І лисину люблю, і вуха, і черевце, і всього його люблю…
У гуртожитку за адресою сказали, що на заняттях вони, вказали куди їхати. Я їду в метро і кругом його очима шукаю.
Всередину не пустили, в установу. Чекала на сходах високих, всі очі прогледіла. І не впізнала..
Вийшов з групою своєю – представницький такий, в кепці, в плащі короткому, з папкою під пахвою, а я ніби заціпеніла.
І дивно так – від любові до власного чоловіка заціпеніла.
Вони проходять повз, а я мовчу. Він і не помітив. Вже пройшли вони алеєю, тоді окликнула.
Озирнувся, зупинився, дивиться на мене, не вірить своїм очам. Так і стоїмо, дивимося один на одного, а листя, ось як зараз … сиплеться.
Друзі його дивляться, нічого не можуть зрозуміти. А ми як кидаємося один до одного одночасно.
Його папка випала, зошити в різні боки, а ми обійнялися і нічого не можемо сказати. Що тут скажеш?
А ті сміються, його однокурсники: «Ось це, кажуть, любов! Сто років живуть, а так зустрілися».
Хустка слухачки промокла наскрізь. Вона висякалася.
– Так до кінця в коханні і дожили, так?
– До якого кінця?
– Ну, так адже, – жінка махнула на ту могилку, де ховалася співрозмовниця, – Це ж у нього ти…?
– Ааа… Ні. Це Максимка наш тут лежить, синок. Пішов від нас він рано. І сорока не було.
З дороги поганої не зійшов. У в’язниці сидів навіть. Настраждалися ми з Юрою. Потім пив, ось і…
– Так чоловік живий? – зраділа жінка.
– Живий, – жінка перехрестилася, – Слава Богу! Він мене завіз сюди поратися, та й у справах поїхав.
Дочці допомагаємо, – вона озирнулася, – А он і він. Вже за мною. Забалакалися ми. Може підвезти Вас куди?
– Ні, я ще тут по могилах своїх пройдуся. Дякую.
До них підійшов немолодий повний чоловік. Він був одягнений у чорну куртку, шкіряну кепку. Досить симпатичний, круглолиций і м’який. Привітався дружньо.
– Втомився, Юрочко? Набігався там? – дружина струшувала з плеча чоловіка смітинки.
Він сам зібрав весь інвентар з могили сина, але дружина забрала у нього важке сміття, переживаючи за його хвору спину, віднесла сама.
І пішли вони вдвох під руку по жовтій кладовищенській алеї повз поховання.
Перед поворотом жінка в сірому береті озирнулася і махнула співрозмовниці рукою, слідом за нею махнув рукою і чоловік.
А жінка дивилася на портрет свого чоловіка на пам’ятнику і думала про те, що щастя людини не живе саме по собі.
Воно існує лише тоді, коли ти прийняв його в своє серце. І одне воно, щастя це – кохати і бути коханим.
