— Мама, не тисни так.
— Я ще навіть не починала, — спокійно відповідає мама Тамара, тримаючи в руках банку з малосольними огірками, яка дивом не луснула від її материнського авторитету.
— Я про Кирила.
— А що він? Стоїть, дихає, значить, витримує.
Кирило мовчить.
В нього особливий талант: під час родинних візитів мами Тамари його тіло перебуває на кухні, а душа — десь у Тібеті, між гірських хмар.
— Мам, може, все-таки не давати йому ще один пиріжок?
— Чому? Він мені здається блідим.
— Можливо, тому що хвилюється.
— А що тут хвилюватися? Я ж не кусаю. Я печу.
О, мама Тамара — жінка-фортеця. Вона не живе — вона організовує простір.
Якщо вона в домі, то їй належить холодильник, два рушники, ситуація, телевізор, і, здається, навіть собака.
У нас, щоправда, котик, але під час її приїзду він добровільно ховається за пральною машинкою й читає буддистські трактати.
— Мам, давай дамо йому дихати.
— Він дихає! Але дихання неповне. Можливо, йому бракує заліза. Або кальцію.
— Може, йому бракує особистого простору?
— Що за новомодне словечко. Особистий простір! Яке в нього може бути “особисте”, якщо він мій зять? Він тепер наш.
Кирило нервово посміхається. Іде до вікна. Повертається. Іде знову.
Потім помічає, що мама Тамара вже заглядає в шафу, де він зберігає колекцію коміксів.
Все, він готовий віддати душу, тільки б врятувати Людину-павука.
— Христинко, а це що?..
— Комікси.
— У тридцять два роки?..
— Мам, він IT-шник, у них так заведено. Це як медитація.
— А я думала, що медитація — це вдивлятись у пельмені перед варінням. Ну, гаразд. Головне, щоб без шкідливих звичок.
— Мам…
— Жартую! Але все одно… У мене батько в його віці вже хату будував. А тут — мальовані чоловічки.
Кирило подивився на мене так, ніби я — єдиний острів у штормовому морі.
Я подивилась у відповідь: тримайся, коханий. Ми ще пройдемо цей рівень разом.
— Мама, ми все-таки не в селі. Нам хата не треба.
— Ага. Але якщо щось трапиться — де ви будете ховатися? В нього в моніторі?
Я дійсно хотіла сказати, що, можливо, в коміксах. Але вирішила не додавати масла до вареників.
— Добре, мам. Давай так. Ти відпочиваєш, не чіпаєш Кирила, не переорганізовуєш нашу кухню, і не вимірюєш температуру в холодильнику.
— А чому?
— Бо він вже просто боїться тебе.
— Та ну! Я ж — мила! Я приїхала з любов’ю! І з пирогами!
— Саме тому він зачиняє за собою ванну на замок.
— Може, в нього просто погане травлення?..
— Мамо!..
Субота. Дев’ята ранку. Я прокинулась від звуку… швабри, яка живе повноцінним життям.
— Кирило! Вставай! — шиплю я, тицькаючи його під ребро. — Вона вже пил витирає з книжок. А серед книжок — інструкція до твого ПК!
— Ні… Ні… — хрипить він. — Я ж ховав її…
Теща Тамара знову в формі. На ній — фартух бойового кольору з написом “Слава чистоті”, волосся затягнуте у хвіст із силою танкової гусениці, а в очах — бойова готовність до вологого прибирання чужих кордонів.
— Христинко, мила, ти в курсі, що у вас на шафі лежить газета за 2018 рік?
— Ми її лишили на пам’ять!
— На пам’ять про що? Про часи, коли в хаті ще не було брудно?
Кирило мовчки накидає худі і йде на балкон. Якось дуже рішуче.
— О, він на свіжому повітрі! Це добре! — вигукує мама Тамара. — Нехай дихає пилом із вулиці, раз уже не хоче прибирати свій стіл.
— Мам, давай сьогодні без генерального.
— Христинко, чистота — це внутрішній стан душі. Я по очах Кирила бачу — там потрібне термінове вологе прибирання!
Я виходжу на балкон, де Кирило стоїть із чашкою кави й дивиться на небо, як моряк, що втратив надію на землю.
— Тримайся. Вона ще тільки почала.
— Я розумію. Просто… я забув, що ти з материнської династії генералів.
— Вибач. Але зате є пиріжки.
— Пиріжки — це пастка. Спочатку годує, потім втирається в довіру, а потім змушує мити вентиляційні ґрати. Я бачив.
І тут мама Тамара відкриває балконні двері.
— Діти!
— Ми не тут, — кидає Кирило.
— Ага. А хто тоді залишив слід від чашки на журнальному столику?
У цю мить я справді подумала, що якщо б моя мама була Marvel-персонажем, то вона б керувала часом, простором і антисептиком. І мала б швабру як магічну зброю.
— Мам, а може, ми сьогодні просто побудемо разом? Ну, як люди? Без ганчірок, шухляд і вішаків?
— Добре. Я просто повитираю дверні ручки. І потім вже — сядемо всі, як люди.
…Того дня мама Тамара “просто” витерла всі батареї, розібрала шухляду з пластиковими пакетами, наклеїла нові підписані бірки на контейнери з крупами і організувала “несподіваний куток турботи про чоловіка”.
У ньому було: три шкарпетки (одна з візерунком “Вдалий зять”), флакон валер’янки, календар із порадами для спини та пачка вітамінів “Для мужності”.
Кирило читав все це мовчки. Потім обернувся до мене:
— Якщо я колись стану, як вона, ти мене попередиш?
— Якщо станеш — я тебе пригорну. І віддам у санаторій.
І він усміхнувся. А я подумала, що все не так уже й погано.
Особливо коли мама Тамара вже зібралась “на хвилиночку” заглянути до сусідки. Це наша можливість відпочити.
Мама Тамара з’явилась на кухні в той самий момент, коли Кирило витягав з духовки гарбузові ньокі в соусі з шавлії.
Я ще не встигла сказати “тікай”, як мама вже зависла над сковорідкою, обнюхала повітря, прискіпливо примружилась.
— А це що?
— Обід, — сухо відповів Кирило.
— Обід з… апельсином?
— Це лише цедра.
— О-о-о, ясно… цедра. — промовила вона тоном, яким в селі колись виголошували “нехрещена душа”.
— Мам, Кирило готує по рецепту.
— Звісно. Тепер усі “по рецепту”. А я що, просто так з молоком матері засвоїла, скільки варити буряки, щоб не посіріли?
Кирило мовчки полив ньокі соусом, прикрасив мікрозеленню (яку сам вирощує, бо “воно росте і не сперечається”).
Я сіла навпроти, затамувавши подих. Мама Тамара взяла виделку, скуштувала одну ньоку…
…і завмерла.
— Ну? — обережно спитала я.
— Цікаво… — промовила вона повільно, як історик, що вивчає знайдене у підвалі Єгипту послання.
— Смачно? — додав Кирило, але обережно. Він вже мав досвід неправильного тону в неправильний момент.
— Смачно. Але не так, як у мене.
— Мам…
— Що? Я не сказала, що погано. Просто… ну, воно якесь… готельне.
— Це домашнє.
— Саме це мене і бентежить.
Я ледве стримувалась, аби не засміятися. Бо на обличчі мами Тамари було стільки внутрішньої боротьби, що будь-яка бабуся з міфів могла б похвалити.
Її трясло між бажанням визнати талант зятя і страхом втратити кулінарний трон.
— У тебе там… шавлія?
— Так.
— А звідки вона у тебе?
— Я купив.
— А як ти її миєш?
— Як і все інше.
— Хм. Тепер ясно, чому такий аромат. — Вона знову взяла виделку. — А як ти зробив оцей… соус?
— З вершків, цедри й трошки гірчиці.
— Гірчиці?? В соус??? Ти що, божевільний?
— Але ж тобі сподобалося, — хмикнула я.
Мама Тамара на секунду закусила губу. Потім відклала виделку, витерла руки об рушник і сказала:
— Ну добре. Один раз можна поїсти і таке. Але завтра — пиріжки. За моїм рецептом. Без твоєї модної мікрозелені. І без твоїх кремових інсинуацій.
Кирило посміхнувся. Він переміг. Вперше.
Але не забув додати:
— Завтра зробимо пиріжки разом. І я покажу вам, як правильно замішувати тісто.
— Ти хочеш навчити мене?
— Ні. Просто поділитися. Ви ж казали — тепер ми всі “наші”.
Настало завтра.
Кухня пахне борошном, запашним маслом і… сімейним напругою.
Мама Тамара вбралася у фартух з вишитими квітами, що виглядають надто нарядно, аби просто готувати.
Кирило спокійно розкачував тісто, неначе шаховий гросмейстер готується до фіналу.
— Пам’ятаєш, — починає мама, — що в пиріжках головне? Начинка!
— Ага, і тісто. — Кирило усміхається. — І любов.
— Та ладно тобі! Тут не поезія, а точна наука.
І розпочалася битва.
Мама ледь не кидає тісто в повітря, а воно відлітає до стелі.
— Це ж треба таке! — кричить вона. — Тісто має бути м’яким, як пух. А у тебе воно більше нагадує шматок гуми для черевик!
— Просто даю йому відпочити, — пояснює Кирило. — Як людині перед важливою розмовою.
Я спостерігаю і мимоволі згадую, як у дитинстві мама теж закочувала тісто… але без глибокої філософії.
Далі мама ставить миску з картоплею, обсмаженою цибулею і духом бабусі.
— А в тебе що? — питає вона з підозрою.
— Гриби з сиром і трішки петрушки, — відповідає Кирило.
— Гриби?! Справжні українські пиріжки — без грибів. Це вже не пиріжки, а якась… модна нісенітниця!
Кирило посміхається і додає:
— Але ж і в житті потрібно пробувати нове, правда?
Мама Тамара мовчить, але я бачу, як у неї загоряються очі.
Духовка працює на повну потужність. З обох боків чуються обережні поради і поодинокі підбурювання.
— Не забудь про “золотаву скоринку”! — кричить мама.
— Не хвилюйтеся, у мене свої секрети, — Кирило відповідає з усмішкою.
Через 25 хвилин звучить сигнал — пиріжки готові.
Я, як головний суддя (адже це моя доля — жити між двома вогнями), беру перший пиріжок від мами.
Хрустка скоринка, ніжна картопляна начинка — класика.
Потім від Кирила — ніжний аромат грибів, легкий присмак сиру, і незвичайна свіжість петрушки.
— Мам, чесно, вони обидва чудові! — кажу я.
Тамара дивиться на Кирила з якоюсь новою повагою, а Кирило — з радістю визнання.
— Добре, — зітхає мама. — Ти зберіг мою честь… і навіть додав трохи свого. Але наступного разу я вибираю рецепти.
Кирило кивнув:
— Домовились.
І я думаю: головне, що ми всі разом. Навіть якщо це означає обережно відкладати швабру і братися за качалку.
Після кулінарної дуелі ми всі трохи втомилися, але з новою енергією.
Мама Тамара, як справжній полководець, підводить підсумки:
— Знаєте що? Я, може, й сувора, але без вас цей дім був би порожнім. І без цих ваших експериментів теж.
Кирило посміхається:
— А я тепер розумію, що пиріжки — це не просто їжа, це спосіб сказати “я люблю вас”.
Я додаю:
— І нехай іноді це “люблю” пахне грибами і петрушкою, але воно теж справжнє.
Мама Тамара підморгує:
— Тоді завтра всі до мене — буде “секретна перевірка холодильника”!
Ми дружно регочемо, а я розумію, що найголовніше в нашій родині — це не рецепти, а взаєморозуміння і підтримка.
І навіть якщо завтра знову буде дуель — я знаю: серед нас не буже переможених.
